Діяльність громад у Наддніпрянській Україні

Київська, Чернігівська, Харківська, Полтавська й Одеська громади вважали народну освіту першочерговою справою. Уже в 1859 р. вони розпочали створення недільних шкіл і бібліотек. Ці школи призначалися для ремісничої молоді, міщан і робітників. Навчання проводилося в неділю — вихідний день — у приміщеннях шкіл, гімназій і навіть у Київському університеті.

Кількість недільних шкіл становила понад сотню. Учителями в них працювали здебільшого студенти та гімназисти старших класів. Були надруковані підручники для початкового навчання. Серед них — «Буквар південноруський» Т. Шевченка та «Граматка» П. Куліша.

 

Першим прилюдним виступом Київської громади стала її заява в 1862 р. в часописі «Современная летопись». Володимир Антонович і два десятки його товаришів заявили, що змістом їхньої діяльності є оборона «українців молодого покоління» від наклепів, які поширювало «малорозвинене провінційне дворянство». У статті громадівці заявляли, що молодь не відкидає релігії, родинного затишку, приватної власності, не підбурює селян проти панів, не планує відокремлення України від Росії. «Подібні заяви, — зазначали вони, — наклепи на громадівську молодь».

ІСТОРИЧНЕ ДЖЕРЕЛО
У заяві громадівців говорилося й таке: «Ніхто з нас не тільки не говорить і не думає про політику, але всякий політичний рух при теперішньому стані суспільства видається нам таким смішним і дитячим, що не варто про це серйозно говорити... Єдине діло справжніх друзів народу в теперішній час — допомагати розвиткові народу, не вдаючись у суспільні та політичні суперечки й очікуючи терпеливо часу, коли народ буде в стані говорити з нами про речі, які тепер недоступні для його зрозуміння, а тому й загадкові для нього, темні й непотрібні».

За таких обставин громадівці мусили припинити свої етнографічні пошуки по селах і зосередитися на культурно-просвітиицькій роботі в містах. Проте й тут їхня робота мала багато перешкод.

До Петербурга надходили таємні доноси про ведення революційної пропаганди викладачами недільних шкіл. Вони настільки налякали російського імператора, що в червні 1862 р. він наказав закрити в Україні ці школи, оскільки, як стверджувалося в указі, вони діяли «під впливом і за участі осіб, які мали на меті потрясіння держави».

Того ж року в Києві та інших містах, у зв'язку з посиленням польської революційної пропаганди, було проведено арешти. Заодно арештів і заслання зазнали й представники української інтелігенції за свою активну громадську діяльність

18 липня 1863 р. – Валуєвський циркуляр. Розісланий у всі українські губернії, він заборонив використання української мови в шкільному навчанні, при друкуванні шкільних підручників, науково-популярних і релігійних книжок на тій підставі, що «ніякого „малороссийского языка" не було, немає і бути не може».

 

Суспільно-політичний рух на західноукраїнських землях після поразки революції пішов на спад. У 1851 р. без опору саморозпустилася Головна руська рада. Однією з небагатьох громадських справ, які певною мірою підбадьорювали українське громадянство, було спорудження у Львові Руського народного дому — осередку української культури, що зводився коштом української громади Львова. Проте цього не вистачало, аби повернути українство до того стану натхнення й дієвості, якими українці жили в 1848 р.

У 1849 р. замість Франца Стадіона в Галичині став намісником Агенор Ґолуховський — багатий польський землевласник. Протягом наступних 25 років його тричі призначали намісником Галичини і двічі — міністром у справах Галичини. Наглядаючи за дотриманням законності, справами освіти та релігій, він постійно проводив пропольську політику і посилював наступ на українство.

Найуспішнішою пропольською справою Ґолуховського стало переконання віденського уряду в недоцільності поділу Галичини на окремі провінції: польську та українську. Щоб не допустити цього, він залякував Відень примарою перетворення Східної Галичини на територію російського впливу. Посилюючи наступ на українство, намісник намагався витіснити з Львівського університету всіх українських викладачів. Особливо ненависним для нього був колишній член «Руської трійці» Я. Головацький. Ґолуховський змусив його піти у відставку з посади професора й завідувача кафедри української літератури. Згодом він домігся звільнення Головацького із двох львівських гімназій та заборонив використання складених ним підручників.

Одночасно Ґолуховський уживав заходів, спрямованих на полонізацію українці в. Намісник примушував греко-католицьку церкву перейти на використання римського календаря, а в 1859 р. намагався нав'язати «Галицько-Руській матиці» — українському видавництву — латинську абетку, так зване «абецадло».

Діяльність Ґолуховського спонукала українську інтелігенцію до активного протесту. З приводу його проектів розгорілися запеклі дискусії, які перетворилися на справжню «абеткову війну». Зрештою, намісник, запевняючи Відень, що він ставиться до українців неупереджено, змушений був поступитися в цій справі.

Однак Ґолуховський активно продовжував свою пропольську політику в інших напрямах. Як і раніше, він запроваджував уживання польської мови в українських школах, а головне — поступово розширював присутність польських чиновників у всіх місцевих адміністративних установах, скорочуючи натомість німецьких. Так Ґолуховський готував ґрунт для відновлення Польської держави.

 

Наступним кроком у наступі польських вищих станів на українство Східної Галичини стало відновлення Габсбургами конституційного парламентського правління в імперії.

Після поразки 1859 р. у франко-італо-австрійській війні імператор змушений був у 1860 р. скликати парламент у Відні, а кожна провінція отримала власний крайовий сейм. Хоча переважну більшість населення Східної Галичини становили українські селяни, перевагу в сеймі мали польські шляхтичі. Виборча система надавала їм безсумнівну перевагу: якщо для проходження одного депутата в сейм від поміщиків було достатньо 52 голосів, то за одного депутата від селян мали проголосувати 8764 виборці.

 

Унаслідок цього частка українських депутатів у Галицькому сеймі ніколи не перевищувала 15 %. Цього було недостатньо, щоб захищати інтереси українства.

 

У 1866 p., зазнавши поразки у війні з Пруссією, Габсбурги змушені були піти на поступки угорцям і в 1867 р. перетворили Австрійську імперію на дуалістичну Австро-Угорську монархію. Під їхню владу перейшла половина імперії, у тому числі Закарпаття. Успіх угорців надихнув поляків домагатися неподільного контролю над Галичиною. Офіційно віденський уряд відмовився задовольнити ці вимоги, однак погодився на політичний обмін: пообіцяв не втручатися в політику поляків у Галичині за підтримку поляками австрійського трону.

Фактично Галичина перетворювалася на польську «державу в державі». Відтоді намісниками та міністрами в справах Галичини призначалися тільки поляки. Адміністративні установи звільнялися від німців і заповнювалися державними чиновниками польського походження.

Від 1869 р. польська мова стала в Галичині мовою освіти й адміністрування. Вона замінила німецьку у Львівському університеті та інших вищих навчальних закладах. Переважна більшість гімназій були польськомовними. У початкових школах польські класи втричі переважали кількість українських.

Політика щодо українців визначалася польськими урядовцями і громадськими діячами так: «Не існує ніяких русинів, а лише Польща й Московщина».

 

Над українцями нависла нова загроза повної денаціоналізації. Проте модернізація та перетворення, проведені австро-угорською монархією (зокрема, прийняття конституції 1860 p.), забезпечували певні передумови щодо захисту їхніх інтересів. Конституція проголошувала рівність усіх громадян перед законом, свободу преси, слова, зібрань, захист інтересів усіх народів, рівні права для всіх мов у школах, місцевих адміністраціях і в громадському житті.

Зрозуміло, що польські власті Галичини не переймалися втіленням у життя прав українців. Однак вони не могли й позбавити їх цих прав. Українцям залишалося одне: згуртуватися і, спираючись на конституцію, захищати свої права. Однак для цього треба було повірити у власні сили.

Москвофільство оформилося в течію суспільно-політичного руху в Західній Україні в другій половині 60-х років XIX ст.,

 

У 1870 р. москвофіли заснували політичну організацію — Руську раду, яку називали прямою наступницею Головної руської ради 1848 р. та єдиним представником усіх західноукраїнців.

 

Історичний факт. Москвофіли були такими затятими противниками української мови, що навіть вітали в 1876 р. горезвісний Емський указ про заборону будь-яких публікацій нею.

У таємно фінансованій російським урядом газеті «Слово» москвофіли в 1866 р. відмовляли своєму народові в можливості самостійного існування: «Ми більше не є русини 1848 року; ми справжні росіяни».

 

Вони розгорнули активну боротьбу з пияцтвом і створили братства тверезості. Це, звичайно, мало важливе значення для підвищення культурного й освітнього рівня простого люду. Однак разом із загальнокультурними цінностями вони закладали у свідомість українців ідеї, які спотворювали їхню національну свідомість і шкодили їхнім інтересам. Зрештою, москвофільство в руках російського уряду перетворилося на засіб боротьби проти українського національного руху.

 

Народовці- зверталиувагу на культуру, але не на політику.

 

Протягом 60-х років XIX ст. у Львові народовці видавали часописи «Вечорниці» (популяризував твори Т. Шевченка), «Мета» (поширював знання серед світської інтелігенції), «Нива» та «Русалка» (публікували нові літературні вори). Через нестачу коштів ці видання існували всього 1-3 роки.

 

Чотирнадцять років, за матеріальної підтримки наддніпрянців, виходив у світ часопис «Правда». У ньому часто публікували свої твори автори зі Східної України, тому це видання перетворилося на всеукраїнську трибуну для українських діячів.

Згодом народовці розширили коло культурницьких питань. Вони збирали бібліотеки, передплачували газети, робили огляди художньої та історичної літератури, публікували їх у своїх газетах, засновували хори, організовували вечірки та концерти.

Водночас народовці розробляли українську граматику й словники. Яскравим різновидом їхньої діяльності став український театр, заснований у Львові в 1864 р. Він швидко запозичив наддніпрянський репертуар і став дійовим засобом поглиблення національної самосвідомості українців.

Створення товариств народовців. Запровадження в 1860 р. в Австрійській імперії ряду конституційних прав і свобод дало змогу народовцям створювали й офіційні товариства. У 1861 р. у Львові розпочало роботу товариство клуб «Руська бесіда». Воно відкрило свої філії в усіх великих містах Галичині. Клуби товариства влаштовували літературно-музичні вечори, доповіді, сонцерти, святкування роковин Т. Шевченка, зустрічі з гостями з Наддніпрянщини.

«Київський телеграф»

Успіхи «Старої громади» на ниві науки й культури зміцнили її становище. Це надихнуло її провідників придбати газету «Київський телеграф», аби на її сторінках оприлюднювати свою громадянську позицію з приводу суспільно значущих питань.

На початку 1875 р. київська громада опублікувала свою програмну заяву. У ній проголошувалося, що вона буде звертати особливу увагу на потреби народу й неупереджено ставитиметься до відносин між суспільними верствами та націями.

Виходячи з цих програмних засад, газета друкувала статті Драгоманова, Вовка, Подолинського та інших кореспондентів на гострі соціально-економічні й політичні теми. Зокрема, визнаючи ряд позитивних наслідків реформи 1861 p., громадівці наголошували, що вона не дала селянам сподіваної волі, що їх і надалі нещадно гноблять через податки, малоземелля та пов'язані з ними відробітки й повинності. Автори звертали також увагу на нестерпні умови життя та праці робітників, їхню повну безправність у стосунках з підприємцями. Газета публікувала кореспонденції про нагальні питання земського та міського самоврядування. «Київський телеграф» постійно розповідав про пробудження національної свідомості інших слов'янських народів, про парламентську боротьбу в зарубіжних країнах.

СЕПАРАТИЗМ (від латин, separates — відокремлення) - прагнення до відокремлення, відособлення й створення своєї держави.

Новий наступ реакції

Як тільки діяльність громад набула загальноукраїнського значення, а київська «Стара громада» відкрито оприлюднила свою позицію на сторінках «Київського телеграфу», український громадсько-політичний рух стали звинувачувати в антидержавних намірах.

Реакціонери й російські шовіністи, що групувалися навколо газети «Киевлянин» — неофіційного органу царської адміністрації в Україні, з неприхованою люттю накинулися з наклепами на «Київський телеграф». Зокрема, вони заявили, що громадівці проповідують сепаратизм, нав'язують народові популярні книжечки зі шкідливим змістом тощо. Цькування cупроводжувалося доносами в Петербург. Уже наприкінці 1874 р. до російської столиці з Києва було надіслано меморандум, у якому українців-громадівців було звинувачено в тому, що вони хочуть «вільної України у формі республіки з гетьманом на чолі».

У серпні 1875 р. Олександр II наказав створити снеціальну комісію з найвищих урядовців імперії «для вироблення засобів боротьби з українофільською діяльністю». Комісія дійшла висновку, що «вся літературна діяльність так званих українофілів має бути віднесена до прикритих лише благовидними формами зазіхань на державну єдність і цілість Росії. Центр цієї злочинної діяльності знаходиться в даний час у Києві». Комісія пояснювала, що «допустити окрему літературу на простонародному малоросійському наріччі значило б покласти тривку основу для переконання в можливості відділення, хоча б і в далекому майбутньому, України від Росії». У цьому зв'язку комісія вирішила закрити Південно-Західний відділ Російського географічного товариства в Києві, припинити видання «Київського телеграфу» і застосувати персональні покарання щодо окремих українських діячів.

 

Результатом роботи комісії стало видання 18 травня 1876 р. Емського указу, названого за найменуванням міста, де Олександр II тоді перебував на відпочинку. Указ установив абсолютну заборону на українське друковане й усне прилюдне слово. Українською мовою заборонялося друкувати книжки чи ввозити їх із-за кордону. Виняток становили лише твори художньої літератури й історичні документи. При цьому вони мали бути надруковані російською «ярижкою» і, звичайно, дозволені цензурою.

Указ забороняв ставити в театрах українські п'єси, організовувати українські літературні читання, виконувати прилюдно українські пісні. Українською мовою було заборонено навіть писати тексти до нот. Українські книжки вилучалися зі шкільних бібліотек. Указ заборонив також видавати громадівську газету «Київський телеграф».

Емський указ призвів до антиукраїнської політики й у царині освіти. Міністерство народної освіти розпочало стеження за благонадійністю вчителів. Воно зобов'язало директорів навчальних закладів подати списки учителів із характеристиками на них.

Українських викладачів стали поступово переводити в російські губернії, а українські навчальні заклади поповнювати викладачами з Росії.

 

РАДИКАЛЬНИЙ (від латин, radicalis) — докорінний, основний, рішучий. У політиці — схильність до рішучих методів і засобів вирішення суспільних справ.

Оскільки переважна більшість тарасівців дійшла висновку, що за тодішніх умов ідея самостійної України є нереальною, то керівники погодилися, що кінцевою політичною метою організації має бути цілковите визнання українців як окремого народу в межах демократичної федеративної Росії.

Своїм завданням вони вважали також утілення в життя ідеї соборності — нерозривної єдності всіх українських земель — незалежно від їхнього перебування в складі Австро-Угорської чи Російської імперій. Вагоме місце відводили вирішенню економічних питань. Що ж стосується самих тарасівців, то вони зобов'язувалися «бути в усьому послідовними українцями», розмовляти тільки українською мовою, «в українському дусі» виховувати своїх дітей, вимагати викладання українською мовою в школах, за кожної нагоди боронити українську справу.

 

Проголошення тарасівцями мети своєї діяльності допомогло поліції визначити їх як небезпечну групу й установити за ними пильний нагляд. І тільки-но, того ж 1893 p., гуртківці Харкова й Херсона отримали зі Львова великі партії забороненої літератури, поліція провела серед тарасівців масові арешти, через що братство припинило своє існування.

 

Діяльність «Братства тарасівців» дала новий поштовх до розгортання студентського громадівського руху. У 1895 р. студенти Київського університету створили таємну «Українську студентську громаду», у 1897 р. виникла «Харківська студентська громада», у Полтаві майбутні священики створили «Полтавську громаду семінаристів». Загалом в Україні в ті роки виникло майже 20 студентських громад. Піднесення студентського національного руху спонукало старших громадівських діячів до пошуку шляхів їхнього згуртування.

У 1897 р. за ініціативою В. Антоновича й О. Кониського 20 українських громад, у тому числі громади Москви й Петербурга, утворили Загальноукраїнську безпартійну організацію (ЗУБО). Вона заснувала в Києві видавництво «Вік», відкрила велику книгарню, улаштовувала маніфестації на Шевченківські свята та ювілеї письменників, дбала про матеріальне забезпечення громадських діячів, яких переслідували російські власті. Студентські громади великих міст України часто влаштовували самодіяльні концерти, театральні вистави, виступали з лекціями, поширювали українську літературу.

Разом із тим громадівці не бажали більше обмежувати свою діяльність лише культурницькими рамками. У 1898 р. в Києві було скликано таємний Всеукраїнський з'їзд студентських громад. Він закликав студентів домагатися повсюдного вживання в культурі, освіті й літературі української мови (що тодішніми російськими властями розцінювалося як політична справа), а також боротися за такі конституційні права, як свобода слова, друку, зборів. На Другому всеукраїнському студентському з'їзді в 1899 р. було проголошено, що винуватцем тяжкого соціально-економічного й культурного становища українського народу є російський абсолютизм.

У 1899 р. в Харкові на основі студентської громади за ініціативою Д. Антоновича, М. Русова, Л. Мацієвича, Б. Каменського було засновано Революційну українську партію (РУП). Так наприкінці століття завдяки студентським громадам в Україні на зміну громадівській культурницькій діяльності прийшов політичний рух, який І. Франко назвав «Молода Україна».