Розгортання руху народовців на Буковині

Національне відродження на Буковині розпочалося наприкінці 60-х років XIX ст. Першими проявами громадської активності в краї зуміли скористатися москвофіли. Із появою народовців там почали поширюватися поезії Т. Шевченка, а також інших українських письменників. Українські інтелектуали поступово переходили на українські позиції. Під впливом Шевченкового слова в краї сформувалася «Буковинська трійця» зачинателів української літератури: Юрій Федькович та брати Сидір і Григорій Воробкевичі.

Утвердженню провідних позицій народовців надзвичайно посприяло відкриття у 1875 р. Чернівецького університету. Багато його викладачів прибули з Галичини й стали провідниками національної ідеї. Яскравим представником національного руху і довголітнім лідером буковинських народовців став Степан Смаль-Стоцький — професор університету з 1895 р. У 1885 р. Юрій Федькович розпочав видання української газети «Буковина». Наприкінці XIX ст. політичне життя в краї розвивалося тими самими шляхами й темпами, що й галицьке. Цьому сприяла тісна взаємодія їхніх політичних сил. У віденському парламенті буковинські депутати разом із галицькими утворили єдиний «Український клуб». Головні політичні партії — радикальна, національно-демократична, соціал-демократична — були дуже близькими до галицьких. Завдяки міцним позиціям українських політичних сил, їхній добрій взаємодії, а також відсутності гострого міжнародного протистояння, яке спостерігалося в Галичині, рівень розвитку культурних і громадських організацій був дуже високим. Місцеві українські школи та громадські організації Буковини вважалися найкращими з усіх трьох західноукраїнських регіонів.

Становище Закарпаття

Найважчим було становище русинів Закарпаття. Невисока урожайність землі, повільний розвиток промисловості та високий приріст населення призвели до вкрай важких умов життя. Єдиним порятунком із цього становища стала масова міграція. Що стосується культурно-національного життя, то скромні успіхи, здобуті в 50-х роках, протягом 60-х звелися нанівець. Після перетворення Австрії на дуалістичну монархію всі національні меншини Угорщини були віддані на ласку угорської влади. Під тиском цієї влади греко-католицька церква Закарпаття стала засобом мадяризації. На зламі ХІХ-ХХ ст. тут було закрито ті останні парафіяльні початкові школи з українською мовою навчання, які працювали ще з початку XIX ст.

Як і в Галичині, посилення національного гноблення на Закарпатті призвело до утвердження москвофільства. Інтелігенція Закарпаття пам'ятала перемогу російських військ над революційними угорськими частинами в 1849 р. і не могла собі уявити іншої опори національному життю, окрім Петербурга. Під вплив москвофільства потрапило перше національне товариство Закарпаття — «Общество св. Василия Великого» (1866).

Тільки наприкінці століття — у 1897 р. — на Закарпатті почав виходити тижневик українського спрямування «Наука». Лише окремі інтелігенти підтримували зв'язки з Галичиною. Наприкінці XIX ст. Закарпаття, за висловом Михайла Драгоманова, залишалося «пораненим братом» українства.

Радикальний рух у Галичині

У середині 70-х років XIX ст. в Галичині сформувалася група молодої інтелігенції, яка критично ставилася до діяльності москвофілів і народовців. Вона прагнула надати українському громадсько-політичному рухові сучасного європейського змісту. До цієї групи належали молоді українські політичні діячі Іван Франко, Михайло Павлик, Остап Терлецький та ін. Під впливом Михайла Драгоманова вони стали прихильниками соціалістичного вчення.

Так в українському громадсько-політичному середовищі сформувалася ще одна течія — радикальна. Вона відкидала консерватизм мислення народовців, його обмеженість культурництвом, а тим більше реакційність москвофілів. Порівняно з попередніми течіями, радикали започаткували у свідомості українства справжню інтелектуальну революцію. У 1876 р. І. Франко та М. Павлик розпочали редагувати русофільське студентське видання «Громадський друг». Вони негайно відкинули «язичіє» і розгорнули широку пропаганду своїх поглядів. Згодом робота продовжилася в альманахах «Дзвін», «Молот», «Світ». Радикали розпочали пропагандистську роботу й серед українських селян і робітників.

Захищаючи інтереси селянства, вони виступали за ліквідацію залишків кріпацтва, передачу селянам поміщицьких земель, сервітутних угідь. Радикали роз'яснювали робітникам, як їх експлуатують капіталісти, а тому переконували їх у необхідності й неминучості соціалізму — ладу, що забезпечить соціальну справедливість. Їхня діяльність не залишилася непоміченою властями. У 1877-1878 pp. проти перших українських соціалістів було влаштовано судовий процес, який завершився незначними покараннями. Це відштовхнуло від радикалів-соціалістів українців старшого покоління, проте посприяло зростанню симпатій серед молодших патріотів. Кількість прихильників соціалізму зростала. У жовтні 1890 р. на з'їзді радикально-деморатичних сил було створено першу українську політичну партію — Русько-українську радикальну партію (РУРП). Пізніше почали використовувати назву Українська радикальна партія (УРП), яка стала першою партією не лише в Галичині, а й в усій Україні. Її програма була розроблена І. Франком та М. Павликом і ще кількома іншими партійцями. Вона передбачала зміни економічного життя на засадах «наукового соціалізму», здобуття демократичних прав і свобод, уключаючи й право кожного народу на культурний розвиток. Головним засобом визначених завдань УРП вважала парламентську роботу, тобто здобуття якомога більшого числа місць у парламенті, щоб мати змогу приймати відповідні закони. Своєю опорою в суспільстві партія вважала селянство, яке в Галичині на 80 % було мало- або й зовсім безземельним.

СОЦІАЛІЗМ (від латин, sosialis — суспільний) — лад, який, за вченням соціалістів, мав прийти на зміну капіталізму та грунтуватися на спільній власності на засоби виробництва та владі трудящих.

ПАРТІЯ (від латин. pars (partis) — частина, галузь, відділ) - політична організація яка представляє інтереси певної групи чи верстви й прагне здобути владу чи впливати на неї.

Партія об'єднала як ветеранів — І. Франка, О. Терлецького, М. Павлика, які сформувалися під впливом драгоманівського «громадівського соціалізму», так і представників молодшого покоління — В. Будзиновського, М. Ганкевича, В. Охримовича, які стояли на марксистських позиціях. Між «старими» й «молодими» велася гостра полеміка, але це була не руйнівна, а творча теоретична суперечка. У її ході було висунуто й обґрунтовано ідею політичної самостійності України. Уперше сформулював і розвинув цю ідею член партії Юліан Бачинський в 1895 р. в книзі «Україна irredenta» («Україна поневолена»).

Утворення УНДП та УСДП

Наприкінці 90-х років XIX ст. у середовищі радикалів сформувалося декілька течій. На партійній конференції у Львові в 1899 р. партія розділилася. Ліве соціалістичне крило на чолі з М. Ганкевичем, С. Вітиком, В. Охрімовичем утворило Українську соціалдемократичну партію (УСДП), яка стояла на соціалістичних позиціях. УСДП організовувала страйки, захищала українських робітників від полонізації, проводила культурно-освітню роботу. Головним засобом утілення своїх програмних засад партія вважала парламентську роботу. Тому вона домагалася здійснення виборчої реформи, яка б поставила всі стани і суспільно-політичні сили в рівні умови. Брала участь у парламентських виборах.

У грудні 1899 р. у Львові за ініціативою М. Грушевського, І. Франка та інших членів РУРП було засновано Українську національно-демократичну партію (УНДП). У ній об'єдналися праве (національне) крило РУРП та переважна більшість народовців. УНДП посіла провідне місце в українському політичному русі. Вона об'єднала українських інтелігентів, духівництво, міщан і селянство. Першочерговим завданням партія вважала здобуття автономії українських земель у складі Австро-Угорщини. Стратегічною метою вона мала здобуття Україною соборності йнезалежності. Щоб досягнути цього, партія обрала тактику щоденного виборювання прав українців у парламенті та адміністративних установах. У національно-політичне русло вона спрямовувала й страйковий рух.

Фольклор

У народній пам'яті зберігалися високі надбання усної народної творчості попередніх поколінь. Продовжував жити й збагачуватися героїчний епос. Не втрачали популярності історичні пісні, думи про героїв Національно-визвольної війни. Останні, як правило, виконувалися кобзарями в супроводі бандури, кобзи або ліри. Найвище шанування завдяки надзвичайній пам'яті, чудовому голосу та високій музичній майстерності здобув сліпий кобзар Остап Вересай. Добре відомими були й кобзарі Павло Братиця й Михайло Кравченко.

Народні музики грали також на цимбалах, сопілках, скрипках, басолях. їхній репертуар пов'язувався з народними піснями й танцями: козачком, гопаком, дудочкою та ін. Жодне народне свято не обходилося без троїстої музики — скрипки, цимбал і бубна. У селах, особливо у свята, усю ніч лунали пісні.

Активно розвивався фольклор, у якому знаходили відображення тяжкі умови праці на фабриках і заводах. Досить поширеними стали наймитські та заробітчанські пісні. В усній народній творчості поширився казковий жанр, скарбниця народної мудрості поповнювалася приказками, прислів'ями.

Декоративно-ужиткове мистецтво

Продовжувало розвиватися художнє ткацтво. Наприкінці XIX ст. народні майстрині вже використовували фабричні нитки й барвники. Не було такого села, у якому б не ткали килимів, рушників, скатертин, наміток, божників. Останніми прикрашали ікони на покутті. Виготовляли також домоткані пояси, попружки, крайки, баюрки та різноманітні декоративні елементи: бомбончики, дармовиси, кутасики, торочки, френдзлі тощо.

Одним із досягнень українського народного ткацтва було виготовлення картатих плахт, характерних для Полтавщини, Чернігівщини й Київщини. Вони ткалися здебільшого з вовни й шовку: усе поле заповнювалося клітинами, що складалися з візерунків і дрібних геометричних елементів. Вони мерехтіли й мінилися барвами під різним кутом освітлення.

 

Найпопулярнішим видом прикладної народної творчості було вишивання. Воно не потребувало громіздкого устаткування. Фантазію не обмежували можливості техніки. Для вишивання найчастіше використовували нитки червоного кольору — символу життя, творчої енергії, завзяття. Вишивкою прикрашали рушники, скатерки, підзори на простирадлах. Вона була майже неодмінним елементом одягу. Вишивка оздоблювала хустки, фартухи, кожухи, а особливо коміри, рукави, манжети, лиштви сорочок, які називали «вишиванками».

Високого рівня досягла художня кераміка. Оригінальний посуд виготовляли в 500 населених пунктах України. На Полтавщині й Чернігівщині, Буковині та Галичині продовжувало розвиватися різьблення по дереву. Вироби українських майстрів здобували високі оцінки на виставках у Відні, Празі, Парижі. Розвивалися також лозоплетіння, декоративне малювання й писанкарство.

Патріархальні сім'ї зберігалися лише на Поліссі та в гірських селах Закарпаття. В інших регіонах старші сини відділялися і, утворивши сім'ю, жили самостійно. Батьки залишалися здебільшого з молодшим сином, який, узявши на себе всі обов'язки в господарстві, ставав главою сім'ї.

 

Повсякденне життя селян найбільше відповідало традиціям. Молодше покоління виявляло повагу до старших. Традиційні етичні норми не дозволяли образ і сварок у громадських місцях. Селяни продовжували збиратися на толоки, допомагаючи один одному. Села відзначали релігійні свята, чітко дотримувалися звичаїв і традицій, шо супроводжували їх від народження і до смерті. Майдан біля церкви був головним центром громадського життя. Іншим центром залишалася корчма, яка в негоду відігравала роль сільського клубу. Тут обмінювалися інформацією, слухали кобзарів і бандуристів, збиралися на вечорниці.

Окрім вечорниць, улаштовувалися й колективні зустрічі — бесіди — представників різних поколінь: дорослих, молоді, підлітків. Зазвичай вони проводилися на запрошення когось із господарів. Спочатку збиралися чоловіки, потім приєднувалися жінки та молодь. Розпочиналися бесіди на господарські теми (прогнози на врожай, хід косовиці, якість придбаного сільськогосподарського знаряддя тощо). Ці розмови продовжувалися жартами, анекдотами, піснями. У невимушеній формі бесіди молодь отримувала життєвий досвід, засвоювала етнокультурну інформацію.

Загалом повсякденне життя українців було сповнене напруженої праці, домашніх турбот, релігійних почувань, громадського єднання та змістовного дозвілля.

Жінки з нижчих суспільних верств зазнавали всіх труднощів, які супроводжували життя народу при переході до капіталістичних відносин. Вони виконували свою роботу в домашньому господарстві, поки чоловіки були на заробітках. Нерідко злидні відривали від дому та гнали й жінок на заробітки.

Жінки з вищих верств протягом другої половини XIX ст. отримали можливість здобувати кваліфікацію та середню й неповну вищу освіту. Поступово вони вливалися в громадсько-політичну роботу й привертали увагу до жіночої долі, ставали на захист своїх знедолених сестер. Такі можливості жінкам насамперед надавала література. Першою серед них була Марія Вілінська-Маркович (Марко Вовчок). Вона перетворила літературу на засіб боротьби із залишками кріпацтва, рабського становища жінки. Своє слово на захист жіноцтва й загалом демократичних ідеалів підняли письменниці другої половини ХІХ ст.

Що могла зробити жінка для національної справи, показував творчий шлях Марії Заньковецької. Відзначення 25-річчя її театральної праці перетворилося на тріумф. Для багатьох українців М. Заиьковецька стала уособленням України. Лише зачитування ювілейних вітань тривало понад дві години. Зала не могла вмістити всіх прибулих. Увесь простір навколо театру й прилеглі вулиці заповнив народ. Налякана великим скупченням людей, поліція розпочала арешти. На думку київської поліції, ювілей перетворився на демонстрацію могутності українського руху.

Протягом другої половини XIX ст. жінки розпочали рух за право на здобуття вищої освіти. Заснування вищих жіночих курсів ініціювала Євдокія Гогоцька, Однак консерватори вважали, що освіта згубно позначиться на лагідній жіночій вдачі. На думку поліції, такі курси насаджували б дух революційності й укра-їнофільства серед молоді. Попри всі перешкоди, у 1879 р. жінки домоглися відкриття дворічних вищих жіночих курсів. У 80-і роки XIX ст. вони діяли в Києві, Харкові й Одесі. Окремі жінки зайнялися науковою працею. Це насамперед Софія Ковалевська, родом з Полтавщини. Вона — п ерша жінка-математик у Російській імперії: член-кореспондент Петербурзької АН, професор Стокгольмського університету. Авторка творів «Боротьба за щастя», «Спогади про дитинство», «Нігілістка» та ін.

Систематично збирала та вивчала вишивки Пелагія Бартош-Литвин. Олександра Ставровецька-Єфименко написала багато праць з історії України.

Освічені жінки брали участь у подоланні неграмотності народу. Найактивнішою поборницею недільних шкіл стала відома харківська діячка й педагог Христина Алчевська.

У 1862 р. вона заснувала недільну жіночу школу, яка діяла понад півстоліття. Педагогічна праця принесла X. Алчевській міжнародне визнання. У 1899 р. вона представляла учителів для дорослих на міжнародній виставці в Парижі. У 1904 р. була відзначена за свою педагогічну працю на Міжнародному жіночому конгресі в Берліні.

Водночас з педагогічною працею X. Алчевська займалася громадською та культурною діяльністю. Вона однією з перших почала організовувати в Україні громадські концерти на відзначення культурних подій та діячів. На ці концерти X. Алчевська та її подруги обов'язково приходили в українському одязі.