Україна в роки німецької окупації 





Мы поможем в написании ваших работ!



ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Україна в роки німецької окупації



1. Захопивши Україну, німці розчленували її на окремі частини: - Буковина, Одеська та Ізмаїльська області, частина Вінницької та Миколаївської областей були віддані Румунії. Ці землі отримали назву "Трансністрія";

- Галичина разом з польськими територіями ввійшла до складу окремого генерал-губернаторства;

- більшість українських земель увійшла до складу Рейхскомісаріату "Україна" на чолі з фанатичним нацистом, катом українського народу Е.Кохом. Це адміністративне утворення включало 63,6% всієї території України;

o прифронтові області (Чернігівська, Сумська, Харківська області, Донбас) підпорядковувалися військовому командуванню.

2. Відповідно до "теорії расової винятковості німецької нації" українці підлягали масовому знищенню. Справжній геноцид здійснювався проти єврейського народу.

Україна вкрилася концтаборами, тюрмами, гето. Практично в кожному українському місті був свій "Бабин Яр": за роки окутті в Бабиному Яру в Києві загинуло понад 220 тис, в Дробицькому Яру в Харкові - понад 60 тис, в Янівському концтаборі у Львові - понад 160 тис осіб. Переважно це були українські громадяни єврейської національності. А всього в Україні в період окупації було вбито 3,9 млн. мирного населення і 1,3 млн. військовополонених.

3. Гітлерівці грабували матеріальні і людські ресурси України. До Німеччини вивозилися продовольство, обладнання, сировина, коштовності, чорнозем, а також робоча сила. З України на примусові роботи до Німеччини було вивезено 2,4 млн. чоловік.

Щоб забезпечити більш "ефективну" експлуатацію українського села, німці зберегли колгоспи.

4. Обмежувалися постачання міст продовольством, медичне обслуговування, освіта. Українці перетворювалися на людей "третього сорту".

Таким чином, окупаційний режим відзначався винятковою жорстокістю. Але він виявився неефективним, бо не забезпечив покори українського народу. Навпаки, нацистський "новий порядок" викликав масовий рух Опору в Україні.

35. Рух опору на території України в роки другої світової війни.

1. Фашистська окупація.

2. Організація опору.

3. Партизанські з'єднання і підпільники.

4. Діяльність УПА.

 

Після нападу фашистської Німеччини на Радянський Союз величезні території були окуповані. Загарбникам уже в 1941 р. відійшла територія України з населенням близько 42 мільйони чоловік. Гітлерівці рвались до Москви, намагаючись водночас закріпитися на завойованих землях. Але "бліцкріг" — план блискавичної війни — не вдався, і вона набула затяжного характеру.

Залишаючи ворогу територію, радянське командування віддало наказ знищувати все за собою — комунікації, підприємства, їстівні припаси. Із відданих радянській владі людей у населених пунктах створювались підпільні групи. Для розвідувальної і підривної роботи в німецькому тилу залишалось чимало співробітників НКВС - народного комісаріату внутрішніх справ. Восени 1941 р. в Україні формувались підпільні обкоми, райкоми, первинні організації і групи ВКП(б). У лісах з'явилися партизанські загони, які очолювали здебільшого ті, хто був здатним здійснювати бойові операції.

У Москві довелося терміново переглянути довоєнну теорію війни, згідно з якою у разі нападу противника на СРСР бойові дії будуть перенесені на його територію. У 30-х роках було ліквідовано створену в лісах мережу матеріально-технічних баз. Підібрані для можливої партизанської боротьби кадри звинуватили у підготовці замаху на Сталіна і винищили. Тепер радянське командування покладало великі надії на організований партизанський рух та підпільну роботу на окупованих територіях. Однак з 3,5 тис. партизанських загонів і диверсійних груп, залишених на окупованій території, влітку 1942 р. діяли лише 22 загони, інші розпалися або були розгромлені. Проти недосвідчених підпільників і партизанів діяли фашистські каральні органи.

В Україні найбільш сприятливими були умови для таборів партизан на Волині й Поліссі. Рух набрав організованого характеру у 1942 p., коли було створено Український штаб партизанського руху, який очолив Тимофій Строкач. У русі Опору брали участь утікачі-військовополонені, партійні і безпартійні, дорослі і діти.

Відомими командирами радянських партизанів стали С Ковпак, О. Федоров, М. Наумов. Зокрема, партизанські з'єднання С Ковпака пройшли бойовий шлях від Путивля до Карпат. Героїзм учасників рейду блискуче змалював у своїй книзі "Люди з чистою совістю" один з командирів Петро Вершигора.

В українських містах і селах діяли молодіжні підпільні організації. У Миколаївській області до її складу входили старшокласники села Кримки. У вересні 1942 р. - січні 1943 р. підпільна молодіжна організація "Молода гвардія" діяла в місті Краснодоні. До її штабу входили І. Туркенич, О. Кошовий, І. Земнухов, В. Третякевич, С. Тюленін, Л. Шевцова. Молодогвардійці, крім антигітлерівської пропаганди, здійснили низку диверсій і бойових операцій.

У 1942 р. була сформована Українська Повстанська Армія — УПА. її головнокомандувачем став член проводу ОУН (б) Роман Шухевич. Партизанська армія контролювала частину території Волині, Полісся та Галичини. У своєму складі вона нараховувала близько 30—40 тис. бійців. Конгрес ОУН (б) проголосив своєю метою боротьбу проти більшовизму та нацизму.

У 1944 р. в Карпатах представники довоєнних політичних партій Західної України та східних українців створили Українську Головну Визвольну Раду (УГВР), яка закликала неросійські народи СРСР об'єднатися проти Москви. Також на західноукраїнських землях діяли польські партизанські загони Армії Крайової (АК) і Армії Людової (АЛ). АК підпорядковувалася польському емігрантському уряду в Лондоні, АЛ — керували комуністи. Стосунки між радянським, українським і польським рухами Опору складались не найкраще. Особливо нетерпимі відносини були між рядянськими партизанами і УПА, між УПА і АК. Протистояння між польським і українським населенням на Волині призвело до справжньої трагедії (трагедія Волині 1943 р.)

Таким чином, рух Опору в Україні в роки Другої світової війни увібрав боротьбу як проти фашистських окупантів, так і за створення Української держави. Комуністичний і націоналістичний партизанський та підпільний рух наближали час перемоги. Однак вони залишались на різних політичних позиціях, тому радянські війська й УПА перебували у стані відкритої війни.

 

Ключові дати

1942 р. — створення Українського штабу партизанського руху

14 жовтня 1942 р. - Української Повстанської Армії (УПА)

вересень 1942 р. - січень 1943 р. - діяльність підпільної молодіжної організації в Краснодоні

 

36. Україна в умовах десталінізації.

Процеси десталінізації та лібералізації в Україні за часів хрущовської «відлиги»

Після смерті Сталіна (5 березня 1953 року) і приходу М. Хрущова до керівництва в партії відбуваються істотні кадрові перестановки. Вони проходять не лише в Україні, але й у Литві та Латвії. Цілком можливо, що ці кадрові зміни заздалегідь спланував Лаврентій Берія, який розраховував захопити державну владу завдяки підтримці партійної верхівки національних республік. Проте керівники України не піддалися на цю спокусу й не підтримали шефа Міністерства держбезпеки. Як згодом з'ясувалося, колишній начальник Українського штабу партизанського руху генерал Тимофій Строкач з ризиком для життя повідомив М. Хрущова про антидержавну змову.

Прихід М. Хрущова до влади в Москві спричинив закономірні процеси «українізації» керівних кадрів в Україні. Адже перемогою над своїми політичними опонентами він великою мірою був зобов'язаний саме українським партійним керівникам, з якими підтримував міцні зв'язки ще з часів своєї роботи в Україні. Уже XVIII з'їзд КПУ в березні 1954 року окреслив тенденцію збільшення кількості українців у партійному керівництві республіки. Наприклад, у новообраному складі ЦК питома вага українців зросла зі 62% до 72% , усі вісім членів Політбюро були українцями, вони одержали посади не лише першого й другого (О. Кириченко й М. Підгорний), але й ще двох секретарів ЦК Компартії України.

Відчутні позитивні зміни відбувалися і в державному апараті, де на високі посади були висунуті драматург О. Корнійчук та син українського письменника Василя Стефаника Семен. Профспілки України замість росіянина А. Клебанова очолив українець К. Москалець. Значні кадрові

перестановки відбулися в Міністерстві внутрішніх справ України після арешту прибічника Л. Берії П. Мешика. Щоб обмежити владу московської керівної еліти, М. Хрущов надавав більше повноважень національним кадрам у розв'язанні важливих проблем. Унаслідок цього можливості владних структур республіки помітно зросли, посилюючи автономістські домагання та особисті амбіції їхніх лідерів.

Збільшилося українське представництво й у союзному керівництві. Перший секретар ЦК КПУ О. Кириченко був обраний до складу Президії ЦК КПРС. До всесоюзного уряду ввійшло близько десяти міністрів, що раніше працювали в Україні. Українці значно поповнили керівний склад збройних сил СРСР.

Микита Хрущов (1894-1971)

Державний діяч. У 1938—1949 pp. (з перервами) був першим секретарем ЦК КП(б)У, у 1944-1947 pp. очолював уряд України. Відповідав за питання розвитку економіки, зокрема вугільної промисловості. Причетний до проведення репресій проти діячів науки і культури. Певним чином був в опозиції до Л. Кагановича в його боротьбі з «українським націоналізмом». У 1953— 1964 pp. був першим секретарем ЦК КПРС. Започаткував процес десталінізації життя в СРСР. Усунутий з усіх посад у 1964 р.

 

XX з'їзд КПРС

Найголовнішим кроком на шляху десталінізації і лібералізації радянського суспільства став XX з'їзд КПРС, що відбувся в лютому 1956 року. У звітній доповіді М. Хрущова не було ніяких сенсаційних заяв. У ній зокрема підтверджувався послідовний курс партії на розрядку міжнародної напруженості, розглядалися важливі економічні й соціальні проблеми, вихвалялися переваги «колективного керівництва». Ці проблеми висвітлювалися й у виступах делегатів з'їзду. Лише А. Мікоян у своїй промові обережно торкнувся «культу особи Сталіна», піддав сумніву деякі висновки відомого сталінського «Короткого курсу історії ВКП(б)» і вперше публічно зазначив, що С. Косіор та В. Антонов-Овсієнко не були «ворогами народу». В останній день роботи з'їзду М. Хрущов повідомив делегатів, що вони ще мають зібратися на додаткове закрите засідання. У ніч з 24 на 25 лютого 1956 року М. Хрущов протягом чотирьох годин зачитував «таємну закриту доповідь», у якій розкрито причини утвердження «культу особи Сталіна», його конкретні прояви й наслідки. Делегати з'їзду вперше почули правду про «заповіт» Леніна, про Й. Сталіна як «нащадка» та «геніального продовжувача» справи В. Леніна, видатного «воєначальника», який насправді був жорстоким тираном і головним винуватцем страхітливих поразок Червоної армії в 1941-1942 pp.

Критика культу особи Й. Сталіна на XX з'їзді партії була хоч і різкою, але поверховою. Незважаючи на свою інформаційну насиченість і емоційність, доповідь М. Хрущова скоріше маскувала, ніж розкривала справжню картину злочинів сталінізму. У ній, скажімо, засуджувалися лише зовнішні сторони тоталітаризму («культ особи») і найстрашніші зловживання державної влади (масові репресії). Політика ж партії в цілому на всіх етапах соціалістичного будівництва вважалася правильною. З'їзд не обговорював доповіді М. Хрущова, а прийняв з цього питання лише стислу постанову.

Проте й ця дозована критика позитивно вплинула на оздоровлення політичної і морально-психологічної атмосфери в країні, здійснила справжній переворот у суспільній свідомості. Цей переломний період у житті радянських людей, за влучним висловом І. Еренбурга, був названий хрущовською «відлигою».

Володимир Антонов-Овсієнко

(1883-1938) Більшовицький військовий діяч, дипломат. Народився в Чернігові. У 1903 р. вступив до РСДРП. У 1910 р. емігрував до Франції. У листопаді 1917 р. обраний членом комітету .у військових справах Раднаркому. Очолив боротьбу більшовицьких військ проти уряду генерала Каледіна. Брав участь у розробці плану воєнних дій проти УНР. Входив до складу більшовицького уряду в Україні — Народного секретаріату. У 1922-1924 pp. — начальник політуправління Реввійськради. З 1924 р. на дипломатичній роботі: представник СРСР у Чехословаччині, Литві, Польщі. Пізніше займав посаду наркома юстиції. Розстріляний НКВС.

 

Політична «відлига»

Перші ознаки політичної «відлиги» в Україні стали відчуватися у сфері культурного життя. Вони виявилися насамперед у поверненні українській культурі імен безпідставно репресованих діячів. Спочатку завдяки активній діяльності М. Рильського були посмертно реабілітовані поети О. Олесь та М. Вороний. У 1956 році з'явилися повідомлення про реабілітацію В. Еллана-Блакитного, Г. Косинки, М. Ірчана, В. Чумака, О. Досвітнього, І. Микитенка та ін. Згодом розпочалася кампанія за повернення чесних імен драматургові М. Кулішу, кінорежисеру О. Довженку, режисеру Л. Курбасові та ін.

Водночас розгортаються й процеси реабілітації окремих партійних, державних та військових керівників. У 1954 році створюється спеціальна комісія Президії ЦК КПРС для вивчення матеріалів, присвячених масовим репресіям у період «великої чистки» 1936-1939 pp. Наслідком її роботи стала реабілітація відомих в Україні партійних та державних діячів: В. Затонського, Е. Квірінга, С. Косіора, Ю. Коцюбинського, М. Скрипника, С. Постишева, І. Якіра. У вересні 1955 року одержали амністію громадяни, що співпрацювали з німецькими окупантами в роки Другої світової війни. Унаслідок цього до 1957 року в Україну повернулося понад 65 тис. колишніх членів ОУН та вояків УПА.

У цілому на кінець 50-х pp. були переглянуті справи майже 5,5 млн. осіб. Проте лише 58% з них визнано реабілітованими. Як і раніше, поза законом залишалася більшість жертв політичних репресій 1920-х — початку 1930-х pp., а також особи, які були звинувачені в українському націоналізмі.

Микола Вороний (1871-1940)

Український поет, театрознавець, режисер, перекладач, актор. Псевдоніми: Арлекін, Данилович П. Прохор В. та ін. Народився на Катеринославщині. Поетичну діяльність розпочав у гімназійні роки. Активний учасник народовольчих гуртків. Неодноразово заарештовувався за опозиційну діяльність. Належав до активних діячів Братства тарасівців. Брав участь у виданні часописів «Громадський голос», «Радикал». У 1897-1901 pp. — актор трупи М. Кропивницького. З 1910 р. жив у Києві. Його перу належать збірки «Ліричні поезії» (1911), «В сяйві мрій» (1913), «Поезії» (1920, 1929), поема «Євшан-зілля». Звинувачений більшовиками в націоналізмі та засланий до Казахстану. Загинув М. Вороний в ув'язненні.

Павло Постишев (1887-1939)

Радянський партійний та державний діяч. Народився в Іваново-Вознесенську (Росія). З 1904 р. — член РСДРП. Брав участь у революційному русі 1905—1908 pp. Один з керівників більшовицького партизанського руху на Далекому Сході. У серпні 1923 р. направлений в Україну. У 1924-1930 pp. — секретар Київського губкому. У 1933 р. був особистим представником Й. Сталіна в Україні з необмеженими повноваженнями. Очолював політичну кампанію проти М. Скрипника. Виступав за репресивні методи під час проведення колективізації. Один з організаторів Голодомору в Україні. У 1938 р. заарештований. Розстріляний 26 лютого 1939 р.

 





Последнее изменение этой страницы: 2016-07-14; просмотров: 187; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 54.174.225.82 (0.016 с.)