Утворення та діяльність Головної руської ради

Революція 1848 р. дала поштовх і до національного самовизначення українців, а отже, й використання ними не тільки літературних і наукових праць, а й політичних засобів. Ідея української самобутності стала стрімко перетворюватися на ідею національної самостійності, утілюючись у політичному прагненні до крайової автономії. Так, у квітневих петиціях до австрійського імператора греко-католицькі священики та інтелігенти вимагали лише змін у мовно-культурних питаннях, а 2 травня 1848 р. вони створили у Львові першу політичну організацію — Головну руську раду. Вона складалася із ЗО членів — представників духівництва та міської інтелігенції. Головну раду спочатку очолив греко-католицький єпископ Г. Яхимович, а згодом — енергійний священик М. Куземський. Рада мала відділи шкільництва, селянських справ, фінансів тощо. Головній руській раді підпорядковувалося 12 окружних і 50 місцевих, так званих поменших рад. Основою нової політичної організації стала церковна мережа. Кожна поменша рада була представлена в Головній раді своїм референтом, який вів листування, забезпечуючи двосторонній інформаційний зв'язок між головною та своєю поменшою радою. Місцеві ради проводили збори, у яких брали участь по кілька сотень громадян.

15 травня 1848 р. Головна руська рада почала видавати свою газету «Зоря Галицька», активну участь у започаткуванні якої взяв Іван Вагилевич. Це видання стало першою українською щотижневою газетою у Львові. У першому її числі був опублікований маніфест Головної ради «Будьмо народом». Документ закликав до національного відродження та відновлення соборності України.

 

Свою національно-політичну діяльність Головна руська рада проводила в напруженому протистоянні з Польською радою народовою. Ігноруючи українські національні інтереси, ця організація намагалася перетворити Галичину на польську провінцію. Тому Головна руська рада енергійно взялася за втілення своєї вимоги про поділ Галичини на окремі адміністративні одиниці. До української частини Галичини пропонувалося приєднати й Закарпаття. Для підтримки своїх планів рада зібрала 200 тис. підписів, що було тоді громадсько-політичною справою небачених масштабів.

 

Головна руська рада запровадила навчання українською мовою в народних школах. Рідну мову й літературу почали вивчати в гімназіях та Львівському університеті.

Рада скликала перший з'їзд української інтелігенції — Собор руських учених, заснувала товариство «Галицько-руська матиця», яке почало видавати популярні книжки для народу, ініціювала спорудження Народного дому — осередку культурного і наукового життя краю.

Історичний факт. Головна руська рада турбувалася питанням української національної символіки. Вона утвердила синьо-жовтий прапор, герб — золотий лев на синьому тлі, національний гімн. Ним на 2,5 десятиліття стала пісня на слова Г. Гушалевича «Мир вам, браття!»

на початку червня 1848 р. зібралися в Празі на слов'янський з'їзд. Його організували чеські революційні демократи, щоб посприяти солідарності слов'янських народів, узгодити їхні погляди та інтереси і, згуртувавши слов'янство, перетворити його в найпотужнішу силу Австрійської імперії. Проте з перших же годин роботи з'їзду між українцями та поляками виникли тривалі суперечки про те, хто має представляти Галичину в політичному житті, та якими мають бути відносини між обома народами. Поляки категорично не погоджувалися на адміністративний поділ Галичини на українську та польську частини.

Оскільки протистояння між ними перешкоджало єднанню слов'ян, організатори конгресу запропонували піти на компроміс. Українцям пропонувалося відмовитися від поділу Галичини, а полякам — визнати українців окремою нацією з рівними правами на віросповідання, перебування на адміністративних посадах, уживання власної мови в державних установах і школах. Ця угода так і не була реалізована. Через кілька днів австрійські війська обстріляли Прагу, і конгрес змушений був припинити свою роботу. Так було обірвано спробу українців заявити про себе на міжнародній політичній арені.

Активізації селянського руху, підняттю його до рівня політичних змагань посприяло проведення виборів і діяльність австрійського парламенту. У протистоянні з польським політичним рухом українці зуміли обрати 39 із 96 депутатів від Галичини. Склад українських депутатів повністю відображав соціальний стан краю: 27 селян, 8 священиків, 3 інтелігенти. До парламенту обрала своїх депутатів і Буковина. Із 8 депутатів було обрано 7 селян.

Отже, Галичина й Буковина сформували найпотужніше селянське представництво порівняно з рештою австрійських провінцій. У парламенті українських селян очолили Лук'ян Кобилиця та Іван Капущак.

Найважливішою справою, яку вирішував парламент, було скасування кріпацтва й панщини. Українські селянські депутати виступали проти будь-яких відшкодувань поміщиками за втрату дармової робочої сили.

Проте більшість депутатів парламенту проголосівали за скасування феодальних повинностей шляхом відкупу.

У відповідь селяни Східної Галичини вдалися до бойкоту поміщицьких маєтків. Поміщики не могли найняти працівниеів навіть за підвищену плату. Селяни Закарпаття наприкінці 1848 - на початку 1849 р. зруйнували багато поміщицьких маєтків, убили кількох поміщиків та управителів. Найбільшого розмаху селянський рух сягнув наприкінці 1848 — протягом першої половини 1849 р. на Буковині, який очолив Лук'ян Кобилиця та селянські депутати.

 

16 листопада 1848 р. на зборах Вижницького виборчого округу Л. Кобилиця закликав своїх виборців-селян не визнавати владу поміщиків, обирати власних старост. Селянський депутат оголосив ліси й полонини власністю селян і закликав їх по-новому розподілити загарбані поміщиками землі. Щоб зупинити селян, австрійські власті на початку 1849 р. запровадили в Галичині й Буковині облоговий стан, а парламент позбавив Л. Кобилицю депутатського мандата. Та це не налякало рішучого й відважного ватажка. Він організував кінний загін і рушив із ним Буковиною.

Прибуваючи в села, Л. Кобилиця оголошував, що він діє за уповноваженням австрійського «цісаря», тут же проводив вибори старостів, оголошував власністю сільських громад орні землі, ліси й пасовища й доручав новообраній владі справедливо роздати їх селянам.

Австрійський уряд вислав проти повстанців регулярні війська, пообіцявши велику винагороду тому, хто схопить Л. Кобилицю. Проте зрадників серед повстанців не знайшлося. Лише у квітні 1850 р. каральні загони зуміли розправитися з повсталими і заарештували їхнього ватажка. Після жорстоких катувань Л. Кобилиця тяжко захворів, а 24 жовтня 1851 р. помер.

Революційні події, які восени розгорілися в Угорщині та в столиці Австрійської імперії Відні, призвели до революційного вибуху у Львові. 1 листопада 1848 р. урядові війська відкрили вогонь по львівських демонстрантах. У відповідь пролунав заклик: «До зброї! На барикади!»

 

Придушення революції

Поразка збройних повстань у Відні, Львові та інших містах стала початком нового наступу реакції. Новий австрійський імператор — 18-річний Франц-Йосиф — у березні 1849 р. видав нову конституцію. Із неї було вилучено майже всі демократичні свободи, здобуті на початку революції. У березні 1849 р. було розпущено парламент. Абсолютизм повністю відновив свої позиції в Австрії, а в 1851 р. припинила своє існування Головна руська рада.

Проте революція не пройшла марно для Західної України. По-перше, була скасована панщина. Селяни вперше здобули громадянські права. На новий рівень піднявся національно-визвольний рух. Уперше в Україні утворилася національна політична організація, почала друкуватися українська газета. Народні маси брали участь у політичному житті, отже, перетворювалися на націю.

Незважаючи на низький освітній рівень населення, продовжує розвиватись освіта. Навчальні заклади були чотирьох розрядів: 1) парафіяльні школи – для людей найнижчих станів; 2) повітові училища – для дворян, купців, урядових службовців, ремісників; 3) гімназії – для дворян і чиновників; 4) ліцеї та університети – для дворян. Більшість населення України було неписьменним. В той час в Україні було 19 гімназій, 2 ліцеї – Одеський (1817 р.) і Ніжинський (1832 р.), Київська духовна академія і 2 університети – Харківський (1805 р.) і Київський (1834 р.). На західноукраїнських землях були: Львівський університет (1661 р.), Львівська Технічна академія (1844 р.), Кременецький ліцей (1805 р.).

 

У 1817 р. у Львові була створена культурно-освітня установа під назвою “Львівський інститут Оссолінських” (Оссолінеум). Засновником був М.Оссолінський – польський просвітитель, бібліограф, літературознавець та історик. Інститут мав два відділи: бібліотеку і музей. Інститут Оссолінських був просвітницьким центром того часу.

 

В українській архітектурі переважав стиль класицизму. Наприклад: оперний театр в Одесі (архітектор Тома де Томон), Київський університет (архітектор Беретті). Творами садово-паркового мистецтва стали чудовий Софіївський парк у м. Умані, у селі Сокоринцях палац Галагана, у м. Білій Церкві парк “Олександрія”

 

 

Австрійський уряд, особливо після воєнних поразок, усвідомив: або в ході оновлення він наздожене провідні держави Європи, або втратить свої позиції та не втримає в покорі поневолені народи. Тому в 1860 р. (після поразки у війні 1959 p. з Францією та П'ємонтом) австрійський уряд змушений був розширити права національних регіонів і пообіцяти їм на майбутнє ще ширшу автономію. Національні провінції отримали право обирати свої законодавчі органи — крайові сейми. Щоправда, обрані в 1861 р. Галицький і Буковинський крайові сейми, відповідно до конституції, мали займатися тільки місцевими справами. Виборча система забезпечувала повне домінування шляхетства над буржуазією і селянами.

Після поразки 1866 р. у війні з Пруссією австрійський уряд, поступившись вимогам угорської аристократії та буржуазії і в 1867 p., перетворив Австрійську імперію на дуалістичну (подвійну) Австро-Угорську монархію. її територія ділилася на дві частини. Галичина й Буковина ввійшли до складу австрійської частини, а Закарпаття — до угорської.

Офіційно нова конституція проголошувала національну рівноправність у школах, державних установах і судах, а також «право на вільний розвиток». Однак фактично над українством, як і раніше, збереглася влада його поневолювачів.

До того ж селянин ставав господарем свого наділу не безоплатно. Держава викуповувала в поміщиків селянські землі, а селяни за це мусили, починаючи з 1858 p., сплачувати їй борг протягом 40 років.

Діаметрально протилежну політику проводив австрійський уряд щодо поміщиків. Аби максимально пом'якшити перехід до нових умов господарювання, уряд видавав їм компенсацію (відшкодування) за скасування панщини, тобто за втрату дармової робочої сили. Поміщики також звільнялися від опікунських обов'язків щодо селян на випадок стихійного лиха, епідемії тощо. Держава зберегла за ними сервітутні володіння — ліси, пасовища, луки та ін. За користування ними селяни повинні були сплачувати поміщикам значні кошти або ж відробляти за них.

СЕРВІТУТ (від латин, servitus (servitutis) — підпорядкованість, повинність) — у римському, а потім у феодальному та в праві деяких сучасних країн — обмеження права користуватися чужим майном, наприклад заборона проїзду через приватні володіння тощо.

Поміщики зберегли свою земельну власність, а за наділи, надані ними в користування селянам, держава сплатила їм велику грошову компенсацію. Селяни ж змушені були повертати ці кошти державі, що призвело до різкого збільшення податків і різних поборів.

Лише наприкінці XIX ст. в сільському господарстві вже використовувалася переважно вільнонайманаробоча сила. її застосування поволі стимулювало розвиток поміщицьких і заможних селянських господарств.

В окремих господарствах поміщиків і заможних селян почала застосовуватися нова землеробська техніка: кінні сівалки, молотарки, віялки, парові плуги, локомобілі тощо.

Однак розвиток капіталістичного виробництва відбувався повільно.

Промисловий розвиток Австро-Угорщини здійснювався з явним відставанням від розвинутих європейських країн. Показовим свідченням цього є те, що австрійський уряд скасував середньовічні цехові відносини і дозволив вільну промислово-підприємницьку діяльність лише в 1859 р.

Західноукраїнські землі за своїм промисловим розвитком залишилися найвідсталішими провінціями Австро-Угорщини, перетворившись на колоніальний додаток розвинутіших частин імперії. Яскравим підтвердженням цього стало запізнення з промисловим переворотом. Якщо в західних провінціях Австро-Угорщини наприкінці 60-х років ХІХст. він уже завершувався, то в Східній Галичині тільки розпочинався. Промислові підприємства Галичини почали переобладнувати паровими двигунами лише з 70-х років XIX ст.

На розвиток краю негативно впливала також колонізаторська політика австрійських властей. Усвідомлюючи, що Західна Україна на випадок війни з Російською імперією неминуче перетвориться на театр бойових дій, австрійські урядовці не планували промислового зростання західноукраїнських земель.

У Східній Галичині найінтенсивніше розвивалося видобування нафти. Для буріння нафтових свердловин тут із 1869 р. розпочали використовувати парові машини. Незважаючи на те, що видобування нафти безперервно зростало, вона вивозилася на переробку до Австрії та Угорщини, оскільки австрійський уряд тривалий час забороняв споруджувати в Східній Галичині нафтопереробні заводи.

Одночасно в Східній Галичині та Закарпатті активізувалося видобування бурого вугілля. Його значна частина використовувалася для задоволення потреб західних провінцій. Розвивалося добування озокериту (гірського воску).

Розширювалося традиційне видобування кам'яної солі, яку виварювали дідівcьким способом. Лише на трьох солеварнях — у Калуші, Косові й Стебнику — використовувалися парові машини. Великого значення набуло видобування кам'яної солі в Солотвині на Закарпатті — найбільшій соляній копальні в Україні. Наприкінці століття тут її видобували 200 тис. тонн щорічно. Це становило майже 20 % від усієї соляної продукції України.

У 70-х роках XIX ст. в Закарпатті почала розвиватися хімічна промисловість. Капітали в її розвиток укладали підприємці США, Англії, Німеччини, Франції. Підприємства хімічної промисловості виготовляли з деревини деревне вугілля, ацетон, метил, оцет та інші хімічні речовини.

У складному становищі перебувала харчова промисловість. Незважаючи на вирощування значної" кількості зернових культур, борошномельна промисловість Західної України перебувала в занепаді. Причиною цього була митна політика австрійського уряду, який не обмежував вивезення зерна, зате накладав високі мита на експортування борошна. Уповільненими темпами розвивалася й легка промисловість.

Протягом 60-70-х років XIX ст. Західна Україна була з'єднана залізницею із Західною Європою. У 1861 р. завершилося будівництво залізниці Краків— Перемишль, яка з'єднала Західну Україну з Віднем. У 1864 р. вона була прокладена до Львова.

Українське селянство, ремісники й торговці, перебуваючи в надзвичайно важких економічних умовах, потребували захисту й підтримки. За цієї потреби й виникла кооперація — рух економічної самооборони економічно слабких і соціально принижених верств населення, які на засадах спілки створювали кредитні та ощадні установи, вели торгівлю та організовували виробництво.

КООПЕРАЦІЯ (від латин, cooperatio — співробітництво) — підприємство, створене на основі об'єднання власності осіб для підприємницької діяльності.

Першим і одним із найпопулярніших у Західній Україні став кооператив «Народна торгівля», створений 1883 р.

«Сільський господар», «Молочарський союз», «Крайовий союз кредитовий». На зламі століть розпочали свою роботу перші українські банки та страхові товариства: «Віра» (1894), «Дністер» (1895), «Земельний банк» (1901) та ін. На Буковині в 1903 р. було створено кредитну спілку «Селянська каса». її очолив професор Чернівецького університету Степан Смаль-Стоцький.

Смерть царя Миколи І в 1855 р. послабила поліцейський репресивний режим у Росії і дала змогу заявити про необхідність соціально-економічних перетворень. До негайних змін спонукали й масові антикріпосницькі рухи, що розгорнулися тоді в Україні. Комплекс цих причин підштовхнув царя Олександра II негайно провести реформи «зверху», щоб не допустити революції «знизу». У 1856 р. він уперше офіційно заявив про необхідність ліквідації кріпацтва та закликав дворян проявляти в цьому ініціативу.

Проти кріпацтва виступила й ліберально налаштована інтелігенція, яка вважала його антигуманним (нелюдським) явищем. Твори Т. Шевченка й Марка Вовчка були суцільним звинуваченням кріпацької неволі. Проти кріпацтва виступали й заводчики та фабриканти. Адже воно надто обмежувало чисельність найманої робочої сили, призводило до підвищення ціни на неї. З іншого боку, безоплатна підневільна робота на поміщика позбавляла селянина можливості купувати товари. Тому кріпацтво стримувало розвиток промисловості, торгівлі й міст, через що буржуазія не могла успішно господарювати й багатіти.

Скасування кріпацтва

Наслідком проведеної роботи стало «Положення», підписане царем 19 лютого 1861 p., та офіційний «Маніфест» про скасування кріпацтва. Зміст цих документів був обнародуваний в Україні протягом 9 березня — 2 квітня. У «Маніфесті» стверджувалося, що реформа покликана полегшити долю селян і проголошувалося, що вони звільняються від особистої та судової залежності від поміщика. Учорашнім кріпакам надавалося право займатися торгівлею, купувати та продавати майно, за власним бажанням одружуватися, віддавати в науку дітей.

Одночасно реформа проводилася так, щоб максимально врахувати інтереси поміщиків. Вона повністю зберегла поміщицьке землеволодіння і навіть збільшила його розміри та покращила якість земельних площ поміщиків. Адже за умовами земельної реформи поміщик отримував право впродовж двох років самовладно визначати розміри земельних наділів, із якими селяни мали звільнятися. Звичайно ж поміщики віддавали селянам землю гіршої якості, а подекуди й взагалі непридатну для землеробства. До того ж наділ міг складатися з кількох окремих ділянок у різних місцях. Селян позбавили можливості користуватися пасовищами, луками, лісами та іншими угіддями. Зовсім без землі були звільнені дворові селяни, які мусили два роки відпрацювати на поміщика або заплатити йому оброк. Після цього їх фактично викидали на вулицю без засобів для існування. Зрештою, це призвело до того, що внаслідок реформи 1861 р. українські селяни втратили майже 20 % загальної площі земель, які раніше були в їхньому користуванні.

Проте й ці урізані наділи селяни мали викупити. Поміщики аж ніяк не вважали, що селяни за них «давно вже відробили», як вважали учасники «Київської козаччини». Викупити землю було надзвичайно складно. Адже поміщики, скориставшись ситуацією, установили викупні ціни набагато вищі від реальних. На Лівобережжі викупні платежі перевищували передреформені ціни на землю в 1,5-2,5 раза. За землю загальною вартістю 648 млн рублів поміщики встановили плату 867 млн рублів. Селяни виплатили поміщикам 20 % від визначеної ціни. Решту 80 % сплачувала поміщикам держава. Ці гроші розглядалися як позика селянству і мали бути повернуті державі. Так селяни потрапили в боргову кабалу до держави на довгі 49 років. За 1862-1906 pp. колишнім кріпакам довелося сплатити понад 1,5 млрд рублів. При цьому уряд уважав, що селяни не повністю повернули свій борг державі.

Окремим законом від 1866 р. дозволялося викупити свій наділ у держави й державним селянам. До того часу вони були зобов'язані сплачувати до державної скарбниці щорічний податок (оброк). Державні селяни порівняно з поміщицькими потрапили в краще становище. їхні земельні наділи не «прирізувалися» до поміщицьких володінь. Тому вони, за винятком наділів селян Слобожанщини, збільшилися на 15 %. Площі наділів державних селян майже вдвічі перевищували наділи колишніх кріпаків.

КАПІТАЛІЗАЦІЯ - процес перетворення певної галузі господарювання на прибуткову шляхом активного вкладення капіталів для отримання прибутку.

Виникнення капіталістичних господарств сприяло застосуванню новітніх знарядь праці та машин. У таких господарствах були механізовані більшість видів сільськогосподарських робіт: сівба, жнива, обмолот, віяння. Особливо це було помітно на Півдні та Правобережжі, де рівень механізації різних видів робіт випереджав інші українські губернії в 1,5-4 рази. Найбільший попит мали парові двигуни, жниварки, молотарки, віялки. Застосування машин вело до підвищення продуктивності праці й товаризації заможних господарств.

Разом із чинниками, які сприяли розвитку сільського господарства, в Украні протягом пореформеного періоду були й такі, що стримували його. Насамперед капіталізація сільського господарства та розвиток товарно-грошових відносин зовсім не означали зміцнення економічного становища селянських господарств і покращення умов життя селян.

Значні суми зароблених грошей ішли на різноманітні виплати й податки державі. Окрім надмірної плати за отриману землю, селяни сплачували ще й юдушний податок, а також непрямі податки на цукор, чай, тютюн, бавовну, вироби з металу. Наприкінці століття державні статистики підрахували, що, з урахуванням виплат за землю, селяни сплачували в 10 разів більше податків, аніж дворяни.

На становищі селянства негативно позначилися наслідки демографічного вибуху (швидкого зростання чисельності населення), які протягом другої половини XIX ст. переживала більшість країн Європи. За 1861-1897 pp. чисельність населення в Україні зросла на 72 %.

Оскільки більшість українців проживала в селі, наслідки демографічного вибуху проявилися саме там: 1890р. на кожну десятину орної землі припадало майже вдвічі більше населення, аніж у 1860 р. Слабко розвинуті сільське господарство, промисловість, торгівля і транспорт не потребували такої кількості робочих рук, які мала тогочасна Україна.

АНСАМБЛЬ (від фр. ensemble — разом) — узгодженість, струнке ціле. Архітектурний ансамбль цілісна група споруд об'єднана спільністю форм і стилю.

РЕСТАВРАЦІЯ (від латин, restauratio — відновлення) — відновлення втрачених архітектурних споруд з урахуванням стилю, у якому вони були свого часу збудовані.

Першим зразком українського музично-драматичного твору стала п'єса «Наталка Полтавка» (1819). Розмовні діалоги в ньому чергувалися з музичними епізодами. Такі з них, як «Віють вітри, віють буйні...», «Сонце низенько...», «А я дівчина Наталка...», дуже швидко стали сприйматися як народні. Традицію українського водевілю того ж року започаткував «Москаль-чарівник». Наступним кроком у розвитку музичної драматургії стала комедійна п'єса Г. Квітки-Основ'яненка «Сватання на Гончарівці» (1836).

 

Одним із найвідоміших хорових колективів того часу став Перемишльський хор. Саме його вихованцем був перший професійний композитор у Галичині — Михайло Вербицький, автор музики сучасного гімну України, 12 оркестрових рапсодій на українські теми та багатьох інших творів.

 

Протягом першої половини XIX ст. почали виникати культурні зв'язки між Україною та Європою. В Одесі кілька разів гастролювали італійські оперні трупи. У 1848 р. одна з них виступила в Києві. У 1847 р. Київ, Одеса й Єлизаветград радо приймали Ференца Ліста — угорського композитора й піаніста.

Державні селяни та козаки виступали проти перетворення їх на військових поселенців. Так, у 1817 р. повстали козаки Бузького козацького війська. Усі 6 тис. осіб відмовилися віддати свої козацькі прапори і взялися за зброю. Царський уряд зумів придушити виступ повстанців, кинувши проти них 10 тис. військовиків з гарматами.

Улітку 1819 р. виступили військові поселенці Чугуївського уланського полку і зажадали ліквідації військових поселень. До них приєднався Таганрозький уланський полк і селяни навколишніх сіл. Повстанці побили й вигнали військових начальників і тримали під контролем свої території понад місяць, поки на придушення прибув наглядач військових поселень О. Аракчеєв із військом та 12 гарматами. Дві тисячі чоловік були заарештовані. Були засуджені на смертну кару 204 поселенці, яку Аракчеєв замінив побиттям шпіцрутенами. Сорок повстанців отримали по 12 тис. ударів палицями, від яких померли 20.

Селянські виступи під проводом Устима Кармелюка (родинне прізвище — Карманюк). Драматичною сторінкою антикріпосницької боротьби першої третини XIX ст. став рух подільських селян. Вони вдалися до партизанських методів боротьби проти поміщиків, Організатором цього руху став селянин-кріпак Устим Кармелюк. Він народився 27 лютого 1787 р, в с, Галовчинцях (нині с. Кармалюкове Вінницької обл,).

Жорстокі картини знущання поміщиків над селянами не зламали його характер, а перетворили на відчайдушного бунтаря. У 1812 р. пан віддав Устима в солдати. Наступного року уланський полк, у якому служив Кармелюк, розмістився в Кам'янці-Подільському. Скориставшись цим, «останній гайдамака» утік зі служби і повернувся в рідні місця. Там він приєднався до ватаги, що складалася із селян-кріпаків, військових дезертирів, містечкових торговців і дрібних шляхтичів, а незабаром став їхнім ватажком. Протягом 1813-1835 pp. загони Кармелюка здійснили понад 1000 нападів на поміщицькі маєтки, сільські й придорожні корчми, господарства заможних селян.

Найінтенсивніше Кармелюк діяв у Літинському та Летичівському повітах Подільської губернії. Зазнавали нападів його загонів поміщики Балтського, Вінницького, Могилівського і Проскурівського повітів Подільської губернії. Загони повстанців з'являлися і в Бессарабії. Його активно підтримували селяни, оскільки Кармелюк часто допомагав їм, ділився захопленим майном і худобою. Для забезпечення свого загону він налагодив зв'язки з містечковими євреями, через яких реалізовував відібране в поміщиків майно. Часто й переховувався в них. Царські власті неодноразово заарештовували селянського ватажка й карали. Одного разу Кармелюк витримав 1000 ударів шпіцрутенами. Чотири рази його засилали на каторгу в Сибір, але щоразу Кармелюк тікав звідти, повертався на Поділля й продовжував боротьбу. У жовтні 1835 р. його застрелили із засідки. До суду в його справі притягнули 2700 учасників руху. Усього ж звинуваченими чи запідозреними у зв'язках з Кармелюком було майже 20 тис. осіб.

«Київська козаччина» 1855 р. Кульмінаційним моментом боротьби селян проти кріпацтва стало повстання «Київська козаччина».

Під час Кримської війни царський уряд видав у січні 1855 р. маніфест про створення державного ополчення. Почувши його в церквах та на сільських сходах, селяни зрозуміли зміст документа так, що цар оголосив про відродження козацтва, і ті селяни, які запишуться до козацького війська, до весни будуть звільнені від кріпацтва й отримають землю.

Сільські сходи виганяли священиків та урядовців, які, на переконання селян, «неправильно» пояснювали зміст маніфесту. Селяни створювали органи самоврядування, складали реєстри «вільних козаків», відмовлялися виконувати повинності та розпорядження властей, відбирали в поміщиків землю та майно.

ІСТОРИЧНЕ ДЖЕРЕЛО
Спої наміри селяни пояснювали священикам так: «Записати нас усіх у вільні козаки, присягнути, що ми вже не панські, що поля и луки — наші, і все, що є в панів, — наще. Воно і і: так, бо ми й наші предки за все це вже відробили», Більш освічені селяни заявляли: «Ми знаємо, що немає указу про вольноеті, але ми хочемо, щоб такий був».

Центром масового виступу селян стала Київська губернія. Розпочавшись у Васильківському повіті в лютому, рух охопив у березні 8 із 12 повітів і поширився на сусідні губернії. У ньому взяли участь 180 тис. чоловік. На придушення повстанців уряд кинув значні сили кавалерії, піхоти і саперів. Села Березна, Викова Гребля та містечка Корсунь і Таганча перетворилися на місця кривавих сутичок. У ході каральних дій було вбито 39 і поранено 63 повстанці. До кінця квітня повстання було придушене.

«Похід у Таврію по волю». Наступного 1856 р. у квітні розпочався новий рух непокори: «Похід у Таврію по волю». Насамперед він охопив селян Катеринославської та Херсонської губерній. Приводом масових утеч до Криму стали чутки, що цар закликав поміщицьких селян заселяти спустошені війною місцевості Криму, а прибулим дарував волю. Рух охопив майже 75 тис. кріпаків. Селяни йшли поодинці, сім'ями, цілими селами. Щоб спинити їх, уряд виставив пости на переправах через Дніпро й на Перекопі. За свідченням очевидців, багато селян, які йшли на Перекоп, вели справжні битви з військами, отримували поранення, гинули. Лише застосування зброї, арешти, притягнення до військового суду змушувало селян повертатися назад.

 

У Прикарпатті продовжувався рух опришків. їхні загони громили панські двори й державні маєтки, розправлялися із сільськими багатіями та корчмарями. Найбільшого розмаху їхні напади досягли в 1810-1825 pp. А загалом протягом першої половини XIX ст. в Галичині, Закарпатті й Буковині діяло 50 загонів опришків. Найбільшої слави здобув загін Мирона Штоли (Штолюка). У ньому було понад ЗО чоловік, а діяв загін у районі Косова, Вижниці й Кутів. У 1829 р. Мирон Штола був схоплений і разом зі своїми побратимами Козиком і Циганом страчений у Вижниці.

Активні репресії проти опришків ослабили їхній рух. Проте повністю подолати його вдалося лише в другій половині XIX ст. Останнього ватажка опришків Драгирука (Бордюка) прилюдно стратили в Коломиї в 1878 р.

У 1864 р. була здійснена судова реформа. На відміну від станового і закритого суду ввели позастановий відкритий, незалежний суд. Вводились присяжні судді. Суд відбувався за участю двох сторін: захисту та обвинувачення. На Україні було створено три судові палати: Київська, Харківська та Одеська. Вироки, винесені без участі присяжних, могли бути оскаржені в судових палатах. Був створений інститут мирових суддів, які розв’язували дрібні справи. Касаційні функції виконував сенат.

 

У 1864 р. почали реформу освіти. За “Положенням про початкові народні училища” запровадили єдину систему початкової освіти. У галузі середньої освіти створювали класичні чоловічі та жіночі гімназії. Плата за навчання була дуже високою. Право вступати до університету мали випускники лише класичних гімназій. Випускники жіночої гімназії прав на вступ не мали.

 

У 1865 р. здійснена реформа цензури. Були створені спеціальні органи цензури

У 1870 р. проведена міська реформа. В усіх містах України створювали міські думи. Вибори проводили на основі майнового цензу. Виконавчий орган думи – міська управа, на чолі якої стояв голова. Міські управи відали господарством міста.

 

Відбулася і військова реформа (1864–1883 рр.). В Україні утворено три військові округи: Київський, Одеський, Харківський. Реформа значно зміцнила армію. Почав діяти новий військовий статут. Вводилась загальна військова повинність (строк служби 6 років, на флоті – 7). Духовенство звільнялось від служби. Відкрито військові училища і гімназії, юнкерські училища. Відбулось переозброєння армії.

 

Фінансова реформа (1860–1864 рр.). Створено державний банк, введено єдиний державний ревізійний центр, акцизне обкладання спиртних напоїв, збільшено податки на товари масового споживання, створено єдині державні каси, що зосереджували в своїх руках усі прибутки і витрати держави.

 

Капіталізація сільського господарства, розвиток промисловості посилили потребу в розвитку транспорту. У 1865 р. в Україні було завершено будівництво першої залізниці довжиною 222 версти, що з'єднала Балту й Одесу. Усі інші залізниці теж споруджувалися від сільськогосподарських районів до азовсько-чорноморських портів заради забезпечення успішного експортування хліба. Першою залізницею, збудованою в 1884 р. заради потреб промисловості, стала Єкатерининська, яка з'єднала Донбас із Криворіжжям.

Наприкінці століття в Україні з'явилися й перші підприємства транспортного машинобудування — Харківський і Луганський паровозобудівні заводи. До 1900 р. вони випустили 233 паровози.

 

Яскравою особливістю українського машинобудування став найшвидший розвиток не військового (як у Росії, Німеччині), а сільськогосподарського машинобудування (як у СІЛА).

В Україні сконцентрувалося 70 % загальноімперського виробництва сільськогосподарських машин і знарядь (плугів, сівалок, жаток, соломорізок, молотарок тощо). У цій галузі також домінував іноземний капітал. Із 65 заводів сільськогосподарського машинобудування, що працювали в Україні в 1900 p., більшість належала власникам з європейських країн.

Потворною особливістю індустріалізації стало нехтування питаннями забруднення довкілля. Відходи виробництва отруювали річки, ставки, озера, повітря. Це спричиняло загибель риби, інших живих істот, виникнення й поширення нових захворювань людей.

 

У губернських центрах, насамперед за ініціативою земств, були створені комітети здоров'я. Вони забили тривогу й вимагали захисту природи. Комітети надіслали на всі промислові підприємства України комісії, до складу яких уходили лікарі, біологи, хіміки, інженери й техніки. Ці комісії ніде не виявили надійних очисних споруд. Проте на їхнє звернення до губернських властей, останні обмежилися формальними бюрократичними розпорядженнями на зразок: «ужити дійових заходів щодо запобігання псуванню води», які так і залишилися на папері.

 

Розвиток міст і сіл

До 1861 p., лише за винятком чорноморсько-азовських портів, міста в Україні розвивалися повільно, а міські мешканці становили всього 10 % від загальної кількості населення. Деякому зростанню лівобережних міст, таких як Полтава, Ромни, Суми, Харків, сприяло проведення численних ярмарків. Такі правобережні міста, як Біла Церква, Бердичів, Житомир, почали розвиватися й перетворюватися на осередки торгівлі й ремесла за рахунок припливу євреїв.

Більшість міського населення проживала в містах, які за чисельністю не перевищували 20 тис. жителів. Лише в Одесі мешкало понад 100 тис. міщан.

Розвиток міст значно прискорився між 1870-1900 pp. Це було зумовлено вивільненням селянства, свободою їхнього пересування, розвитком промисловості, торгівлі й особливо будівництвом залізниць.

Найшвидше зростали великі міста. Наприкінці XIX ст. в Україні виникли 4 великі центри: Одеса — квітуче торгове та промислове місто з населенням 400 тис. мешканців; Київ — центр адміністративного управління, культурного життя, а також внутрішньої торгівлі та машинобудування — 250 тис. жителів; Харків — центр торгівлі та промисловості Лівобережжя — 175 тис. міщан; Катеринослав — 115-тисячний промисловий центр ПівденноїУкраїни.

Протягом 80-90-х років у цих містах були збудовані електростанції. У 1892 р. в Києві був пущений перший у Російській імперії трамвай. За ним стали на рейки трамваї в Катеринославі, Житомирі, Єлизаветграді, Севастополі.

Розширювалося освітлення газовими, а згодом і електричними ліхтарями. Розгорнулося будівництво водогонів. На початку 80-х років в Одесі вже працював телефонний зв'язок, а згодом його запровадили в Києві, Харкові, Маріуполі.

УРБАНІЗАЦІЯ (від латин, urbanus — міський) — процес зосередження населення, економічного та культурного життя в містах.

Зростання міст не означало, що тоді в Україні відбувалася урбанізація. Із розвитком великих міст занепадали менші. У 1900 р. лише 13 % населення України були міськими жителями. Цей показник був нижчим, аніж у Росії (15 %), і значно нижчим, аніж у західноєвропейських країнах, де провідні позиції посідала Англія, 72 % громадян якої проживали в містах.