Кількість селян у складі населення наддніпрянщині на середину хіх ст.

	Правобережжя	Лівобережжя	Південь
державні селяни	22%	35 %	25 %
поміщицькі селяни	20 %	53 %	24 %
решта населення	58 %	12%	51 %

 

Чисельність промислових робітників у Наддніпрянській Україні (тис. осіб)

1800 р.	1825 р.	1846 р.	1853 р.	1860 р.
10,0	15,0	51,7	61,7	86,7

У 30-х рр. ХІХ ст. у Наддніпрянщині розпочалася промислова революція.. Проте темпи її розвитку уповільнювалися відсутністю ринку вільнонайманої робочої сили. Мануфактури на українських землях у складі Російської імперії були кріпосницькими підприємствами, заснованими на примусовій праці кріпаків. Тому перехід до фабрично-заводської промисловості, що ґрунтувалася на вільнонайманій праці спричинив тут поступову руйнацію кріпосницьких порядків.

Кількість мануфактур зменшувалася, а фабрик і заводів зростала. у 1825 р. у Наддніпрянщині діяло близько 650 підприємств фабрично-заводської промисловості, а в 1861 р. їх було вже 2330. Особливо швидко процес появи нових підприємств відбувався у суконній промисловості. З 1805 р. до 1859 р. кількість суконних підприємств у Наддніпрянщині зросла з 27 до 160. Основним центром суконної промисловості стала с. Клипці на Чернігівщині, де 1860 р. діяло 9 суконних фабрик. Швидкими темпами розвивалася кам’яновугільна промисловість. На середину ХІХ ст. Донбас став другим за розмірами (після Сілезького басейну в Польщі) в Російській імперії центром кам’яновугільної промисловості. Нові підприємства з’являлися також у цукровій промисловості. На середину ХІХ ст. Наддніпрящина забезпечувала понад 80 % загальноімперського виробництва цукру. Славу перших українських цукрозаводчиків здобули брати Яхненки та Ф. Семиренко.

Становище робітників більшості фабрик і заводів було надзвичайно важким. Робочий день сягав 15 годин, заробітна платня була мізерною, а умови життя — просто жахливими. Чимало робітників ставало каліками і гинуло через відсутність техніки безпеки та медичної допомоги.

 

Роль інтелігенції в національному відродженні українства
Українське культурне відродження, яке на початку XIX ст. розпочалося на Слобожанщині (Харків), Східній Галичині (Перемишль, Львів), поширилося на Центральну Україну та Київ. Українська національна ідея протягом другої чверті XIX ст. знайшла нову соціальну основу для свого розвитку. Нею стала українська інтелігенція — освічені люди, які займалися інтелектуальною, творчою діяльністю. Це були письменники, художники, артисти, викладачі, учителі, лікарі, інженери, агрономи та ін.

 

До рівня інтелігенції прирівнювали й деяких державних чиновників. Оскільки інтелігенти були вихідцями з дворянства, духівництва, купецтва, міщанства, селянства, у тодішніх офіційних колах їх називали різночинцями. Саме вони продовжили справу українства, яка, здавалося, уже була приречена на історичне небуття. Принаймні так уважали останні освічені представники козацько-старшинської традиції. Своє уподібнення російському дворянству вони сприймали як зникнення всього українства.

 

Різночинська інтелігенція, вийшовши з виру народного життя, дивилася на світ з оптимізмом. Там, де українські патріоти на початку століття розгледіли кінець української справи, нове покоління вбачало лише початок національного розвитку. Тісно пов'язані з народом, вони розуміли його біди, труднощі, сподівання. Різночинці вірили в народ, не хотіли миритися з його соціальним, політичним гнітом. Тому європейські ідеї романтизму й демократизму спонукали їх до активної громадської діяльності на користь національно й соціально пригнобленого народу.

 

Однак уже в березні 1847 р. за доносом студента Київського університету О. Петрова (сина жандармського офіцера) братство було викрите. Протягом березня — квітня жандарми заарештували всіх його учасників і доставили в Петербург у III відділення імператорської канцелярії.

Спочатку петербурзькі жандарми дійшли висновку, що діяльність «братчиків» — це «не більше, ніж учена маячня трьох молодих людей», оскільки братство не мало на меті організовувати та здійснювати політичний переворот чи народне повстання. Проте після тримісячного слідства жандарми з'ясували всю небезпеку діяльності братства кирило-мефодіївців для імперії. «Усі вони не змовники, не зловмисники, — зазначалося у звіті НІ відділення. — Але шкода від них могла відбутися повільно і тим більше небезпечно». Жандарми безпомилково визначили майбутній напрям розвитку українського культурного руху — державну самостійність України.

Більшість заарештованих була покарана: 12 найактивніших «братчиків» заслали під поліцейський нагляд у великоруські губернії. Окремі з них були засуджені на різні терміни тюремного ув'язнення: П. Куліш на 4 місяці, М. Костомаров на рік ув'язнення в Петропавловській фортеці, М. Гулак на 3 роки в Шліссельбурзькій фортеці. Після заслання їм заборонили повертатися в Україну і працювати в закладах освіти. Твори П. Куліша, М. Костомарова і Т. Шевченка були заборонені.

Історичний факт. З арсеналу Шевченкової пропаганди. За народними переказами, у розмовах із селянами поет вдавався до оригінальних порівнянь. Він діставав із кишені одну насінину. Це, мовляв, цар. А ось кільканадцять насінин — поміщики. А потім брав цілу жменю насіння й насипав зверху, а це — народ.

З початком революції селяни почали масово відмовлятися від виконання феодальних повинностей. Цим вирішили скористатися польські шляхтичі. Розуміючи, що паншина в Європі приречена, польські патріоти закликали поміщиків добровільно її скасувати.

Цим вони розраховували здобути вдячність селянства, а в майбутньому — його прихильність у боротьбі за державну незалежність Польгці. Небезпеку таких розрахунків для Австрійської імперії добре усвідомлював новопризначений губернатор Королівства Галіції та Льодомерії Франц Стадіон, Щоб зруйнувати плани польського руху й зміцнити авторитет імператора в очах галицького селянства, він вирішив перехопити ініціативу з рук поляків, тим більше, що деякі польські поміщики вже відмовилися від панщини.

Австрійський імператор Фердинанд І визнав аргументи свого намісника й 17 квітня 1848 р. видав історичний маніфест про скасування панщини в Галичині, Так антифеодальний рух галицького селянства та політична ситуація навколо нього створили передумови скасування панщини на 5 місяців раніше, аніж на теренах усієї Австрійської імперії.

Історичний факт. Ще раніше свободу отримало селянство Закарпаття. Оскільки закарпатці перебували в складі угорського королівства, то революційний угорський сейм звільнив тамтешнє селянство від кріпацтва та феодальних повинностей своїм законом від 18 березня 1848 р.