Наростання опору десталінізації з боку сталінських сил

Колективне керівництво, проголошене М. Хрущовим після смерті Й. Сталіна, незабаром утрачає свою єдність і злагоду, а згодом остаточно розколюється на два ворожих табори. Найбільшої гостроти протистояння між ними досягло влітку 1957 року, коли колишня «сталінська гвардія» на чолі з Г. Маленковим, В. Молотовим та Л. Кагановичем вирішила дати відкритий бій М. Хрущову. Скориставшись його візитом до Фінляндії, опозиція 18 червня 1957 року поставила питання про відставку першого секретаря на засіданні Президії ЦК КПРС. Незважаючи на більшість (сім проти чотирьох), своєї мети вони не досягли. У протиборстві, що тривало чотири дні, важливу роль відіграли керівники силових структур — Г. Жуков (армія) та І. Серов (КДБ). Вони оперативно доставили членів ЦК КПРС до Москви. Пленум, що відбувся 22-29 червня 1957 року, після тривалих і гострих дискусій засудив діяльність опозиціонерів. Згодом вони були зміщені з високих державних посад. У цьому протистоянні керівництво України послідовно підтримувало М. Хрущова.

Ліквідація антихрущовської опозиції дала можливість зберегти вироблений політичний курс і підготувати надійне підґрунтя для наступного етапу оновлення й лібералізації радянського суспільства. Для остаточного зміцнення свого становища М. Хрущов здійснив чергову низку кадрових перестановок. У листопаді 1957 року, відчуваючи в особі Г. Жукова й армії серйозну загрозу монополії партійної диктатури, він звільнив його від обов'язків міністра оборони й призначив на цю посаду уродженця України маршала Р. Малиновського. У грудні 1957 року перший секретар ЦК Компартії України О. Кириченко обирається секретарем ЦК КПРС, а на чолі КПУ стає М. Підгорний. На початку 1958 року М. Хрущов усунув з посади голови Ради міністрів СРСР М. Булганіна й сам очолив союзний уряд. І нарешті I960 року на посаду голови Президії Верховної Ради СРСР замість 79-річного К. Ворошилова висувається Л. Брежнєв.

Наступним кроком на шляху десталінізації став XXII з'їзд КПРС, що відбувся в 1961 році. На ньому про злочинну діяльність Й. Сталіна вже говорили відкрито, не забуваючи й про його надійних поплічників К. Ворошилова, Л. Кагановича, Г. Маленкова та В. Молотова. Серед них особливу роль відігравав Л. Каганович, діяльність якого була тісно пов'язана з Україною. Його керівництво КП(б)У 1947 року на з'їзді цілком справедливо назвали «чорними днями» для України. М. Підгорний з трибуни з'їзду зазначив, що Л. Каганович, перебуваючи на високій партійній посаді в Україні, поводив себе як справжній садист, жорстоко знущаючись з керівників, активістів, інтелігенції республіки.

XXII з'їзд КПРС став найвищою точкою процесу десталінізалії, на хвилі якої М. Хрущов остаточно скомпрометував і усунув від влади своїх суперників.

Довідка.

Десталінізація — процес ліквідації наслідків сталінізму, започаткований після смерті Й. Сталіна. 27 березня 1953 р. видано указ Президії Верховної Ради СРСР про амністію ув'язнених до 5 років.

37. Дисидентський рух в Україні

Дисидентський рух мав специфічну соціальну базу (близько 80% дисидентів становила інтелігенція); був довготривалим у часі (понад 20 років); виношував у собі зародок альтернативного суспільства; концент­рував опозиційні інтелектуальні сили, створював осе­редки майбутніх масових рухів; викристалізував ідейні засади майже всього сучасного політичного спектра.

Суперечливе і динамічне «хрущовське» десяти­річчя підштовхнуло оновлення суспільної свідомості. Цей імпульс був настільки сильним, що під його впли­вом у 60-70-х роках у радянському суспільстві ви­никає нова форма духовної опозиції — дисидент-ство.

В Україні дисидентський рух було започатковано ще у 50-х роках.

Від середини 50-х років національний рух розви­вався одночасно і в підпіллі, і легально. Останній про­йшов шлях від культурно-просвітницької діяльності до політичного руху. Об'єктом, проти якого спрямову­вався національно-визвольний рух, був тоталітарний комуністичний режим.

В Україні, переважно на За­ході, існували антирадянські підпільні групи. Тільки за період з 1954 по 1959 р. влада виявила 46 антира-дянських груп із числа інтелігенції та молоді. Стало відомо про 5500 випадків виготовлення і розповсюд­ження антирадянських документів. Деякі з груп уже не належали до оунівського підпілля, але були його ідейними спадкоємцями.

Першими такими групами були — «Об'єднана партія визволення України» з Івано-Франківська на чолі з Б. Гарматюком, а також група Андрущика з Гор-лівки. Група «Об'єднання» була наступною за ними. її очолоювали Я. Гасюк та В. Леонюк. Вона ставила за мету, продовжуючи справу ОУН, боротися за само­стійну Українську державу. Група мала програму і статут. Крім того, члени групи підготували до 20 різних листівок, що їх було видруковано в кількості 2-3 тис. примірників, з яких близько 400 було роз­повсюджено в Рівненській і Кіровоградській облас­тях. Завдяки непоганій конспірації група діяла впро­довж трьох років.

Одну з перших спроб переходу до організованих мирних форм опозиційної діяльності здійснила група Л. Лук'яненка, яка утворила у 1959 р. Українську ро­бітничо-селянську спілку. Дисидентство висувало ре­альну альтернативу наростаючим кризовим явищам у духовному житті суспільства — соціальній апатії, де­гуманізації, бездуховності. Його ідеологія, зароджена як сумнів у доцільності окремих ланок існуючої сис­теми, поступово викристалізовувалась у тверде переко­нання в необхідності докорінних змін у суспільстві.

Усі ці спілки і об'єднання були перехідним міст­ком від попереднього етапу збройної боротьби до діяль­ності за умов зміцнення і часткової лібералізації ре­жиму.

Групою, яка вже виходила за рамки перехідної, ста­ла організація «Український національний фронт», яку створили в 1964 р. Д. Квецько і 3. Красівський.

До 1967 р. УНФ розгорнув діяльність у п'яти областях України. Програма фронту ставила за мету: «Відок­ремлення України від Росії, створення української са­мостійної держави в її етнографічних межах». УНФ дотримувався засад націоналізму й уважав республі­ку колонією Росії. Так оцінювали долю Батьківщини й учасники інших груп. У відповідності з цим поста­вало питання про боротьбу з російським шовінізмом, великодержавною політикою Москви, тобто питання національно-визвольного руху українського народу. Ці групи справді переходили від обставин діяльності ОУН до умов послаблення терору і репресій. Отже, їх струк­тура, цілі і програми були актуалізовані.

Основна ж частина опозиційної інтелігенції нового покоління на 60-і роки прийшла до боротьби з режи­мом через культурно-освітні проблеми, до того ж у ме­жах марксизму-ленінізму. Це була інтелігенція Цен­тру та Сходу України. Основою її домагань були проблеми української мови та культури. Ці опозиціо­нери вимагали від влади повернутися до ленінських принципів у національній політиці. Найкраще ці ви­моги викладено в роботі І. Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?».

Рух «шістдесятників» за 2-3 роки пройшов ево­люцію від культурно-просвітницьких проблем до полі­тичного протесту. Це проявилося не лише в самви-даві, а й у створенні більш-менш стійких груп активно діючих однодумців. Тобто наявним є процес структу-рування опозиції існуючому режимові. Створюються необхідні програми дій. Окрім роботи І. Дзюби, роз­повсюджувалася стаття Є. Пронкжа «Стан і завдання українського визвольного руху». Указавши на зв'язок теперішнього руху і попереднього, автор зауважує, що за нових умов мають бути використані ідейні, легальні і нелегальні засоби, масова й індивідуальна агітація та пропаганда, використання різноманітних товариств, де­монстрацій, зібрань тощо. Декілька статей, подібних за змістом, були популярними в колах львівської опози - цінної інтелігенції, а також у Києві.

Три антира-дянських документи створила киянка Є. Кузнецова. Вона послідовно проводила думку, що російський шовінізм — джерело нещасть України, а її майбутнє бачиться таким, яке сьогодні має Болгарія або Чехо-Словаччина. Цими ж настроями була перейнята і хар­ківська інтелігенція. А оскільки вже були й підпільні організації, то можна було говорити про наявність стійкої політичної опозиції. Влада знала про це і вирі­шила вжити невідкладних заходів. Почалися широкі показові арешти і переслідування незгідних.

Однією з головних організаційних форм руху на­прикінці 60-х років стає виготовлення і розповсюд­ження самвидаву. Національний рух згуртовується за допомогою всеукраїнського підпільного видання. Це був «Український вісник» за редагуванням В. Чорно-вола. Отже, рух починає ясно усвідомлювати важливість організації справи, значення нелегального видання, різних методів і форм роботи. Таким чином, поєдна­лися у своєму поступі найкращі риси попереднього етапу з урахуванням досвіду підпільних груп. На таку переорієнтацію руху вплинула блискуча публіцисти­ка В. Мороза, серед них «Репортаж із заповідника імені Берії» і «Серед снігів».

У нее на початок 70-х років національний рух опору радянській тоталітарній систем» можна назвати націо­нально-визвольним рухом. Влада відреагувала на його посилення черговими репресіями. У 1972 р. почалися нові масові арешти. Але вони не зупинили цей рух. Про що свідчить створення Української групи сприяння виконанню Гельсінських угод (УГГ). її створили відомі українські письменники та політичні в'язні: М. Ру-денко, О. Мешко, О. Бердник, Л. Лук'яненко, О. Тихий, І. Кандиба.

УГГ спробувала поєднати для більшої ефек­тивності опору режимові боротьбу українців як нації з боротьбою інших націй за свободу. У статті «Наші завдання» правозахисний рух у середині 1978 р. ото­тожнював себе з національно-визвольним рухом.

На початку 80-х років рух продовжував існувати як у вигляді організації «Українського патріотично­го руху», так і у появі окремих осіб, які розповсюд­жували самвидав, писали і розповсюджували листівки тощо. З початком перебудови в СРСР національно-визвольний рух набув масовості. Більшість його учас­ників швидко проходила шлях від «національного ко­мунізму» до повного його заперечення. У національ­но-визвольному русі свідомо брали участь 2,5-4 тис. чоловік. Зрозуміло, що їм співчували десятки тисяч людей. їх вистачило, щоб підняти маси на активні вис­тупи в кінці 80-х років. З 1987 року рух знову швидко переходить від культурницьких проблем до політич­них вимог. Тобто від «Спадщини* (Київ), «Руху* (Івано-Франківськ), товариства Лева (Львів), Товариства ук­раїнської мови ім. Т. Шевченка — до Української Гельсінської Спілки та Народного руху України за перебудову (НРУ).

Дисидентський рух складався з трьох основних те­чій, що то розходились, то зливались.

1. Правозахисне, або демократичне дисидентство, реп­резентоване у Росії А. Сахаровим, О. Солженіциним та їх однодумцями, а у нашій республіці — Українською Гельсінською групою (УIT) — тобто групою сприяння виконанню Гельсінських угод, що стосувались прав людини і були підписані СРСР у 1975 р. УГГ була утворена в листопаді 1976 р. у Києві. її очолив пись­менник М. Руденко. До складу групи входили О. Берд­ник, IT. Григоренко, Л. Лук'яненко, І. Кандйба, М. Ма-ринович та ін., усього 37 чоловік. Вона підтримувала зв'язок з московськими правозахисниками А. Сахаро­вим, Ю. Орловим та ін. УГГ мала на меті: ознайомлю­вати українське суспільство з Декларацією Прав Лю­дини ООН; збирати докази порушення владою прав людини, національних прав в Україні, застосування політики етно - і лінгвоциду та насильницької руси­фікації; домагатись безпосереднього контакту України з іншими країнами, акредитації в республіці пред­ставників закордонної преси, вільного обміну інфор­мацією та ідеями.

Проте ні певна поміркованість УГГ, ні легальні форми роботи, ні міжнародна громадська думка не перешкодили радянськимвластям розпо­чати гоніння. До 1980 р. близько 75% учасників Ук­раїнської Гельсінської групи були ув'язнені на строк від 10 до 15 років. Решта емігрувала.

2. Релігійне дисидентство, що мало на меті бороть­бу за фактичне, а не декларативне визнання свободи совісті. В Україні, зокрема, воно вело боротьбу за віднов­лення українських греко-католицької та автокефальної православної церков, за свободу діяльності протестант­ських сект. Найбільш яскравими представниками цієї течії були Г. Вінс, І. Гель, В. Романюк, Й. Тереля.

3. Національно орієнтоване дисидентство, яке рішуче засуджувало шовінізм, імперську політику центру, форсовану русифікацію, виступало на захист прав і свобод усіх народів та їх співпрацю в боротьбі за умови життя, гідні цивілізованого світу. Певна части­на цієї течії обстоювала ідею відокремлення України від СРСР мирним шляхом. До цього напрямку нале­жали І. Дзюба, С. Караванський, В. Мороз, В. Чо_ човіл, Ігор та Ірина Калинці, М. Косів та ін.

Характерна риса усіх трьох напрямів дисидентства — відстоювання національних інтересів українського на­роду, тобто органічне включення у сферу діяльності національного фактора. Специфіка дисидентського руху полягає у тому, що він, будучи реальною опозиційною силою, фактично не мав ні власних організаційних структур (партій, об'єднань), ні цілісної загальної про­грами. Ідеологічний спектр дисидентського руху в Ук­раїні був націонал-комуністичної (І. Дзюба), а від неї аж до платформи, близької інтегральному націоналіз­му Д. Донцова та ідеології ОУН (В. Мороз).

Скільки ж було дисидентів в Україні? У списку дисидентів 1960-1972 pp. відомого канадського дослідника української історії Б. Кравченка налічувалося 975 осіб.

Інші джерела також указують близько ти­сячі чоловік, які репрезентували усі регіони України. На початку 80-х років, за даними Секретаріату Міжна­родної амністії, кількість політв'язнів становила від 600 до 700 чоловік, серед яких у різний час українців налічувалося від 25 до 75%. Як бачимо, широкої підтримки у громадян республіки дисидентський рух не набув, що пояснюється жорстокістю репресивних заходів, спрямованих проти опозиціонерів; апатією та пасивністю, що панували у свідомості значної части­ни суспільства; домінуванням у діяльності дисидентів різнобічної критики, відсутністю або ж нечисленні­стю конструктивних позитивних пропозицій та ін. Але, незважаючи на порівняно нечисленні свої ряди, диси­дентський рух був реальною моральною та ідеологіч­ною загрозою системі, оскільки формував і зберігав демократичні суспільні ідеали. У період перебудови і здобуття незалежності значною мірою були легалі­зовані і використані традиційні дисидентські лозун­ги: гласність, демократизація суспільного життя, пра­вова держава, відкрите суспільство та ін.

38.Україна в період загострення кризи радянської системи в 60-80 роках

Згодом після зняття М. С. Хрущова у 1965 р. була здійснена спроба запровадження господарської реформи, перш за все вдосконалення управління виробництвом. Раднаргоспи були ліквідовані, натомість створювались понад 40 міністерств і відомств. Передбачалося посилення економічних методів управління промисловістю, розширення прав підприємств, перехід їх на госпрозрахунок, посилення-економічного стимулювання. Але в умовах надцентралізацїї виробництва здійснення цієї реформи ставало проблематичним. Хоча збільшилася зарплата робітників і службовців у всіх галузях, зростало житлове будівництво, кіль кість проблем не зменшувалась, а збільшувалась. Основним гас лом брежнєвського керівництва стала стабільність, ще фактично означало незмінність, застій. У 60—80-х роках політичний курс радянського керівництва відрізнявся різко вираженим консерватизмом. Будь-який опозиційний рух нещадно придушувався. Проте неосталіністи не могли повернутися і до відкритого і масового терору.

Криза радянської системи виявлялася в зростанні науково-технічної відсталості країни порівняно з передовими західними країнами, уповільненні темпів економічного розвитку, низькій якості більшості вітчизняних промислових товарів, нездатності колгоспно-радгоспної системи забезпечити країну продовольством відповідно до потреб і життєвих норм, явній безгосподарності. Потенційні можливості командно-адміністративної системи вичерпалися, вона стала нечутливою до науково-технічного прогресу. Темпи занепаду економіки України все зростали. Якщо у 1961-1965 pp. середньорічний приріст валового суспільного продукту в УРСР становив 6,9%, то у 1981-1985 pp. — 3,5%.

З 1965 р. почала проводитись реформа в аграрному секторі. У котре вже були підвищені закупівельні ціни на сільгосппродукцію, збільшені капіталовкладення в сільське господарство, в колгоспах вводилася гарантована оплата трудодня грошима, а також надбавка за кінцеві результати, знижувалась ціна на сільгосптехніку. Проте технічних засобів, необхідних для впровадження індустріальних технологій, не вистачало. Нераціонально використовувалась земля. Залишалося невирішеним питання про соціальний розвиток села, його газифікацію, теплофікацію, водопостачання, медичне й торговельне обслуговування. Трудові ресурси на селі значно зменшилися внаслідок процесів урбанізації. Усе це призвело до уповільнення темпів розвитку виробництва. У 1982 р. була прийнята Продовольча програма УРСР, яка передбачала зміни в управлінні аграрним сектором (створення структури агропрому), інтенсифікацію виробництва. Проте вона не була виконана.

Екстенсивна спрямованість виробництва потребувала величезних матеріальних ресурсів і робочої сили. Через недостатнє використання досягнень науково-технічного прогресу навіть на нових підприємствах діяли застарілі, екологічно небезпечні технології. Зростання видобувних галузей призводив до розбазарювання природних багатств, забруднення території республіки відходами мінерально-сировинного комплексу вдесятеро інтенсивніше, ніж у СРСР у цілому. Вичерпувалися ресурси Донбасу. Якщо в 1971-1976 р. Донбас давав щорічно більш 200 млн. т вугілля, то в 1981-1986 р. менше 180. Збільшувалася собівартість видобутку, погіршувалися умови праці шахтарів, зростала небезпека для їхнього життя.

Основним гальмом у сільському господарстві був не дефіцит машин, а виробничі відносини в колгоспах, що не відповідали здоровому глузду, мала зацікавленість колгоспників у результатах своєї праці. 5% присадибних ділянок, де за допомогою простих інструментів, але з високою особистою зацікавленістю трудилися селяни, давала 1/3 виробництва м'яса, 1/4 — молока, 40 % картоплі.

Прагнучи збільшити збір сільгосппродукції, влада розширяла посівні площі. Ступінь ріллі безпосередньо сільськогосподарських угідь досягала 80% проти 25% у СІЛА і 48% у Франції. Це призводило до посилення ерозії ґрунтів, і Україна щорічно втрачала до 600 млн. т родючих ґрунтів.

Низький рівень життя і важкі умови праці призводили до відтоку населення із сіл. За 1966-1985 pp. з українського села виїхало 4,6 млн. чол., в основному молодь. Змінилася соціальна структура населення республіки. Якщо в 1960 р. сільські жителі складали половину населення республіки, то в 1985 р. — 1/3.

Рівень постачання населення, особливо в 70-ті роки, підтримувався в основному за рахунок продажу нафти за кордон. На ці «нафтодолари» купувалися за кордоном одяг, взуття і продовольство, що дозволяло створювати ілюзію наявності товарів, хоча їх для більшості населення все ж хронічно не вистачало. Ситуація погіршувалася гонкою озброєнь, на яку витрачалися величезні кошти, війною в Афганістані (з 1979 p.), підтримкою прорадянських режимів в Африці, Азії і Латинській Америці, на що теж ішли величезні кошти. Соціальним злом стало поширення алкоголізму і пияцтва. Вживання алкоголю набуло таких масштабів (у 1984 р. держава одержала від продажу алкогольних напоїв 90 млрд. руб. прибутку), що це стало загрожувати генофонду народу.

Протягом 1959-1988 pp. населення України зросло на 9,6 млн. осіб. І в 1989 р. складало 51,7 млн. Проте народжуваність знизилася. Природний приріст перестав забезпечувати просте від творення поколінь. У 7 областях було зафіксоване зменшення чисельності населення, а у двох (Чернігівській і Сумській) припинився і природний приріст населення: кількість померлих почала перевищувати кількість народжених.

У 1978 р. була прийнята Конституція УРСР, в якій декларувалися принципи розширення й поглиблення «соціалістичної демократії» шляхом активізації діяльності Рад народних депутатів, залучення мас до участі в управлінні державою. Але це були лише декларації. Панували адміністративно-командні методи управління, підміна Рад партійними органами, їх диктат. У республіці всевладдя бюрократії проявлялося у вигляді узаконеного самоправства всесоюзних міністерств, які нехтували місцевими інтересами. В умовах надцентралізації роль місцевих органів обмежувалась «палким» і «цілковитим» схваленням рішень, прийнятих у Москві.

Офіційно оголошувалось, що в СРСР побудовано «розвинутий соціалізм», проте рівень життя був набагато нижчим, ніж у країнах Європи. Споживання товарів обмежувалось наявністю багатьох «дефіцитів», тобто їх відсутністю. Люди не могли купити необхідні їм речі навіть маючи гроші. Відбувалося зміщення життєвих орієнтирів, коли в суспільстві почали домінувати апатія, скептицизм, зневіра в справедливість, а у верхніх ланках влади — корупція і цинізм. Погіршувалась екологічна ситуація, зменшувалась середня тривалість життя. За рівнем смертності Україна посідала третє місце серед республік СРСР.

Виходячи з свого постулату про «злиття» радянських на родів, партійне керівництво, особливо за часів В. В. Щербицького (1972-1989), почало проводити в Україні політику русифікації.

Усі ці явища викликали появу дисиденства — руху інакомислячих, які критикували політику уряду. Вони вимагали ширших громадянських, релігійних і національних прав. Власті переслідували їх, організувавши декілька політичних процесів. Обвинуваченими стали В. Чорновіл, В. Стус, І. Дзюба та інші. У 1976 р. група дисидентів створила Українську гельсінську групу (УГГ), яка повинна була сприяти виконанню Гельсінських угод у сфері прав людини. У неї входили М. Руденко, О. Берд ник, П. Григоренко, Л. Лук'яненко та інші. Проте цей рух не набув значного поширення у зв'язку з тим, що більшість людей лякало інакомислення, вони десятиліттями виховувались у по корі, до того ж питання, які ставили дисиденти, не були проблемами щоденного буття.

На життя країни все більше впливала некомпетентність керівництва, самозаспокоєність. Почав роздуватися культ особи Л. І. Брежнєва, який захопився самонагородженням орденами та званнями героя і зовсім не думав ні про які зміни, необхідність яких все більше назрівала. Соціалістична система опинилася в глибокій кризі.

39. Перебудова й Україна.

Після смерті Генерального секретаря ЦК КПРС К.Черненка в березні 1985 р. на посаду керівника КПРС та СРСР було обрано М.Горбачова. Саме за його ініціативою розпочалась перебудова в СРСР (квітень 1985 p.). Перебудова мала охопити п'ять провідних сфер життєдіяльності суспільства: економіку (перехід від екстенсивних методів господарювання до інтенсивних), внутрішню політику (демократизація суспільного життя та народовладдя), зовнішню політику (припинення "холодної війни" та побудова спільноєвропейського дому); соціальну сферу (покращання матеріального та культурного добробуту населення), ідеологію (ліквідація цензури, гласність, вільне виявлення думки громадян). Теоретично ідеї перебудови мали шанс на реалізацію, але, як показало наступне життя, крім загальних декларацій, М.Горбачов так і не зміг протягом 6-річного періоду висунути будь-яку практичну концепцію реформування радянського суспільства.

Перебудова швидко зайшла в глухий кут, поглибила суспільно-політичну, економічну та національну кризи, завершилась розпадом СРСР. Партійне керівництво України на словах однозначно виконувало "маневри" кремлівського керівництва. А насправді певний час блокувало перебудовні процеси в Україні.

Перебудова мала чотири етапи: березень 1985 р. — січень 1987 р. — перебудова здійснюється під гаслом "більше соціалізму"; 1987-1988 pp. — основний лейтмотив - "більше демократії"; 1989-1990 pp. — розмежування і розкол у таборі провідників перебудови; 1991 р. — перемога радикал-реформізму, розпад СРСР.

Перебудовні процеси в Україні контролювались управлінською номенклатурою тоталітарної держави. Протягом 1985-1987 pp. в Україні були відсутні значні політичні сили у вигляді громадських об'єднань та народних фронтів, які виникли в Прибалтиці та Росії. Пасивність широких народних мас має своє пояснення. На тлі загального, насамперед економічного, розвалу ситуація в Україні залишалась відносно стабільною.

Був ще один важливий суб'єктивний чинник. Гласність у союзних республіках почалась з гострої критики перших партійних керівників і партноменклатури різного рангу. В.Щербицький, який 17 років очолював Компартію України, залишався ортодоксальним комуністом і перетворився на одного з опонентів М.Горбачова. Преса називала Україну заповідником застою.

Чорнобильська катастрофа (квітень 1986 p.), екологічна трагедія XX ст., все більше охоплювала терени України, сприяла пожвавленню суспільно-політичного руху в республіці. 13 листопада 1988 р. у Києві відбувся перший за роки радянської влади масовий мітинг (20 тис. учасників), присвячений екологічним проблемам. Крім питань екології, гостро піддавались критиці посадові особи, винні в чорнобильській трагедії та ЇІ наслідках.

1989 р. по Україні прокотилась хвиля шахтарських страйків, які поруч з економічними питаннями гостро ставили питання і політичні — відмова в довірі номенклатурі та чиновникам-бюрократам.

У вересні 1989 р. В.Щербицький залишив пост Першого секретаря ЦК КПУ, а цю посаду зайняв В.Івашко.

В умовах різкого загострення соціально-економічної кризи, зростання цін і невпинного погіршення життєвого рівня населення навесні 1990 р. відбулись перші демократичні вибори до Верховної Ради, які посилили розшарування політичних сил.

У вересні 1989 р. виникла масова політична організація — Рух (Народний рух України за перебудову). Одна за одною створюються політичні партії України (Українська республіканська партія, Демократична партія України, Партія зелених, Партія демократичного відродження України та ін.).

16 липня 1990 р. Верховна Рада УРСР прийняла Декларацію про державний суверенітет України, яка стала передвісником незалежності нашої держави.

 

Ключові дати

квітень 1985 р. - Пленум ЦК КПРС. Початок перебудови

40.Проголошення незалежності України.

· 1649 — Заснування Гетьманщини. Ліквідована Російською імперією.

· 13 грудня 1917 — Проголошення незалежності Кримської Народної Республіки. Ліквідована більшовицькою Росією.

· 22 січня 1918 — Проголошення незалежності Української Народної Республіки. Окупована більшовицькою Росією.

· 16 лютого 1918 — Проголошення незалежності Кубанської Народної Республіки. Ліквідована більшовицькою Росією.

· 19 жовтня 1918 — Проголошення незалежності Західно-Української Народної Республіки. Окупована Польською республікою.

· 15 березня 1939 — Проголошення незалежності Карпатської України. Ліквідована королівством Угорщина.

· 30 червня 1941 — Проголошення відновлення незалежності Української держави. Ліквідована німецьким Третім Рейхом.

Декларація про державний суверенітет (1990)[ред. • ред. код]

Докладніше: Декларація про державний суверенітет України

16 липня 1990 року Верховною Радою Української PCP була прийнята Деклара́ція про́ держа́вний сувереніте́т Украї́ни. Це була не перша декларація такого типу у СРСР.

· 11 березня 1990 року Литва проголосила свою незалежність від СРСР

· 12 червня 1990 була прийнята Декларація про державний суверенітет РРФСР

Перебуваючи під тиском суспільних настроїв, 16 липня 1990 на з'їзд КПУ прийняв резолюцію «Про державний суверенітет Української РСР». Оскільки більшість у Верховній Раді УРСР формально складали комуністи, того ж дня депутати Верховної Ради УРСР прийняли Декларацію на виконання резолюції з'їзду.

Проте Декларація про державний суверенітет України далеко випередила декларацію Росії та резолюцію КПУ. Це фактично була програма побудови незалежної держави.

Практично всі положення Декларації суперечили чинній на той час Конституції УРСР. Але заключним в Декларації стало положення про те, що принципи Декларації про суверенітет України будуть використані для укладення нового союзного договору.

Спроба державного перевороту у СРСР (ДКНС)[ред. • ред. код]

Докладніше: Спроба державного перевороту в СРСР (1991)

Переворот в Москві 19 серпня 1991 р.

19 серпня 1991 року з метою повернення суспільства до попередніх порядків була здійснена спроба державного заколоту. Його ініціатори — представники вищого державного керівництва СРСР — заявили, що у зв'язку з начебто хворобою Пре­зидента СРСР М. Горбачова його обов'язки виконуватиме Г. Янаєв, а країною керуватиме Державний комітет з надзвичайного стану (ДКНС, рос. ГКЧП - Государственный комитет по чрезвычайному положению).

ДКНС оголосив про запровадження на півроку в окре­мих районах СРСР надзвичайного стану. Призупинялася діяльність всіх політичних партій, окрім КПРС, громад­ських організацій і рухів демократичного спрямування, заборонялися мітинги, демонстрації, страйки, запрова­джувалася жорстка цензура над засобами масової інфор­мації, призупинявся вихід газет, крім кількох лояльних до ДКНС. У Москві, де відбувалися головні події, було запроваджено комендантський час, виведено на вулиці та майдани війська.

Вранці того ж дня у Києві представник ДКНС генерал В. Варенников, зібрав­ши командирів військових частин гарнізону міста, нака­зали виконувати всі розпорядження ДКНС, ультиматив­но зажадали підтримки ДКНС з боку Верховної Ради та уряду республіки.^[1][2] Керівництво Компартії України напра­вило на місця шифротелеграму із завданням партійним комітетам всіляко сприяти діям ДКНС. Лояльність щодо нього виявила більшість облвиконкомів республіки та ке­рівництво Кримської АРСР.

Голова Верховної Ради УРСР Л. Кравчук у своєму ви­ступі по республіканському радіо закликав громадян до спокою і витримки, запропонував зосередитися на роз­в'язанні найважливіших проблем повсякденного життя, заявивши, що відповідні оцінки і висновки зробить Верховна Рада України та її Президія. Президія Верховної Ради УРСР лише ввечері 20 серпня прийняла заяву, в якій зазначалося, що постанови ДКНС, поки це питання не вирішить Верховна Ради України, не мають юридич­ної сили на території УРСР.

Якщо реакція керівництва республіки на події у Москві була загалом стриманою, то опозиційні сили від самого початку заколоту зайняли принципову позицію, розуміючи, чим загрожує Україні перемога ДКНС. 19 серпня 1991 р. Народний Рух України закликав спів­вітчизників не підкорятися волі заколотників, створюва­ти структури активного опору, вдатися до всеукраїнсько­го страйку. 20 серпня Народна Рада — організована опо­зиція в республіканському парламенті — засудила держа­вний заколот і закликала підтримати керівництво Росії у протистоянні з ним. 19—22 серпня 1991 р. масові мітинги-протести проти дій заколотників відбулися у Києві, Львові, Харкові,Донецьку, інших містах України.Так в м.Донецьку 19 серпня 1991 року НРУ організував пікетування Донецької міськради з вимогою визнання діяльності ДКНС (ГКЧП — рос.) злочинною і антиконституційною. В Донецькій міськраді РУХ організував Штаб спротиву ДКНС. Під впливом РУХу 20 серпня зібрана позачергова сесія депутатів міста Донецька, якою дії ДКНС засуджені і оприлюднено звернення до народу, Уряду і парламента України дотримуватись в Україні конституційного ладу і Декларації про незалежність України.

Головні події розгорнулися у Москві. Центром опору стала Верховна Рада РРФСР, навколо якої зібралися тися­чі захисників демократії, було зведено барикади. Опір ДКНС очолив президент Російської Федерації Б. Єльцин. На його заклик десятки тисяч людей вийшли на вулиці столиці й перекрили бронетехніці та військам шлях до бу­динку Верховної Ради РРФСР. Серед захисників демокра­тії в Москві було чимало українців. Над барикадами, поруч з іншими, майорів і український синьо-жовтий прапор.

Рішучий опір заколотникам з боку тисяч громадян, що заполонили центр Москви, дії керівництва РРФСР на чолі з Б. Єльциним, вагання військ, перехід окремих вій­ськових частин на бік демократичних сил, нерішучість самого ДКНС спричинили ганебний провал заколоту 22 серпня 1991 р. З радянським періодом в історії краї­ни було покінчено.

Провал заколоту мав катастрофічні наслідки для КПРС, діяльність якої зразу ж було заборонено. 30 серп­ня Президія Верховної Ради України заборонила діяль­ність Компартії України як складової частини КПРС.

Після цього Президент СРСР М. Горбачов, який у дні заколоту був ізольований путчистами на південному бе­резі Криму, стрімко втрачав владу. Різко посилювалася діяльність керівництва Російської Федерації, яке відігра­ло ключову роль у придушенні заколоту. Союзні органи влади були паралізовані. Виникли сприятливі обставини для здобуття незалежності союзними республіками з-під радянської окупації.

Акт проголошення незалежності[ред. • ред. код]

Докладніше: Акт проголошення незалежності України

Акт проголошення незалежності України.

24 серпня 1991 р. Верховна Рада України прийняла Іс­торичний документ виняткового значення для долі укра­їнського народу — Акт проголошення незалежності України. У ньому зазначалося:

«

Виходячи із смертельної небезпеки, яка нависла була над Україною в зв'язку з державним переворотом в СРСР 19 серпня 1991 року, продовжуючи тисячолітню традицію державотворення в Україні, виходячи з права на самовизначення, передбаченого Статутом OOH та іншими міжнародно-правовими документами, здійснюючиДекларацію про Державний суверенітет України, Верховна Рада Української Радянської Соціалістичної Республікиурочисто проголошує незалежність України та створення самостійної Української держави — України. Територія України є неподільною і недоторканою. Віднині на території України мають чинність винятково Конституція і закони України. Цей акт набирає чинності з моменту його схвалення. Верховна Рада України.

»

За Акт проголосувала абсолютна більшість депутатів Верховної Ради. УРСР перестала існувати. На геополітичній карті світу постала нова самостійна держава — Україна.

Питання правонаступництва[ред. • ред. код]

Закон України “Про правонаступництво України” від 12 вересня 1991 р. проголосив Україну правонаступницею УРСР і частково правонаступницею СРСР.

22 серпня 1992 року Микола Плав'юк, останній Президент УНР в екзилі (1989–1992), урочисто передав президенту України Леоніду Кравчуку відповідні повноваження та регалії:

Складаючи свої повноваження, ми заявляємо, що проголошена 24 серпня і утверджена 1 грудня 1991 року народом України Українська Держава продовжує державно-національні традиції УНР і є правонаступницею Української Народної Республіки.

Але питання правонаступництва України від УНР недостатньо врегульовані законами України. День 22 серпня 1992 року майже ніколи не згадується.

Референдум[ред. • ред. код]

Докладніше: Всеукраїнський референдум 1991‎

Підтримка Акту незалежності по областях у відсотках.