Лише в середині липня 1751 р. новообраний гетьман прибув до Глухова.

· У жовтні 1751 р. під владу гетьмана було передано Запорозьку Січ. Повертався Гетьманщині й Київ.

· Зносини з Лівобережною Україною знову покладали на Колегію закордонних справ.

Самостійні дії гетьмана суперечили планам імперського уряду, який аж ніяк не прагнув посилення української автономії. Тому, незважаючи на великий вплив Кирила Розумовського при дворі імператриці, 1754 р. з'явилася низка указів, що обмежували гетьманську владу.

· Розумовському було заборонено призначати полковників, а дозволено лише пропонувати кандидатів.

· У відповідь на клопотання відновити самостійні зовнішньополітичні зносини Лівобережної Гетьманщини Розумовський дістав категоричну відмову.

· Особливому контролю підлягали фінансові справи Гетьманщини

Проводив реформи

· Першим зазнало реформування судочинство. Зведення законів повернули до Гетьманщини на доопрацювання. Щоправда, завершити систематизацію українських законів не спромігся й останній гетьман.

• Універсалами 1763 р. гетьман дозволяв полковим канцеляріям та прохачам-чолобитникам звертатися безпосередньо до Генерального суду. У такий спосіб із системи судочинства було виведено Генеральну канцелярію і значно зменшено кількість судових інстанцій.
• Крім того, передбачалося створення нових судових установ. На території кожного полку запроваджувалося по два земських та два підкоморських суди. Створювалися також гродські суди. На виконання універсалів Розумовського у містах із кола значкових товаришів або сотенної старшини почали обирати возних.
• Україну пропонувалося поділити на 20 судових повітів.

 

• Реформаторські заходи Кирила Розумовського не обминули й армію: полки перетворилися на регулярні. Козаків було одягнено в уніформу.
• Великі задуми виношував гетьман стосовно культури й освіти. Він, зокрема, планував відкрити в Гетьманщині два університети. Перший - оновлена на європейський кшталт Києво-Могилянська академія. Ще один університет передбачалося відкрити в гетьманській столиці - Батурині.

 

· Про дії Розумовського, спрямовані на зміцнення гетьманської влади, стало відомо в Петербурзі. З особливим обуренням нова імператриця Катерина ІІ сприйняла звістку про бажання старшини зробити гетьманство спадковим(1763).

· Кирила Розумовського негайно викликали до Петербурга. Вимога Катерини ІІ була категоричною - зректися гетьманської булави. Протягом 10 місяців український гетьман, використовуючи свої зв'язки при дворі, намагався якось залагодити справу. Та імператриця залишалася непохитною, адже не особа Кирила Розумовського була причиною ліквідації гетьманства. То був закономірний захід імперського уряду, який прагнув остаточної ліквідації Української держави - Гетьманщини.

Отож у жовтні 1764 р. Кирило Розумовський змушений був скласти гетьманські повноваження.

· Імператорським маніфестом від 10 листопада та указом Сенату від 17 листопада 1764 р. Кирила Розумовського позбавили гетьманства. Натомість для управління Лівобережною Україною та Запорожжям було створено Малоросійську колегію на чолі з її президентом і генерал-губернатором графом Петром Рум'янцевим.

КУЛЬТУРА В КІНЦІ VXIIСТ. –НА ПОЧАТКУ XVIIIСТ.

· Розвиток освіти перебував у безпосередньому зв'язку з книговиданням. Найбільшим видавничим центром залишалася друкарня Києво-Печерської лаври.

· Чимало книжкової продукції виходило й у Чернігівській друкарні. Діяли друкарні також у Львові, Луцьку, Кременчуці, Уневі, Почаєві.

Українська літописна та історична проза

Найвідоміші пам'ятки

Рік	Автор	Назва	Стисла характеристика
1672-1673 рр.	Феодосій Софонович	"Хроніка з літописів стародавніх"	У передмові до твору автор наголошував на своєму бажанні простежити від витоків історію Панства Руського, тобто, Русько-української держави. "Хроніку...", написану українською мовою, надруковано було лише 1922 р.
1674 р. в друкарні Києво-Печерського монастиря	Написаний, як вважають дослідники, економом Києво-Печерської лаври Пантелеймоном Кохановським	"Синопсис"	Єдиний історичний твір, що вийшов друком за тих часів. Йому судилася слава першого підручника з історії. Про популярність твору свідчить той факт, що друге видання вийшло друком 1678 р., а ще за два роки книгу перевидали втретє. Загалом "Синопсис" витримав близько 30 видань.

Козацькі літописи

Найвідомішим явищем історичної літератури першої половини XVIII ст. стали козацькі літописи.

Літопис Самовидця

Автором вважають Романа Ракушку-Романовського, військового та політичного діяча часів Руїни.

Найдавніший з-поміж великих козацьких літописів. У ньому описуються події від 1648 р. по 1702 р. Твір написаний українською мовою, близькою до народної (ймовірно, 1702 р.). Поширювався у списках.

Джерелами були різні документи, книги й літописи, свідчення сучасників та очевидців подій.

Автор позитивно ставиться до Визвольної війни, подає хрестоматійну картину її причин, однак не схильний ідеалізувати цю війну та її вождів. Самовидець не сприймав союзу Б.Хмельницького з Іслам-Ґіреєм ІІІ, був пригнічений тяжкими жертвами і спустошеннями України часів Руїни. Чимало уваги він приділяє і запорозькому козацтву, насамперед І.Сірку, але його ставлення до запорожців є стриманим.

Літопис Григорія Граб'янки

Створено в Гадячі 1710 р. Другий з-поміж великих козацьких літописів. Написаний церковнослов'янською мовою. Розповідає про події від найдавніших часів до 1709 р. - поразки Івана Мазепи та обрання гетьманом Івана Скоропадського. Головна увага приділена перебігові Національно-визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького. Автор, творячи літопис, простудіював велику кількість документів і найрізноманітніших історичних праць своїх сучасників та попередників, покладався також на народні перекази. Можливо, цим пояснюється надзвичайна популярність Граб'янкової книги, свідченням чого є десятки списків, у яких, власне, й поширювався літопис.

Літопис Самійла Величка

Твір Величка є найвизначнішим явищем козацького літописання. Мова літопису - книжна українська. Літопис складався з двох частин: опису подій від 1648 р. по 1660 р. та від 1660 р. по 1700 р. Дійшов до нас пошкоджений, без закінчення і з прогалинами, особливо в першій частині. Рукопис Самійла Величка супроводжено десятьма портретами гетьманів, містить безліч документів, поетичних текстів.

· Українську архітектуру другої половини XVII – XVIII ст. визначають як архітектуру барокко. Для архітектурних споруд, що постали за тих часів у Гетьманщині та Слобідській Україні, дослідники послуговуються терміном козацьке бароко. Найбільше українських барокових споруд було збудовано за період правління гетьмана Івана Мазепи.

 

· На відміну від графіки, український іконопис набував стилю бароко стриманіше. Надзвичайною популярністю в усій Україні користувалося зображення козака Мамая. Протягом XVIII ст. його можна було побачити в кожній українській хаті.

Найбільш яскраво барокові риси проявляються в поезії. Поетичні твори цієї доби різноманітні: він громадсько-політичних до ліричних.
Громадсько-політична поезія пов'язана з Національно-визвольною війною під проводом Б. Хмельницького та Руїною. Відомі такі твори: «Висипався хміль із міха», «Похвала віршами Хмельницькому от народа малоросійського», «Чигирин» тощо.

 

Музика і театр.

У цей період завершується формування основних рис народної музики, що існують і до сьогодні. Народні думи та історичні пісні виконували кобзарі, лірники, бандуристи. Усталюється народна інструментальна музика, що супроводжує всі свята, — троїсті музики. Свою назву вони отримали не за кількістю інструментів в ансамблі, а за функції, які виконували музиканти: мелодія, ритм, темп.
Побутовий багатоголосий пісенний жанр — кант (псалма) набув національних рис щодо поетики та змісту музики. У ньому посилюються світські мотиви. Мелодика кантів служила джерелом і для культової музики того часу. Авторами кантів були визначні культурні діячі тієї доби — Л. Баранович, Д. Туптало та ін.

1. Соціально-політичне та економічне становище
Правобережної України

На початку XVIII ст. на Правобережжі було ліквідовано відроджений Палієм і зміцнений та розширений Мазепою полково-сотенний устрій. Договори, які уклали Росія, Туреччина і Польща в другому десятилітті XVIII ст., повертали Правобережну Україну під владу польської корони.

Сюди знову повернулися польські поміщики, які прагнули якнайшвидше збагатитися. Щоб залюднити землі, магнати й шляхтичі надавали переселенцям пільгові «слободи». На Правобережжя потягнулися селяни із Західної Волині, Полісся, Галичини, Гетьманщини. На руїнах колишніх сіл виростали нові.

Переселенці створювали господарства, а пани-шляхтичі очікувати, коли минуть «пільгові роки», щоб знову посилити експлуатацію та національно-релігійне гноблення. Вони примушували православних зрікатися своєї віри, зневажали українську культуру й мову.

Тяжке становище викликало спротив українського народу. Проте цього разу мешканці Правобережжя не могли опертися на козацтво. Незадоволеним залишалося або знову йти кудись шукати собі щастя-долі, або згуртуватися для помсти своїм гнобителям.

ГАЙДАМА́КА (від турец. гайде — гнати, чинити свавілля) — повстанець проти соціального і національного гноблення на Правобережжі XVIII ст.

Розгортанню гайдамацького руху значно сприяло близьке сусідство із Запорожжям. Запорозькі степи й ліси, вибалки, прибережні печери и різні потаємні місця були гайдамакам добрим сховищем від переслідувачів. Рядові козаки допомагали їм зброєю та кіньми. Дуже часто запорожці виступали ядром гайдамацьких загонів. Перезимувавши в домівках чи сховищах на Запорожжі, загони гайдамаків з ранньої весни до пізньої осені влаштовували несподівані напади на феодальні маєтки, палили їх, нищили документи, відбирали майно в орендаторів, корчмарів і всіх тих, кого вважали гнобителями.

 

У 1734 та 1750 р. гайдамацький рух переріс у селянські повстання, що охоплювали значні території Правобережжя. Найпотужнішим став третій вибух гайдамацького руху — «Коліївщина».

 

 

	Гайдамацький рух Дата Керівники Територія Результат 1734— 1738pp. Наказний козацькийполковник Верлан Брацлавщина,Поділля, час­тина Волині та Галичини Виступ було придушено польсь­кими і російськими військами. Верлан із невеликим загоном відступив у Молдавію 1741— 1748pp. Г. Голий Брацлавщина,Уманщина Виступ було придушено регуля­рними польськими військами і надвірними командами місце­вих магнатів
Дата	Керівники	Територія	Результат
1750 р.	0. Лях, К. Ус, М. Мамай, М. Сухий таін.	Північне По­ділля, Уман­щина, Київ­щина	Гайдамаки, зазнавши поразок у відкритих сутичках із польсь­кими та російськими військами, відступили на Запорожжя, Ліво­бережжя та до Молдавії
1768— 1769pp.	М. Залізняк, І. Гонта	Правобереж­ЖЯ	Виступ було придушено спіль­ними зусиллями польських і ро­сійських військ

 

 

Причини гайдамацького руху

• Відновлення влади польської шляхти. • Посилення польського гніту (збільшення панщини, жорстокі покарання селян, збільшення плати за користування землею, скорочення селянського землеволодіння, безправ’я селян). • Ополячення українців, заборони щодо української мови, звичаїв, культури. • Утиск православної віри, насадження католицизму та уніатства

Значення повстання

• порівняно з попереднім періодом це повстання 1750 р. набуло більш широкого розмаху; • повстання мало яскраво виражене соціальне забарвлення і було спрямоване проти польсько-шляхетського гніту

Колії́вщина — селянсько-козацьке повстання на Правобережній Україні у 1768 році проти кріпосницького, релігійного та національного гніту шляхетської Польщі.

Очолив це повстання виходець із запорозької бідноти Максим Залізняк, а його найближчим сподвижником став Іван Ґонта^[1].

Коліївщина стала найвищим етапом гайдамацького руху. Супроводжувалося масовою різаниною єврейського і польського населення на Поділлі та Волині^[2]. Повстання було придушене російськими військами (спільно з поляками), а гайдамацькі ватажки — страчені або заслані на Далекий Схід.

 

Причини поразки Коліївщини

1. Повстанці не мали чіткої програми дій і належної організації. 2. Стихійність повстання, розрізненість у діях. 3. Локальний характер повстання. 4. Відсутність політичного досвіду у повстанців. 5. Допомога Росії в придушенні повстання

 

Значення Коліївщини

1. Це було велике національно-визвольне повстання на Правобережжі, найбільше із гайдамацьких повстань. 2. Зміцнило ідеї соціального і національного визволення. 3. Вплинуло на національно-визвольний рух у майбутньому

26 травня 1768 р. загін гайдамаків на чолі з М. Залізняком виступив з урочища Холодний Яр, що в Чорному Лісі біля Чигирина. До нього охоче приєднувалися загони повсталих селян і міщан. Вони взяли під контроль усю Південну Київщину і рушили до Умані — головної твердині польської влади на Поділлі. Коли загони Залізняка наблизилися до переповненої втікачами Умані, йому назустріч було вислано загін на чолі з І. Гонтою. Але сотник з усім своїм загоном приєднався до гайдамаків. Перехід Ґонти на бік повстанців визначив страшну долю уманських біженців. У ніч з 9 на 10 червня гайдамаки здобули місто й знищили понад 2000 польських шляхтичів.

Після здобуття 10(21) червня Умані повстанські загони розташувались табором поблизу міста. Рада повстанців обрала М.Залізняка гетьманом і князем смілянським, а І. Ґонту — полковником і князем уманським.

Спочатку російські власті прихильно ставилися до повстанців. Адже ослаблення польської влади відповідало імперським інтересам Росії. Проте наростання масштабів повстання, його спрямованість на ліквідацію кріпосництва, ідея відновлення Гетьманщини на обох берегах Дніпра змусили російський уряд змінити своє ставлення до гайдамаків. А коли їхні дії мало не призвели до воєнного конфлікту з Туреччиною, Росія придушила повстання.

Повстання загрожувало перекинутися на власне польські землі, Лівобережну Україну і на Запорожжя. За цих умов російський і польський уряди вирішили спільними зусиллями вести боротьбу проти повстанців. У другій половині червня 1768 р. російські війська разом з польською армією розпочали каральні акції проти гайдамаків.

26 червня (7 липня) 1768 р. російські частини оточили повстанський табір і по-зрадницькому(Тому ввечері 25 червня російське командування запросило Залізняка і Гонту до себе під приводом бенкету і заарештувало їх. Потім заарештували ще 900 гайдамаків. Решта розбіглася. До кінця липня основні вогнища повстання були ліквідовані.) схопили керівників повстанців М. Залізняка, І. Ґонту та С. Неживого, а їхні загони роззброїли. Решту гайдамацьких загонів було розбито в боях. Остаточно повстання було придушено тільки у квітні-травні 1769 р.

Польські каральні війська жорстоко розправлялися з повстанцями. Г

ХА́РТІЇ — урочиста назва деяких документів, декларацій суспільно-політичного значення.

5. Зміни в політичному становищі
правобережних земель

До початку 70-х років XVIII ст. Польська держава через постійну боротьбу за владу окремих магнатів, конфедерацій, небажання розв’язати національне та релігійне питання на Правобережній Україні значно ослабла. Цим скористалися Росія, Австрія та Пруссія. У 1772 р. вони провели перший поділ Польщі. Згідно з ним Австрія заволоділа Галичиною. У 1793 р. Пруссія та Росія провели другий поділ Польщі. Його наслідком стало відновлення єдності Київщини, Східної Волині, Поділля, Брацлавщини з Лівобережжям у складі Російської імперії.

У 1795 р. Пруссія, Росія та Австрія провели третій поділ Польщі, за яким стало можливим приєднання Західної Волині та Берестейщини. З переходом Правобережної України під владу Росії вона була поділена на три губернії: Київську, Подільську та Волинську. Царський уряд скасував унію. Понад 1 млн селян протягом 1794-1795 рр. перейшли в православне віросповідання.

ЖА́ЛУВАНА ГРА́МОТА — документ, який юридично закріплює факт винагородження за вірну службу, дарування певних прав, титулів, орденів, майна, землі тощо.

Щоправда, соціально-економічне становище українського народу не поліпшилося. На Правобережній Україні було поширено чинність жалуваної грамоти дворянству 1785 р. та всього російського законодавства. Опираючись на російські закони, більшість польських власників зберегли свої маєтки й кріпаків — українських селян. Не кращими за них стали й нові власники маєтків — російські можновладці та полководці.

Проте возз’єднання Правобережжя з Лівобережжям суттєво обмежило польсько-шляхетське національне та релігійне гноблення, сприяло посиленню економічних і культурних зв’язків між обома берегами Дніпра.

О. Довбуш загинув у 1745 р. від кулі найманця, який спокусився на обіцянки шляхти (звільнення від повинностей і володіння землею на правах власника).

У 1752 р. в північно-східній частині Запорожжя було створено Нову Сербію, а наступного року на північно-східному кордоні володінь Січі засновано Слов'яносербію. Заселялися ці землі втікачами від османського ярма — сербами, угорцями, молдаванами, греками, болгарами.

Січ Нова – суспільно-політична організація запорізького козацтва в 1734-75 років, остання Січ Запорізька на Дніпрі.

Основні причини ліквідації Запорозької Січі були такими:
■ Несумісність республіканського устрою Січі з імперськими порядками.
■ Побоювання можливого союзу Нової Січі з Кримським ханством для спільної боротьби з імперією.
■ Висока ймовірність унезалежнення Запорожжя.
■ Недоцільність існування в межах імперії державного утворення зі своєю митною системою, що перешкоджало вільному доступу
до Чорного моря. в Прагнення російських землевласників привласнити землі Запорожжя.
■ Загроза того, що Запорожжя може знову стати осередком національно-визвольної боротьби українців.
■ Перетворення Запорожжя з його гаслом «Утікачів не видавати» на загрозу для розвитку кріпосницькогогосподарства імперії.