Розбудова національного життя. «Просвіта»

Провідники українського руху в Галичині усвідомлювали, що без серйозної підтримки населення будь-яка політична боротьба не матиме успіху. З цією метою протягом другої половини ХІХ ст. розбудовувалося національне життя через створення мережі громадсько-політичних, економічних, культурно-освітніх установ, товариств, які забезпечували б культурні та економічні потреби українського населення, стримуючи водночас польський вплив на нього. Основою цього процесу стало товариство «Просвіта».

У 60-ті рр. ХІХ ст. слов'янські народи Австрійської імперії створювали культурно-освітні товариства для підняття освітнього рівня населення. Назрівала необхідність заснування української освітньої установи, ініціатором якої й став Степан Качала. Його підтримали молоді народовці.

Поразка Австрії у війні проти Пруссії зробила австрійський уряд поступливішим; 2 вересня 1868 р. міністерство освіти прийняло статут і дозволило заснувати товариство «Просвіта». 8 грудня того ж року у Львові було скликано перший загальний збір товариства «Просвіта», на якому були присутні 65 осіб. Першим керівником товариства став Анатоль Вахнянин – музикант, диригент, письменник, професор академічної гімназії.

 

Згідно з першим статутом «Просвіта» була науково-про­світ­ницькою організацією, яка характером своєї діяльності нагадувала громади в Наддніпрянській Україні, але на відміну від них діяла легально і мала чітку структуру. У перші роки чисельність членів товариства не перевищувала декількох сотень. «Просвіта» віддавала перевагу науковим дослідженням у царині етнографії, історії, географії та ін. До того ж у самому статуті не передбачалося залучення широких народних мас до просвітницької діяльності. Але такий напрям роботи товариства не відповідав вимогам часу. Виникла потреба в організації, яка здійснювала б народну просвіту і залучала широкі маси до національно-визвольного руху. Тому вже в травні 1870 р. було прийнято другий статут, який наголосив саме на просвітницькій діяльності. (Науковими дослідженнями перейнялося Товариство ім.Т.Шевченка, створене 1873 р.) Місцеві відділи «Просвіти» постійно залучали до організації нових членів.

 

Основним напрямком діяльності «Просвіти» стало книгодрукування. Ще на перших загальних зборах вирішили видавати книжки українською мовою без польських, російських і церковнослов’янських слів, у простому й доступному стилі. Завдяки клопотанням віце-маршала Галицького сейму Ю.Лаврівського «Просвіті» надавалася державна дотація.

 

Розгортання роботи товариства потребувало вдосконалення організаційної структури, урізноманітнення форм роботи. З цією метою в 1876 і 1891 рр. приймалися нові статути, які, зрештою, перетворили «Просвіту» з невеликого гуртка ентузіастів української справи на могутню організацію, яка, без перебільшення, творила національне життя краю. Крім видання популярних книг для народу, розроблялись і видавались українські підручники для початкової та середньої школи, створювалися читальні, ремісницькі товариства. Крім того, «Просвіта» активно прилучилася до кооперативного руху в краї. Під кінець ХІХ ст. не було такої ланки культурного та економічного життя краю, з якою розминулося б товариство. У 1897 р. діяли 18 філій товариства, 522 читальні, 146 крамниць, 124 позичкові каси і 60 комор. Так було закладено міцні підмурки розбудови самостійних господарсько-економічних і культурних установ, які мали б покращити соціально-еко­но­мічне становище краю. Крім того, важливим здобутком «Просвіти» стало те, що до кінця століття кількість неписьменних скоротилася на 16%.

 

Кооперативний рух

Одним з напрямів розбудови національного життя стало розгортання кооперативного руху, який мав вирвати українське селянство з залежності від польських панів та лихвалів. Сприяти соціально-економічному розвитку українського села.

Кооперативний рух в Галичині, що зародився у 60-ті роки набув свого розвитку у 80-90-ті роки. Піонером кооперативного руху на західноукраїнських землях був Василь Нагірний (1847-1921). Тривалий час досліджуючи кооперативний рух у Швейцарії, він розгорнув активну діяльність по створенню мережі кооперативних спілок в краї. Попервах це були кридитні спілки, що мали врятували селянство від грабіжницьких відсотків лихварів і шинкарів (150-250%).

У 1883 р. В.Нагірний заснував споживчий кооператив “Народна торгівля”, який створював мережу крамниць по селам і містам, де за помірними цінами можна було придбати необхідні речі для господарства селянина оминаючи посередників. Таким чином заощаджуючи кошти селян.

У 1892 р. було заснована страхова компанія “Дністр”, що надало кооперативному руху стабільності.

Крів кридитування і страхування селян кооперативи поширювали серед селян сучасні методи господарювання (товариство “Сільський господар” (1899 р.)), підтримували освіту, сприяли розповсюдження громадсько-політичної, навчальної та іншої літератури.

Мова

І саме в час гнітючої безвихідності, як дар небес, ковток свіжого повітря, з'явився провісник життєдайного майбуття — поема «Енеїда» Івана Котляревського. Правду кажучи, батько сучасної української літератури не вважав свій літературний експеримент з використанням живої народної мови вартим опублікування. Перші три частини «Енеїди» в 1798 р. в Петербурзі видав власним коштом конотопський поміщик Василь Папура.

 

Засновник українського театру за допомогою своїх персонажів протиставив і засудив тогочасну гостру суспільну проблему витіснення традиційних народних цінностей псевдоосвіченістю, пов'язаною з відмовою від народнихтрадицій. Він також чітко розрізняв національно-культурні типи українця й росіянина.

 

ДЕМОНОЛІЯ (від грец. demon — нижче божество і logos — слово, учення) — міфічні уявлення народу, засновані на вірі в духів-демонів, які шкодять або сприяють людині.

У 1812 р. Г. Квітка-Основ'яненко — директор харківського театру. За його участю видавався журнал «Украинский вестник» та пізніші харківські альманахи. У 1833 р. з-під його пера вийшла «Супліка до пана іздателя» — справжній «маніфест» на захист української літератури.

 

Переважна більшість українців на початку XIX ст. були парафіянами православної церкви. Підпорядкована Московському патріархату, вона панувала на Лівобережжі, Слобідській та Південній Україні. Наприкінці XVIII ст. церква в Україні втратила останню підвалину своєї автономії — монастирське землеволодіння. Через це духовна еліта Лівобережжя не мала матеріальних засобів для проведення власної культурно-освітньої політики. Митрополит Київський і Галицький та єпископи призначалися Синодом у Петербурзі.

Позбавлені свого керівництва та незалежних матеріальних джерел існування, українські церкви перетворилися на інструмент зросійщення України: українське духівництво опинилося в повному підпорядкуванні «духовного департаменту» Російської імперії. В Україні заборонили будувати храми й писати ікони в українському стилі.

 

На Правобережжі діяли одночасно три конфесії. Імператори Павло І та Олександр І не перешкоджали окатоличенню православних. Тут же діяла й уніатська церква. Після польського повстання 1831 р. царський уряд відмовився від підтримки польської шляхти та католицької церкви. У католиків і уніатів відібрали понад дві сотні монастирів. Саме тоді православній церкві повернули Почаївський монастир. У 1832 р. царські власті ліквідували Василіанський орден — провідну чернечу організацію української греко-католицької церкви — і конфіскували його майно. У 1839 р. на теренах Російської імперії було скасовано уніатську церкву, а уніатів насильно навернули в православ'я.

Позиції уніатства були найміцнішими в Галичині. До греко-католицької церкви тут належала більшість віруючих. Наприкінці XVIII ст. вони отримали рівні права з римо-католиками. Греко-католицькі священики почали відігравати провідну роль у культурному й національному житті краю, успішно протистояли асиміляційній політиці австрійського уряду та польської шляхти.

 

У гіршому становищі перебували уніати Закарпаття. Хоча на них і поширювалася церковна реформа Габсбургів, але край зазнавав жорсткого тиску з боку угорських властей. З часом відступили від реформ і австрійські урядові кола. У цьому зв'язку кращі представники української інтелігенції — П. Лодій, І. Орлай, родина Кукольників — змушені були переселитися до Росії. Ті ж, які залишилися, продовжували чинити опір мадяризації. Лідером українського руху на Закарпатті став Олександр Духнович — відомий історик, поет, педагог.

На Буковині продовжували діяти православні приходи. Вони перебували в складі Сербської православної церкви.

 

Символічним актом у цьому стала заборона будувати в Наддніпрянській Україні храми в «малоросійському стилі», видана у 1801 р. Відтепер усе церковне будівництво здійснювалося за проектами, схваленими в імперських столицях. Аналогічний порядок існував у містобудуванні. Розпочата наприкінці XVIII ст. реконструкція українських міст за загальноімперськими канонами поступово знищила їхній національний вигляд. Комісія будівництва міст у Петербурзі докладала зусиль до викоренення будь-яких національних особливостей української архітектури, вбачаючи в них залишки «малоросійського сепаратизму».

 

Негативну роль у цьому відігравало й те, що тоді на українських землях не існувало власних закладів мистецької освіти. Вимушена навчатися в імперських столицях, українська молодь приносила звідти на рідну землю чужі впливи.

 

В українському живописі того часу також поступово розвивалися елементи класицизму. Формувалися нові жанри живопису: пейзажний та побутовий. Найбільшого розвитку набув портретний жанр. В умовах імперської дійсності класицизм поступово втрачав свої позитивні риси, перероджуючись у холодний, відірваний від життя офіційний стиль.

 

Ознакою нового періоду в розвиткові образотворчого мистецтва ХІХ ст. стало дедалі інтенсивніше розмежування світського та релігійного мистецтва.

 

Класицизм знайшов втілення у творчості архітектора Андрія Меленського (1766–1833). Втім під впливом українських будівничих традицій його архітектурна творчість набула своєрідного забарвлення. Протягом 1799–1829 рр. він був головним міським архітектором Києва. У зв’язку з поверненням Києву 1802 р. прав міського самоврядування за його проектом було споруджено перший на українських землях «Пам’ятник на честь поновлення магдебурзького права». Під час розроблення плану забудови міста Меленський визначив Хрещатик як у майбутньому головну вулицю міста. Він створив новий центр губернської адміністрації на Печерську, збудував на Хрещатику перший в місті будинок театру. За проектом архітектора відбувалася забудова центру Подолу після пожежі 1811 р. тут спорудили Контрактовий дім і перебудували Гостиний двір. Чудове природне оточення Аскольдової могили « підказало» архітекторові ідею спорудити тут мавзолей-пам’ятник князю Аскольдові.

Найбільшою архітектурною спорудою Києва першої половини ХІХ ст. стала створена 1843 р. за проектом архітектора Вікентія Беретті (1781–1842) будівля Київського університету. Визначною спорудою церковної архітектури у стилі класицизму була зведена 1833 р. за проектом архітектора Є.Васильєва у Харкові дзвіниця Успенського собору. Побудували її на честь перемоги над Наполеоном у 1812 р.

Пам’ятками палацово-паркової архітектури стали поміщицькі маєтки. Більшість із них оточували мальовничі парки зі майстерно підібраними зеленими насадженнями.

 

Більшість визначних архітектурних пам’яток цієї доби на західноукраїнських землях зосереджено у Львові. Це – Оссоленіуму (1827 р.), ратуша на площі Ринок із високою вежею та годинником (1835 р.), міський театр (1842 р.) та декілька житлових будинків. Більшість споруд першої половини ХІХ ст. створили німецькі архітектори.

Особливістю розвитку церковної архітектури на західноукраїнських землях було поєднання класичного стилю з українськими народними традиціями. Прикладом такого поєднання став побудований у 50-х рр. кафедральний собор у Чернівцях.

Типовим монументальним твором у стилі класицизму став установлений в мальовничому куточку Києва, на Володимирському пагорбі, пам’ятник київському князеві Володимиру. Бронзова постать князя з хрестом у піднятій руці височить на чавунному постаменті, оздобленому барельєфами з зображенням сцен хрещення Русі. Творцями пам’ят­ни­ка були скульптори В.Демут-Малиновський, П.Клодт і архітектор О.Том.

 

На Буковині та в Закарпатті у той час розвивалося переважно релігійне малярство. Місцеві митці виконували настінні розписи у церквах, ікони, ілюстрації до календарів, але, на жаль, про більшість із них майже нічого невідомо. Засновником світського живопису в Закарпатті вважали Йосипа Змій-Міклошія (1792–1848) з Пряшівщини.

 

Протягом першої половини ХІХ ст. в українському живописі поступово посилювалися реалістичні тенденції.

 

Основними художніми напрямками, що знайшли відображення в українській літературі та мистецтві цієї доби, були класицизм і романтизм. Розвиток традицій класицизму був пов’язаний з творчістю І.Котляревського, П.Гулака-Артемовського, Г.Квітки-Основ’яненка. У дусі романтизму писали свої твори члени гуртка харківських романтиків (Л.Боровиковський, А.Метлинський, М.Костомаров та ін.) та галицькі романтики, члени «Руської трійці» (Я.Головацький, І.Вагиле­вич, М.Шашкевич), у Закарпатті – О.Духнович. Вершиною романтизму в літературі Наддніпрянщини стала творчість київських романтиків – Т.Шевченка, П.Куліша. Поза тодішніми літературними угрупованнями був Є.Гребінка, твори якого написано як у класичному, так і в романтичному стилях.

 

Однією з головних заслуг українських літераторів-романтиків було те, що вони розглядали українців як рівноправний з іншими народ і намагалися створити повноцінну літературу. Вони ввели до української літератури два важливі тематичні комплекси: народної культури та історичного минулого (головно козацького) України. Творчість українських романтиків відповідала тогочасним європейським традиціям романтизму. Внаслідок цього своєю творчістю романтики сприяли визнанню нової української літератури в європейських колах.

ХІХ ст. стало продовженням тих явищ, які відбувались у театральному житті XVIII ст. Основним змістом процесів, що розгортались у першій половині століття у розвиток українського театру, було формування професійного театру. За змістом і стилем український театр належав до родини європейських театрів, зберігаючи при цьому яскравий національний характер.

Відвідування театру стало в цей час звичним явищем, тому вистави відбувалися постійно. Виник і новий тип виконавця – професійний актор. У театральних виставах на сцені з’явилися жінки, чого раніше не було. Репертуар театрів вирізнявся строкатістю, спектаклі ставилися українською, польською та російською мовами.

На розвиток музичної культури вплинули процеси українського національного відродження. Одночасно зі змінами у змісті музичної культури змінювались і її форми. Аматорське і домашнє музикування поступалося місцем професійному виконанню; виникали постійні колективи музикантів.