Розвиток театрального мистецтва

Зміни в українському суспільстві під імперською владою спричинили появу нових форм театрального життя. Внаслідок запровадження в Наддніпрянській Україні кріпацтва російського штибу дворяни стали запроваджувати у себе те, що було характерним для побуту російських поміщиків. Перейняли вони, серед іншого, і захоплення кріпацьким театром. Наввипередки, за великі гроші, хизуючись один перед одним, вони наймали іноземних режисерів, хормейстерів, балетмейстерів, диригентів і доручали їм створити зі своїх обдарованих кріпаків театральні трупи, хори, оркестри. Репертуар кріпацьких театрів був різноманітним: ставилися опери, балети, драми. Особливою популярністю користувалися балетні вистави. Це диктувала як тогочасна мода, так і те, що через переважання іноземного репертуару неосвіченим акторам-кріпакам було сутужно говорити чужою мовою. Крім того, постановка балетних вистав давала можливість господарям маєтків вразити гостей розкішшю декорацій. Актори-кріпаки грали в театрах з примусу. До багатьох вистав музику також писали композитори-кріпаки.

У Наддніпрянській Україні було чимало кріпацьких театрів, розташованих у поміщицьких маєтках. Серед найвідоміших були театри в с.Кибинці на Полтавщині у маєтку Д.Трощинського та в с.Качанівка на Чернігівщині у поміщика Г.Тар­нав­ського. До маєтку Тарнавського на театральні вистави приїздили М.Гоголь, М.Маркевич, М.Максимович. У повісті «Му­зи­кант» театр описав Т.Шевченко, який був добре знайомий з господарем театру та його акторами. Театр поміщика Д.Ширая з с.Спиридонова Буда на Чернігівщині неодноразово гастролював у Києві та в інших містах Наддніпрянщини.

Кріпацький театр за характером і змістом залишався розвагою замкнутого кола людей, панською примхою. Однак незважаючи на це він готував кадри професійних акторів, створював підґрунтя для подальшого розвитку театрального мистецтва. Сприяло цьому також і те, що деякі поміщики, бажаючи заробити гроші на талантах своїх кріпаків, посилали театральні трупи гастролювати в містах. Але талановиті актори були абсолютно безправною «хрещеною власністю» господарів. Коли вистава не подобалася власникові, він міг її припинити або просто дати актрисі прямо на сцені ляпаса і наказати висікти різками.

Наступним етапом становлення професійного театру став аматорський театр. Гуртки акторів-аматорів існували у вищих навчальних закладах і гімназіях. Відомі аматорські трупи працювали в Полтаві, Харкові, Ніжині, Кременчузі та інших містах. За мовою і репертуаром як кріпацький, так і аматорський театри не були українськими.

Шлях від аматорського до професійного театру в Харкові розпочався 1791 р. зі створенням спеціального приміщення, обладнаного для проведення постійних театральних вистав. Попервах у виставах грали юнаки-канцеляристи з губернської канцелярії, які виступали за власним бажанням без будь-якої винагороди. Згодом у юнаків-аматорів сформувалася постійна трупа акторів, яка отримала від місцевої адміністрації дозвіл прийняти театр на своє утримання. Відтоді за свою працю професійні актори отримували платню.

Другим театральним центром Наддніпрянщини, де виник професійний театр, стала Полтава. У 1815 р. тут з'явився аматорський театр, душею якого був І.Котляревський, що часто виступав на сцені. Перегодом з ініціативи малоросійського генерал-губернатора Миколи Рєпніна було засновано професійний театр. Вистави Полтавського театру розпочалися 1818 р. Саме для цього театру Котляревський, невдоволений переважанням російських п’єс у його репертуарі, написав «Натал­ку Полтавку» та «Москаля-чарівника», які з великим успіхом дебютували на його сцені 1819 р. Одночасно зі становленням професійного театру з’явилися нові українські актори.

На західноукраїнських землях до 30-х рр. ХІХ ст. театральних вистав українською мовою не було. Одразу після приєднання Галичини до Австрійської імперії сюди надіслали театральну трупу з Відня. Її спектаклі відбувалися виключно німецькою мовою і мали на меті розважати нових господарів краю. Першу спробу вистави народною мовою здійснили 1834 р. у Львівській духовній семінарії за сприяння її ректора Г.Яхимовича. За збіркою русинських пісень Й.Лозинського «Руське весілля» семінаристи поставили на сцені селянське весілля з обрядами та піснями. Постановка мала великий успіх серед викладачів і вихованців семінарії. Перші публічні вистави українською мовою було здійснено в червні 1848 р. у Львові, Перемишлі, Коломиї. Було використано п’єси Котляревського «Наталка Полтавка» та «Москаль-чарівник», сюжети яких переробив І.Озаркевичем відповідно до місцевих умов. Вистави користувалися успіхом у глядачів. У жовтні 1848 р. І.Озаркевич показав виставу «Дівка на виданні» (за мотивами «Наталки Полтавки») перед Собором руських вчених у Львові та здобув велику прихильність усіх присутніх.

 

Протягом першої половини ХІХ ст. у Наддніпрянської України з’явилися перші музичні товариства, які провадили концертну діяльність: Філармонічне товариство в Одесі (1842 р.), Симфонічне товариство аматорів музики та співу в Києві (1848 р.).

 

Однак у цілому музична культура Наддніпрянщини в першій половині ХІХ ст. розвивалася досить повільно. Однією з причин цього була відсутність власної консерваторії, на що неодноразово звертали увагу представники української інтелігенції.

 

На західноукраїнських землях перехід під владу Габсбургів сприяв деякому пробудженню музичного життя. На це впливало встановлення безпосередніх зв’язків з Віднем, який був центром тогочасного європейського музичного життя.

 

Пробудження українського музичного мистецтва було пов’язане з діяльністю у 20-х рр. греко-католицького духовенства в Перемишлі. Завдяки підтримці єпископа І.Снігурського тут 1829 р. було засновано постійний церковний хор. На базі цього хору сформувалося нове покоління, яке започаткувало «перемишльську школу» – український національний напрямок у музичному житті західноукраїнських земель. Найвідомішим з її представників став Михайло Вербицький.

 

Від'їжджаючи з Києва, він узяв на себе зобов'язання перед «Старою громадою» видавати за кордоном вільний український громадсько-політичний часопис за її фінансової підтримки. Спочатку М. Драгоманов редагував у Женеві безцензурний збірник «Громада», а з часом разом з С. Подолинським та М. Павликом наприкінці 70-х до середини 80-х років видавав однойменний часопис. У ньому друкувалися статті про гнобительську сутність самодержавства, швидке зубожінняселянства, селянські й робітничі виступи, народницький рух в Україні, його успіхи в культурно-освітній діяльності.

 

Працюючи в Європі, М. Драгоманов все більше переконувався в тому, що разом із національно-культурними справами українські патріоти мусять турбуватися і про соціально-економічні інтереси народу. Тому він, як головний редактор, усе частіше висловлював радикальні соціалістичні ідеї на сторінках часопису. Це призвело до розриву М. Драгоманова зі «Старою громадою», яка продовжувала стояти лише за культурницьку діяльність.

 

Свою громадсько-політичну і наукову діяльність М. Драгоманов підпорядковував одній меті — перетворити Батьківщину на передову європейську країну як за соціально-економічним становищем народу, так і за політичним статусом української влади. Щоб цього досягти, вважав він, ніколи не вистачить лише культурницької роботи, тим більше за умов, коли царизм цьому енергійно перешкоджав. Щоб подолати імперський спротив, потрібно опертися на підтримку народу, який ще не має достатнього рівня культури й освіти, але готовий повірити і піти за патріотами, якщо вони поєднають національно-культурні вимоги із соціально-економічними потребами народу і втілять їх у «громадівському соціалізмі».

 

Михайло Драгоманов не копіював погляди європейських соціалістів. Він мав переконання, що потрібно ліквідувати приватну власність на землю та підприємства, передавши їх у власність сільських і робітничих громад. Отже, його «громадівський соціалізм» мав ґрунтуватися на колективній власності виробничих об'єднань — громад. Відносини українського народу з іншими народами М. Драгоманов розглядав з позицій федераліста. Він не виступав за відокремлення України від Росії. Одночасно Драгоманов розумів, що сильна централізована російська держава завжди обмежуватиме права особи. Тому він вважав за необхідне перебудувати Російську імперію на вільну федерацію автономних регіонів, у якій усі рішення приймалися б на місцевому рівні.

Цю федерацію М. Драгоманов уявляв так: вільні люди об'єднуються у вільні громади, громади — у федерацію громад у межах України, яка ввійде до федеративної спілки народів Росії, а потім — до федерації всіх слов'янських народів і 18 народів світу. Поки ж така вільна федерація громад і народів не створена, він закликав українських патріотів зберігати вірність не «всій Русі», а насамперед Україні: «Освічені українці, як правило, трудяться для всіх, тільки не для України і її народу... Вони повинні поклястися собі не кидати українську справу. Вони повинні усвідомити, що кожна людина, яка виїжджає з України, кожна копійка, що витрачається не на досягнення українських цілей, кожне слово, сказане не українською мовою, є марнуванням капіталу українського народу, а за даних обставин кожна втрата є безповоротною». У своїй відомій статті «Пропащий час. Українці під Московським царством (1654-1876)» М. Драгоманов доводив, що загалом українці під російським правлінням більше втратили, аніж набули, особливо в питаннях демократії, парламентаризму, освіти й культури.

Після послаблення зв'язків із громадівцями Наддніпрянської України М. Драгоманов зміцнював контакти з українцями Галичини. Його ідеї знайшли відгук серед західноукраїнської молоді й привели її до створення першої української соціалістичної партії.

Доля Михайла Драгоманова була долею людини, відданої своїм ідеалам. Невтомною працею, своїми прогресивними ідеями він пробуджував і надихав до громадсько-політичної діяльності нові й нові когорти українських патріотів.

На скептичне запитання «Що ж буде робити політично самостійна Україна?» Ю. Бачинський відповів: «Україна буде мати тоді свої фінанси і свій промисел, усе у своїх руках, і політику заграничну, і політику внутрішню, — буде панею у своїм домі, буде розпоряджатися в нім так, як буде уважати за найліпше, не оглядаючися на інших і не спинювана в тій роботі чужими».

ШОВІНІЗМ - проповідь національної винятковості одних націй і цькування інших, розпалювання ворожнечі між народами.

УКРАЇНОФІЛЬСТВО - дослівно «любов до українського». Уживалося імперськими політиками та російськими шовіністами в зневажливому розумінні.

Петербурзька громада припинила свою діяльність у 1863 р.

 

Петербурзькі громадівці займалися не лише підвищенням загальноосвітнього і загальнокультурного рівня свого народу за допомогою серії книжок «Сільська бібліотека». Вони відкрито стали на захист української національної літератури й українського народу.

Цим завданням слугував часопис «Основа», який видавався протягом 1861-1862 pp. Фундаторами його стали заможні українці — В. Тарновський і Г. Ґалаґан. Редакторами журналу були В. Білозерський і П. Куліш.

Протягом свого існування (22 місяці) часопис накладом 800-2000 примірників сприяв пробудженню українськоїінтелігенції та народу. Він захищав українську мову, літературу, утверджував право українського народу на власну освіту, видання навчальної та науково-популярної літератури рідною мовою.

 

Протягом свого існування (22 місяці) часопис накладом 800-2000 примірників сприяв пробудженню українськоїінтелігенції та народу. Він захищав українську мову, літературу, утверджував право українського народу на власну освіту, видання навчальної та науково-популярної літератури рідною мовою.

 

Часопис також популяризував вітчизняну історію, формуючи в читачів-українців почуття національної гідності, знайомлячи з правдивою українською історією інші народи Російської імперії.

Після виходу у світ перших чисел часопису на нього посипалися численні звинувачення в «українському сепаратизмі». Через перепони, які виникли перед «Основою», він мусив припинити своє існування.

Заснування Київської та інших громад. Ідеї громадівців Петербурга в 1859 р. підхопили студенти Київського університету, які заснували Київську громаду. На початку 60-х років XIX ст. такі громадські об'єднання було організовано в Чернігові, Харкові, Полтаві.

Саме про них писав М. Костомаров у статті «Украйна» в 1860 р. Громадський діяч мав усі підстави заявити європейській спільноті, що в Україні «з'явилося прагнення відродити народність, що помирала під московським батогом і санкт-петербурзьким багнетом».

Біля витоків громадівського руху Наддніпрянщини стояли хлопомани. Це були молоді люди, вихідці з українських і польських шляхетських родин, які наголошували на своїй єдності з народом. Вони розмовляли тільки українською мовою, одягалися в український національний одяг, дотримувалися народних звичаїв та обрядів.

ХЛОПОМАНИ - нечисленне відгалуження українського культурно-національного руху другої половини XIX ст., яке демонструвало бажання зблизитися з простими людьми.

Наприкінці 50-х років XIX ст. члени гуртка хлопоманів тричі організовували етнографічні експедиції, вели культурно-нросвітні бесіди із селянами Волині, Поділля, Київщини, Холмщини, Катеринославщини та Херсонщини. Вони детально вивчали життя та світогляд українського народу.

Згуртував хлопоманів у Київську громаду студент-випускник Київського університету, згодом відомий історик Володимир Антонович. Членами організації стали відомі в майбутньому українські діячі: економіст Тадей Рильський, етнограф Борис Познанський, мовознавці Костянтин Михальчук та Павло Житецький, етнограф і фольклорист Павло Чубинський та ін. Навколо них на початку 60-х років гуртувалося 200-300 молодих людей. Київська та інші громади до кінця століття стали вогнищами українського руху.