Вітчизняна історія як наука і як засіб виховання національної свідомості



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Вітчизняна історія як наука і як засіб виховання національної свідомості



Вітчизняна історія як наука і як засіб виховання національної свідомості

Предметом навчального курсу "Історія України" є наука про появу людей на території сучасної України, їх розселення і спосіб життя, про їх етногенез, про українців і їх відносини з іншими народами, про матеріальний і духовний їх розвиток, про боротьбу за свою незалежність.

Вивчення гуманітарних наук складає важливу частину загальноосвітньої і світоглядної підготовки сучасних спеціалістів. До того ж воно сприяє розвиткові індивідуальності та виробленню нею творчого підходу до вирішення виробничих проблем. До найважливіших суспільних наук відноситься історія, зокрема історія України.

Історія - це наука про минуле людського суспільства та про його сучасність. Це також наука про закономірності розвитку суспільного життя в конкретних формах, в просторово-часових вимірах. Минуле є активним фактором змін, які відбуваються сьогодні. Змістом історії взагалі є історичний процес, який розкривається в подіях життя людини, дані про які збереглися в історичних пам'ятниках і джерелах. Події ці надзвичайно різноманітні. Вони стосуються розвитку господарства, внутрішньої і зовнішньої політики держави, міжнародних стосунків, діяльності історичних осіб..

Історія — наука багатогалузева. Вона складається з цілої низки самостійних галузей історичного знання, а саме: історії економічної, політичної, соціальної, суспільної, воєнної, історії держави і права тощо.


2. Початок формування людської цивілізації на території України. Первісні люди та їх спосіб життя.

Первісна людина на території України з´явилась майже 1 млн. років тому, в період раннього палеоліту. Наш регіон, як і Європа загалом, не входив до ареалу антропогенезу, тобто місцевості, де відбувся процес олюднення високорозвиненої мавпи. На думку археологів, найвірогідніше, що найдавніші люди (архантропи) прийшли на територію України з Передньої Азії через Балкани і Центральну Європу. Ця міграція не була одномоментним актом, а хвилеподібно тривала протягом багатьох тисячоліть. Рештки найдавніших стоянок первісних людей знайдено біля с Королеве (Закарпаття), м. Амвросіївка (Донбас), с. Лука-Врублівецька (Хмельниччина). Всього на території України відомо понад 30 стоянок доби раннього палеоліту.

Архантропи жили невеликими групами, що утворювали первісне людське стадо. Ця перша форма соціальної організації базувалася на основі кровнородинних стосунків. Господарство первісних людей було присвоюючим, бо базувалося на збиранні плодів, ягід та їстівних коренів і полюванні на тварин.

Основним знаряддям праці архантропів стало ручне рубило, що виготовлялося шляхом оббивання кам´яної заготівки з двох боків. Це знаряддя мало довгасту, плескату форму завдовжки 20—25 см, вагою до 1,5 кг. У руках первісної людини рубило стало універсальним інструментом впливу на навколишній світ. Залежно від ситуації воно виконувало роль сокири, кайла, метального каменя тощо. Поява однотипних кам´яних знарядь на зразок рубила свідчить про зародження мислення, початок переходу до свідомої виробничої діяльності.


Основні риси трипільської культури. Традиції трипільської культури в культурах пізніших народів.

Трипільська цивілізація – блискуча археологічна культура, що існувала на території Правобережної України і Молдови протягом декількох тисячоліть (кінець неоліту – мідний вік) .

Спочатку Трипільська культура розташувалася в пониззях Дунаю (Кереш, Старчево, Боян, Кукутені), потім поширилася на території між Дністром і Бугом, а потім почала просуватися все ближче і ближче до Дніпра. На шляху розширення території свого проживання трипільці вступали в контакт з іншими племенами, які проживали на цій територіїї в той же історичний період. Так, внаслідок взаємодії з місцевою людністю Бузько-Дністровської археологічної культури Трипільська культура почала своє широкомаштабне розгортання на території теперішньої України.

У трипільців були каменярні, гончарні майстерні, плавильні печі та горни. Вони постійно вдосконалювали технології обробки кременю. Високого рівня у трипільців досягли металургія і металообробка. Для виготовлення інструментів і прикрас з міді використовували досконалі методи кування і лиття

Гончарство у трипільців виділилося в окрему галузь, ними було винайдено повільне гончарне коло, постійно вдосконалювалася технологія виготовлення посуду. Вражає та обставина, що посуд був стандартизований: об'єм всього посуду був кратним чоловічій пригорщі (приблизно 84 грама).

Різке зростання господарської активності, нагромадження багатства і необхідність захисту від зовнішньої небезпеки призвели до концентрації розрізнених сімейних господарств у селища-велети з кількістю населення до 10 тисяч жителів, а в Тальянках - до 20-30 тис. жителів. І тут трипільці були першими. Започаткований ними радіальний метод забудови і дотепер використовується у містобудуванні. Характерною для трипільських міст є наявність вулиць та тротуарів. По суті, трипільці здійснили "міську революцію". Укріплене поселення із складною суспільною ієрархією - це вже місто.


Історичні передумови утворення Київської Русі

На північному заході сусідами східних слов`ян були варяги (племена балтів і норманів), на сході й півдні - кочові племена хозарів, печенігів, булгар, з якими у східних слов`ян часто виникали зіткнення за контроль над річками, що слугували торговими шляхами до Візантії та країн Сходу. Поступово племінні спільноти трансформуються у племінні князівства, які властиві перехідному етапові до феодального суспільства. Знижується роль народного віча, довкола князів формуються дружини - групи професійних вояків. Дружина є головним інструментом, за допомогою якого князь збирає данину, завойовує нові землі. Найбільш знатні дружинники складають дорадчий орган при князеві - боярську раду. Починається формування верстви великих землевласників - бояр, які отримували землю (вотчину) за службу у князя.

Тепер земля могла передаватись у спадок. Основна ж частина селянства - смерди - платили князеві данину й виконували різні повинності. Таким чином наявним було соціальне розшарування. Але в цей період ще не було держави як легалізованого апарату примусу. Формування державності у східних слов'ян зумовлювалося низкою соціально-економічних і політичних чинників. Підвищення продуктивності праці, яке спричинило виникнення додаткового продукту, привело до різких змін у соціальній сфері. Передусім зменшилася необхідність спільного обробітку землі.

Земля стала переходити у власність окремих сімей. За соціальним розшаруванням іде кастова диференціація: землевласники перетворюються на феодалів, а вільні общинники - на феодально залежне населення. Розвиток ремесла зумовив поглиблення суспільного розподілу праці, розширення обміну всередині та між общинами, що в свою чергу викликало активізацію торгівлі та виникнення постійних поселень. Пожвавилася й зовнішня торгівля. Особливо розвивались торгові зв'язки з Великою Моравією, Хазарією, Візантією. Збільшення розмірів території, військова активність вимагали нових методів і форм управління. Народні збори стають неефективними. На перший план виходить князівська влада - спочатку виборна, а потім спадкоємна.

Зовнішньополітична діяльність сприяла виділенню дружини в особливу привілейовану групу професійних військових, яка поступово стає органом примусу. Крім внутрішніх факторів, важливу роль у державотворчому процесі відігравали зовнішні - насамперед постійна загроза з боку сусідніх кочових племен. Таким чином, у VIIІ - IX ст. в слов`янському світі склалися передумови для формуванні державності, а саме Київської Русі.


Люблінська унія 1569р.

1) Польща і Литва об’єдналися в єдину державу – Річ Посполиту;

2) Державу очолив один правитель;

3) Створено єдині органи державного управління;

4) Запроваджувалася єдина монета;

5) Польща і Литва проводили спільну зовнішню політику.

Наслідки унії для України:

- майже всі українські землі об’єдналися водній державі;

- об’єднання сприяло інтенсивному розвитку економіки, та з іншого боку посиленню експлуатації селянства;

- українські землі активно залучаються до міжнародної торгівлі передусім через Балтійське море;

- поширюється католицизм, почався наступ на православ’я.

Оцінки значення унії:

1) Альтернативою входження до Речі Посполитої було приєднання до Московської держави;

2) Ставлення до релігійного питання було досить терпимим;

3) Українці змогли долучитися до західноєвропейської ренесансної культури.

Берестейська унія 1596р.

Ініціаторами укладення унії з українського боку стали православні єпископи, а також впливові українські магнати. У жовтні 1596р. в Бересті було проведено церковний собор для обговорення питання унії, й на цьому соборі відбувся розкол православної церкви.

Причини укладення унії:

- прагнення католицької церкви розширити свій вплив і підпорядкувати православних папі римському;

- Річ Посполита вважала єдину віру чинником, що укріплює державу, і розцінювали унію як перехідний етап до чистого католицизму;

- православні духовенство і знать намагалися позбавитися нерівноправності з католиками;

Зміст Берестейської унії:

1) Православна і католицька об’єдналися в уніатську;

2) Уніатська церква зберігала православні обряди, право на митрополичу та єпископські кафедри;

3) Уніатське духовенство зрівнювалося в правах з католицьким, звільнене від уплати податків;

4) Шляхта та міщани зрівнялися в правах з католиками, набули права обіймати посади в державних і міських урядах

Наслідки укладення унії:

- утворилася українська греко – католицька церква, яка відстоювала українську ідентичність;

- в українському суспільстві почалися релігійні суперечності;

- не відбулося обіцяне зрівняння в правах уніатів з католиками.


 

17. Історичні передумови та джерела виникнення українського козацтва. Заснування Запорізької Січі як зародку національної держави.

Українське козацтво як суспільний стан почало формуватися з кінця 15- поч.16 ст. перша згадка про козаків датована 1492р. Козацтво визначає суспільний стан вільних від кріпосного права людей, які займалися господарською діяльністю й обороняли Україну від іноземних загарбників.

Причини виникнення козацтва:

- захоплення українських земель польськими та литовськими феодалами, нестача власної землі у селян і як наслідок переселення селян;

- посилення феодального гніту, оформлення кріпосної залежності;

- намагання Польщі встановити контроль над утікачами в Подніпров’ї;

- політика спольщення,гоніння на православну церкву;

- необхідність захисту кордонів від зазіхань Кримського ханства.

Своєрідною столицею козаків була Запорозька Січ. Розташовувалися січі на дніпровських островах. Їх укріплювали високими валами з частоколом. Фортеця мала великі башти з бійницями для гармат. Вищим органом виступала Січова рада. Повноваження ради: оголошення війни і підписання миру, організація бойових походів, покарання злочинців, розподіл угідь.

Значення козацтва в історії України:

- засвоїли степові запустілі землі;

- були захисниками південних районів України від нападів турків і татар;

- брали участь у народних повстаннях;

- сформували основи козацької державності.


Національно-визвольна війна

Для українського народу визначною подією став початок національно визвольної боротьби під проводом Б.Хмельницького у 1648р.Протягом червня-листопада ця боротьба охопила 1648р.всі без винятку етнічно українські землі що перебували у складі Польщі й Литви і мали винятково масовий характер.Виділяють такі етапи: 1.лютий 1648-червень 1652р.-харктеризувався найбільшим розмахом і інтенсивністю боротьби.Відбувався бурхливий процес розвитку державної інституції формування державної ідеї становлення політичної еліти; 2.червень 1652-серпень 1657р.-визначається погіршенням економічного і геополітичного становища козацької України та пошуку союзників для розгрому Речі Посполитої; 3.вересень1657-червень1663р.-охоплює час різкого загострення соціально-політичної боротьби що вилилась у громадську війну і призвела до розколу України на два гетьманства; 4.липень1663-червень1668р.-ознаменувався прагненням польського й російського уряду поділит Україну; 5.липень1668-вересень1676р.-припадає на нове загострення політичної боротьби посилення втручання іноземних держав у внутрішні справи України ліквідацією державних інституцій на Правобережжі та його жахливе спустошення польськими,російськими,турецькими та іншими військами.

 


Галичина в ХІХ столітті.

У першій половині XIX століття в Галичині поступово починають утверджуватися ідеї національного відродження. Рушійною силою цього процесу, здебільшого, було духовенство, бо саме воно на той час мало змогу отримати освіту. Ідеї національного відродження втілювались в життя переважно із появою культурно-освітнього гуртка в Перемишлі, заснованого в 20-30-х рр. XIX століття. Учасники цього гуртка цікавились вітчизняною історією, життям народу, його мовою, фольклором, намагались дотримуватись застарілих мовних традицій. Діяльність цього гуртка призвела до пробудження інтересу передових діячів стосовно національної спадщини та мови.

Основним кроком уперед у розвитку національного руху на західноукраїнських землях стала діяльність "Руської трійці" (1833-1837рр.) – демократично-просвітительського гуртка, який очолювали Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич та Яків Головацький. Учасники "Руської трійці" прагнули сприяти підйому освітнього рівня та пробудженню національної свідомості галичан, щоб послужити справі відродження національного життя українського народу. Найбільшим з досягнень гуртка було видання в 1837році в Будапешті альманах "Русалка Дністровая", яким західні українці заявили про своє існування, національну гідність. Також неможливо не згадати про революційні події 1848-1849 рр., які сприяли пробудженню національної самосвідомості українського населення Галичини, результатом чого стало утворення Головної Руської Ради (Львів, 1848) – української політичної організації, яка перебрала роль представника населення перед центральним урядом. Діяльність Головної Руської Ради принесла певні плоди. Було оголошено, що галицькі українці – частина великого українського народу, який мав славне минуле і власну державу,організовано українську національну гвардію, відроджено давньоукраїнську державну символіку – синьо-жовтий прапор та герб з зображенням золотого лева на синьому тлі, а також засновано газету "Зоря галицька", яка стала дуже популярною серед народу.

Так історично склалося, що умови для національного життя в Східній Галичині в XIX-XX ст. були кращими, ніж на українських землях під владою Російської імперії. Це і недивно, адже в Східній Галичині не було заборони друкувати книжки українською мовою. Тут існувало українське шкільництво, діяли культурно-освітні та наукові заклади, українською мовою друкувалися книжки, газети і журнали, багато з яких нелегально вивозилося в Наддніпрянську Україну.

 

 


Буковина в ХІХ столітті.

У 1774 р. Буковина, що входила до складу Молдавського князівства, була окупована Австрією. Це мотивувалося тим, що ця територія до XIV ст. належала до Галицького князівства. У 1786 р. вона була приєднана до Галичини і в такому стані перебувала до 1849 р., коли виділилася в окрему провінцію.

Серед українців Буковини переважали селяни. Елітну національну і соціальну групу складали румуни. В економічному житті провінція відзначалася повільним розвитком, хоча австрійський уряд в часи правління «освічених» монархів, особливо Йосифа II, сприяв певному прогресу в цій провінції. Особиста залежність селян від поміщиків була майже повністю скасована, але вони продовжували відробляти панщину за землі та пасовищах. Становище їх на Буковині було дуже тяжким через те, що економічне гноблення доповнювалося національним, бо селяни були українцями, а поміщики — румунами. В містах переважали румуни, австрійці. Промисловість розвивалася надзвичайно повільно.

Під час революції 1848 р. разом з галицькими депутатами до імперського парламенту були обрані і буковинські, серед яких радикалізмом, енергією, непримиренністю до поміщиків виділявся Лук’ян Кобилиця. У своїх революційних промовах він виступав за автономію Буковини і передачу землі селянам. А згодом очолив всенародне повстання, яке було жорстоко придушене урядовими військами.

У 1861 р. Буковина була визнана «коронним краєм» Австрії (воєводством) з подвійними адміністративними органами: перший — центральний уряд імперії Габсбургів, від імені якої управляв крайовий президент (у його віданні були старости та начальники повітів), другий орган — автономна управа, що складалася з крайового сейму-парламенту, на чолі якого стояв маршал, найвища особа місцевої самоуправи, та крайового відділу — виконавчого органу. Фактично автономні органи влади знаходилися в руках румунів та австрійців, а українці, для яких начебто вводилася автономія, довгий час не могли домогтися навіть визнання української мови урядовою.

І все ж автономія сприяла пожвавленню економічного, суспільно-політичного та культурного розвитку. Від 70-х років посилюється боротьба українців проти румунізації та германізації, створюються українські культурно-національні організації. Так, у 1869 р. було засноване товариство «Руська бесіда», яке згодом стало літературним. Воно проіснувало до 1940 р. і відіграло значну роль в національному відродженні краю. Однак певний час в ньому переважали москвофіли, що відстоювали «єдину загальноруську мову». У 1870 р. в Чернівцях було створене політичне товариство «Руська рада», яке сприяло активізації українського національного руху, а в 1875 р. — німецький (австрійський) університет з кафедрою української мови.


52. Суспільно-політичний рух в Україні в ХІХ столітті.

Основні течії:

1) Революційні демократи ( відстоювали інтереси селянства, мали нечисленні революційні гуртки у Львові, Станіславі, Перемишлі, Дрогобичі, Тернополі й Дублянах, закликали до об’єднання всіх трудящих Західної України в боротьбі за свої економічні та політичні права, розповсюджували твори Герцена й Чернишевського, Маркса й Енгельса, співпрацювали з марксистською групою «Визволення праці».)

2) Народовці (поєднував середні верстви населення: студентів, священиків, інтелігенцію. Основним питанням своєї діяльності вважали не політичну боротьбу, а розвиток української мови та культури, для чого в 1868 р. група із 60 студентів на чолі з Анатолієм Вахняним створила у Львові культосвітнє товариство «Просвіта», яке займалося «вивченням і просвітництвом народу» і розвитком українського театру. У 1885 р. народовці створили політичне товариство «Народна Рада», яке ставило перед собою завдання продовжити діяльність Головної Руської Ради, добиваючись адміністративного поділу Галичини на польську та українську частини.)

3) Народницький рух (Основа вчення народників — різні види утопічного соціалізму (зокрема побудова соціалізму в Росії на основі селянських громад) та радикально-демократичні погляди. Після провалу планів підняти селянське повстання шляхом «ходіння в народ» (1874–1875 рр.) в Україні помітною подією стала невдала «Чигиринська змова (1877 р. — організація народниками Я. Стефановичем, Л. Дейчем та І. Бохановським революційної селянської організації «Таємна дружина» на Київщині, розгромленої урядом), члени «Народної волі» перейшли до тактики терору, здійснивши низку замахів на царських чиновників, що увінчалася вбивством 1 березня 1881 р. імператора Олександра II. Після цього обидві організації були розгромлені, керівники (серед яких було чимало українців — А. Желябов, Ф. Лизогуб, М. Кибальчич, С. Степняк-Кравчинський) страчені або засуджені до каторги.)


53. Економічний розвиток України на початку ХХ століття.

Рубіж XIX і XX ст. був в Україні періодом завершення промислового перевороту і переходу до індустріалізації, суть якої полягала у розбудові великої машинної індустрії, якісній зміні структури господарства (промисловість повинна була переважати над сільським господарством, а важка промисловість — над легкою). Ці великомасштабні кардинальні зміни відбувались у надзвичайно складних умовах. Російська імперія, як і більшість передових країн світу, в 1900—1903 pp. пережила економічну кризу, 1904—1908 pp. були роками депресії, і лише в 1909—1913 pp. почалося промислове піднесення.

Українська промисловість, розвиваючись у руслі загально-імперських економічних тенденцій, водночас у силу ряду обставин (вигідне географічне розташування; природні багатства, дешева, але кваліфікована робоча сила та ін.) мала свої особливості. Економічна криза, загостривши конкуренцію, посиливши поляризацію підприємств, змусила буржуазію максимально сконцентрувати і об'єднати сили. Уже на початку XX ст. Україна за рівнем концентрації промислового виробництва в основних галузях була не тільки лідером Російської імперії, а й посіла одне з перших місць у світі.

Важливою особливістю промислового розвитку України був нерівномірний розвиток її регіонів. Якщо південь України досить швидко перейшов на капіталістичні рейки і почав бурхливо розвивати промислове виробництво, то південно-західний район орієнтувався головним чином на аграрний сектор, і тут домінував дрібнобуржуазний уклад. Лівобережжя, де зберігались залишки кріпацтва, помітно відстало від інших регіонів України.

Поступово в українських землях склалася певна спеціалізація промислових районів. Донбас став центром вугільної промисловості, Нікопольський басейн — марганцевої, Кривий Ріг — залізорудної, Правобережжя і певною мірою Лівобережжя — цукрової. Ці центри промислового виробництва з часом набули загальноросійського значення. Однак, незважаючи на те, що на території України був зосереджений величезний промисловий потенціал, вона все ж залишалася сільськогосподарським районом імперії, у якому в селах проживало 80% населення.

Імперський центр, проводячи традиційну політику, гальмував і деформував економічний розвиток України, вбачаючи у цьому регіоні передусім потужну сировинну базу. За деякими даними, саме на українську промисловість у 1913 р. припадало майже 70% усієї сировини та напівфабрикатів Російської імперії і тільки 15% продукції обробної промисловості.


Столипінська реформа.

Однією з причин революції 1905-1905 рр. було аграрне питання. Значна частина землі залишалась у руках поміщиків, тоді як селянство потерпало від малоземелля. Іншим реліктом феодалізму залишалась селянська громада, яка вважалась власником іншої частини землі. Спробою уряду вирішити аграрне питання нереволюційним шляхом стала реформа, підготовлена головою російського уряду П. А. Столипіним, і започаткована царським указом від 9 листопада 1906 р.

Основні положення реформи Столипіна:

· дозвіл селянам виокремити своє господарство із громади, отримавши у приватну власність землю. Селянин мав право вимагати від громади зведення усіх ділянок землі, якими він користувався, в єдине господарство (хутір або відруб);

· переселення селян з малоземельних губерній на Далекий Схід, до Сибіру та Казахстану з наданням їм земельних ділянок у приватну власність;

· створення Селянського банку для кредитування сільськогосподарського виробництва. Зокрема, селяни отримували кредити на період сплати державних податків (восени), і могли не продавати за безцінь тільки-но зібраний врожай, притримавши його до весни, коли ціни на зерно зростали.

На українських землях столипінська реформа мала найбільший успіх. Це пояснюється особливостями менталітету українців, які мали потяг до індивідуального хутірського господарювання, і меншим впливом общинних традицій, адже значною мірою общинні порядки були скасовані тут ще за добу Великого князівства Литовського. Протягом 1907-1915 рр. на Правобережжі з громади вийшли 48 % селян, на Півдні – 42 %, на Лівобережжі, де традиції общинності були більш стійкими – 16,5 %. Ці показники удвічі перевищували російські.

Менш успішною виявилася переселенська політика уряду. З 1 млн переселенців з України додому повернулося не менше чверті.


НЕП В УКРАЇНІ

Після закінчення Громадянської війни внутрішнє становище України було надзвичайно складним. Воєнні дії завдали економіці УСРР величезних збитків і шкоди. Справу ускладнив голодомор 1921—1922 рр., який був одним із наслідків політики "воєнного комунізму. Голодувало близько 7 млн. людей. Голод в Україні вдалося ліквідувати лише 1923 р. завдяки поліпшенню загальної економічної ситуації. Оскільки навіть після Громадянської війни більшовицьке керівництво не відмовлялось від воєнно-комуністичних методів, то знову піднімався повстанський рух. Країна опинилася на межі нової Громадянської війни. Намагаючись не допустити втрати своєї влади, більшовицьке керівництво змушене було вдатися до інших методів подолання кризи – відмова від політики "воєнного комунізму" та впровадженням нової економічної політики (НЕПУ). Першим кроком цієї політики стала заміна продрозкладки. У промисловості почалася здача в оренду націоналізованих дрібних і середніх підприємств їх колишнім власникам. Була проведена децентралізація управління промисловістю (замість главків підприємства об'єднувались в трести, яким надали господарську самостійність). Скасовувалась загальна трудова повинність, створювався ринок робочої сили. Було здійснено перехід від зрівняльної заробітної плати до заробітної плати, що залежала від результатів праці. Була дозволена торгівля, яка замінила притаманний "воєнному комунізму" простий товарообмін. У великих містах почали діяти торгові біржі. В економіку активно залучались іноземні інвестиції у формі концесій. 1924 р. внаслідок грошової реформи в обіг була введена конвертована валюта — червонець, який дорівнював 10 золотим карбованцям. Джерелом постійного поповнення держбюджету стали податки.Перехід від "воєнного комунізму" до нової економічної політики. Понад шість років безперервних війн і революцій дорого коштували Україні. Внаслідок збройної боротьби, терору, епідемій і вимушеної еміграції вона втратила до 4 млн осіб. Промисловість була зруйнована, обсяг її продукції зменшився майже в 9 разів. Валовий збір зернових становив лише 25% довоєнного. Вартість карбованця порівняно з 1913 р. знизилась в 13 тис. разів. Однак причини катастрофічного стану економіки полягали не лише у воєнній руїні. Значною мірою це був наслідок політики "воєнного комунізму", яка підірвала матеріальну заінтересованість виробників у результатах своєї праці.

Ще на початку 1921 р. більшовицьке керівництво не мало наміру відмовлятися від "воєнного комунізму". У лютому 1921 р. пленум ЦК КП(б)У визнав недоцільною і непридатною для України заміну продрозкладки продподатком. Однак московське керівництво, Ленін розуміли, що подальше здійснення політики "воєнного комунізму" може призвести до селянської війни.

КОЛЕКТИВІЗАЦІЯ В УКРАЇНІ

Початки колективізації приурочені до 1928 р. Первинний проект великих перетворень, ухвалений партією в 1928 р., називався п'ятирічним планом. Його головне завдання полягало в тому, щоб «наздогнати й перегнати капіталістичний світ» в економічному відношенні.Надаючи великої ваги розвиткові важкої промисловості, він установлював для країни приголомшуючі завдання: на 250 % забезпечити загальне зростання промисловості, причому лише .важка промисловість мала зрости на 110 %. Інша важлива частина п'ятирічного плану передбачала колективізацію — створення великих колективних господарств на основі 20 % селянських дворів. Сталін передбачав, що реалізація плану зустріне певний опір, особливо з боку селян, яких мали позбавити землі. Але він цинічно відмахувався від цього знаменитою приповідкою: «Не розбивши яєць, не підсмажиш яєшні».Ще більш драматичними й радикальними, ніж у містах, були перетворення на селі. Однак тут «друга революція» супроводжувалася такою, жорстокістю й страхіттями, що її можна назвати не інакше, як війною режиму проти селянства. По суті, не буде перебільшенням сказати, що колективізація з її спустошливими наслідками стала однією з найжахливіших подій в українській історії.Більшовики завжди доводили, що рано чи пізно колективне сільське господарство має замінити дрібні селянські господарства. Вони усвідомлювали, що переконати селян погодитися з таким поглядом буде процесом довгим і нелегким, особливо після тих поступок, що їх за непу отримали селяни. Реакція селян на створення в 1920-х роках колгоспів та радгоспів була малообнадійливою — до них вступило лише 3 % усіх сільськогосподарських робітників СРСР. Тому, опрацьовуючи перший п'ятирічний план, більшовики розраховували, що в кращому разі вони зможуть колективізувати 20 % селянських дворів (для України це завдання виражалося в 30%). Зосередивши увагу на індустріалізації, радянське керівництво, очевидно, вирішило не брати на себе величезний тягар, пов'язаний із докорінним перетворенням сільського господарства.Проте незабаром стало ясно, що індустріалізація, як її уявляли Ради, вимагала широкої колективізації. Сталін дійшов цього висновку, ймовірно, під час кризи зернозаготівель 1927—1928 рр.Радянські плани розвитку промисловості спиралися на те, що держава зможе дешево купувати зерно у селян. Це дало б їй змогу як забезпечувати хлібом зростаючу робочу силу в містах, так і продавати його за кордон, прибутки з чого в свою чергу йтимуть на фінансування індустріалізації.Але селяни вважали запропоновані державою ціни (часто вони становили лише одну восьму ринкових) надто низькими й відмовлялися продавати збіжжя. Розлючений непокірністю селян, яку він назвав «саботажем», Сталін вирішує, що для виконання п'ятирічки над селянством необхідно встановити як економічний, так і політичний контроль. Відтак без усякої попередньої підготовки він наказує розпочати рішучу кампанію «суцільної колективізації».
68. ІНДУСТРІАЛІЗАЦІЯ В УКРАЇНІ



Последнее изменение этой страницы: 2016-04-07; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.236.118.225 (0.036 с.)