У 1796 р. на Південну Україну було офіційно поширено дію кріпосного права.

Першим українським придбанням Австрійської імперії стало Закарпаття. Унаслідок переможних воєн з Туреччиною воно було приєднане до володінь Габсбургів у складі Угорського королівства двома етапами: у XVI ст. та наприкінці XVII ст. Східна Галичина приєднана до складу Австрії в 1772 р. внаслідок першого поділу Речі Посполитої.

 

У 1774 р. Австрія відібрала в ослабленої Османської імперії Буковину.

 

Посесори - управителі окружних старост(австрійських чиновників.)

 

Мандатори – наглядачі окружних старост(австрійських чиновників.)

 

Після приєднання Галичини та в часи наполеонівських воєн Австрія вважала західноукраїнські землі тимчасовим придбанням і зоною майбутніх воєнних дій. Тому австрійський уряд прагнув насамперед максимально скористатися людськими і сировинними ресурсами краю. Зрозуміло, що сюди не вкладалися кошти для економічного розвитку, а дороги будувалися для військових потреб.

 

У 1782 р. Йосиф II скасував особисту залежність селян від поміщиків. Відтоді вони отримали право самостійно одружуватися, вибирати місце проживання, віддавати дітей на навчання. Імператор також чітко визначив максимальні розміри панщини: три дні на тиждень і 156 днів на рік із розрахунку на одне селянське господарство. Декретами наступних років поміщикам заборонялося встановлювати будь-які додаткові повинності, збільшувати свої маєтності за рахунок селянських земель. Вони позбавлялися права судити селян. Цим займався спеціально призначений державний чиновник. Селяни отримали рівні з поміщиками права оскаржувати рішення землевласників у судах.

 

Сільським громадам поверталося право самоврядування та обрання сільських старост. Був також виданий декрет про вільне право сільських громад користуватися громадськими землями: лісами, пасовищами, ріками, ставами. Селяни нарешті отримали в постійне користування земельні наділи, які вони утримували й обробляли. Проте ці землі не стали повною власністю селян. Вони не мали права їх заповідати, подарувати чи продати без дозволу пана.

 

Протягом 1774-1776 pp. Марія-Терезія докорінно змінила становище греко-католицької церкви. Саме вона ухвалила новий офіційний термін «греко-католики», який мав підкреслювати рівність між «грецьким» і «римським» віросповіданнями. Імператриця заборонила римо-католицькій церкві змушувати греко-католиків переходити на латинський обряд.

У 1781 р. Йосиф II зрівняв у правах усі церкви імперії. Відтоді всі віруючі отримали однаковий доступ до господарювання, державної служби, освітніх закладів. У 1808 р. після 400-літньої перерви була відновлена Галицька митрополія.

Зрівняння церков спричинило освітні реформи. У 1774 р. у Відні при церкві Святої Варвари засновано греко-католицьку семінарію — Барбареум. Замість закритої єзуїтської академії в 1784 р. відкрито Львівський університет. При ньому протягом 1787-1809 pp. діяв Руський інститут, який мав філософський і богословський факультети.

У 1774 р. була проведена освітня реформа, яка передбачала запровадження шкіл трьох типів. В однокласних парафіяльних школах сільські діти мали можливість навчатися рідною мовою. У трикласних — викладання велося німецькою та польською мовами. Чотирикласні школи готували учнів до продовження освіти в гімназіях, створених на основі колишніх монастирських шкіл, та в університеті.

 

 

Однак наступники освічених монархів відійшли від курсу їхніх реформ. Вони розглядали українські землі лише як джерело сировини і дешевих продуктів харчування для імперії та ринок збуту готових товарів. Східна Галичина в планах австрійського уряду мала стати внутрішньою колонією економічно розвинутих західних австрійських провінцій.

 

Спадкоємці трону Йосифа II намагалися максимально відновити старі соціальні порядки. Кількість днів панщини та інші повинності стали такими, як і раніше. Незважаючи на офіційну заборону, поміщики почали застосовувати фізичні покарання селян. Окрім того, протягом кінця XVIII — у першій третині XIX ст. вони відібрали в селян 22,5 % земель.

 

На повернення старих порядків селяни відповідали соціальними протестами. Вони відмовлялися виконувати збільшені повинності. На спроби силоміць примусити їх до того, селяни відповідали діями, які часто переростали в селянські заворушення. У Карпатах та Підкарпатті діяли опришки. Для приборкування непокірних уряд залучав війська.

 

Промислове життя міст першої третини XIX ст. перебувало ще на стадії розвитку дрібного ремесла й мануфактур. У 41 місті Східної Галичини в 1846 р. діяло лише 50 мануфактур. У Львові їх працювало 34. Отже, переважна більшість міст були аграрними і життя та побут у них майже не відрізнялися від сільського.

 

Бухарестський мирний договір 1812 р. За його умовами Росія отримала частину Молдови в межиріччі Дністра і Пруту (Бессарабію). До імперії відійшли й землі, заселені українцями: Хотинський, Ізмаїльський і Акерманський повіти. Використовуючи Україну як воєнно-стратегічну базу, Росія переможно завершила війну з Туреччиною, вивільнила Дунайську армію та убезпечила від нападу південний фланг російської армії в розпочатій війні з Наполеоном.

 

Проте їхні зусилля, жертви та сподівання в бородьбі на російській стороні у війні з Наполеоном були марними. Наприкінці 1814 р. з'єднання земських ополченців розформували, не надавши їм ніяких пільг. Кріпаків повернули їхнім власникам. Єдиною винагородою вцілілих стали жалюгідні 2 крб за більш як дворічну добровільну службу. Так само невдячно царський уряд учинив із козацькими полками. У 1816 р. в козаків відібрали всі надані привілеї, повернувши їх до стану державних селян. Використавши козаків, російський уряд навіть не відшкодував їм витрати на озброєння, обмундирування, провіант і харчування. Як визнавали російські міністри, своєю політикою вони остаточно «зруйнували козаків».

 

Козаків, які залишилися в Задунайській Січі під час російсько-турецької війни 1828-1829рр., турки вирізали, укріплення зруйнували, а січову церкву спалили. Ті, кому пощастило врятуватися, поселилися в різних містах і селах Добруджі. Майже 2 тис. задунайців, разом із наказним кошовим отаманом І. Баланом, які діяли далеко від Січі, заарештували й кинули до стамбульської в'язниці. Згодом їх звільнили й дозволили знову поселитися в дельті Дунаю, але про відновлення Задунайської Січі вже навіть не згадувалося.

 

Азовське козацьке військо

Після завершення війни колишні задунайці сподівалися на часткове повернення «прав і вольностей» та земель колишнього Війська Запорозького Низового. Однак не тільки Туреччина, а й Російська імперія не могла цього допустити. Протягом п'яти років так зване Окреме Запорозьке Військо залишалося без визначеного місця поселення, військових обов'язків і статусу. Зрештою, «турецьким запорожцям» запропонували поселитися на узбережжі Азовського моря, на землях між Бердянськом і Маріуполем, і назватися Азовським козацьким військом. За три з половиною десятки років свого існування чисельність Азовського війська, разом із сім'ями, досягла майже 11 тис. осіб.

СТАТУС (від латин, status — становище) — становище особи або соціальної верстви щодо інших осіб чи верств у суспільстві.

До обов'язків війська входила охорона переправи на р. Берді та патрульна морська служба на баркасах уздовж північно-східного узбережжя Чорного моря — від Керчі до Поті (Грузія). Насамперед їм доводилося протистояти турецьким контрабандистам, які шукали зв'язків із гірськими народами Кавказу. За несення військової служби козаків звільняли від повинностей і податків. Окрім виконання військових обов'язків, вони господарювали на землі.

Однією з причин громадського прозріння і визрівання ідеї народності в середовищі українського духівництва стало поширення західноєвропейських ідей, які заклали нові світоглядні підвалини під будівлю української національної ідеї. Наприкінці XVIII — на початку XIX ст. це були ідеї просвітництва. Вони надихали греко-католицьких священиків на просвітницьку діяльність: розбудову шкіл, освіту народу. Ці люди вірили, що знання, які треба давати народу зрозумілою для нього мовою, перетворять світ на засадах добра, справедливості й гуманізму, гармонізують його відносини з владою. Проте українські просвітники вважали головним рушієм перетворень не народ, а освічених австрійських монархів, які за допомогою імперського чиновництва забезпечать процвітання та порядок у всій імперії, у тому числі в їхньому краї.

 

товаришів по навчанню у 60 Львівській семінари. Оскільки вони спілкувалися тільки українською мовою, товариші назвали їх «Руською трійцею». У 1832 р. навколо них об'єдналися майже два десятки молодих священиків, семінаристів і світських інтелігентів.

 

Гурток ставив перед собою чітко визначену мету: перетворити народну мову на мову науки, літератури й вищої школи. За її допомогою народ отримав би вільний доступ до знань і в такий спосіб зміг би покращити свою долю, вирватися зі злиднів, виявити свою, віками пригнічувану, самобутність. Проте за цією просвітницькою, культурницькою метою імперські власті побачили політичну загрозу — виникнення в Галичині українського національного руху, спрямованого проти австрійського панування. У 1834 р. «Руській трійці» заборонили видавати літературну збірку «Зоря». Ставлення імперських властей до літературно-просвітницької діяльності «Руської трійці» висловив тодішній начальник львівської поліції: «Ми ледве даємо собі раду з одним народом (поляками), а ці дурні голови хочуть ще розбудити давно мертвий і похований руський народ».

 

Вагилевич перший в новій українській літературі переклав живою українською мовою «Слово о полку Ігоревім».

 

У 1836 p. M. Шашкевич здійснив сміливий громадянський вчинок. Перед вищим духівництвом і гостями семінарії він виголосив свою доповідь українською мовою, довівши, що вона придатна для наукового вжитку. Під враженням від доповіді окремі семінаристи теж почали розмовляти українською. Окрилені успіхом, члени «Руської трійці» у трьох церквах Львова стали виголошувати релігійно-моральні проповіді українською мовою. Як вважали тодішні українці-львів’яни, це підносило їхній «руський дух на сто відсотків. Наприкінці 1836 р. в Будапешті «Руська трійця» за допомогою сербських друзів почала видавати літературно-науковий альманах «Русалка Дністрова». Там друкувалися наукові статті про народну культуру, публікувалися народні пісні, думи, перекази. Автори оспівували національно-визвольну боротьбу українського народу, його національних героїв, цитували історичні документи, що підтверджували правдивість їхніх слів. У своїх статтях вони наголошували на необхідності возз'єднання всіх українських земель, нагадували про єдність могутньої Давньоруської держави, її столицю Київ.

 

Розправа над «Руською трійцею». Австрійські власті конфіскували майже весь наклад альманаху — до українського читача дійшли лише 200 примірників. За сприяння церковних ієрархів було проведене розслідування діяльності його авторів і упорядників. Членів «Руської трійці» при-тягли до відповідальності як державних злочинців. Під час слідства всі вони гідно захищали своє право писати українською мовою.

Після слідства М. Шашкевича перевели служити священиком до однієї з найбідніших парафій. Виснажений працею, хворобою та постійними утисками, він помер у 32 роки.

Таємні товариства, що виникали в Україні, прибирали форму модних на той час масонських лож. У 1818–1819 рр. такі ложі виникли у Києві (“З’єднані слов’яни”) та у Полтаві (“Любов до істини”), Одесі, Житомирі, Кам’янці-Подільському. Серед їхніх членів були відомі українські діячі Іван Котляревський, Василь Капніст, Василь Лукашевич, а також пізніші лідери декабристського руху Павло Пестель, Михайло Орлов, Михайло Бестужев-Рюмін. Хоч ці ложі були створені в Україні, їхня діяльність не мала українського національного характеру. Однією з цілей, які ставили перед собою організатори перших таємних товариств в Україні, було залучення малоросійського дворянства до опозиційного всеросійського руху. Українські дворяни-масони не висували специфічно національних вимог.

 

У 1822 р. царський уряд забороняє діяльність лож, а їх члени піддаються переслідуванню.

 

У 20-х роках ХІХ ст. в Україні з’являються таємні політичні гуртки. Одним з перших був заснований гурток “Малоросійське Таємне товариство”, головою якого був В. Лукашевич. У програмі товариства (“Катехізис автономіста”) проголошувалось прагнення домогтись від’єднання України від Росії і приєднання до відродженої Польщі.

 

У 1839 р. на Правобережжі було скасовано церковну унію, а всіх греко-католицьких віруючих примусово переведено у православ’я. Репресіям було піддано польську шляхту.

Правобережна Україна протягом 1830–1840-х років була полем битви між російськими і польськими впливами. Обидві сторони сходилися між собою у запереченні права українського народу на вільний самостійний розвиток.

Декабристи створюють таємні політичні гуртки, які ставили за мету насамперед боротьбу за скасування кріпосного права й ліквідацію самодержавства. Так, у 1816 р. в Петербурзі був створений “Союз порятунку”, у 1818 р. – “Союз благоденства” в Москві. Вони ставили завдання впровадити конституційне представницьке правління, ліквідувати самодержавство, скасувати кріпосне право шляхом військового перевороту. Членами організацій були опозиційно настроєні офіцери. У 1818 р. після прибуття на службу до Києва генерала М. Орлова місто стає центром ділових зустрічей членів “Союзу благоденства”.

 

У 1821 р. декабристи реорганізували свої об’єднання і створили два осередки – Північне товариство з центром у Петербурзі і Південне товариство з центром у м. Тульчині. Головою останнього було обрано полковника П. Пестеля, членами товариства стали офіцери полків, що перебували в Україні. Незабаром, крім Тульчинської управи, було засновано ще дві управи: Кам’янську – на чолі з В. Давидовим та С. Волконським – і Васильківську, очолювану підполковником С. Муравйовим-Апостолом. Час від часу відбувалися конспіративні наради товариств. Для цього використовували Контрактовий ярмарок. Хоча на нарадах обговорювали питання спільних дій, між цими організаціями помічалося значне розходження: Південне товариство було більш радикальним, ніж Північне, яке обмежувалося в своїх планах поваленням абсолютизму та встановленням конституційної монархії.

 

Голова Південного товариства П. Пестель уклав політичний трактат (Конституцію) “Руська правда”, в якому докладно визначив програму дій після повалення царизму. За цією програмою всі народи Росії об’єднуються в централізовану республіку з однопалатним парламентом. Кріпацтво скасовується. Усі громадяни республіки рівні перед законом. Зберігається приватна власність на землю, але половина землі вважається громадською, окремі ділянки можна брати для обробітку. Повна свобода торгівлі і промисловості.

 

У 1823 р. у Новограді-Волинському було засновано третю таємну організацію – Товариство Об’єднаних Слов’ян, фундаторами якої були брати Борисови. Своїм демократизмом воно відрізнялося від Південного товариства. У 1825 р. ці товариства об’єдналися.

У грудні 1825 р. в Таганрозі помер цар Олександр І. Спадкоємцем був його брат Костянтин, але одруження з полькою позбавляло його прав на престол. Другий брат Микола спочатку відмовився від престолу. Настало “міжцарювання”. Північне товариство вирішило скористатися цим і 14 грудня 1825 р. підняло повстання в Петербурзі. Але воно не було як слід підготовлене. Солдати полків, виведених на Сенатську площу, навіть не знали мети повстання. Населення не підтримало акцію, і царські війська легко розсіяли повстанців. Почалися арешти.

Невдача петербурзького повстання примусила керівників Південного товариства прискорити виступ, до якого воно також не було готове.

13 грудня заарештовано П. Пестеля. Керівництво перейшло до С. Муравйова-Апостола, і 28 грудня він підняв Чернігівський полк. Але не пішов на Київ і втратив марно три дні, шукаючи союзників. Тим часом назустріч повстанцям вирушили урядові війська. Уже в першій сутичці було тяжко поранено командира полку С. Муравйова-Апостола. 900 солдатів здалися без бою.

Керівників повстання було доставлено до Петербурга на суд

Причин невдачі повстання декабристів в Україні багато, головна ж полягала в тому, що його мета була незрозумілою для народу.

Для наступних поколінь декабристи були взірцем мужності, героїзму, самопожертви і відданості революційній справі. Дворяни за соціальним походженням, декабристи пожертвували всіма благами свого класу для прогресу суспільства.

Концепції романтиків вплинули на збирання етнографічного матеріалу. У 1819 р. у Петербурзі побачила світ перша збірка українських історичних дум, які зібрав М.Цертелєв. У 1827 р. з’явилося видання українських пісень, підготовлених Михайлом Максимовичем. Ця збірка вплинула на творчість Шевченка, Гоголя, Пушкіна та ін.

 

Поряд з активними спробами етнографів і літераторів розширити інтелектуальні обрії українського світу, з’являються перші фахові історичні праці – "История Малой России"(1822) Дмитра Бантиш-Каменського, "История Малороссии" Миколи Маркевича.

 

на початку 1846 р. в Києві було утворено справжню нелегальну українську політичну організацію – Кирило-Мефодіївське товариство (братство), назване на честь відомих слов’янських просвітителів Кирила та Мефодія. Серед засновників були вчитель з Полтави Василь Білозерський, службовець канцелярії Київського генерал-губернаторства Микола Гулак і професор Київського університету Микола Костомаров. Активну участь у діяльності товариства брали Тарас Шевченко, Пантелеймон Куліш та ін.

 

Головною метою товариство проголошувало боротьбу проти кріпацтва та національне визволення українського народу. Українську державу члени товариства вбачали у федеративній спілці незалежних слов’янських держав, кожна з яких мала б становити штат або розмежовувалася б на кілька штатів. Київ повинен був стати центральним містом цієї федеративної спілки, в якому раз на чотири роки збирався б найвищий спільний консультативно-регулюючий орган – собор (або сейм). Для захисту федерації від зовнішніх ворогів передбачалося мати невелике регулярне військо, а кожний штат, окрім того, мав би і свої збройні сили. Ідею визволення слов’янських народів з-під іноземного гніту та їх єднання передбачалося поширювати головним чином літературно-просвітницькою діяльністю. Вони прагнули перебудувати суспільство на засадах християнської моралі.

Програму діяльності Товариства було викладено в історико-публіцистичному творі “Книга буття українського народу”, або “Закон Божий”. В ньому викладено 109 положень релігійно-навчального та історико-публіцистичного характеру. Здебільшого їх зміст стосується подій всесвітньої та вітчизняної історії. У творі розповідається про визвольну боротьбу українського козацтва і розвиток деспотичного самодержавства в Росії, про Велику французьку революцію і подвиг декабристів, про поділи Польщі сусідніми імперіями. Кирило-мефодіївці були переконані, що саме українському народові випала історична місія бути ініціатором боротьби за національне і соціальне визволення слов’янських народів. Крім програми, було розроблено Статут організації. В ньому конкретизувалися ідеї рівноправності народів, держав, громадян майбутньої слов’янської республіканської федерації, викладалися статутні права та обов’язки членів Кирило-Мефодіївського товариства.

Свою практичну діяльність кирило-мефодіївці зосередили на науково-освітній ниві. “Братчики” збирали кошти на видання популярних книжок, складали проекти запровадження в Україні мережі початкових навчальних закладів, укладали шкільні підручники.

Кирило-Мефодіївське товариство проіснувало трохи більше року. Весною 1847 р. царські власті заарештували 12 постійних членів товариства і відправили до Петербурга. Усіх учасників Кирило-Мефодіївського товариства було заслано до різних місць Російської імперії. Найтяжче покарали Шевченка, бо при арешті знайшли рукописи його антицарських та антикріпосницьких творів. Його заслали на 10 років рядовим солдатом у малозаселені тоді оренбурзькі степи з найсуворішою забороною царя хоч що-небудь писати й малювати.

Значення Кирило-Мефодіївського братства полягає в тому, що це була перша спроба української інтелігенції перейти до політичної боротьби; братство вперше розробило широку політичну програму національно-визвольного руху, яка стала прикладом для його наступників.

«Кобзар» - 1840 р.

 

У 1848–1849 рр. Європу охопила загальноєвропейська демократична революція.

2 травня 1848 р. у Львові була заснована перша українська політична організація – Головна руська (українська) рада, котра взяла на себе роль представника українського населення Галичини перед центральним урядом і виконувала її протягом 1848–1851 рр. Раду, яка складалася із 30 постійних членів – представників світської інтелігенції, вищого і нижчого духовенства, очолив єпископ Григорій Яхимович.

Друкованим органом Головної руської ради стала “Зоря Галицька” – перша у Львові газета українською мовою, що почала виходити з 15 травня 1848 р.

За ініціативою ГРР за національну символіку галицьких українців було прийнято синьо-жовтий прапор та герб із зображенням золотого Лева на синьому тлі.

 

Почалось формування загонів самооборони – Національної гвардії.

 

Правлячі кола Австрії, ігноруючи вимоги українців, все ж погодилися на запровадження з 1848 р. навчання українською мовою в народних школах та викладання цієї мови як обов’язкового предмета в гімназіях. На початку 1849 р. відкрито кафедру української мови у Львівському університеті. Її першим професором став Я. Головацький.

 

У жовтні 1848 р. у Львові відбувся перший з’їзд діячів української культури і науки. Згідно з рішенням з’їзду у Львові було засновано “Галицько-руську матицю” – культурно-освітню організацію, яка мала завданням видання популярних книг для народу.

 

Влітку 1849 р. після розгрому об’єднаними силами Австрії і Росії угорської революції в імперії Габсбургів було відновлено абсолютистський режим з його централістсько-бюрократичною системою. Австрійську конституцію відмінено. Влітку 1851 р. розпущено Головну руську Раду. Важливими були соціальні наслідки революції 1848-1849 рр. Так, було скасовано панщину, селяни отримали повну особисту свободу. Земля, якою селяни користувались, переходила у їх власність. Проте краща земля, общинні землі (ліси, пасовища) залишалися в руках поміщиків.

 

До Росії масонство проникло з Англії та Швеції, в Україну — з Польщі та Росії. До масонських організацій вступали переважно представники привілейованої верхівки суспільства. Вони закликали до всесвітнього братерства, рівності й справедливості.

Масони заперечували політику й насильство як засоби суспільних перетворень. Вони наполягали на тому, що їхні цінності можуть бути втілені лише за допомогою самопізнання та морального самовдосконалення.

Особливо строкатою була одеська масонська ложа «Понт Евксинський», створена в 1817 р. її засновником став граф Олександр Лонжерон — впливовий місцевий урядовець, який дослужився до посади генерал-губернатора, був учасником війни за незалежність Сполучених Штатів Америки. До ложі входили також українці, росіяни, поляки, греки, євреї, італійці, німці.

 

В Україні масонська ложа «Любов до істини», заснована в 1818 р. в Полтаві, з-поміж інших вирізнялася національним спрямуванням. її членами були українські поміщики Семен Кочубей, Григорій Тарновський, переяславський пред-водитель дворянства Василь Лукашевич, автор славнозвісної поеми «Енеїда» Іван Котляревський.

 

Великого поширення в Україні масонство не набуло. Уже в 1819 р. за наказом Олександра І була ліквідована полтавська ложа «Любов до істини», а 1 серпня 1822 р. цар заборонив усі інші масонські ложі

 

В. Лукашевич — предводитель дворянства Переяславського повіту — у 1819 р. заснував таємне Малоросійське товариство. До нього вступили українські дворяни С. Кочубей, В. Тарновський, П. Капніст (небіж письменника) та ін.

Це вже була громадсько-політична організація. Вона прагнула піднести освітній, культурний і політичний рівні народу, об'єднати його навколо ідеї скасування кріпацтва, обмеження влади царського самодержавства. І головне, товариство ставило за мету будь-що домогтися державної незалежності України. Це зафіксував «Катехізис автономіста», укладений В. Лукашевичем.

Щоб утвердити ідею державності у свідомості народу, члени товариства поширювали знання про славне козацьке минуле, про державницькі традиції українського народу. Під час розслідування виявилося, що Малоросійське товариство мало зв'язки з польським патріотичним товариством і з Південним товариством декабристів. Василя Лукашевича кинули до Петропавловської фортеці, але згодом звільнили, оскільки Малоросійське товариство не було визнане декабристською організацією. Йому дозволили повернутися у свій маєток у Бориспіль, де він перебував під довічним поліцейським наглядом.

 

На початку 20-х років XIX ст. в Україні сформувалися дві таємні декабристські організації. У Києві — Південне товариство, у Новограді-Волинському — Товариство об'єднаних слов'ян. У 1825 р. воно ввійшло до складу Південного товариства. Північне товариство діяло в столиці Росії — Петербурзі.
Засобом заміни суспільно-політичного ладу декабристи вважали захоплення влади внаслідок повстання військових частин, арешту і навіть фізичного знищення царської сім'ї

 

В Україні був створений головний програмний документ декабристського руху — «Руська правда».

 

Після перемоги над армією Наполеона Росія посилила підпорядкування Польщі. За рішенням Віденського конгресу 1815 р. більша частина її території з Варшавою перейшла під владу Росії. Хоча Польща була проголошена Королівством Польським і отримала свою конституцію та право скликати сейм, великий князь Костянтин — намісник російського царя у Варшаві — управляв нею одноосібно й самочинно.

 

Польська шляхта, не бажаючи миритися з куцою автономією, 17 листопада 1830 р. підняла у Варшаві повстання. Намісник російського царя змушений був спочатку покинути місто, а потім і зовсім залишити Польщу.

Польський сейм відмовився визнавати Миколу І своїм монархом, створивши Національний уряд на чолі з магнатом Адамом Чарторийським.

 

Основною формою феодального привласнення результатів праці селян була рента — плата за користування землею. У першій половині XIX ст. поміщики вимагали від селян сплати всіх трьох форм ренти: натуральної, відробіткової та грошової.

РЕНТА (від латин, redo — сплачую) — плата за користування землею.

Найпоширенішою формою експлуатації кріпаків була відробіткова рента, або панщина. Відповідно до указу Павла І (1797) поміщики могли вимагати від селянського господарства 3 дні відробітків на тиждень. Проте, обходячи закон, феодали вимагали 4-6 днів відробітків, а на Поділлі селян примушували працювати навіть у неділю та релігійні свята.

Спроби царського уряду врегулювати відносини селян і поміщиків. Панщина та інші феодальні повинності не залишали селянам ані сил, ані часу для роботи у власному господарстві. Поступово вони втрачали ініціативу й підприємливість, ставали до всього байдужими. Проте доводячи до занепаду селянські господарства, поміщики тим самим підривали економіку власних маєтків. Адже розорений селянин не мав сили, реманенту й худоби, щоб обробити панські поля і сплатити подушний податок, аби наповнити державну скарбницю.

Петербурзький уряд усвідомлював небезпеку безвихідного становища, яке складалося в аграрній економіці, й шукав виходу. У 1803 р. за ініціативою В. Каразіна був виданий закон про «вільних хліборобів», який дозволяв звільняти селян від кріпацтва із землею та за викуп поодинці або й цілими селами. Однак землевласники не бажали змін: волю кріпакам надавали лише окремі поміщики.

Протягом першої половини XIX ст. було видано кілька царських указів, спрямованих на покращення становища селян. Саме з цією метою працювали 7 таємних комітетів. Проте, намагаючись пом'якшити відносини поміщиків і селянства, царизм завжди був на боці поміщиків. Так, за законом 1822 р. вони отримали право без суду та слідства відправляти своїх кріпаків на заслання в Сибір. Підставою для такого рішення міг стати будь-який прояв «незадовільної поведінки» кріпака.

Поширення фактів жорстокого поводження поміщиків щодо селян змусило царський уряд зобов'язати предводителів дворянства таємно стежити за ставленням панства до своїх кріпаків. Земські справники були зобов'язані повідомляти повітовим предводителям про всі зловживання поміщиків стосовно селян. Із такими кріпосниками предводитель проводив попереджувальну бесіду. Якщо ж вона не давала сподіваних результатів, поведінку поміщика розглядали у вищих інстанціях.

Однак, аби факти знущання поміщиків над кріпаками могли стати відомими, потрібно було надати селянам можливість подавати скарги на своїх панів. А тим часом закон 1845 р. зобов'язував карати 50-ма ударами різок тих кріпаків, які скаржилися на поміщика. Закріпачене селянство було повністю безправним.

 

Однак державні селяни, користуючись значно ширшими правами, були в кращому становищі. На початку XIX ст. російські власті припинили передачу державних селян у приватну власність, а також приписування їх до державних фабрик і заводів. У 1801 р. уряд дозволив їм купувати землі, що давало можливість підприємливим селянам ставати заможними землевласниками. У 1818 р. їм було дозволено переходити в стан міщан і купців, відкривати власні магазини, фабрики й заводи, займатися відкупами й підрядами.

Протягом першої половини XIX ст. число державних селян зростало і в 1858 р. вже становило 50,1 % від усього селянства.

МІСЯЧИНА - форма експлуатації кріпаків, позбавлених поміщиками земельних наділів і примушених щоденно відпрацьовувати панщину за місячну норму харчів.

В Україні до державних селян належали колишні козаки, вільні хлібороби, іноземні колоністи, кіннозаводські, відписні, нижчі військові чини, їхні нащадки та багато інших. Усього було 17 так званих розрядів державних селян. Вони вважалися власністю держави.

Державні селяни Лівобережжя та Південної України перебували на оброчному становищі. На державні податки вони сплачували 40 % свого річного доходу. На них поширювалися й різні земські та мирські збори, рекрутська, гужова, шляхова, будівельна та інші повинності.

Розміри податків були надто великими, тому не всі державні селяни вчасно їх сплачували. На 1853 р. борги вже становили величезну на той час суму: 68 млн рублів. Щоб стягнути борги, збирачі податків конфісковували хліб, худобу, нерухоме майно і все це продавали. Якщо отриманих коштів не вистачало для виплати боргу, боржників віддавали «на роботу» місцевим поміщикам або в рекрути.

Окрему групу державних селян становили жителі Правобережжя, які перебували на «особливому господарському становищі». У більшості випадків це були селяни колишніх королівських маєтностей, конфіскованих володінь у польських поміщиків і католицької церкви. Після приєднання Правобережжя до складу Російської імперії ці землі й селяни стали державними. Держава віддавала їх в оренду, надаючи орендарям право примушувати селян до панщини.

Узявши в тимчасову оренду казенний маєток, орендар намагався отримати від селян якомога більше зиску. Тому становище державних селян Правобережжя нічим не відрізнялося від кріпацького.

за ініціативою організатора деспотичного поліцейського режиму О. Аракчеєва, керівника військових відомств і довіреної особи Олександра І, розпочалася масова організація військових поселень. У 1817 р. в Слобідсько-Українській, Херсонській і Катеринославській губерніях було створено 16 кавалерійських і 3 піхотні полки. Військові поселення — поєднання кріпацтва та солдатчини — проіснували до 1857 р. Військовими поселенцями — солдатами-землеробами — стали сотні тисяч державних селян і козаків. Перед скасуванням кріпацтва їх було 674 тис. осіб.

 

Військові поселенці ставали довічними солдатами, їхнє життя було переведене на казармений режим і повністю контролювалося військовими командирами. За їхньою командою вони вставали, працювали в полі, займалися муштрою, харчувалися, лягали спати. За найменше порушення приписів поселенців нещадно карали різками чи шпіцрутенами. Із семи років їхніх дітей зараховували в кантоністи й муштрували у військових школах, із 12 років їх зачисляли в резервні, а з 18 років — у військові частини.