Західноукраїнські землі під владою Австрійської монархії



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Західноукраїнські землі під владою Австрійської монархії



З кінця XVIII ст. Галичина, Північна Буковина й Закарпаття, на території яких проживало понад 2 млн. українців (із загальної кількості населення 2,5млн чоловік), потрапили до складу Австрійської імперїї. Головну роль в економіці цих земель відігравало сільське господарство, певний розвиток мали промисли, діяла невелика кількість мануфактур.

Селянам належало менше ніж половина всіх земельних угідь. Господарське життя мало екстенсивний характер, переважала відстала трипільна система. Невеликі ділянки, гористий рельєф ускладнювали обробіток землі, зумовлювали невисоку їх продуктивність. За право користування цими убогими наділами селяни відробляли по п’ять-шість днів панщини на тиждень, відбували багато інших повинностей ще й платили натуральний оброк. Відтак злиденне галицьке селянство споживало вдвічі меньше продовольства від норм західноєвропейського селянина. Галицькі міста були відрізані від традиційних ринків в Україні, українство в них ледь животіло. Проводилась політика онімечення населення, українцям було заборонено обіймати посади в органах державного управління. До того ж, постійні міжнародні війни, іноземна окупація, занепад зовнішньої торгівлі довели край до повного економічного занепаду, зубожіння людей.

У відповідь посилюється селянська боротьба у формах скарг і втеч, підпалів, збройних виступів. Тільки в Галичині в 1815-1825 рр. відбулися значні виступи селян у Комарному (1817-1822 рр.). У 1824-1826 рр. селянські заворушення охопили Східну Галичину. Героїчною сторінкою історії українського народу стало повстання в Північній Буковині під керівництвом Лук’яна Кобилиці. Кульмінаційним пунктом селянського руху напередодні революції 1848 р. були антикріпосницькі виступи в 1846-1848 рр. Селяни Східної Галичини виступили майже одночасно із Західною Галичиною. Це повстання, хоча і було придушене, але стало однією з вирішальних передумов скасування панщини.

Одночасно з цим відбувалося пробудження національного життя і зародження національного руху.

Зачинателі національного відродження Західної України вийшли із середовища греко-католицького духовенства. У 1816 р. священик Іван Могильницький заснував у м. Перемишлі “Клерикальне товариство” з метою росповсюдження релігійних текстів українською мовою. І. Могильницький створив “Граматику” української мови, довів, що українська є рівноправною слов’янською мовою, а не діалектом російської чи польської мов.

У 30-ті рр. XIX ст. центр діяльності спрямованої на пробудження національної свідомості західних українців, переміщується до Львова, де з 1833 по 1837 рр. діяв культурно-освітній гурток “Руська трійця”. Його засновниками були студенти Львівського університету Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич, Яків Головацький. За мету вони ставили боротьбу проти національного гноблення, виступали за поширення знань про українську історію, традиції, перетворення української мови на літературну. У 1837 р. гурток видав альманах “Русалка Дністровая”, майже весь тираж якого був конфіскований.

Ці перші культурно-освітні організації сприяли зростаннюнаціональної свідомості українців, активізації національних процесів.

Значним поштовхом до розгортання визвольного руху стала революція 1848-1849 рр., яка охопила Австрійську імперію. Центром революційних подій у західноукраїнських землях був Львів. Тут у травні 1848 р. українська інтелегенція та уніатське духовенство створили першу в Західній Україні українську політичну організацію – Головну Руську Раду на чолі з єпископом Якимовичем. Рада вимагала утворення української автономії в Східній Галичині, що призвело до конфлікту з поляками, які не хотіли визнавати за українцями права на цей регіон, вважаючи всю Галичину польською. Для сприяння розвитку української культури Рада утворила культурно-освітню організацію – “Галицько-Руська матиця”.

1 листопада 1848 р. львівські робітники і ремісники різних національностей підняли збройне повстання, яке згодом було придушене. Революційним рухом були охоплені Буковина і Закарпаття.

Незважаючи на поразку революція мала важливі наслідки для населення Західної України. Найголовнішим з них було скасування кріпацтва. Аграрна реформа, незважаючи на її грабіжницький характер, все ж сприяла розвиткові капіталістичних відносин. Характерним наслідком революції було і піднесення національно-визвольної боротьби народу, зближення українців Східної Галичини, Північної Буковини і Закарпаття.

Розвиток капіталістичних відносин поступово сприяв тому, що в західноукраїнських землях також розвивалась, особливо в 70-90-х рр. XIX ст., фабрично-заводська промисловість. За участю іноземного капіталу збільшився видобуток нафти, зростало виробництво продукції деревообробної і харчової промисловості, важливою галуззю було солеваріння. Невеликі підприємства виготовляли папір і сукно. У 1861 р. збудовано першу залізницю Львів-Перемишль. Більшість селянських господарств краю були малоземельними або безземельними. На кінець XIX ст. тут налічувалося понад 400 тис. найманих робітників. Загалом західноукраїнські землі залишалися й надалі аграрно-сировинним додатком до промислового розвинутих центральних і західних провінцій Австро-Угорщини.

Аграрне перенаселення, обезземелення спричинили наприкінці XIX ст. масову еміграцію за кордон, зокрема в Америку. Ця перша хвиля еміграції була досить чисельною: до США за останнє десятеліття XIX – початку XX ст. прибуло до 300 тис., а до Канади – 170 тис. українців, переважно з Галичини.

Що стосується суспільно-політичного руху, то в другій половині XIX ст. у Західній Україні діяли такі основні напрямки:

- Москвофіли – реакційний, представники якого не визнавали існування українського народу та його мови, пропагували ідею “єдиної російської народності від Карпат до Камчатки”, виступали за приєднання до Росії. Мали свою політичну організацію, видавничу базу, але значною підтримкою населення не користувались.

- Народовці – національний напрямок, який спрямовувався на служіння інтересам українського народу, звідки й дістав свою назву. Головною метою народовців був розвиток української мови і культури, підвищення культурно-освітнього рівня і національної свідомості українського населення.

У 1868 р. народовці заснували у Львові культурно-освітнє товариство “Просвіта”, яке очолив відомий педагог, журналіст, композитор А. Вахнянин. “Просвіта” мала філії у всіх містах Західної України. Крім культурно-просвітницької роботи, вона займалася й економічною діяльністю – засновувала кооперативи, крамниці позичкові каси. На кінець XIX ст. “Просвіта” за популярністю серед населення суперничала з церквою.

На рубежі 70-80 –х рр. народовський рух включається в політичне життя.

У 1885 р. народовці заснували свій політичний орган Народну Раду, яку очолив Юліан Романчук. Організація висунула вимогу надати українським землям автономію в межах Австро-Угорщини.

Народовський рух поступово поширився на Буковині і Закарпатті.

- Радикальний напрямок, який виник під впливом ідей М. Драгоманова. Радикали виступали за утворення незалежної України, пропагували революційні методи боротьби, закликали до політичної діяльності широкі народні маси. Очолювали напрямок Іван Франко, Михайло Павлик, Остап Терлецький.

У 1894 р. із Києва до Львова переїхав М. Грушевський, зайнявши посаду професора Львівського університету. Ця подія мала великий позитивний вплив на розвиток національного руху, української науки, зв’язків між західними і східними українцями. М. Грушевський очолив створене “Просвітою” Наукове товариство ім. Т. Шевченка”, обьеднавши навколо нього майже всіх провідних східно – і західноукраїнських учених.

У кінці XIX ст. в Західній Україні починають формуватися українські політичні партії. Першою такою партією стала Русько-радикальна партія, утворена в 1890 р. у Львові радикалами на чолі з І. Франком та М. Павликом. Партія вважала своєю метою створення незалежгої української держави. Але протиріччя між радикалами обумовили слабкість партії.

У 1899 р. народовці на чолі з Є. Левицьким та В. Охримовичем утворили Українську національно-демократичну партію, до якої приєдналися М. Грушевський та І. Франко. Партія стояла на ліберальних позиціях, головною метою проголосила незалежну українську державу. З часом націонал-демократи перетворилися на найбільшу партію в Західній Україні.

У 1899 р. була створена Українська соціал-демократична партія (М. Ганкевич, С. Вітик), яка стояла на позиціях марксизму. Широкої соціальної бази партія не мала, бо чисельність робітників, на яких вона орієнтувалася, була незначною.

Отже, в другій половині XIX ст., незважаючи на переслідування, український національний, весь суспільний рух на західноукраїнських землях все більше набував політичного характеру, виникли перші політичні партії в Україні. Найбільшого розвитку визвольний рух набув в Галичині, в якій були створені умови для повсюдного його поширення.

2. Російська частина України у першій половині XІX ст. Наприкінці ХVІІІ – на початку ХІХ ст. в Україні починається національно-культурне відродження, посилюється активність національної еліти, свідомих суспільних сил, які пожвавлюють свою діяльність у різних сферах житті – від культури до політики. Відбувається формування української інтелігенції. Ця специфічна верства населення, не маючи приватної власності, займалася не фізичною, а розумовою працею, розвитком та поширенням культури в суспільстві і була неперевершеною в обґрунтуванні та поширенні нових ідей, у мобілізації мас на їх утілення.

На початковому етапі національного відродження інтелігенція зосереджувала свою увагу на рисах української етнічної самобутності. Свідченням зазначеного процесу стало, зокрема, активне збирання та публікація історичних джерел, здійснення досліджень минулого українського народу. Поява праць з історії стимулювала зростання цікавості до життя народу, його побуту, звичаїв, традицій та обрядів. Глибше вивчення цих сюжетів зумовило виділення етнографії, фольклористики й мовознавства із загального масиву історичних знань.

Постання української мови як літературної, а також початок сучасної української літератури знаменувала публікація в 1798 р. «Енеїди» І.Котляревського.

Інтелігенція з’являлася в містах, насамперед у тих, де були вищі учбові заклади. Перший у російській частині України університет відкрився у Харкові 1805 р., при чому з ініціативи місцевого дворянства. І лише в 1834 р., коли було засновано університет Св. Володимира, інтелектуальний центр України перемістився із Харкова до Києва.

Вища освіта найбільшою мірою приваблювала збіднілих дворян, занепадаючі маєтки яких штовхали їх на пошуки інших засобів до існування. Невеличка група перших українських інтелігентів складалася також з синів священиків, міщан і козаків.

Однак варто враховувати, що слабкий розвиток промисловості в Україні не сприяв розбудові міст. Більшість із них виступали передусім торговельними центрами. У ті часи на українських землях не існувало жодного міста з населенням понад 70 тис. осіб. Найбільша Одеса мала 60,1 тис. жителів, Київ – 47,4 тис., Бердичів – 35,6 тис., Харків – 29,4 тис. (для порівняння: в Петербурзі проживало 470,2 тис. осіб, у Москві – 349,1 тис.).

Значна частина українського панства подавалася на службу до центру імперії, здобуваючи там чини й жалування. Тож не дивно, що у 1805 р. в Петербурзі налічувалося понад 132 тис. осіб української шляхти.

У розглядуваний період більше 75% українського населення перебувало в кріпосницькій залежності від поміщиків або виконувало феодальну повинність на користь держави. Поміщицькі селяни переважали в Східній Україні, Правобережжі, а державні – на Лівобережжі та Півдні України. Відробіткова, грошова і натуральні ренти були основними формами експлуатації. Попри те, що закон 1797 р. обмежував панщину 3 днями, в дійсності вона становила 4–6 днів на тиждень. Селяни відробляли й додаткові повинності (будівельні дні).

Державні селяни вважалися вільними. За користування землею вони виплачували державі феодальну грошову ренту, яка забирала майже 40% їхніх прибутків, що було непосильним для більшості родин.

Страждали селяни ще й від прогресуючого обезземелення, яке підривало їхні господарства. Обезземелених і розорених селян, чисельність яких неухильно збільшувалася, поміщики переводили в розряд дворових. Вони жили й працювали на панському дворі. Однією з найжорстокіших форм експлуатації стала місячина, коли такі селяни мусили відбувати постійну панщину з видачею місячного утримання натурою.

Посилення експлуатації селянства викликало його протидію. Селяни писали скарги на поміщиків в урядові установи, відмовлялися відбувати панщину, платити оброк, самовільно створювали самоврядування, виявляли непокору місцевим та центральним офіційним властям, псували панський реманент, втікали у південні землі, підпалювали поміщицькі маєтки, чинили збройний опір, зрештою організовували масові відкриті повстання. За неповними даними в Україні від 1797 р. до 1825 р. відбулося понад 100 виступів кріпосних селян.

Та значної сили набуло лише антикріпосницьке повстання в Поділлі У.Кармалюка (1787–1835), яке тривало впродовж 1813–1835 рр. Відважного ватажка чотири рази заарештовували та засилали до Сибіру, однак він утікав, щоб повернутись в рідні місця й продовжити боротьбу. Під його проводом у повстанському русі взяло участь майже 20 тис. осіб, було здійснено 1 тис. нападів на поміщицькі маєтки. Особливо інтенсифікувався селянський рух впродовж 1830–1835 рр., коли він поширився й на частину Бессарабії та Київщини. Лише загибель лідера дала змогу владним структурам придушити цей виступ.

Кріпосницьке гноблення викликало протести не лише селян, а й передових представників поміщицького класу. Останні, під впливом ідей Великої Французької революції, а, особливо, побачивши після війни з Наполеоном 1812 р. життя народу в Західній Європі, почали утворювати конспіративні організації, в багатьох випадках спрямовані на здійснення державного перевороту.

Різновидом таких товариств були масонські ложі. У 1817 р. вони виникли в Харкові («Вмираючий сфінкс»), в 1818 р. – в Києві («З’єднані слов’яни»), Одесі («Понт Евксінський») та в Полтаві («Любов до істини»). Членами цих об’єднань були військові, чиновники, поміщики, зокрема такі відомі українські діячі як І.Котляревський, В.Капніст, В.Лукашевич, а також пізніші лідери декабристського руху П.Пестель, М.Орлов, М.Бестужев-Рюмін.

Слід, зазначити, що масонські ложі все ж не мали послідовно українського національного спрямування. Одним із завдань, які ставили перед собою організатори лож, було прилучення малоросійського дворянства до загальноросійського опозиційного руху. Перші таємні політичні гуртки ставили метою насамперед боротьбу за ліквідацію самодержавства та всіх його інститутів. Однак в силу своєї замкненості вітчизняне масонство не могло зробитися стрижнем суспільного руху.

Особливо слід виділити «Малоросійське товариство», створене в Полтаві у 1819 р. з ініціативи предводителя переяславського дворянства В.Лукашевича. Винятковість цієї організації полягала в тому, що її засновник виступав за відокремлення України від Росії та приєднання її до Польщі.

Члени масонських лож, що діяли на Правобережній Україні, були в основному польськими шляхтичами і своєю головною метою вважали відновлення незалежності Польської держави, яка включала б і Правобережну Україну.

Царський уряд, відчуваючи з боку масонів потенційну загрозу, 1822 р. видав указ про заборону всіх таємних організацій та гуртків, насамперед масонських лож. Проте це не припинило їхньої діяльності.

Декабристський рух в Україні започаткувало «Південне товариство», що виникло у 1821 р. Основні його осередки зосереджувалися на Правобережжі. Тут діяли управи Тульчинська (П.Пестель), Кам’янська (В.Давидов і С.Волконський), Васильківська (С.Муравйов-Апостол і М.Бестужев-Рюмін). Наради «Південного товариства» періодично відбувалися у Києві. Декабристи виробляли теоретичні моделі майбутнього суспільного устрою, зокрема П.Пестель розробив документ під назвою «Руська правда».

Ідейно декабристський рух не мав єдності. Українські декабристи відрізнялися більш радикальними поглядами і виношували ідею царевбивства. Це повинно було сприяти скасуванню кріпосництва і подальшому вільному розвитку сільського господарства.

Після смерті Олександра І декабристи зважилися на непідготовлений виступ і зазнали цілковитої поразки – у Петербурзі (на Сенатській площі в грудні 1825 р.) і в Україні (повстання Чернігівського полку в січні 1826 р.).

Після придушення повстання декабристів політичне життя в Україні на деякий час завмерло. Однак боротьба проти самодержавства продовжувалася, свідченням чого є слідчі справи жандармського управління щодо пропаганди революційних ідей у Харківському університеті (1826–1827) та про вільнодумство в Ніжинській гімназії вищих наук (1827–1830).

У 1830 р. українські землі знову опинилися у вирі революційних подій – у листопаді спалахнуло національно-визвольне повстання поляків проти режиму Російської імперії. Висунувши гасло «За вашу і нашу свободу», повстанці сподівалися долучити до цієї боротьби народи Литві, Білорусі й України. Опанувавши ситуацію, царські війська у вересні 1831 р. захопили Варшаву і придушили повстання.

У 30-х роках міністр народної освіти граф С.Уваров проголосив, що шлях до процвітання російської держави лежить через зміцнення самодержавства, православ’я і народності. На практиці останнє означало посилення русифікації та новий наступ на права національних меншин.

Особливості та наслідки селянської реформи 1861 року в Україні
19 лютого 1861 року Олександр II своїм маніфестом проголосив скасування кріпосного права. Цю важливу соціально-економічну реформу готувала заздалегідь створена комісія, до складу якої входили дворяни, серед них і з України (Г. Ґалаґан, В. Тарновський та ін.). У царському маніфесті реформа була подана як «добровільне пожертвування благородного дворянства», як благоденство для народу. Насправді, виконуючи бажання поміщиків, уряд підготував новий грабіжницький захід, що розорив мільйони селянських сімей.

Згідно із селянською реформою 1861 року:
· скасовувалася особиста залежність селянина від поміщика;
· селяни дістали особисту свободу;
· поміщики не мали права купувати, продавати або дарувати селян, тобто розпоряджатися ними як річчю.
Відтепер селяни отримали право:
· вступати в шлюб без дозволу поміщика;
· самостійно укладати договори й торговельні угоди;
· вільно торгувати або заробляти промислами;
· переходити в інші верстви суспільства (міщани, купці);
· вступати на службу або в навчальні заклади;
· купувати рухоме й нерухоме майно;
· вільно розпоряджатися нажитим майном і спадкувати його за законами.
Селянин здобув громадянські права. Проте уряд зробив усе, щоб ускладнити селянам користування «дарованими» правами, обмежити їхню свободу.

За одержані земельні наділи, що, як правило, розміром були менші, ніж попередні, а за родючістю — найгірші, селяни мусили заплатити поміщикові викуп. Проте селянам бракувало грошей, вони змушені були брати позику в держави, а потім сплачувати її з відсотками протягом 49 років. Так селянин одночасно потрапляв у залежність від поміщика, якому треба було відразу платити 20% викупу, і від держави.
Викупна операція давала поміщикам великі капітали, які вони могли використати для переведення свого господарства на капіталістичні рейки. Реформа ускладнювала перебудову селянських господарств, оскільки прибутки селян ішли не на розвиток, а на сплату викупу та податків. До викупної операції селяни вважалися тимчасово зобов'язаними й за користування наділами повинні були виконувати старі повинності — відробляти панщину або сплачувати податок.

Проте деякі зміни у взаємовідносини між поміщиками і селянами реформа внесла відразу:
• був установлений точний розмір повинностей;
• поміщик позбавлявся права встановлювати різні додаткові повинності;
• пан мав справу не з окремим селянином, а з усім селянським миром, тобто із селом;
• була запроваджена загальноросійська система селянського управління (селянські громади, об'єднані у волості) та кругова порука для сплати податків.

Ліберальні реформи, які проводилися в 60-70-х роках 19 століття, були логічним продовженням скасування кріпацтва. Нова соціальна структура вимагала змін в адміністративному управлінні і державно ладі.

Курс модернізації держави був підкріплений міської, земської, військової та судової реформами. Завдяки таким перетворенням, російське самодержавство пристосувалося до стрімкого розвитку капіталізму в державі.

Судова реформа
У 1864 році в Російській імперії була введена нова система судочинства, яка регулювалася законом «Про нові судових статутах». Суд ставав демократичної інстанцією до його складу входили представники всіх станів суспільства, процес ставав гласним, додержівалась процедура обов’язкового судового змагання.

Компетенція судів суворо розмежовувалися цивільні позови розглядалися в світовому суді, кримінальні злочини в окружному. Найвищою судовою інстанцією був Сенат.

Для розгляду політичних злочинів, у тому числі спрямованих проти самодержавства, були організовані особливі суди, в процесі засідання яких виключався принцип гласності.

Військова реформа
Нищівна поразка російських військ у Кримській війні показало те, що армія, заснована на рекрутчини малоефективна і багато в чому програє європейським збройним силам. Імператор Олександр II ініціював створення нової армії із запасом особового складу.

З 1874 року, всі чоловіки, які досягли 20-річного віку, зобов’язувалися проходити загальну військову підготовку, яка тривала 6 років. Громадяни Російської Імперії, що мали вищу освіту, часто звільнялися від служби в армії. До кінця 70-х років була повністю оновлена матеріально технічна база армії — гладкоствольні зброї замінялися нарізними, вводилася система сталевий артилерії, збільшувалися кінні резерви.

Також в цей період активно розвивався паровий флот. У державі відкривалися навчальні заклади, в яких проводилася підготовка військових фахівців. Завдяки тому, що Російська Імперія НЕ учувствовать у військових протистояннях, імперську армію вдалося значно зміцнити й підняти боєздатність.

Земська реформа
Після прийняття Селянської реформи, з’явилася необхідність перетворити органи місцевого самоврядування. У 1864 році в Російській Імперії початку вводитися земська реформа. У повітах і губерніях були сформовані земські установи, які представляли собою виборні органи.

Земства не володіли політичними функціями, переважно в їх компетенцію входило вирішення проблем місцевого значення регулювання роботи шкіл і лікарень, будівництво доріг, контроль над торгівлею і дрібними промисловими об’єктами.

Земства були підконтрольні місцевим і центральним властям, які мали право спростувати рішення цих органів або призупинити їх діяльність. У містах створювалися міські думи, які мали ті ж повноваження, що й земства. Чільна роль у земствах і міських думах належала представникам буржуазного стану.

Незважаючи на те, що реформи мали дуже вузьку структуру і практично не вирішували проблем социално економічного життя, вони стали першим кроком на шляху впровадження в Російській Імперії ліберальної демократії. Подальше введення реформ повністю зупинила смерть імператора. Його син Олександр II бачив для Росії зовсім інший шлях розвитку.

 



Последнее изменение этой страницы: 2016-04-26; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.236.55.22 (0.016 с.)