Адміністративно-територіальний устрій українських земель у складі Австрійської імперії

Історико-географічні регіони
Східна Галичина	Північна Буковина	Закарпаття

 

„Королівство Галичини і Лодомерії”

Угорське королівство

 

Округи (дистрикти)	Буковина (з 1861 р. окремий коронний край „Буковина”).	Комітати
Золочівський Чортківський Львівський Жовківський Стрийський Сяноцький Тернопільський Коломийський Бережанський Станіславський Самбірський Перемишльський	Ужанський Мармароський Берегівський Угочанський

У складі населення українці складали: у Східній Галичині – 71%, на Буковині – 69%, на Закарпатті – 40%.

Отже, на зламі ХVІІІ-ХІХ ст. українські землі у складі Російської та Австрійської імперій опинилися в різних умовах, що зумовлювало і відмінності в їх розвитку. Провідною ідеєю, яка в ХІХ ст. надихала українських патріотів, стало усвідомлення належності до єдиного народу, хоч і розірваного навпіл і поневоленого двома імперіями.

На середину ХІХ ст. усталився адміністративно-територіальний поділ українських земель, який проіснував до кінця Першої світової війни (1914-1918 рр.).

ЕТНОГРАФІЯ (від грец. etnos — народ і grafio — пишу) — галузь історичної науки, яка вивчає культуру і побут народу.

ФОЛЬКЛОРИСТИКА (від англ. folk-lore — народна мудрість) — наука про фольклор — усну народну творчість (казки, прислів'я, пісні, обряди тощо).

входять і спогади старших поколінь — безпосередніх учасників чи свідків давніх подій. Загалом історична пам'ять етносу спрямована в минуле і робить наголос на спільності походження, на давньому зв'язку зі своєю землею, з її священними місцями подвигів і трагедій, пов'язаних із героями, мучениками, рятівниками, духовними проводирями.

 

МІФ - уявлення людей про знакові події свого минулого Історична пам'ять — дуже вагомий компонент духовності етносу. Вона існує у вигляді історичних міфів і легенд, які передаються від покоління до покоління. До її складу

 

 

Засновником української етнографії як науки став перший ректор Київського університету Михайло Максимович. Починаючи з 1827 p., він упорядкував і видав три збірки «Малоросійських пісень...» ліричного змісту.

 

Протягом першої половини XIX ст. в окрему науку сформувалося мовознавство. Найкращі представники української інтелігенції, проявляючи громадянську мужність і наукову переконаність, взялися за одну з найважливіших і одночасно найважчих у тодішніх імперських умовах справу — перетворити народну розмовну мову на основний засіб спілкування всіх верств українського суспільства. Українські інтелігенти захищали нашу мову від нападок реакціонерів і невігласів, демонстративно спілкувалися нею в повсякденному житті.

 

Найяскравішою працею початку академічного періоду визвольного руху є «Історія русів». Провідна ідея праці невідомого автора — обґрунтування історичного права українського народу на незалежне державне життя. Він засуджував польську і російську політику щодо України й доводив законність боротьби українського народу проти чужоземного поневолення, як польського, так і російського.

Автор наголошував, що лише Україна є прямою спадкоємницею Київської Русі, що вона має власну, відмінну від Росії, історію. Істотна особливість цієї праці — чітка державницька позиція. І внутрішні, і зовнішньополітичні події автор аналізував з погляду інтересів українського народу та української козацької держави. Отже, автор «Історії русів» започаткував справу відновлення історичної правди, повернення доброго імені українським політичним діячам.

 

У 1822 р. побачила світ перша узагальнююча праця з історії України Дмитра Бантиша-Каменського «История Малой России от водворения славян в сей стране до уничтожения гетманства». У ній автор обстоював право України на автономне козацьке самоврядування. Наукове обґрунтування вченим самобутності України було дуже своєчасним, адже саме тоді вже друкувалися перші томи «Истории государства Российского» М. Карамзіна, написані з великодержавних позицій. Російський історик, ігноруючи історичні джерела, включав історію Руси-України до історії Росії.У 1842-1843 pp. вийшла друком 5-томна «Історія України» Миколи Маркевича. Він широко використав відомості з козацьких літописів XVII-XVIII ст. Ця праця рішуче обстоювала історію України як окрему та незалежну від історії Росії. Саме за це її намагався розкритикувати з імперських позицій російський літературний критик Віссаріон Бєлінський. Він звинувачував Миколу Маркевича в прагненні «відірвати історію України від історії Росії».

Незважаючи на імперський спротив, праці українських істориків набували в Україні все більшої популярності. Вони допомагали українській інтелігенції усвідомлювати українців як окремий народ зі славною та героїчною історією.

 

Термін «панславізм» уперше вжив словак И. Геркель у 1826 р. в «Граматиці всеслов'янської мови». На ґрунті культурної та мовної спорідненості перші панславісти мріяли про політичне об'єднання слов'ян під проводом Росії. На їхню думку, це забезпечило б рівновагу сил між групами європейських народів.

 

У 30-40-х роках XIX ст. ідеї панславізму використали російські діячі М. Погодін, Т. Аксаков, Ф. Тютчев, перетворивши його на російський імперський панславізм. Його сутність зводилася до створення єдиної слов'яно-руської держави на противагу «ворожій Європі». Для цього вони використали ідеї російських слов'янофілів, які, захищаючи «святу Русь», виступали проти впливів «гнилої», «хворої», «зматеріалізованої» та «безвірної» Європи. Імперські панславісти не брали до уваги існування українського народу й зовсім не помічали його потреб і прагнень.

 

Те, що українці раніше входили до складу Великого князівства Литовського і Руського, Речі Посполитої, і навіть створили свою Українську козацьку державу — Гетьманщину, і за цей час виробили власні культурні, релігійні та політичні традиції, сприймалося російськими теоретиками як прикра обставина, зумовлена примусовим відокремленням «південно-західних українців» від «материнської основи».

 

Академічні праці першого етапу визвольного руху, створені зусиллями вчених, були дуже важливими, але вони не задіювали, не відмобілізовували, не згуртовували український народ навколо духовних провідників ідей та завдань визвольного руху.

 

Культурницький етап українського визвольного руху. Питання мобілізації народу й поступового перетворення його в націю стали розв'язуватися на другому — культурницькому — етапі визвольного руху.

На основі зібраного матеріалу, особистих вражень і досвіду українські митці та громадські діячі — головні представники другого етапу — за допомогою художніх образів почали творити узагальнений образ України та української людини.

 

 

Справі мобілізації народу надзвичайно посприяло витворення української літературної мови зусиллями всіх українських літераторів — від І. Котляревського до І. Франка. Твори письменників і поетів і передусім Т. Шевченка, «Руської трійці», О. Федьковича і О. Духновича перетворилися на її могутні засоби впливу на народ.

 

Безпосереднім учасником національного відродження й визвольного руху був і сам народ, залишаючись носієм народної (етнічної) культури.

 

СОБОРНІСТЬ - відновлення єдності розмежованого сусідніми державами, державами народу та його земель.

У 1835 р. позбавлене магдебурзького права останнє самоврядне місто України — Київ.

РЕГІОН — територія, яка характеризується комплексом властивих їй ознак.

У 1783 р. значна частина Лівобережжя була закріпачена: у губерніях Лівобережжя кріпаки становили 40-45 % місцевого населення.

 

Того ж року припинив своє існування стан козацтва. Козацьке військо було реорганізоване в регулярні частини російської армії, а решта козаків отримали статус державних селян. Вони сплачували державі податок, який становив четверту частину їхніх прибутків.

 

Дворяни Чернігівської та Полтавської губерній були здебільшого дрібнопомісними землевласниками, через що не могли добре забезпечити матеріально всіх своїх дітей. Це спонукало батьків спрямовувати молодших синів на державну службу в імперські установи чи в армію. Потрапивши в російськомовне середовище більшість із них зросійщувалася. Проте траплялися випадки, коли українські дворяни, вийшовши у відставку і повернувшись на Лівобережжя, перетворювали свої маєтки на вогнища української культури й просвітництва.

 

КСЕНОФОБІЯ (від грец. ksenos — чужий і fobos — страх побоювання) — страх і ненависть, вороже ставлення до всього чужого.

Терпиме ставлення російських властей до панівного становища польської шляхти в краї тривало до польського повстання 1830-1831 pp.(Тим часом російські війська у червні 1831 р. придушили виступи збунтованої польської шляхти на Правобережжі, а на початку вересня штурмом оволоділи Варшавою. Сформовані козацькі полки були розучені. Польська шляхта зазнала репресій.) Після нього офіційний Петербург повів політику зросійщення. До губернських міст Правобережжя і насамперед до Києва цілеспрямовано переселяли російських професорів, студентів, військовиків, купців і ремісників.

 

Загалом Правобережжя першої половини XIX ст. було регіоном найвищого соціального та національного напруження.