Українські землі у складі Російської імперії. Реформи системи освіти.



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Українські землі у складі Російської імперії. Реформи системи освіти.



Наприкінці XVIII — на початку XIX ст. приєднані різного часу до Московського царства (з 1721 р. — Російської імперії) українські землі — Слобожанщина, Лівобережжя, Правобережжя, Південь — були єдиною територіальною цілісністю і називались у народі Наддніпрянщиною або Наддніпрянською Україною. Вона охоплювала 90% української території й була історичним, політичним, культурним центром України.

Важливу роль у здійсненні колонізаторської політики російських властей щодо українського народу відігравали адміністративні методи. Україну було поділено на дев'ять губерній, підпорядкованих безпосередньо царським властям у Петербурзі. Губернаторів, які здійснювали цивільну державну владу в губерніях, призначав цар. У повітах, з яких складалися губернії, владарювали царські справники. Повіти ділилися на стани, очолювані поліцейськими приставами. Різноманітні державні податки з українців збирала імперська казенна палата. Декілька губерній об'єднувались у генерал-губернаторства, яких в Україні було три. Очолював його генерал-губернатор, котрий керував як цивільними установами, так і військовими частинами. Губернське правління здійснювалося за підтримки станового органу — дворянських зборів на чолі з предводителями дворянства.

Спроби царизму провести часткові реформи, зокрема запровадити на Правобережжі в 1847-1848 pp. "Інвентарні правила", які б унормували повинності селян і закріпили розміри їхніх земельних наділів, не дали відчутних результатів.

Феодально-кріпосницька система дедалі більше занепадала, почався її розпад. Проявом цього процесу було зростання товарності великих господарств, які починали використовувати машини, досягнення науки, вільнонайману працю. У 20-30х pp. XIX ст. в Україні розпочинається промисловий переворот, пов'язаний із застосуванням парових машин і розвитком фабрично-заводського виробництва. Головне місце у промисловості України посідало виробництво цукру, яке становило 80% загальноросійського.

Розвиток товарного виробництва в промисловості й сільському господарстві створювали передумови для краху феодально-кріпосницької системи. Загострення соціальних відносин в Україні поєднувалось із розгортанням боротьби проти національного гноблення. Царат провадив русифікаторську політику, вимагав не допускати переваги «любові до батьківщини», тобто до України, "над любов'ю до вітчизни", тобто до імперіїПротягом 1800-1860 pp. відбулося близько 2400 виступів селян. Найбільшими з них були бузьке повстання 1817 p., базаліївське 1817-1818 pp. та ін. У 1819 р. повстали воєнні поселенці в Чугуєві на Харківщині, які поєднували військову службу, відповідні регулярні навчання з сільськогосподарськими работами. У 1818-1820 pp. відбулося 250 повстань у Південній Україні та на Дону. Цей рух досяг апогею в 1830-1835 pp., охопивши, крім Поділля, суміжні райони Київщини, Волині та Бессарабії. У ньому брало участь до 20 тис. чоловік, які здійснили понад 1000 нападів на поміщицькі маєтки. Кармалюк чотири рази засуджувався до каторги в Сибіру, переніс понад 4, 5 тис. ударів палицями, але завжди тікав. Загинув від кулі, випущеної із засідки.

Великий вплив на осмислення історії народу та розвиток національної свідомості справила "Енеїда" І. Котляревського (1798) — перший твір, написаний сучасною українською літературною мовою. Хто читав тоді в Україні цю поему, той розумів, яка гарна й багата рідна мова, і лише вона може убезпечити український народ від загрози його насильницької асиміляції.

Влітку 1812 р. розпочалася війна Росії з Францією, що важким тягарем лягла на плечі й українського народу. Населення українських губерній постачало російській армії коней, волів, вози і фураж. Для потреб оборони з України надійшло понад 13, 5 пудів срібла, чимало золота.

Ще наприкінці ХVIII — у XIX ст. в Україні почали з'являтися масонські ложі. Перша з них виникла у Києві 1784 р. Згодом, 1818-го, М. Новиков створює в Полтаві масонську організацію "Любов до істини", до якої зокрема входили І. Котляревський, В. Лукашевич та З. Тарновський. Однак масонство не зуміло консолідувати національно-визвольні сили й розробити чітку програму дій.

Провідна роль у суспільно-політичному русі першої чверті XIX ст. належала інтелігенції та дворянським революціонерам. Вони отворили в Росії й Україні "Союз порятунку" (1816 — початок І818 р.), "Союз благоденства" (1818-1821 pp.), Північне та Південне товариства (1821-1825 pp.), Товариство об'єднаних слов'ян (1823-1825 pp.). Центром Північного товариства став Петербург, а Південного в Україні — Тульчин, Київ, Васильків, Кам'янка. Декабристські гуртки існували в інших містах, зокрема в Полтаві, Харкові, Яготині.

На з'їздах Південного товариства в Києві була схвалена "Руська правда" — програма декабристів, складена П. Пестелем, який поруч з О. Юшневським та М. Муравйовим став одним з їхніх керівників.

Грудневе 1825 р. повстання Північного товариства зазнало поразки, а П. Пестеля та інших керівників було заарештовано. Васильківська управа на чолі з С. Муравйовим-Апостолом 29 грудня підняла повстання в Чернігівському полку, який наступного дня вирушив з Василькова до Білої Церкви, де до нього мали приєднатися інші полки. Однак 3 січня 1826 р. царські війська придушили виступ. Усіх повстанців було жорстоко покарано. Декабристський рух без широкої підтримки армії й народу в мілітаризованій імперії був приречений на поразку.

У середині XIX ст. в Києві виникла таємна політична організація — Кирило-Мефодіївське братство (1846-1847), що боролося за національне відродження України. Його засновниками були М. Костомаров, М. Гулак та В. Білозерський. У квітні 1846 р. до нього вступив Т, Шевченко, який на той час працював художником археографічної комісії при Київському університеті.

1847 р. за доносом провокатора товариство було розгромлено, а його членів заарештовано, Т. Шевченка віддали в солдати до Оренбурзького корпусу їз забороною писати і малювати.

Оцінюючи внесок кирило-мефодіївців у визвольну боротьбу України, О. Грушевський зазначав, що в середині XIX ст. народне українство виступило "перед світом в політичнім товаристві, так званім братстві Кирила і Мефодія".

19 лютого 1861 р. був проголошений царський маніфест про скасування кріпацтва у Російській імперії. У 1864 р. були проведені земська, судова й освітня реформи. Освітня реформа давала можливість здобуття освіти, включаючи вищу, для всіх верств населення імперії. Університетам надавалася широка автономія, що дозволяло їм значно поліпшити програми та якість навчання, наближаючи їх до європейських стандартів. Проте для більшості представників нижчих верств населення вища освіта залишалася нездійсненною мрією, оскільки вимагала певних коштів і вільного часу.

 

 


Військова реформа 1864 року. Необхідність і наслідки.

Усю територію Росії в 1864 р. було поділено на 10 військових округів. Українські губернії увійшли до складу Київського (Київська, Подільська, Волинська губернії, а з 1883 р. — й Курська, Полтавська, Харківська, Чернігівська губернії), Одеського (Херсонська, Катеринославська, Таврійська губернії та Бессарабська область) та Харківського (Харківська, Полтавська, Чернігівська, Воронезька, Курська, Орловська губернії) округів. На чолі округу стояв командуючий військами, який через штаб та військово-окружну раду здійснював управління військами. 1 січня 1874 р. було прийнято новий військовий статут, за яким вводилась загальна військова повинність для осіб чоловічої статі, що досягли 20 років. Статут встановлював нові строки військової служби: у сухопутних військах — до 6 років, на флоті — до 7 років. За рефор­мою створювалась мережа військових навчальних закладів: військові гімназії, юнкерські училища, до яких мали право вступати юнаки недворянського стану.


Галичина в ХІХ столітті.

У першій половині XIX століття в Галичині поступово починають утверджуватися ідеї національного відродження. Рушійною силою цього процесу, здебільшого, було духовенство, бо саме воно на той час мало змогу отримати освіту. Ідеї національного відродження втілювались в життя переважно із появою культурно-освітнього гуртка в Перемишлі, заснованого в 20-30-х рр. XIX століття. Учасники цього гуртка цікавились вітчизняною історією, життям народу, його мовою, фольклором, намагались дотримуватись застарілих мовних традицій. Діяльність цього гуртка призвела до пробудження інтересу передових діячів стосовно національної спадщини та мови.

Основним кроком уперед у розвитку національного руху на західноукраїнських землях стала діяльність "Руської трійці" (1833-1837рр.) – демократично-просвітительського гуртка, який очолювали Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич та Яків Головацький. Учасники "Руської трійці" прагнули сприяти підйому освітнього рівня та пробудженню національної свідомості галичан, щоб послужити справі відродження національного життя українського народу. Найбільшим з досягнень гуртка було видання в 1837році в Будапешті альманах "Русалка Дністровая", яким західні українці заявили про своє існування, національну гідність. Також неможливо не згадати про революційні події 1848-1849 рр., які сприяли пробудженню національної самосвідомості українського населення Галичини, результатом чого стало утворення Головної Руської Ради (Львів, 1848) – української політичної організації, яка перебрала роль представника населення перед центральним урядом. Діяльність Головної Руської Ради принесла певні плоди. Було оголошено, що галицькі українці – частина великого українського народу, який мав славне минуле і власну державу,організовано українську національну гвардію, відроджено давньоукраїнську державну символіку – синьо-жовтий прапор та герб з зображенням золотого лева на синьому тлі, а також засновано газету "Зоря галицька", яка стала дуже популярною серед народу.

Так історично склалося, що умови для національного життя в Східній Галичині в XIX-XX ст. були кращими, ніж на українських землях під владою Російської імперії. Це і недивно, адже в Східній Галичині не було заборони друкувати книжки українською мовою. Тут існувало українське шкільництво, діяли культурно-освітні та наукові заклади, українською мовою друкувалися книжки, газети і журнали, багато з яких нелегально вивозилося в Наддніпрянську Україну.

 

 


Буковина в ХІХ столітті.

У 1774 р. Буковина, що входила до складу Молдавського князівства, була окупована Австрією. Це мотивувалося тим, що ця територія до XIV ст. належала до Галицького князівства. У 1786 р. вона була приєднана до Галичини і в такому стані перебувала до 1849 р., коли виділилася в окрему провінцію.

Серед українців Буковини переважали селяни. Елітну національну і соціальну групу складали румуни. В економічному житті провінція відзначалася повільним розвитком, хоча австрійський уряд в часи правління «освічених» монархів, особливо Йосифа II, сприяв певному прогресу в цій провінції. Особиста залежність селян від поміщиків була майже повністю скасована, але вони продовжували відробляти панщину за землі та пасовищах. Становище їх на Буковині було дуже тяжким через те, що економічне гноблення доповнювалося національним, бо селяни були українцями, а поміщики — румунами. В містах переважали румуни, австрійці. Промисловість розвивалася надзвичайно повільно.

Під час революції 1848 р. разом з галицькими депутатами до імперського парламенту були обрані і буковинські, серед яких радикалізмом, енергією, непримиренністю до поміщиків виділявся Лук’ян Кобилиця. У своїх революційних промовах він виступав за автономію Буковини і передачу землі селянам. А згодом очолив всенародне повстання, яке було жорстоко придушене урядовими військами.

У 1861 р. Буковина була визнана «коронним краєм» Австрії (воєводством) з подвійними адміністративними органами: перший — центральний уряд імперії Габсбургів, від імені якої управляв крайовий президент (у його віданні були старости та начальники повітів), другий орган — автономна управа, що складалася з крайового сейму-парламенту, на чолі якого стояв маршал, найвища особа місцевої самоуправи, та крайового відділу — виконавчого органу. Фактично автономні органи влади знаходилися в руках румунів та австрійців, а українці, для яких начебто вводилася автономія, довгий час не могли домогтися навіть визнання української мови урядовою.

І все ж автономія сприяла пожвавленню економічного, суспільно-політичного та культурного розвитку. Від 70-х років посилюється боротьба українців проти румунізації та германізації, створюються українські культурно-національні організації. Так, у 1869 р. було засноване товариство «Руська бесіда», яке згодом стало літературним. Воно проіснувало до 1940 р. і відіграло значну роль в національному відродженні краю. Однак певний час в ньому переважали москвофіли, що відстоювали «єдину загальноруську мову». У 1870 р. в Чернівцях було створене політичне товариство «Руська рада», яке сприяло активізації українського національного руху, а в 1875 р. — німецький (австрійський) університет з кафедрою української мови.


52. Суспільно-політичний рух в Україні в ХІХ столітті.

Основні течії:

1) Революційні демократи ( відстоювали інтереси селянства, мали нечисленні революційні гуртки у Львові, Станіславі, Перемишлі, Дрогобичі, Тернополі й Дублянах, закликали до об’єднання всіх трудящих Західної України в боротьбі за свої економічні та політичні права, розповсюджували твори Герцена й Чернишевського, Маркса й Енгельса, співпрацювали з марксистською групою «Визволення праці».)

2) Народовці (поєднував середні верстви населення: студентів, священиків, інтелігенцію. Основним питанням своєї діяльності вважали не політичну боротьбу, а розвиток української мови та культури, для чого в 1868 р. група із 60 студентів на чолі з Анатолієм Вахняним створила у Львові культосвітнє товариство «Просвіта», яке займалося «вивченням і просвітництвом народу» і розвитком українського театру. У 1885 р. народовці створили політичне товариство «Народна Рада», яке ставило перед собою завдання продовжити діяльність Головної Руської Ради, добиваючись адміністративного поділу Галичини на польську та українську частини.)

3) Народницький рух (Основа вчення народників — різні види утопічного соціалізму (зокрема побудова соціалізму в Росії на основі селянських громад) та радикально-демократичні погляди. Після провалу планів підняти селянське повстання шляхом «ходіння в народ» (1874–1875 рр.) в Україні помітною подією стала невдала «Чигиринська змова (1877 р. — організація народниками Я. Стефановичем, Л. Дейчем та І. Бохановським революційної селянської організації «Таємна дружина» на Київщині, розгромленої урядом), члени «Народної волі» перейшли до тактики терору, здійснивши низку замахів на царських чиновників, що увінчалася вбивством 1 березня 1881 р. імператора Олександра II. Після цього обидві організації були розгромлені, керівники (серед яких було чимало українців — А. Желябов, Ф. Лизогуб, М. Кибальчич, С. Степняк-Кравчинський) страчені або засуджені до каторги.)


53. Економічний розвиток України на початку ХХ століття.

Рубіж XIX і XX ст. був в Україні періодом завершення промислового перевороту і переходу до індустріалізації, суть якої полягала у розбудові великої машинної індустрії, якісній зміні структури господарства (промисловість повинна була переважати над сільським господарством, а важка промисловість — над легкою). Ці великомасштабні кардинальні зміни відбувались у надзвичайно складних умовах. Російська імперія, як і більшість передових країн світу, в 1900—1903 pp. пережила економічну кризу, 1904—1908 pp. були роками депресії, і лише в 1909—1913 pp. почалося промислове піднесення.

Українська промисловість, розвиваючись у руслі загально-імперських економічних тенденцій, водночас у силу ряду обставин (вигідне географічне розташування; природні багатства, дешева, але кваліфікована робоча сила та ін.) мала свої особливості. Економічна криза, загостривши конкуренцію, посиливши поляризацію підприємств, змусила буржуазію максимально сконцентрувати і об'єднати сили. Уже на початку XX ст. Україна за рівнем концентрації промислового виробництва в основних галузях була не тільки лідером Російської імперії, а й посіла одне з перших місць у світі.

Важливою особливістю промислового розвитку України був нерівномірний розвиток її регіонів. Якщо південь України досить швидко перейшов на капіталістичні рейки і почав бурхливо розвивати промислове виробництво, то південно-західний район орієнтувався головним чином на аграрний сектор, і тут домінував дрібнобуржуазний уклад. Лівобережжя, де зберігались залишки кріпацтва, помітно відстало від інших регіонів України.

Поступово в українських землях склалася певна спеціалізація промислових районів. Донбас став центром вугільної промисловості, Нікопольський басейн — марганцевої, Кривий Ріг — залізорудної, Правобережжя і певною мірою Лівобережжя — цукрової. Ці центри промислового виробництва з часом набули загальноросійського значення. Однак, незважаючи на те, що на території України був зосереджений величезний промисловий потенціал, вона все ж залишалася сільськогосподарським районом імперії, у якому в селах проживало 80% населення.

Імперський центр, проводячи традиційну політику, гальмував і деформував економічний розвиток України, вбачаючи у цьому регіоні передусім потужну сировинну базу. За деякими даними, саме на українську промисловість у 1913 р. припадало майже 70% усієї сировини та напівфабрикатів Російської імперії і тільки 15% продукції обробної промисловості.



Последнее изменение этой страницы: 2016-04-07; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.236.122.9 (0.009 с.)