Економічний розвиток Наддніпрянської України в 60-х - 90-хpp. ХІХ ст.

4.1. Збереження економічної залежності України від Росії. Після скасування кріпосного права в 1861 р. протягом наступних чотирьох пореформених десятиліть економічний розвиток Наддніпрянської України відбувався прискореними темпами. До початку XX ст. Україна за своїм економічним потенціалом займала друге місце в промисловому виробництві Російської імперії. Тут була сконцентрована п'ята частина російських промислових підприємств, які виробляли понад 20% промислової продукції.

Економічна політика царизму проводилась виключно е інтересах імперії і зводилась до заохочення розвитку в Україні тільки тих галузей промисловості, які не мали відповідних природних умов в Росії (наприклад цукрова), або тих, що постачали сировину і напівфабрикати для російської індустрії (металургія, кам'яновугільна промисловість). При цьому сировина коштувала дешево, а готова продукція - дорого, внаслідок чого значні капітали викачувалися з України. Незважаючи на швидкі темпи розвитку промисловості в Україні, її економічна залежність від Росії не зменшувалась.

4.2. Особливості промислового перевороту в Російській імперії і в Україні. Протягом 60-х - 80-х pp. в Україні, як і по всій державі, продовжувався промисловий переворот, що закінчився наприкінці 80-х pp. XIX ст. Він позитивно сприяв подальшому розвитку продуктивних сил в усіх сферах суспільного виробництва.

Розвиток економіки України в рамках загальноросійського господарства визначили насамперед галузі важкої промисловості - вугільна, залізорудна, металургійна. Завдяки інтенсивному розвитку Донецько-Криворізького вугільно-залізорудного басейну Україна перетворилась на головну вугільно-металургійну базу Росії. Наприкінці XIX ст. вона давала половину загальноросійської виплавки чавуну, сталі, стільки ж видобутку залізної руди і майже 3/4 вугілля та виробництва рейок.

Промисловий переворот у Російській імперії, і зокрема в Україні, мав істотні відмінності від аналогічних процесів у Західній Європі й Північній Америці. До його особливостей належать:

- перевага іноземного капіталу в інвестуванні промисловості (90% від загальної кількості капіталу);

^- висока ступінь концентрації виробництва (відразу створювалися великі підприємства з великою кількістю робітників);

- високі темпи промислової революції (на Заході вона розтягувалася в середньому на півстоліття, а в Донбасі промисловий переворот був здійснений за 20 років);

- велика роль держави в підтримці й заохоченні приватних підприємств;

- нерівномірність економічної модернізації (поєднання сучасного промислового виробництва в осередках індустріалізації з дуже відстали, архаїчними формами господарювання в сусідніх районах);

- дешева робоча сила.

4.3. Залізничний і водний транспорт. Капіталізм зумовив посилене будівництво залізниць. Перша залізниця в Україні завдовжки 219 верств була прокладена між Одесою та Балтою в 1865-1871 pp. з метою прискорення транспортування хліба із зернових господарств Півдня в одеський порт. У 1869 р. була побудована Курсько-Харківська-Азовська залізниця, у 1870 р. - Курсько-Київська, а ще через два роки потяги пішли по лінії Київ-Одеса. У 1879 р. була відкрита Донецька залізниця. У 1880-1884 pp. будувалася Катеринославська залізниця, що зв'язала Донецький промисловий район із Криворіжжям. Залізничне сполучення губерній України між собою та з губерніями Росії зміцнювало всеросійський ринок.

Зростало господарське значення і водного транспорту. На кінець століття по річках України курсували 220, а до портів Азовського та Чорного морів було приписано 280 пароплавів. Головною водною артерією України був Дніпро, а найбільшим морським портом на півдні України стала Одеса. Це місто набуло величезного значення як один з провідних транзитних пунктів у зовнішній торгівлі Росії. Зростало значення таких портів, як Херсон, Миколаїв.

4.4. Прискорений розвиток промисловості. Наприкінці XIX ст. виникли перші в Україні великі підприємства транспортного машинобудування: Харківський і Луганський паровозобудівні заводи. У Києві в 90-ті pp. працювало 8 машинобудівних заводів, на яких було встановлено 14 парових двигунів.

За два останніх десятиріччя XIX ст. в Україні було споруджено понад 20 металургійних заводів. Деякі з них будувались за кошти іноземних капіталістів: британських - завод Джона Юза з робітничим селищем Юзівка (тепер Донецьк); бельгійських - Дніпровський завод у селищі Кам'янському (тепер Дніпродзержинськ); французьких - Ґданцівський біля Кривого Рогу. Російські капіталісти стали власниками споруджених тоді заводів: Брянського - коло міста Катеринослава, Дружківського й Донецького-Юр'ївського - на Донбасі.

Зростало суднобудування. Якщо в 1861 р. кораблебудівники Херсона спустили на воду 10 суден різних типів, та в 1890р. - уже 82 судна. У 1897 р. почав працювати суднобудівельний завод у Миколаєві.

Хімічна промисловість була представлена содовими заводами в Лисичанську й поблизу Слов'янська. Швидкими темпами розвивалися харчова і легка промисловості. Значного розвитку набула промисловість, пов'язана з переробкою сільськогосподарської сировини, особливо цукрова, горілчана, борошномельна й тютюнова. За 60-ті - 90-ті pp. XIX ст. виробництво цукру в Україні зросло в 14 разів і становило близько 24 млн пудів (80% усієї продукції країни). У 1887 р. виник синдикат цукро-промисловців, що об'єднав 90% усіх цукрових заводів і контролював виробництво і збут цукру в усій Україні. Центр суконного виробництва знаходився у Клинцях Чернігівської губернії: 7 місцевих фабрик у 1895 р. давали 70% усього українського сукна.

4.5. Формування українського індустріального району. У період промислового перевороту сформувався український індустріальний район, що включав такі промислові центри, як Донецький вугільно-металургійний, Криворізький залізорудний, Дніпровський металургійний та ін.

Застосовуючи нову техніку і більш досконалі форми організації виробництва, фабрично-заводська індустрія нових індустріальних районів України швидко обігнала Урал, де зберігалася напівкріпосницька експлуатація робітників і застарілі машини та верстати. Україна стала головною вугільно-металургійною базою Російської імперії.

У 1884 р. в Наддніпрянщині було зосереджено 20% загальної кількості промислових підприємств Європейської частини Російської імперії, 14% робітників, 17% виробленої ними продукції, у тому числі 51% чавуну, до 57% заліза, понад 52% сталі та близько 65% кам'яного вугілля. У 1883 р. в Україні використовувалось 33% парових машин Європейської Росії. Кількість промислових підприємств в Україні з 1869 до 1897 рр. зросла в 2 рази (з 3712 до 8063), вартість промислового виробництва - у 6 разів (за рахунок створення нових підприємств і розширення виробництва на діючих). Металургійні та металообробні підприємства належали 34 іноземним акціонерним товариствам, вартість основного капіталу яких становила 130 млн крб. 3 іноземців складалась значна частина адміністративного апарату, інженерно-технічного складу, кваліфікованих робітників.

Особливістю промислового розвитку в Україні була висока концентрація виробництва, досить значна участь іноземного капіталу.

4.6. Особливості розвитку сільського господарства. Наддніпрянщина була одним із головним районів землеробства Російської імперії, насамперед з виробництва пшениці та ячменю. У 90-х pp. XIX ст. на неї припадало понад 27% загального збору хліба в усіх губерніях Європейської Росії.

Товарні посіви були найбільш поширені на півдні України, який постачав хліб у центральні губернії Росії, а також давав велику кількість його для експорту. Товарний хліб поступав на ринок головним чином з поміщицьких і господарств заможних селян (їх називали селянами-фермерами). Характерно, що на українських землях у складі Російської імперії процес соціального розшарування селянства в умовах розвитку ринкових відносин був ще більш виразнішим, ніж на західноукраїнських землях.

На кінець XIX ст. заможні селяни становили близько 20% сільського населення Наддніпрянщини, зосередивши в своїх руках майже 40% селянських земель і понад 50% робочої та продуктивної худоби. Окремі господарства заможних селян (особливо на півдні України) досягли розмірів значних поміщицьких маєтків, що мали тисячу й більше десятин землі.

Досить впевнено в господарському відношенні почувалися й селяни середнього достатку (середняки), яких у Наддніпрянщині було близько 25%. Решта ж селян належали до бідняків, у яких було мало землі, реманенту, худоби. Нерідко вони взагалі не мали коня чи вола, що визначало здатність виживання селянина.

Розвиток ринкових відносин у сільському господарстві збільшував попит на вільнонайману працю. У 1900 р. у землеробстві Наддніпрянщини (у поміщицьких і селянських господарствах) було зайнято близько 1 млн постійних робітників і близько 200 тис. поденних батраків. Найбільше вільнонайманих робітників було зосереджено в Південній Україні.

5. Національно-визвольний рух у Наддніпрянській Україні в 60-х-90-х pp. XIX ст. Українські політичні і громадські діячі прагнули змінити існуючий лад на справедливий, покращити життя народу в цілому. Головна увага учасників українського національно-визвольного руху зосереджувалася навколо трьох напрямків: національного, загально- демократичного і соціального.

5.1. Виникнення громад. Наприкінці 50-х- на початку 60-х pp. XIX ст. у Наддніпрянщині спостерігається друга хвиля національного відродження. Організаційною формою українського національно-визвольного руху стали напівлегальні непартійні об'єднання, які здобули назву громад.

Цього часу осередком українського суспільно-політичного та культурного життя став Петербург, де після заслання працювали колишні члени «Кирило-Мефодіївського товариства» - Т. Шевченко, П. Куліш, М. Костомаров та ін. У столиці Російської імперії в 1859 р. і виникла перша українська громада. Саме в Петербурзі в 1861-1862 pp. протягом 22 місяців українська громада видавала перший в Російській імперії щомісячний літературно-науковий журнал «Основа». Він виходив українською і частково російською мовами.

Протягом короткого періоду свого існування журнал «Основа» не торкався політичних проблем, а приділяв головну увагу захисту української мови, літератури, виданню навчальної та науково-популярної літератури, відстоював право народу на здобуття освіти рідною мовою. В «Основі» була вперше надрукована праця М. Костомарова про «дві руські народності», у якій автор намагався схарактеризувати особливості українського етносу, його принципову відмінність від росіян, захищав самостійність української літератури.

В Україні громади з'явилися в Києві, Чернігові, Харкові, Полтаві, інших містах. Центром громадівського руху безпосередньо в Україні став Київ. Навесні 1860 р. студенти і викладачі Київського університету і представники інтелігенції створили громаду, яку очолив В. Антонович. Програмними положеннями київської громади були: український народ - окрема нація, кожен українець повинен віддавати всі сили для розвитку національної свідомості. Діяльність громад в Україні мала культурно-просвітницький характер - організація українських просвітницьких гуртків і недільних шкіл; вивчення історії, традицій, звичаїв українського народу. Власті називали громадівський рух «українофільством».

5.2. Гурток «хлопоманів». На початку діяльності київської громади з нею була пов'язана діяльність гуртка «хлопоманів» (від польського слова хлоп - селянин). «Хлопоманство» -кількісно невелике відгалуження українського культурно-національного руху Правобережної України кінця 50-х - початку 60-х pp. на чолі з В. Антоновичем, що об'єднувало представників ліберальної інтелігенції, які виступали за зближення з селянством.

«Хлопомани» ставили своїм завданням збереження пам'яті про славне минуле України, вони розмовляли тільки українською мовою, одягалися в народні костюми, дотримувалися народних звичаїв та обрядів. Вони видавали рукописний журнал і заснували підпільну українську школу. Метою їхньої діяльності були: ліквідація царизму, кріпацтва, встановлення демократичної республіки на основі зміцнення добровільного співжиття росіян, українців, поляків. Через посилення репресій з боку царизму вже на початку 60-х pp. діяльність гуртка «хлопоманів» була припинена.

5.3. Валуєвський циркуляр. Але навіть така поміркована і суто просвітницька діяльність громадівців і «хлопоманів» викликала незадоволення царського уряду. 18 липня 1863 р. був виданий таємний циркуляр міністра внутрішніх справ Російської імперії П. Валуєва, у якому наказувалося призупинити видання всіх книг «малоросійською» мовою, тобто українською, окрім творів «красного письменства». У циркулярі йшлося про заборону видання українського мовою наукової, публіцистичної та релігійноїлітератури, а також про заборону діяльності недільних шкіл.

Після видання цього указу громадівський рух почав згасати і в другій половині 60-х pp. він припинив своє існування.

5.4. Діяльність «Старої громади». Унаслідок незначного послаблення імперської цензури на початку 70-х pp. громадівці почали відновлювати свою діяльність. 3 ініціативи В. Антоновича у 1870 р. в Києві була утворена так звана «Стара громада», до якої ввійшли такі відомі представники наукової і творчої інтелігенції, як М. Зібер, М. Драгоманов, П. Житецький, П. Чубинський, М.Старицький та ін.

Назву «Стара громада» організація обрала для того, щоб відрізнятися від нових, молодих за віком і досвідом студентських. У «Старій громаді» переважали високоосвічені фахівці, які мали значний життєвий та організаційний досвід. Вона фактично згуртувала навколо себе тогочасну українську еліту, що у своїй практичній роботі утрималася від політичної діяльності і віддавала перевагу культурницьким та освітнім заходам.

Діяльність українофілів помітно активізувалася із заснуванням в 1873 р. в Києві Південно-Західного відділу Російського географічного товариства, яке плідно працювало над вивченням історії, економіки й фольклору України. Громадівці придбали газету «Київський телеграф», перетворивши її на свій напівофіційний орган, який висвітлював події українського життя та його можливі перспективи в умовах Російської імперії.

5.5. Емський указ. Громадівський рух знову набрав загальноукраїнського звучання, що викликало серйозну тривогу в урядових колах. Його діяльністю займалася спеціальна урядова комісія, результатом роботи якої стало видання 18травня 1876 р. Емського указу, підписаного імператором Олександром II у м. Емсі (Німеччина) і спрямованого на придушення української культури.

Емський указ доповнював основні положення Валуєвського циркуляра 1863 р. і забороняв ввозити на територію Російської імперії з-за кордону українські книги, видавати українською мовою оригінальні твори і робити переклади з іноземних мов, тексти для нот. Також були заборонені театральні вистави і публічні читання українською мовою. Місцевій адміністрації наказувалося посилити нагляд, щоб у початкових школах не велося викладання українською мовою та щоб з бібліотек були вилучені книги українською мовою. На підставі Емського указу було закрито Південно-Західний відділ Російського географічного товариства у Києві, припинено видання «Київського телеграфу», ліквідовано громади, звільнено ряд професорів-українців з Російського університету (у тому числі М. Драгоманова). Ставши одним із проявів колоніально-національної політики російського царизму щодо України, цей документ гальмував розвиток української культури і національно-визвольного руху, хоча повністю його припинити не міг. Фактично Емський указ втратив чинність у 1905 p., але він ніколи не був скасований офіційно.

5.6. Криза українофільства. Домінуюче в 60-х- 70-х pp. XIX ст. українофільство фактично вичерпало себе, продемонструвавши неспроможність лише культурницькими засобами поліпшити становище українського народу. В середовищі українофілів відбувся розкол. П. Куліш і М. Костомаров вважали, що в перспективі треба обмежитися виключно культурницькою діяльністю і слухняно підкоритися політиці російського царизму. В. Антонович і П. Житецький проповідували ідею компромісу із самодержавством, уважаючи, що розвиток культурної самобутності українців можливий і в умовах тісного контакту та впливу російської культури. Молоді громадівці (Б. Грінченко, О. Кониський та ін.) усіма засобами намагалися звести до мінімуму російський вплив на українських землях.

Наслідком кризи й розколу стало те, що молодь почала обминати українофільські громади і вступати до народницьких гуртків, байдужих до національних питань. Спроби поєднати культурно-національні гасла із завданням політичного та соціального визволення у 80-ті pp. XIX ст. робили М. Драгоманов і його послідовники - члени «українських гуртків соціалістів-федералістів» у Петербурзі, К. Арабажина в Києві, В. Мальованого в Харкові та ін. Пошук нових ідей, організаційних форм визвольного руху протягом 90-х pp. покликав до життя національні об'єднання з виразною політичною спрямованістю, що стали прообразом українських політичних партій. Першим серед них було «Братство тарасівців».

5.7. «Братство тарасівців». Під час зустрічі влітку 1891 р. на могилі Т. Шевченка в Каневі київські та харківські студенти I.Липа, Б. Грінченко, М. Міхновський, В. Боровик та інші заснували нелегальну політичну організацію радикальної течії «Братство тарасівців», яка ставила за мету реалізувати основні ідеї Кобзаря. «Тарасівці» розвинули діяльність серед студентства, шкільної молоді, селянства і робітництва. Спершу осередком «тарасівців» був Харків, згодом - Київ, Одеса, Полтава.

Крім культурної діяльності (поширення української мови в родині, установах, школах, навчання дітей українській грамоті, культивування ідей Т. Шевченка), «тарасівці» висунули політичні постулати - визволення української нації з-під російського панування, повної автономії для всіх народів Російської імперії та соціальної справедливості.

«Братство тарасівців» увійшло в історію як перша українська політична організація, що стояла на засадах повної самостійності України.

У містечку Глинську поблизу Ромен, де працювали студенти, наприкінці літа 1891 р. була закладена програма «Братства тарасівців». Серед основних положень були такі:

- «...політична самостійна суверенна Україна: соборна й неподільна, від Сяну до Кубані, від Карпат до Кавказу, вільна між вільними, рівна між рівними, без пана і хама, у будучому без класової боротьби;

- федеративна всередині: цебто федерація Лівобережної, Правобережної, Степової України, Кубані й Галичини;

- на чолі держави гетьман як президент і сейм;

- мета держави - передусім і над усе удержавлення поверхні і надр землі, трудова повинність, загальна безплатна й обов'язкова школа;

- свобода віри, відокремлення церкви від держави, національна армія;

- боротьба з імперіалізмом, боротьба зі свавільними утисками;

- Україна для українців, себто для тих, що визнають себе українцями;

- культура нації та своя наука, своя краса, свій розум, своя правда, своя воля, свій Бог...»

У 1893 р. були проведені арешти серед членів «Братства тарасівців» - організація припинила існування.

 

20. Кирило-мифодіївське братство

Кири́ло-Мефо́діївське товариство (Україно-слов'янське товариство, Кирило-Мефодіївське братство) — українська таємна політична організація, що виникла в Києві наприкінці 1845 року^[1] та спиралася на традиції українського визвольного й автономістського руху.

Була одним з проявів піднесення національного руху на українських землях та активізації загальнослов'янського руху під впливом визвольних ідей періоду назрівання загальноєвропейської революційної кризи — «весни народів»^[1].

Членами товариства, які називали себе братчиками, стали вихованці й співробітники Київського та Харківського університетів. Провідну роль серед них відігравали М.Костомаров, Т.Шевченко, Г.Андрузький, В.Білозерський, М.Гулак, П.Куліш. Впродовж існування товариства його ідеологія зазнавала істотних змін. Завдання об'єднання слов'ян, що стало підставою виникнення таємної організації, згодом конкретизувалось у двох напрямах — рівноправного співробітництва слов'янських народів та відродження України^[1].

Зміст

[показати]

Створення[ред. • ред. код]

Таємне товариство у складі 12 українських інтелігентів — Україно-Слов'янське товариство (Кирило-Мефодіївське братство) було створене наприкінці 1845 — на початку 1846 року в Києві. Ініціаторами створення братства і його засновниками виступили Василь Білозерський, Микола Гулак, Микола Костомаров, Пантелеймон Куліш, Опанас Маркевич.

Організація була названа іменами відомих слов'янських просвітителів Кирила і Мефодія. Знаком братства став перстень з написом «Св.Кирило і Мефодій, січень 1846».

Крім організаторів, до братства незабаром увійшли: Георгій Андрузький, Олександр Навроцький, Дмитро Пильчиков, Іван Посяда, Микола Савич, Олександр Тулуб. У квітні 1846 року до братства вступив Тарас Шевченко. Восени 1846 року загальна кількість членів братства, за даними слідства, становила 12 осіб.

Кирило-Мефодіївське братство діяло до кінця березня 1847 р. З появою братства на арену політичної боротьби вийшла українська різночинна інтелігенція.

Програма[ред. • ред. код]

Книга буття українського народу. Видання 1921 року.

Програмні положення братства були викладені у «Книзі буття українського народу» (український варіант роботи Адама Міцкевича «Книги народу й пілігримства польського») і «Статуті Слов'янського братства св. Кирила і Мефодія», основним автором яких був Микола Костомаров, та у «Записці», написаній Василем Білозерським. В основу документів лягли ідеї українського національного відродження і українськогопанславізму, романтика загальнослов'янської єдності, автономізму та народовладдя^[2].

Кирило-Мефодіївське братство ставило своїм головним завданням побудову майбутнього суспільства на засадах християнськоїморалі, шляхом здійснення ряду реформ; створення демократичної конфедерації слов'янських народів, очолюваної Україною, на принципах рівності і суверенності; знищення царизму і скасування кріпосного права і станів; встановлення демократичних прав і свобод для громадян; зрівняння у правах всіх слов'янських народів щодо їх національної мови, культури та освіти.

Кирило-мефодіївці розглядали слов'ян як єдиний народ, відводячи українському суспільству ключову роль у створенні слов'янськоїконфедерації (зв'язки з братством підтримували 100 осіб з Польщі, Литви, Чехії, Білорусі, Росії, України). При цьому Микола Костомаров, Василь Білозерський, Микола Гулак та інші були переконані, що таке право дає українцям їхня глибока релігійність, корені козацького республіканізму. Ад'юнкт Київського університету М. Костомаров вважав цілком можливим формування монархічної федерації у складі України та Росії (з елементами республіканського ладу)^[2]. Лише третій варіант «Книги буття українського народу»набув рис конституційності, усе одно залишившись різновидом соціальної утопії без згадки про реальність державної незалежності українських земель. Характерна риса: якщо для діячів польського опору ідеалом була свобода, то для більшості кирило-мефодіївців — соціальна рівність. Прихильники революційного напряму боротьби (Т. Шевченко, О. Навроцький, М. Гулак, І. Посяда, М. Савич, Г. Андрузький) не мали сумніву в тому, що скасувати кріпацтво, повалити самодержавство зможе тільки народне повстання^[2].

Привертає увагу розроблений студентом Г. Андрузьким документ «Начерки Конституції Республіки» — модель федеративної слов'янської республіки, яка мала поєднати в собі досвід Північноамериканських штатів і традиції Російської імперії^[2]. Вона передбачала створення семи автономних штатів, включаючи Україну з Галичиною, Кримом і Чорномор'ям, Сербію, Болгарію, Бессарабію, Польщу. Пізніше, перебуваючи на засланні в Петрозаводську, Г. Андрузький дійшов до висновку: «Щоб створити Україну, необхідно зруйнувати Росію, а вона зміцнювалася віками»^[2].

Інших поглядів дотримувалися М. Костомаров, П. Куліш, В. Білозерський, О. Маркович, О. Тулуб, Д. Пильчиков: вони вважали, що тривала просвітницька діяльність і реформи здатні забезпечити успіх політичних і соціальних перетворень^[2].

Реальна діяльність членів товариства зводилася до зустрічей на квартирах М. Гулака або М. Костомарова, де велися наукові диспути, обговорювалися програмні документи, а також до приватних бесід із молоддю, інтелігентами, дрібним чиновництвом. Однак, члени братства також вели й активну громадсько-політичну діяльність: вони поширювали ідеї братства через розповсюдження його програмних документів, прокламацій («До братів-українців», «До братів-великоросів і поляків»), творівТараса Шевченка; займалися науковою працею і виступали з лекціями в навчальних закладах Києва, в яких проповідували свої погляди; піклувалися про розвиток народної освіти, збирали кошти на відкриття народних шкіл, написання і видання нових книг (зокрема, Пантелеймон Куліш підготував перший підручник з історії України «Повість про український народ», виданий 1846 року, та ін.).

Вплив західноєвропейських ідей на погляди товариства[ред. • ред. код]

Літературно-стильовим зразком для М. Костомарова були, як вважають «Книги народу польського і польського пилигримства» Адама Міцкевича. Але змістом «Книги битія…» — цілком оригінальні, відрізняючись, зокрема своїм антикріпосницьким пафосом, та попри україноцентризм, солідарним почуттям до всіх слов'янських народів, у тому числі поляків та росіян. Можна сказати навіть, що «Книги битія…» були об'єктивно полемічні до «Книг народу польського…» з їхнім пафосом польської винятковості.^[3]. В «Книзі народу польського» немає ідеї об'єднання вільних слов'янських народів, а також не заперечується монархія як форма правління^[4]

Враховуючи цілком очевидні аналогії поміж програмними ідеями Джузеппе Мадзіні та українських братчиків, досить слушним видається застереження М. Варварцеващодо недооцінювання в історіографії впливів саме італійських патріотів на діяльність кирило-мефодіївців.^[5]

Проникнення ідей Джузеппе Мадзіні на терени України відбувалося практично водночас із їх появою. Незважаючи на «небезпечність» його праць, як їх трактували в Російській імперії, існував хоч обмежений, виїзд до європейських країн; «ворітьми» у світ було «вільне» місто Одеса, де італійські мореплавці були чи не найчисельнішими із іноземців; в столичних містах імперії з'являлися, хоч і після перегляду цензурою, англо-, франко-, німецькомовні часописи. Тож легально і нелегально ім'я Мадзіні та його справа мали розголос, а разом із ідеями німецьких філософів — Й. Гердера, Й. Фіхте, Й. Шіллера, разом із літературними творами Й. Гете, Й. Шілера, Д. Байрона, А. Міцкевича — в Україні закладалися основи власного модерного націотворчого процесу.^[6]

А отже, можна зробити висновок, що ідея демократичного устрою та ідея постання об'єднання України як рівної серед інших слов'янських народів вірогідніше поживлювалися саме західноєвропейською думкою і формувалися щонайперше під враженнями праць Й. Гердера, Й. Фіхте та Д. Мадзіні.^[7]

Відмінність поглядів Товариства від слов'янофілів[ред. • ред. код]

У загальноімперському контексті попередниками братчиків інколи називають декабристів і проводять паралелі зі слов'янофілами. У значній частині англомовних підручників з історії Росії й СРСР для вищої школи коротку довідку про кирило-мефодіївців містить саме розділ "Слов'янофільство" ^[8]

Радянська історична наука теж часто перебільшувала вплив слов'янофілів на кирило-мефодіївців. Наприклад Володимир Білодід заявляв, що для аналізу їхньої ідеології "треба зрозуміти вчення слов'янофілів. Опанувавши його, ми знатимемо про українофілів більше, ніж вони знали про себе". ^[9]

Ідеї кирило-мефодіївців принципово відрізнялися від ідей російських слов'янофілів, опріч деяких моментів схожості. Поряд із думками, близьких до типових слов'янофільських кліше (ідеалізація "словенського племені", його минулого; опертя на християнство, але, на відміну від слов'янофілів, без вивищення православ'я над католицизмом і протестантизмом та з поверненням йому первісного людяно-справедливого змісту - це те, чого не було у слов'янофілів), тут були ідеї, зовсім не чувані для "класичного" слов'янофільства, ідеї демократичні й об'єктивно революційні на той час - ідеї соціальної рівності та політичної свободи, гостре засудження самодержавства і панства, експлуатації, закріпачення України, слова гніву на адресу царизму; схвальна згадка про декабристів, ідея федеративної республіки. ^[10]

Отже, погляди кирило-мефодіївців та слов'янофілів у низці питань, можна вважати не лише відмінними, а й антагоністичними. ^[11]

Теорія «двох антагоністичних крил»[ред. • ред. код]

Накинута згори в добу застою, ця теорія панувала в радянській історіографії десятиліттями. Початок вона бере в покаянних свідченнях Г. Андрузького: «…Слов'янське товариство мало двох голів: Костомарова і Шевченка, з яких перший належить до поміркованої партії, а другий до непоміркованих…» ^[12].

Очевидно, погоджуючись засадничо, члени братства розходилися в питаннях пріоритету завдань. М. Костомаров зосереджувався головно навколо проблем федералізму, слов'янської єдності і братерства, Т. Шевченко у віршах закликав до боротьби за соціальне і національне визволення українського народу, П. Куліш наголошував на розвитку культури. Можна інтерпритувати це як і різницю в методах досягнення цілей: одні виступали прихильниками еволюційного (М. Костомаров, В. Білозерський) шляху, інші — революційного (Т. Шевченко, М. Гулак) ^[13]

Проте Орест Субтельний справедливо застерігає, що ці розходження «не слід перебільшувати», бо «членів товариства безсумнівно об'єднували спільні цінності і ідеали» і — найголовніше — «бажання покращити соціально-економічну культурну і політичну долю України» ^[14].

Вульгаризаторську теорію «двох крил», згідно з якою діяльність кирило-мефодіївців зводилася до безкінечних суперечок у чітко окреслених межах двох антагоністичних течій, історичній науці накинули партійні можновладці. ^[15]

Донос і розгром товариства[ред. • ред. код]

Микола Костомаров

Пантелеймон Куліш

Тарас Шевченко

У березні 1847 року за доносом провокатора Олексія Петрова діяльність братства була викрита, а члени заарештовані. Напередодні цієї події у будинку на Подолі, власником якого був протоієрей Андріївської церкви Завадський, з'явився новий мешканець — дев'ятнадцятирічнийОлексій Петров, студент юридичного факультету Київського університету св. Володимира. Батько Петрова, жандармський офіцер Михайло, помер рано, втім устиг виховати сина. Напівсироті постійно не вистачало грошей, часом він голодував, й тому мав доволі жалюгідний вигляд. Вірогідно, це стало однією з причин, що колезький секретар Микола Гулак, який мешкав у цьому ж таки будинку, вирішив посвятити Петрова у таємниці товариства.

Якось Петров почув, як гості Гулака, а це були поміщик Микола Савич, студент Олександр Навроцький і професор Микола Костомаров, вели мову про республіканський устрій Росії. Олексій познайомився з сусідом, виявив цікавість до теми, і Гулак схибив, він довірився йому. Повідомив малознайомій особі основи конспірації товариства. Зокрема, показав Петрову золоту каблучку, на внутрішньому боці якої були слова: «В ім'я св. Кирила і Мефодія». Крім того, Гулак розповів Петрову про засади й цілі товариства, прочитав «Закон Божий» і навіть дозволив його переписати. Згодом цей документ став одним з основних доказів обвинувачення. Що не дивно, адже там містилися несумісні з імперською ідеологією думки. Наприклад: «І пропала Україна — але так тільки здається»; «Лежить в могилі Україна — але не вмерла».

28 лютого 1847 р. Олексій Петров з'явився у заступника куратора Київського навчального округу Михайла Юзефовича і зробив усний донос на членів братства. Сам Юзефович, котрий знав Костомарова, Куліша, був їхнім покровителем, тому зажадав від Петрова письмового доносу, сподіваючись, що той побоїться його зробити. Проте Петров не зламався і незабаром повернувся з детальним описом всього, що він довідався про товариство. Юзефович порадив студенту звернутися особисто до опікуна київського навчального округу — генерал-майора Траскіна (він знав, як важко потрапити до нього на прийом, тим паче звичайному студенту). Та Петров подолав усі труднощі і донос таки опинився на столі Траскіна. Той негайно відправив доповідну записку київському губернатору Бібікову. 17 березня 1847 р. губернатор направив повідомлення про донос Петрова до сумнозвісного Третього Відділення, яке, зокрема, Герцен називав «центральною шпигунською конторою». Того ж дня шеф жандармів граф Орлов повідомив про це царя і отримав наказ заарештувати Гулака.

На момент доносу Гулак уже проживав у Санкт-Петербурзі і служив у канцелярії ради університету. Арешт відбувся у його помешканні. У Гулака вилучили вже згадувану каблучку. Під час обшуку він попросився до туалету, де спробував викинути рукопис. Але слідчі знайшли його: це був «Закон божий». Серед паперів Гулака знайшли листи колишнього вчителя петербурзької гімназії Куліша та колишніх студентів Київського університету — Білозерського і Маркевича. На допитах Гулак мовчав. Його помістили до камери-одиночки Олексіївського равеліну.

20 березня 1847 року Петров у Києві робить повторний донос. Повідомляє, що студент Маркович також читав рукопис Гулака «Закон божий» і висловлювався позитивно щодо його змісту. Почалися арешти інших членів товариства. Коли жандарми прийшли до Костомарова, той сам пред'явив каблучку з написом. У квітні в Києві заарештували Шевченка і відправили до Петербургу з усіма паперами та малюнками. У записах поета не знайшли жодних доказів його участі у таємному товаристві. Тоді чиновники Третього Відділення звернули увагу на зміст віршівШевченка, особливо на «Сон». Затримали й інших учасників Кирило-Мефодіївського товариства^[16].

Тієї ж ночі, що М. Костомарова, заарештовано Г. Андрузького й І. Посяду. 3 квітня 1847 року на переправі заарештували О. Навроцького. У Варшаві взяли під варту В. Білозерського, який їхав за кордон вивчати славистику. Допроваджено в Київ заарештованого на Полтавщині О. Марковича.

Усією операцією зі знешкодження "змови" керував особисто шеф жандармів граф О. Орлов. ^[17]

Слідство[ред. • ред. код]

Перші кілька днів Миколі І про справу не доповідали, оскільки він саме пережив серцевий напад. А потім усі дії таємної поліції узгоджувалися з ним, і він контролював хід слідства.

Початкове уявлення про масштаби "змови" було дуже перебільшеним. Запідозрювалися широкі міжнародні звязки братчиків, насамперед серед слов'ян. Особливо ж відстежувано "польський слід" Іван Дзюба. ^[18]. Зокрема, традицію вважати, що написання "Закону Божого" відбулося під впливом "Книги народу польського..." в історіографії започаткував особисто