Громадівці, хлопомани й народовці

Однак ні малоросійство, ні москвофільство не могли задовольнити молоде покоління українців. У Східній Україні на захист зневажуваного українського народу, доведеного до матеріальної та духовної злиденності, стали громадівці та хлопомани (інша загальна назва «українофіли»).

Імперські власті після поразки в Кримській війні 1853-1856 pp. та посилення руху проти кріпацтва зрозуміли, що вони ведуть Російську імперію до загибелі. Шукаючи шляхів виходу з кризової ситуації, урядовці звернулися до ліберального поміщицтва, послабили контроль за демократичною інтелігенцією. Це дало можливість колишнім членам Кирило-Мефодіївського братства розпочати в Петербурзі діяльність, спрямовану на захист українських Інтересів. Вони об'єднувалися в громади — гурти однодумців. Звідси іі походять назви «громадівський рух», «громадівці».

Активну участь у створенні громад узяла група хлопоманів. Це були молоді люди, які походили переважно з шляхетських польських або українських (полонізованих родин. Вони вважали, що шляхта має поєднатися з тим народом, на землі якого живе. Насамперед вони закликали ополячених українців повернутися до нації своїх батьків. Подібними до громадівців у Західнії) Україні були народовці. Лідерами наддніпрянських і наддністрянських націонал-демократів (народовців) були В. Антонович і О. Барвінський.

На думку Євгена Маланюка, «малоросійство, як свідчить досвід, визначається також насмішкуватим ставленням до національних цінностей і святощів. Це систематичне висміювання, анекдотизування й глузування зі звичаїв, обрядів, національної етики, мови, літератури, з ознак національного стилю, реалізації якого ставилися систематичні, планові й терором підперті перешкоди».

Головною ідеєю москвофільства було твердження про етнічну однаковість росіян, українців і галицьких русинів. Москвофіли заперечували існування українців як нації, тобто не визнавали право українського народу на власну державу. Вони доводили благотворність об'єднання всіх слов'янських народів під владою російського самодержавства як нібито найкращого державного ладу для всього слов'янства. Протягом усього XIX ст. москвофільство було спершу панівною, а потім громадсько-політичною течією в Галичині.

Панславізм (теорія про особливу роль слов’ян та необхідність їх об’єднання в єдиній державі)

 

У 1870 р. старорусини заснували політичну організацію – Руську раду, що мала продовжити справу Головної руської ради 1848–1851 рр. стосовно захисту прав та інтересів населення. Було створено потужну видавничу базу. Органами Руської ради були журнал «Слово»(1861–1887 рр.), газети «Русь­ка рада»(1871–1912 рр.), «Наука»(1874–1900 рр.) та ін.

І все ж, попри такий розмах і підтримку ззовні, від 80-х рр. старорусинство в Галичині починало занепадати. Проте на Буковині, а надто в Закарпатті, цей напрям домінував аж до середини ХХ ст.

В умовах, коли всі культурно-освітні установи Галичини знаходилися під впливом старорусинів, народовці вдалися до створення власної мережі культурно-просвітніх установ. У 1861 р. вони заснували «Руську бесіду», а згодом її театр, який став першим українським професійним театром. Першу свою виставу він дав у 1864 р.

 

Переломним виявилося створення 1868 р. товариства» «Просвіта», яке мало за статутом: «спомагати народну просвіту в напрямах моральнім, матеріальнім і політичним». У відозві про заснування «Просвіти» зазначалося, що вона своєю діяльністю повинна «заложити будучність нашої народності».

 

Заборона українського слова у Наддніпрянській Україні та гоніння царського режиму проти українства додали жвавості народовському рухові. Українські діячі з Наддніпрянщини намагалися перетворити Галичину в «український П'ємонт», надаючи як фінансову, так і інтелектуальну допомогу національному рухові в Галичині.

 

Від 1879 р., після поразки старорусинів на виборах до Галицького сейму, народовці вже виступали як політична сила.

Першим політичним актом народовців стало видання того ж року газети для селян «Батьківщина» під редакцією Юліана Романчука, що засвідчувало їхнє прагнення прилучити до себе широкий загал населення Галичини.

У грудні 1879 р. на таємній нараді за участю 36 осіб під керівництвом Романчука було вирішено започаткувати українську щоденну газету «Діло», щоб, на противагу старорусинському «Слову», «ділом, не словом прямувати до кращого народові». Головним редактором став В.Барвінський. Перший номер вийшов у січні 1880 р.

Того ж року з метою обговорення становища й потреб українського суспільства В.Барвінський скликав у Львові перші українські масові збори (віче), на які зійшлося близько 2 тис. осіб.

Зростанню популярності народовців сприяв судовий процес над москвофілами. На лаві підсудних опинились Адольф Добрянський та його донька Ольга Грабар., І.Наумович, В.Площанський та інші москвофіли. Хоча звинувачених було виправдано, слідство виявило непривабливі аспекти у діяльності москвофілів, зокрема їхні зв’язки з російським царизмом.

У 1882 р. відбувся гучний процес Ольги Грабар, доньки Адольфа Добрянського, закарпатського діяча староруського напряму. Її було звинувачено в антидержавній діяльності, оскільки вона підтримувала зв’язки з антиавстрійськи налаштованими російськими політичними силами. На лаві підсудних опинились Адольф Добрянський, І.Наумович, В.Площанський та інші москвофіли. Ольгу Грабар суд виправдав, позаяк її зв’язки були виключно культурницькими. Згодом вона виїхала в Росію разом із батьком (її син – славнозвісний художник, академік Ігор Грабар).

Цей судовий процес мав і інші наслідки. У 1882 р. між старорусинами і народовцями було укладено угоду, в якій визначалися засади узгодженої діяльності на майбутнє. Відтоді для ведення справ, «спільних усім русинам», мали формуватися комітети з рівної кількості представників обох течій. Із часом досягнуті домовленості ставали дедалі умовнішими, оскільки подальший якісний розвиток сторін не був однаковим. Народовство активно розвивалося, тоді як старорусинство, відігравши свою історичну роль у стримуванні процесу полонізації, вичерпало себе і стало анахронізмом.

Активна політична діяльність народовців привела до заснування ними 1885 р. своєї політичної організації – Народної ради, на чолі якої став Ю.Романчук. Її перші загальні збори відбулися 2 лютого 1888 р.