Західноукраїнські землі у 1920-1930рр. У складі польщі 


Мы поможем в написании ваших работ!



ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Західноукраїнські землі у 1920-1930рр. У складі польщі



Унаслідок українсько-польської війни, яку українці програли 1919 р., поляки захопили Східну Галичину, Західну Волинь, Західне Поділля, Холмщину, Підляшшя. За Ризьким миром 1921 р. ці землі увійшли до складу Польської держави. Питання про державну приналежність Східної Галичини залишалося нерозв’язаним — за рішенням Паризької мирної конференції Польща окупувала ці території тимчасово. У Галичині проживало 80 % західних українців.
Незважаючи на відвертий опір українців окупаційній владі, 14 березня 1923 р. у Версалі Рада послів Антанти остаточно визнала зверхність Польщі над Східною Галичиною, де українці становили 15 % населення.
Польський уряд територію своєї держави поділяв на дві категорії: Польщу «А» (корінні землі) і Польщу «Б» (східні землі — Західну Україну і Західну Білорусію). Основні галузі промисловості були зосереджені у Польщі «А», куди надходили основні капіталовкладення. Польща «Б» була сировинним придатком і ринком збуту.
Уряд Польщі проводив політику колонізації та асиміляції щодо українського населення краю, нехтував його правами та свободами, піддавав утискам національну культуру. У 1924 р. було заборонено розмовляти українською мовою в державних установах та органах самоврядування.
Економічне життя значно пожвавив кооперативний рух, розвиток якого відбувався на досить високому рівні. Керував роботою кооперативів Ревізійний союз кооперативів. Кожне село обов’язково створювало в себе кооператив — крамницю, касу, молочарню. Створювалися пов’язані з кооперацією банки. Кооперативний рух розглядався як школа самоврядування і засіб економічного самозахисту українців.
Під час «великої депресії» 1929—1933 рр. українсько-польські стосунки значно погіршилися. У цих умовах посилилося невдоволення серед українства краю, яке вилилося у масові виступи. У відповідь на це польський уряд удався до жорстоких масових дій. 3 вересня 1930 р. було розпочато масові репресії щодо українського населення, які отримали назву «пацифікація» (утихомирення): закривалися українські громади, конфісковувалося майно селян, переслідувалися і заарештовувалися лідери українського руху, утримувалися під домашнім арештом українські депутати; було зруйновано близько 800 сіл.
Українці краю звернулися до Ліги Націй з протестом на дії польського уряду, внаслідок чого кампанія пацифікації набула характеру міжнародного скандалу. Крім того, у результаті кампанії українське населення та польська адміністрація не знайшли порозуміння, також посилилася рішучість молодих, радикально налаштованих націоналістів боротися проти польської влади.
У визвольному русі західноукраїнського населення проти польського панування виділилися три основні течії: партії з легальними засобами боротьби; націоналістичне підпілля; комуністичний рух.
У краї існували дванадцять українських політичних партій. Найчисленнішим та найвпливовішим було Українське народно-демократичне об’єднання (УНДО) — ліберальна партія, що виступала за конституційну демократію та незалежність України.
Головним виразником соціалістичних тенденцій краю була Радикальна парті я.


65 ЗАХІДНО УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ У 1920-1930рр. У СКЛАДІ РУМУНІЇ І ЧЕХОСЛОВАЧЧИНИ

До Першої світової війни заселені українцями Хотинський, Аккерманський та Ізмаїльський повіти Бессарабії входили до складу Росії, а Північна Буковина - до Австро-Угорщини. У 1918 р. Румунія окупувала ці території. Відчуваючи непевність свого становища, вона прагнула якнайшвидше узаконити окупацію міжнародними договорами. У свою чергу, утворюючи «санітарний кордон» між більшовицькою Росією і Західною Європою, Антанта сприяла Румунії у цьому. 11 вересня 1919 р. представники країн Антанти підписали з Австрією Сен-Жерменський договір, за яким Буковину було передано Румунії. Наступного 1920 р. у Парижі Англія, Франція, Італія і Японія так званим Бессарабським протоколом визнали і затвердили захоплення Румунією Бессарабії.
На загарбаних Румунією територіях наприкінці 20-х років мешкало 790 тис. чол. На цих землях Румунія провадила класичну колоніальну політику, спрямовану на зміцнення контролю над українськими територіями. З метою інтеграції загарбаних земель було прийнято закон про адміністративну уніфікацію, згідно з яким законодавство старого королівства поширювалося наДо Першої світової війни заселені українцями Хотинський, Аккерманський та Ізмаїльський повіти Бессарабії входили до складу Росії, а Північна Буковина - до Австро-Угорщини. У 1918 р. Румунія окупувала ці території. Відчуваючи непевність свого становища, вона прагнула якнайшвидше узаконити окупацію міжнародними договорами. У свою чергу, утворюючи «санітарний кордон» між більшовицькою Росією і Західною Європою, Антанта сприяла Румунії у цьому. 11 вересня 1919 р. представники країн Антанти підписали з Австрією Сен-Жерменський договір, за яким Буковину було передано Румунії. Наступного 1920 р. у Парижі Англія, Франція, Італія і Японія так званим Бессарабським протоколом визнали і затвердили захоплення Румунією Бессарабії.
З перших днів окупації українське населення зазнало переслідувань на мовно-культурному ґрунті. У своїй національній політиці румунські власті виходили з того, що в Північній Буковині, як і в Бессарабії, проживають «аж ніяк не українці, а лише слов'янізовані румуни». Румунську мову на окупованих землях оголосили державною. У лютому 1919 р. ухвалено закон, за яким на роботу в державні установи приймалися ті, хто знав румунську мову. Українська мова заборонялася в державних і муніципальних органах. Українські назви міст і сіл було змінено на румунські.
У Північній Буковині до її загарбання королівською Румунією було 218 українських початкових шкіл. У 1919-1920 рр. їхня кількість зменшилася до 157, а в 1926/27 навчальному році не залишилося жодної. Були закриті всі гімназії та професійні школи з українською мовою навчання, культурно-освітні товариства, накладено заборону на ввезення українських книжок і музичних товарів.
Сільське господарство на загарбаних Румунією українських територіях перебувало у стані занепаду і потребувало глибокого реформування. У 1919 р. було проголошено початок аграрної реформи. Але при цьому влада не брала до уваги інтереси українського селянства. На Буковині, наприклад, парцеляції і передачі селянам підлягало лише 70 тис. га, або 16,8 % земельної площі великих землевласників. Як правило, це були малопридатні чи непридатні для обробітку землі. Середній розмір наділу українського селянина становив 0,56 га, а румунський колоніст одержував 0,5 га під садибу і 4 га орної землі та один гектар пасовиськ.
Рівень життя в Румунії був одним з найнижчих у Європі. Що ж стосується Північної Буковини і української частини Бессарабії, то навіть для Румунії вони відзначалися своєю злиденністю. Ціни на хліб у 1937 р. порівняно з 1914 р. зросли тут у 50 разів, на м'ясо - в 57, тимчасом як номінальна заробітна плата - лише у 18 разів. Постійним явищем суспільного життя було безробіття. В 1931-1932 рр. безробітних на Буковині налічувалося 50 тис. чол. На українських землях Бессарабії безробіття охопило майже 50 % працездатних. На тлі досить розвиненого політичного життя Галичини на окупованих Румунією землях України склалися менш сприятливі умови для діяльності партій і громадських об'єднань. З 1918 по 1928 р. діяв стан облоги, легальна політична діяльність була заборонена. У підпіллі перебували нечисленні комуністичні групи, які ввійшли до складу Компартії Румунії.


НЕП В УКРАЇНІ

Після закінчення Громадянської війни внутрішнє становище України було надзвичайно складним. Воєнні дії завдали економіці УСРР величезних збитків і шкоди. Справу ускладнив голодомор 1921—1922 рр., який був одним із наслідків політики "воєнного комунізму. Голодувало близько 7 млн. людей. Голод в Україні вдалося ліквідувати лише 1923 р. завдяки поліпшенню загальної економічної ситуації. Оскільки навіть після Громадянської війни більшовицьке керівництво не відмовлялось від воєнно-комуністичних методів, то знову піднімався повстанський рух. Країна опинилася на межі нової Громадянської війни. Намагаючись не допустити втрати своєї влади, більшовицьке керівництво змушене було вдатися до інших методів подолання кризи – відмова від політики "воєнного комунізму" та впровадженням нової економічної політики (НЕПУ). Першим кроком цієї політики стала заміна продрозкладки. У промисловості почалася здача в оренду націоналізованих дрібних і середніх підприємств їх колишнім власникам. Була проведена децентралізація управління промисловістю (замість главків підприємства об'єднувались в трести, яким надали господарську самостійність). Скасовувалась загальна трудова повинність, створювався ринок робочої сили. Було здійснено перехід від зрівняльної заробітної плати до заробітної плати, що залежала від результатів праці. Була дозволена торгівля, яка замінила притаманний "воєнному комунізму" простий товарообмін. У великих містах почали діяти торгові біржі. В економіку активно залучались іноземні інвестиції у формі концесій. 1924 р. внаслідок грошової реформи в обіг була введена конвертована валюта — червонець, який дорівнював 10 золотим карбованцям. Джерелом постійного поповнення держбюджету стали податки.Перехід від "воєнного комунізму" до нової економічної політики. Понад шість років безперервних війн і революцій дорого коштували Україні. Внаслідок збройної боротьби, терору, епідемій і вимушеної еміграції вона втратила до 4 млн осіб. Промисловість була зруйнована, обсяг її продукції зменшився майже в 9 разів. Валовий збір зернових становив лише 25% довоєнного. Вартість карбованця порівняно з 1913 р. знизилась в 13 тис. разів. Однак причини катастрофічного стану економіки полягали не лише у воєнній руїні. Значною мірою це був наслідок політики "воєнного комунізму", яка підірвала матеріальну заінтересованість виробників у результатах своєї праці.

Ще на початку 1921 р. більшовицьке керівництво не мало наміру відмовлятися від "воєнного комунізму". У лютому 1921 р. пленум ЦК КП(б)У визнав недоцільною і непридатною для України заміну продрозкладки продподатком. Однак московське керівництво, Ленін розуміли, що подальше здійснення політики "воєнного комунізму" може призвести до селянської війни.

КОЛЕКТИВІЗАЦІЯ В УКРАЇНІ

Початки колективізації приурочені до 1928 р. Первинний проект великих перетворень, ухвалений партією в 1928 р., називався п'ятирічним планом. Його головне завдання полягало в тому, щоб «наздогнати й перегнати капіталістичний світ» в економічному відношенні.Надаючи великої ваги розвиткові важкої промисловості, він установлював для країни приголомшуючі завдання: на 250 % забезпечити загальне зростання промисловості, причому лише.важка промисловість мала зрости на 110 %. Інша важлива частина п'ятирічного плану передбачала колективізацію — створення великих колективних господарств на основі 20 % селянських дворів. Сталін передбачав, що реалізація плану зустріне певний опір, особливо з боку селян, яких мали позбавити землі. Але він цинічно відмахувався від цього знаменитою приповідкою: «Не розбивши яєць, не підсмажиш яєшні».Ще більш драматичними й радикальними, ніж у містах, були перетворення на селі. Однак тут «друга революція» супроводжувалася такою, жорстокістю й страхіттями, що її можна назвати не інакше, як війною режиму проти селянства. По суті, не буде перебільшенням сказати, що колективізація з її спустошливими наслідками стала однією з найжахливіших подій в українській історії.Більшовики завжди доводили, що рано чи пізно колективне сільське господарство має замінити дрібні селянські господарства. Вони усвідомлювали, що переконати селян погодитися з таким поглядом буде процесом довгим і нелегким, особливо після тих поступок, що їх за непу отримали селяни. Реакція селян на створення в 1920-х роках колгоспів та радгоспів була малообнадійливою — до них вступило лише 3 % усіх сільськогосподарських робітників СРСР. Тому, опрацьовуючи перший п'ятирічний план, більшовики розраховували, що в кращому разі вони зможуть колективізувати 20 % селянських дворів (для України це завдання виражалося в 30%). Зосередивши увагу на індустріалізації, радянське керівництво, очевидно, вирішило не брати на себе величезний тягар, пов'язаний із докорінним перетворенням сільського господарства.Проте незабаром стало ясно, що індустріалізація, як її уявляли Ради, вимагала широкої колективізації. Сталін дійшов цього висновку, ймовірно, під час кризи зернозаготівель 1927—1928 рр.Радянські плани розвитку промисловості спиралися на те, що держава зможе дешево купувати зерно у селян. Це дало б їй змогу як забезпечувати хлібом зростаючу робочу силу в містах, так і продавати його за кордон, прибутки з чого в свою чергу йтимуть на фінансування індустріалізації.Але селяни вважали запропоновані державою ціни (часто вони становили лише одну восьму ринкових) надто низькими й відмовлялися продавати збіжжя. Розлючений непокірністю селян, яку він назвав «саботажем», Сталін вирішує, що для виконання п'ятирічки над селянством необхідно встановити як економічний, так і політичний контроль. Відтак без усякої попередньої підготовки він наказує розпочати рішучу кампанію «суцільної колективізації».
68. ІНДУСТРІАЛІЗАЦІЯ В УКРАЇНІ

У сер. 1920-х років, просуваючись рейками непу, економіка України завдяки працьовитості народу наближалася до показників 1913 р. Відбудова зруйнованого за роки Першої світової війни та революції господарства в основному завершилася. Проте Україна, як і раніше, була переважно аграрним краєм з низьким рівнем агрокультури. Основна частина її населення займалася ручною працею, в містах зростало безробіття, села залишалися перенаселеними. За роки непу економічно зміцнів значний відсоток українського селянства. Він вороже ставився до більшовицького режиму. Лідерам партії і держави таке становище видавалося загрозливим. У них міцніла ідея необхідності радикальних змін для порятунку і поглиблення "соціалістичних завоювань". Переконані в тому, що неп є вимушеним відступом, викликаним тимчасовими обставинами, більшовики прагнули повернути суспільство назад, до політики воєнного комунізму, в умовах якого вони почувалися впевнено.У ВКП(б) розгорнулася широка дискусія про шляхи та методи "будівництва соціалізму". По суті, вона була прикриттям завзятої боротьби за особисту владу і політичне лідерство, яка тривала між керівниками більшовицької партії після смерті Леніна. Наприкін. 1920-х років Й. Сталін та його прибічники перемогли. Вже перший п'ятирічний план, який передбачав реконструкцію та будівництво в Україні промислових підприємств, був для неї неприйнятним. Він ставив у привілейоване становище російський центрально-промисловий район, Ленінград і Урал. 6 Україні прискореним темпом мали розвиватися лише ті галузі, що забезпечували паливом та металом промисловість Росії. З 61,6 млрд. руб., призначених згідно з планом першої п'ятирічки на народне господарство, Україні припадало 11,3 млрд. руб., тобто 18,3 %, що менше від будь-якого показника її частки, тоді як Росії призначалося 68 %, що набагато більше, ніж належало б. З виділеної Україні суми на промисловість припадало 4,2 млрд. руб., з них на нове будівництво лише 1,2 млрд. Найгіршим було те, що з суми 1,2 млрд. руб. 78 % призначалось на Донецько-Криворізький район (6,5 млн. населення), отже, для задоволення потреб Росії у вугіллі й металі. На решту території України (22,5 млн. осіб) припадало лише 22 % асигнувань на нове промислове будівництво.Отже, розвиток промисловості в Україні мав і надалі відбуватися у старому напрямі, що сформувався ще за царських часів. І тоді, і тепер роль України зводилась до забезпечення Росії паливом, необробленим металом і важким прокатом. Наступні п'ятирічки не внесли суттєвих змін — у другій п'ятирічці на Україну припало ще менше коштів, лише 16,7 %. від загальної суми по Союзу, а у передвоєнні роки — 14,5 %, тоді як частка Росії зросла до 7Ї %. Така ситуація змусила вченого-економіста М. Волобуєва заявити, що революція в економіці нічого не змінила - Україна залишилася колонією Роси. У 1930-ті та наступні роки вона була остаточно позбавлена навіть залишків національної економіки.Водночас слід зазначити, що будівництво тисяч нових заводів протягом десятиліття вивело Україну на рівень великих індустріальних держав Європи, що її промисловий потенціал у 1940 р. усім разів перевищував показник 1913 р. У той час з'явилися такі велетенські підприємства, як "Криворіжсталь", "Азовсталь", Дніпрогес, Харківський тракторний завод та ін.Ще ніколи в історії жодне суспільство не робило спроби здійснити величезні економічні перетворення за такий короткий період. Для цього конче необхідною була масова активність усіх, ентузіазм мільйонів за мінімального матеріального стимулювання, гострого дефіциту товарів народного споживання, продуктів харчування, послуг. Значних обсягів набирала примусова праця в'язнів, передусім політичних. Адже табори ГУЛАГу (рос. абревіатура — Головне управління таборів СРСР) давно перетворилися зі спец резервацій для політично неблагонадійних, на грандіозні комбінати дармової праці, куди робочу силу постачали строго за раціонально розробленими планами й графіками.Величезним джерелом доходів став продаж горілки. У вересні 1930 р. Й. Сталін із цього приводу зазначав: "Потрібно, здається, збільшити (наскільки можливо) виробництво горілки. Потрібно відкинути помилковий сором і прямо, відкрито піти на максимальне збільшення виробництва горілки...". І це було зроблено.Щоб збудити ентузіазм, використовували різноманітні методи. Головним із них було впровадження масового змагання. За виконання плану почали змагатися окремі бригади, заводи, міста і навіть республіки СРСР. Це значною мірою підвищувало продуктивність праці. Багато трудівників по праву пишалося своїми здобутками. Проте невдовзі економічна ефективність змагання стала падати. Різко знизилися і темпи розвитку індустрії — з 23,7 % у 1928/29 рр. до 5 % у 1933 р. Зростали тільки "паперові" показники.У листопаді — грудні 1932 р. радянське керівництво прийняло радикальні рішення, які мали знизити плинність робочої сили та закріпити робітників на підприємствах, а також домогтися там твердої виробничої дисципліни, "розвантажити" міста від "зайвих", на думку влади, елементів і скоротити кількість осіб, які мали право на продовольчі картки. Постанова РНК СРСР від 15 листопада передбачала негайне звільнення за прогул на виробництві, виселення порушників з місця проживання і позбавлення продовольчих карток. Постанова від 4 грудня надавала підприємствам право самим вирішувати, кого слід позбавити карток, а також мала на меті виявити "мертві душі", шляхом обману внесені до списків домових комітетів на продовольчі картки, і умовах голодомору, що насувався, це був надзвичайно "дієвий" метод.

 

 



Поделиться:


Последнее изменение этой страницы: 2016-04-07; просмотров: 619; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.236.83.14 (0.02 с.)