Визнання голодомору геноцидом

Докладніше: Визнання Голодомору геноцидом

Країни, які офіційно визнали Голодомор актом геноциду.

15 травня 2003 року Верховна Рада України в офіційному зверненні до народу України визнала Голодомор актом геноциду, але не прийняла постанови, поданої на її розгляд, щодо цього питання, обмежившись лише офіційним зверненням, що майже не має юридичної цінності. Напередодні прийняття звернення, віце-прем'єр-міністр Дмитро Табачник, представляючи депутатам доповідь про Голодомор, зазначив^[61]:

«

Ми мусимо донести до світу, що штучні голодомори радянської епохи були нашим українським Голокостом. Це був свідомий геноцид українського народу, який наклав свій безжальний відбиток на всю нашу історію, на національну самосвідомість

»

28 листопада 2006 року Верховна Рада України ухвалила закон «Про Голодомор 1932—1933 років в Україні», який трактує події 1932—1933 років, як геноцид українського народу. Рішення було ухвалене 233 голосами. Від Партії регіонів проголосувало 2 депутати (Ганна Герман і Тарас Чорновіл), від БЮТ — 118, від блоку «Наша Україна» — 79, відСоцпартії — 30, позафракційних — 4. Фракція комуністів за законопроект, поданий Президентом України, не голосувала у повному складі.

Голодомор в Україні 1932—1933 років офіційно визнали геноцидом українського народу наступні держави:^[62]

33.Проголошення ОУН акта відновлення державності України.

 

Акт відновлення Української Держави — проголошення 30 червня 1941 року в окупованому німецько-гітлерівськими військамиЛьвові відновлення Української держави. Здійснений Українськими Національними Зборами, що складалися з представників національного руху, за підтримки членів оунівських похідних груп та вояків батальйону «Нахтігаль».

Збори створили уряд — Українське Державне Правління — на чолі з Ярославом Стецьком, дещо пізніше було організовано верховний державний орган — Українську Національну Раду, яку очолив колишній голова уряду ЗУНР Кость Левицький.

Акт відновлення Української Держави було проголошено з балкону будинку товариства «Просвіта» у Львові (Площа Ринок, 10). Набашті Князівської гори було піднято національний прапор. Львівська радіостанція повідомила про Акт населення України і передала благословення митрополита Андрея Шептицького з цієї нагоди.

На цій події були присутніми понад 100 чільних представників зі всієї України, а також представник митрополитаУГКЦ А. Шептицького о. д-р Йосиф Сліпий^[1].

Акт 30 червня 1941 р., хоч і був несподіваний, засвідчив усьому світові і, зокрема, Німеччині, що український народ є законним господарем на своїй землі і буде її боронити власними грудьми перед кожним, хто намагатиметься потоптати волю України.

Варто зазначити, що «Актом» проголошено «відновлення», а не (первинне) «проголошення» Української держави, тобто формально було збережено традицію існування УНР і ЗУНР (теж в екзилі) від часів Визвольних Змагань 1917-21 рр. Теж слід звернути увагу й на те, що в «Акті» проголошуються союзницькі наміри з боку новопостаючої України («буде тісно співдіяти») щодо ВеликоНімеччини лише за важливої умови, що "… / Третій Рейх — С. П./ допомагає Українському Народові визволитися з під московської окупації ", тобто ніяк не можна говорити про безумовне підкорення ОУН і створеного нею Краєвого правління новому завойовнику.

Звістку про відновлення Української держави понесли на Східну Україну понад 6 тисяч бандерівців, розділених на три похідні групи, які повсюду творили українську адміністрацію та осередки ОУН.^{[ Джерело? ]} Найбільший із них був на Дніпропетровщині (5000 осіб), Кіровоградщині (1100), а також в Донбасі і Криму.

Львів'яни в очікуванні проголошення Акту відновлення державності, 30 червня 1941 року.

Зміст

[показати]

Реакція гітлерівців[ред. • ред. код]

Представник Німецької Армії, колишній полковник УГА, професор Ганс Кох, який був запрошений на проголошення і присутній на ньому, за словами Ярослава Стецька, намагався перешкодити проголошенню Акту. Після проголошення Акту виступив з промовою, в якій висловився негативно до Акту проголошення державності. Він підкреслив, що у плани німецької держави у даний час не входить творення Української держави і Німеччина сподівається, що українська нація працею допоможе німцям у їх боротьбі.^[2]

Проголосивши свій «Акт», ОУН сподівалась, що німці з цим змиряться. Проте спроба самочинного проголошення держави (на території, уже захопленій німецькими військами, отже, зрошеній кров'ю німецького вояка, в той же час як ОУН не змогла чи не захотіла організувати масштабне повстання в тилу радянців на Західній Україні) викликала незадоволення Гітлера. 5 липня 1941 гестапівці заарештували С. Бандеру, Я. Стецька, а також близько 300 членів ОУН, з яких 15 було розстріляно (друга хвиля арештів настала з 15 вересня). Довідавшись про Акт проголошення самостійної України, Гітлер видав наказ негайно знищити рух Бандери:

Айнзацкомандо С/5 СБ і СД. — О. У. 25 листопада 1941. — Команда — Денний Наказ ч. 12432/41. Г. Р. С. До станиць: Київ, Дніпропетровськ, Миколаїв, Рівне, Житомир, Вінниця. Відносно: Організація Бандери.

«Стверджено поза всяким сумнівом, що організація Бандери приготовляє повстання в Райхскомісаріаті /України/ з метою встановлення самостійної української держави. Всі члени Організації Бандери мають бути негайно заарештовані і після строгих допитів зліквідовані в таємниці під претекстом грабежів».

Таємне! Звіт про події в Україні, ч.164. Осідок: Київ

«Захоплені друковані матеріали та зізнання заарештованих в міжчасі різних людей Бандери доказують ще раз, що є неможливим притягнути членів організації Бандери до якоїсь позитивної співпраці з німецькими чинниками. Залишається тільки вирішений шлях безпощадного винищення тієї організації».