Суспільно-політичні зміни на українських землях після люблінської унії

· Після Люблінської унії Підляшшя, Волинь, Брацлавщина (Східне Поділля) й Київщина відійшли до Польщі, у складі якої вже перебували Галичина та Західне Поділля.

· На українських землях, що відійшли до Речі Посполитої, запроваджувався адміністративно-територіальний устрій за польським взірцем.

 

Військо реєстрових козаків було створене універсалом короля Сигізмунда ІІ Авґуста 2 червня 1572, коли було доручено коронному гетьманові Юрію Язловецькому найняти з низових козаків на службу 300 осіб. Відтоді зустрічаємо назву реєстрові козаки на противагу нереєстровим козакам, які були поставлені у напівлегальне становище. Подальші заходи з визнання українського козацтва як окремого стану здійснив король Стефан Баторій. Він погодився прийняти на державну службу 500 козаків, визначивши у спеціальній «Постанові щодо низовців» їхні права й обов’язки.

У кінці XVI ст. надзвичайно широкого розмаху набуло два козацько-селянських повстання: 1591-1593 рр. під проводом гетьмана реєстрових козаків Криштофа Косинського (охопило Київ­щину, Брацлавщину, Поділля, Волинь) та повстання 1594-1596 рр. під проводом сот­ника надвірних козаків князя К. Острозь­кого – Северина Наливайка (охопило майже всі українські землі).

 

Зібравши двохтисячне військо, повстанці в травні 1593 р. розпочали новий наступ. Під час облоги Черкас загинув К. Косинський (за однією версією під час бою, за іншою — підступно вбитий слугами князя Випіневецького в ході переговорів). Залишившись без лідера, повстанці зазнали поразки.

 

Северин Наливайко після жорстоких тортур був четвертова­ний. Масштаб повстання викликав серйозне занепокоєння правлячих кіл Речі Посполитої. Придушивши повстання, польський сейм у 1597 р. проголосив козаків ворогами дер­жави і прийняв рішення "винищити їх до останку".

Але рішення залишилося на папері - здійснити його вже було Польщі не під силу. До того ж, на поч. XVII ст. Польща ув'язнула в майже безперервних війнах з Москвою та Туреччиною і потребувала допомоги козаків.

 

Запорозька Січ — організація українського козацтва, яка виникла й розвинулася за Дніпровськими порогами в першій половині XVI ст. Центром Січі було місто­фортеця, яке через різні обставини змінювало своє розташування, але завжди було за порогами.

 

Наприкінці 70-х — на початку 80-х рр. XVI ст. нижче порогів Дніпра, на великому й неприступному острові Томаківка, оплутаному зусібіч річками й озерами, серед широких плавнів виникла перша Січ Великого Лугу — Томаківська. Її називали Запорозькою Січчю, а козаків — січовиками або запорожцями.

 

Козаки розробили власну тактику (організацію й ведення) бою: галас — козаки йшли до бою в довільному порядку, змішувалися з ворогом, і кожен запорожець демонстрував у бою власну хоробрість і військову майстерність; табір — військо рухалося похідним строєм у вигляді рухомої фортеці з кількох рядів возів, скріплених між собою ланцюгами. Із возів козаки обстрілювали ворога з гармат і рушниць. До бою піхота виходила з табору назовні, а потім поверталася під захист пересувних укріплень; самообкопування — засіб індивідуального захисту козаків від обстрілу під час бою.

Козаки здійснювали також рейди кінноти вглиб території ворога, раптово захоплювали фортеці, улаштовували засідки, нападали на ворога вночі тощо. Існувала розвідка й вартова служба. Спеціальні підрозділи несли сторожову службу в Степу, де пролягали татарські шляхи, і в разі небезпеки повідомляли про неї за допомогою системи димової сигналізації. Козаки збирали інформацію про ворога у його володіннях за допомогою спеціальних розвідників і на підставі їх повідомлень розробляли плани своїх походів.

Високого рівня досягло козацьке мистецтво ведення морського бою. Їхній флот складався з чайок — легких маневрених човнів, які мали два керма (кормове й носове), рухалися як на веслах, так і з допомогою вітрила. Чайки вміщували 50—70 козаків, озброєних рушницями й шаблями, та невеликі гармати.