Особливості релігійного життя

Протягом другої половини XIX ст. духовно-релігійне життя Наддніпрянської України визначала російська православна церква. Проте не всі священики ставали слухняним знаряддям зросійщення українського народу. Незважаючи на суворі заборони, патріотично налаштовані вихованці Київської духовної академії та духовних семінарій створювали таємні гуртки, вивчали українську історію, літературу й етнографію. Із родин духовенства вийшли відомі українські вчені та письменники: М. Грушевський, І. Нечуй-Левицький, П. Житецький, О. Кістяківський, С. Руданський, Ю. Січинський, С. Єфремов та ін.

Хоча церковні власті, спираючись на державу, забезпечили собі повне підпорядкування прихожан, у другій половині XIX ст. стало широко проявлятися взаємне відчуження й недовіра між парафіянами та священиками. Насамперед це було пов'язане із забороною церковним громадам обирати собі духівників. їх призначали церковні власті. Це та інші причини призвели до поширення в Україні протестантських віровчень і сект. Найбільше поширився баптизм, який сповідували німецькі колоністи Херсонської та Катеринославської губерній. Хоча влада всіляко перешкоджала сектантам і навіть вдавалася до репресій, на початку XX ст. кількість баптистів в Україні вже наближалася до трьох мільйонів.

Протягом другої половини XIX ст. відбулися зміни й у релігійному житті Західної України. Після польського повстання 1863 р. російський уряд продовжив наступ на греко-католиків, які проживали в західних губерніях. У 1875 р. там було організовано збір підписів про приєднання українців Холмщини та Підляшшя до православ'я. Скориставшись цим приводом, російський уряд офіційно ліквідував уніатську церкву. Не бажаючи примусово приймати православ'я, 200 тис. уніатів перейшли в католицтво.

Значно кращим було становище греко-католицької церкви під владою Австро-Угорщини. Уніати Галичини теж зазнавали тиску з боку польських властей краю, проте вони могли опертися на законодавчі імперські акти про рівність усіх церков.

Поліпшилося становище української православної церкви Буковини. Митрополит Євген Гакман досягнув згоди із сербською православною церквою, якій до того часу підпорядковувалися буковинські приходи. У 1873 р. було створено Буковинську митрополію. Це дало можливість задовольняти національні духовні потреби українців. У наступні роки тут для релігійних потреб було видано підручник українською мовою, укладено катехізис. Митрополити сприяли діяльності товариства «Руська бесіда».

У найважчому становищі перебували українські віруючі Закарпаття. У 1871 р. греко-католицькій церкві тут було відмовлено в автономії. Угорські власті переслідували будь-які національні прояви релігійного життя українців.

Література цього періоду характеризувалася різноманітністю художніх напрямів. Вона охоплювала найрізноманітніші теми та проблеми життя, торкалася всіх без винятку класів, станів і верств тогочасного українського суспільства. Найяскравішими рисами літератури стали насамперед реалізм і романтизм, які органічно поєднувалися та доповнювали один одного.

Обов'язково треба підкреслити спрямованість тогочасної української літератури на демократизацію та гуманізацію. її творці сприймали людину як найвищу цінність. Своїми творами вони намагалися просвітити народ щодо його природних прав, одночасно виступаючи на його захист. Вони закликали не миритися з насиллям і сваволею, будили людську гідність, прищеплювали читачам ідеали демократії та свободи.

Реалістичний напрям у літературі започаткувала своєю творчістю Марко Вовчок. Глибокі соціальні й психологічні проблеми 70-90-х років відображав у своїй творчості Іван Нечуй-Левицький. Він описав життя чи не всіх суспільних верств. Соціально-психологічними мотивами позначена творчість Панаса Мирного. Він став засновником української реалістичної байки. У своїх творах поет висміював такі соціальні лиха, як кріпацтво, хабарництво, здирництво, пихатість, войовничу неосвіченість та ін. Народну любов і славу здобув засновник громадянської та пісенно-романсової лірики Степан Руданський. Наприкінці XIX ст. розпочалася літературна діяльність Михайла Коцюбинського. Він заявив про себе як блискучий новеліст світового рівня. Історична повість У 90-х роках заявила про себе Леся Українка. її перші збірки «На крилах пісень», «Думки і мрії» уславлювали боротьбу проти соціального і національного гноблення. У поемі «Давня казка» поетеса формулює своє кредо як митця: «Не поет, хто забуває // Про страшні народні рани. // Щоб собі на вільні руки // Золоті надіть кайдани!»Поезію Лесі Українки дуже високо цінував І. Франко. У 1898 р. він писав: «З часу Шевченкового „Поховайте та вставайте, кайдани порвіте" Україна не чула такого сильного, гарячого та поетичного слова, як із уст сії слабосилої, хворої дівчини...»

У цей час переживала піднесення й західноукраїнська література. Героїчні й відверті натури борців за людську гідність гуцулів, буковинців і галичан, їхнє життя та побут стали темою творчості Юрія Федьковича. Своїми творами він захопив як українських, так і багатьох європейських читачів.

Вершиною літературної творчості другої половини XIX ст. стала літературна спадщина І. Франка. Він написав майже 5 тис. літературних і наукових праць.

Драматургія

Незважаючи на перешкоди, які ставив російський царизм на шляху розвитку драматургії, вона піднімалася до все вищого художнього й інтелектуального рівня. Найбільший внесок у розвиток української драматургії зробили її класики: Михайло Старицький, Марко Кропивницький, Іван Карпенко-Карий. Вони створили колоритні п'єси у жанрах драми, трагедії, комедії, водевілю, писали лібрето оперет та опер. їхні драматичні твори стосувалися української історії та сучасного життя. Усі вони порушували такі проблеми моралі, як добро і зло, благородство і підлість, вірність і зрада. Неодмінною складовою їхніх творів були теми соціальної справедливості та національної гідності.

Марко Кропивницький насамперед зосереджувався на соціально-побутовій тематиці. Особливою соціальною гостротою, яскравістю образів позначені найкращі твори Івана Карпенка-Карого. Незважаючи на те, що цензура дозволяла ставити українські п'єси тільки на селянську тематику, Карпенко-Карий зумів показати ті соціальні кривди, безправ'я робітників, зажерливість підприємців, які були характерні для тогочасного капіталізму.

Театр

Уже в середині XIX ст. в Україні набув поширення аматорський театр. Аматорські театри й групи створювалися в містах, містечках і навіть у селах. У театральних гуртках повітового міста Бобринця та в Єлизаветграді робили перші кроки брати Тобілевичі. їхніми театральними й літературними псевдонімами були: Іван Карпенко-Карий, Микола Садовський, Панас Саксаганський.

Емський указ завдав театру удару нечуваної сили, адже його третій пункт проголошував: «Заборонити також різні сценічні твори і читання малоросійською мовою, а рівно й друкування нею тексту до музичних нот».

Українське театральне мистецтво протягом 1876-1880 pp. перейшло в підпілля. Вистави готувалися й виконувалися в приватних будинках таємно від поліції, за участю лише перевірених осіб.

І все-таки наш український театр вистояв. Він уже набрав такої сили й популярності, що проти заборони українського театру виступали не лише актори, письменники, а й буржуазія і навіть частина чиновництва, зокрема київський і волинський генерал-губернатори. Тому царський уряд у 1881 р. змушений був передати дозвіл на постановку українських вистав на розсуд місцевих губернаторів.

У 1882 р. за ініціативою М. Кропивницького було створено професійний театр у Єлизаветграді. Уже того ж року він гастролював у Києві, Чернігові, Харкові, Полтаві, Новочеркаську, Ростові-на-Дону.

Протягом другої половини 80-90-х років XIX ст. в Україні діяло кілька провідних театральних колективів, очолюваних М. Старицьким, М. Кропивницьким, П. Садовським, і ще майже 30 невеликих театральних труп. Подібні обмеження змушували українські театри гастролювати далеко за межами України. Вони здобували любов публіки Казані, Москви, Петербурга, Грузії, Білорусі, Польщі. Особливо вражала глядачів своїм талантом краса української сцени — Марія Заньковецька. Марія Заньковецька була не лише талановитою актрисою, відданим патріотом, а й людиною високої громадянської мужності. Коли в Москві в 1897 р. відбувався Всеросійський з'їзд театральних діячів, вона виступила з трибуни з полум’яною промовою, висловивши рішучий протест проти утисків українського театру, який, на її думку, мав розвиватися як народний, «щоб як зміст п'єс, так і мова їхня були близькі й доступні народові».

Музика. Українська опера

Українські композитори продовжили професійну музичну обробку українських народних пісень. Найбільше цією справою захоплювався найвидатніший український композитор другої половини XIX ст. М. Лисенко. У його творчому доробку майже 600 пісень як народних, так і написаних на слова вітчизняних і зарубіжних поетів. Він поклав на музику майже 100 творів Т. Шеченка, багато поезій І. Франка, Лесі Українки. Головною заслугою композитора стало творення українських класичних опер «Наталка Полтавка» і «Тарас Бульба». Він написав і перші опери для дітей «Коза Дереза», «Пан Коцький», «Зима і Весна».

 

Із театральним мистецтвом пов'язаний розвиток української музики. У 1862 р. співак і композитор Семен Гулак-Артемовський створив першу українську оперу «Запорожець за Дунаєм». Хоча опера написана в лірико-комічному жанрі, вона не позбавлена героїко-епічних мотивів, У ній виразно звучать любов до рідної землі, волелюбство й почуття власної гідності, «Запорожець за Дунаєм» став иайпопуляриішою п'єсою українського театру. Його окремі номери заполонили концертну естраду. їх виконували найвидатніші співаки. Свою популярність опера зберігає донині.

 

Містобудування

Протягом другої половини XIX ст. міста стрімко зростали за рахунок приєднання до своїх територій передмість, слобід, віддалених сіл і хуторів, що вело до принципових змін у їхньому плануванні. Навколо старих центрів, забудованих відповідно до вимог класицизму й ампіру, виростали нові райони. їхня забудова здійснювалася нерівномірно та примхливо, створюючи мальовничу мозаїку вулиць, провулків, тупиків.

Ставши центрами промисловості, міста на околицях обростали кільцем підприємств, які й ставали індустріальною межею міста.

Згодом за промисловою смугою розбудовувалися нові житлові райони, що погіршувало умови проживання, приносило гуркіт і кіптяву, транспортний гомін і пилюку.

У ході капіталістичної урбанізації стали масово знищувати сади, парки, сквери. Через це у великих містах створювалися несприятливі екологічні умови, і власті змушені були розпочати насадження нових парків та інших зелених зон громадського користування. Однак зелені насадження зосереджувалися в центрі чи неподалік від нього. А робітничі околиці, які найбільше страждали від диму й пилу, були майже позбавлені зелені, залишалися невпорядковані.

На прилеглих до центру майданах, вулицях і проспектах будувалися громадські споруди. Наприкінці століття почали вимальовуватися групи споріднених закладів та установ.

Навколо залізничних вокзалів зводилися готельні комплекси. Біржі, банки та кредитні установи утворювали ділові центри. Розкішні магазини й пасажі — торговельні центри. Університети, бібліотеки й студентські гуртожитки поступово об'єднувалися в навчальні комплекси.

ПАСАЖ (від. фр. passage — перехід) - крита галерея з крамницями по обидва боки проходу.

Такі комплекси відрізнялися й архітектурними стилями. Флорентійський ренесанс став обличчям банків, музеїв, бібліотек. Навчальним закладам частіше надавали античних форм, середньовічна архітектура залишалася прерогативою храмів.

Капіталістичним містам уже стали непотрібні базарні площі, які поступово замінювалися критими ринками. Містобудівники майже повністю відмовилися від соборних майданів. Натомість усе більшої уваги надавали ансамблевій завершеності вулиць, особливо центральних і прилеглих до них.

Архітектура

Тодішня архітектура характеризувалася використанням багатьох попередніх стилів. Усе частіше архітектори зверталися до еклектики — навмисного змішування в одній споруді ознак різних стилів і художніх епох.Будівництво втрачало єдину систему, цілісність, жорстку симетричність. Архітектори відмовлялися від поділу форм на головні й другорядні. Основними носіями краси стали декоративні деталі, якими пишно оздоблювали стіни будівель. Гарне ототожнювалося з багато прикрашеним.

ЕКЛЕКТИКА - механічне поєднання, змішування різнорідних, органічно несумісних елементів.

Однак перенасиченість численними, неповторними, екзотичними архітектурними деталями призвела до того, що вони вже й не сприймалися, не помічалися.

Продовжувало розвиватися храмове будівництво. Одним із найвидатніших храмів того часу є Володимирський собор у Києві. На завершальному етапі його проектував архітектор Р. Бернгардт. Храм збудовано у вигляді складної купольної базиліки, увінчаної сімома банями. У дусі пізньої готики наприкінці XIX ст. архітектором В. Городецьким було спроектовано та розпочато будівництво костелу св. Миколая в Києві.

Наприкінці століття виник новий тип культових споруд — подвір'я. Вони були призначені для паломників, які йшли до святих місць — Палестини та грецького Афонського монастиря. За своїм призначенням це були готелі, побудовані в єдиному комплексі з молитовними приміщеннями. Яскравим прикладом такої споруди є Пантелеймонівське Афонське подвір'я поблизу залізничного вокзалу в Одесі.

Найвидатнішим культовим комплексом став ансамбль резиденції буковинського митрополита в Чернівцях. До його складу входили митрополичий та семінарський корпуси, церква семінарії, будинок для приїжджих, парк із будівлями для відпочинку. Ансамбль органічно поєднав українські народні традиції з прийомами та декоративними елементами візантійського та романського західноєвропейського стилів.

Архітектурне обличчя міст стали визначати й приміщення культурно-освітніх установ. Прикрасами міст ставали приміщення бібліотек, клубів, музеїв, народних будинків і особливо театрів.

Найвидатнішим серед театральних приміщень XIX ст. вважають Міський театр в Одесі (1884-1887). Після проведення всесвітнього конкурсу його проектування доручили австрійським архітекторам Ф. Фельнеру та Г. Гельмеру. На конкурсній основі обирали й проекти для Київського та Львівського театрів. Обидва театри за проектами В. Шретера та 3. Горголевського були збудовані наприкінці століття в бароковому стилі. Споруда Львівського театру за композицією нагадує споруду Гранд-опера в Парижі.

Не менш показовими споруджувалися будинки фінансово -кредитних установ. У пишних формах раннього бароко збудовано Земельний банк у Харкові (1896-1898), архітектор О. Бекетов. Архітектурного блиску набували торговельні, лікарняні, готельно-санаторні споруди й комплекси, приватні особняки.

Живопис

На вищу сходинку піднявся український живопис. Розвивалися всі його жанри. У найбільших містах формувалися художні школи, об'єднання художників. Центром уваги художників була реальна соціальна дійсність. Тому провідного значення набув побутовий жанр. Він дозволяв найбільшою мірою відгукуватися на питання, що опинялися в центрі суспільної уваги.

У Західній Україні живопис зазнавав впливу художніх шкіл Австрії, Німеччини й Польщі. Проте за змістом він залишався народним. Ліричністю відзначалися полотна Корнила Устияновича «Гуцулка біля джерела», «Бойківська пара». Йому ж належить полотно громадського звучання «Тарас Шевченко на засланні».