Особливості здійснення права власності на сільськогосподарські землі

Використання сільськогосподарських земель може здійснюватися на різних юри­дичних титулах, серед яких основним право власності та право користування.

За чинним ЗК України землі сільськогосподарського призначення можуть перебувати в державній, комунальній та приватній власності. Разом із цим окремі суб'єкти, які набули земельні ділянки сільськогос­подарського призначення на праві колективної власності відповідно до ЗК України від 13 березня 1992 р. зберігають свої права відповідно до п. 7 розд. 10 Перехідних положень чинного ЗК України.

Відповідно до ЗК України у державній власності перебувають усі землі сільськогосподарського призначення, крім тих, які перебувають у приватній чи комунальній власності.

Держава може набувати у власність сільськогосподарські землі за підстав, передбачених законом. Так, наприклад, право державної вла­сності на землю, у тому числі сільськогосподарські землі, набувається і реалізується державою в особі Кабінету Міністрів України, Ради мініс­трів Автономної Республіки Крим, обласних, Київської та Севастополь­ської міських, районних державних адміністрацій, державних органів приватизації відповідно до закону (ч. 2. ст. 84 ЗК України).

Держава в особі уповноважених органів реалізує право державної власності на сільськогосподарські землі шляхом передачі їх територіа­льним громадам у комунальну власність, а фізичним та юридичним особам - у приватну власність (у порядку приватизації чи шляхом укладення угод купівлі-продажу тощо) або надання їх у користування (право постійного користування, оренда тощо).

Водночас законом можуть бути визначені сільськогосподарські зе­млі, які мають належати виключно державі на праві власності. Так, наприклад, ЗК України визначає перелік земель державної власності (у тому числі сільськогосподарських земель), які не можуть передава­тись у комунальну та приватну власність: 1) земельні ділянки зон від­чуження та безумовного (обов'язкового) відселення, що зазнали радіо­активного забруднення унаслідок Чорнобильської катастрофи; 2) зе­мельні ділянки, які закріплені за державними сільськогосподарськи­ми професійно-технічними навчальними закладами та вищими сіль­ськогосподарськими навчальними закладами державної форми влас­ності; 3) земельні ділянки, на яких розташовані сільськогосподарські державні, у тому числі казенні підприємства, сільськогосподарські товариства, у статутних фондах яких державі належать частки (акції, паї), об'єкти незавершеного будівництва та законсервовані об'єкти.

Суб'єктами права комунальної власності на сільськогосподарські землі є територіальні громади, які реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування шляхом передачі у влас­ність державі земельних ділянок сільськогосподарського призначен­ня, у приватну власність фізичним та юридичним особам (у порядку безоплатної приватизації або шляхом укладення угод купівлі-продажу тощо) або надання їх у користування (право постійного користуван­ня, оренда тощо).

Реалізація права державної та комунальної власності на землі сіль­ськогосподарського призначення здійснюється за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування, або держа­вних органів ^приватизації в межах їхніх повноважень, визначених ЗК України ^в різних правових формах: 1) приватизація; 2) продаж земельних ділянок, у тому числі через земельні торги; З), наданн земель­них ділянок у користування; 4) вилучення (викуп) сільськогосподар­ських земель для суспільних потреб.

Законом можуть бути передбачені особливості приватизації чи про­дажу сільськогосподарських земель у власність громадян і юридичних осіб. Так, наприклад, за чинним ЗК України (ст. 130) визначено ви­ключний перелік покупців земельних ділянок сільськогосподарського призначення для ведення товарного сільськогосподарського виробниц­тва: а) громадяни України, які мають сільськогосподарську освіту або досвід роботи в сільському господарстві чи займаються веденням то­варного сільськогосподарського виробництва; б) юридичні особи Укра­їни, установчими документами яких передбачено ведення сільськогос­подарського виробництва. Законом може бути передбачено мораторій на відчуження сільськогосподарських земель у власність, обмеження загальної площі цих земель в однієї особи, надання переважного права на придбання сільськогосподарських угідь тим чи іншим суб'єктам для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, установлено заборону на зміну цільового призначення цих земель, особливості при­мусового викупу сільськогосподарських земель, що перебувають у при­ватній власності, з мотивів суспільної необхідності тощо.

Реалізація права державної та комунальної власності на сільського­сподарські землі здійснюється також шляхом надання земельних ді­лянок юридичним особам у постійне користування на підставі рішень органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування за проектами відведення цих ділянок або передачі сільськогосподарсь­ких земель в оренду шляхом укладення договору оренди земельної ді­лянки (ст. 122-126 ЗК України тощо).

Особливою правовою формою розподілу та перерозподілу сільсько­господарських земель із земель державної та комунальної власності є їхнє вилучення (викуп) для задоволення суспільних потреб. Разом із цим окремі сільськогосподарські землі, що мають найбільш родючі ґрунти, а також землі дослідних полів науково-дослідних установ і навчальних закладів, віднесені законодавцем до особливо цінних зе­мель з особливим порядком їхнього вилучення (ст. 146, 149, 150, 151 тощо ЗК України).

Суб'єктами права приватної власності на сільськогосподарські зем­лі є громадяни України та юридичні особи України.

Так, наприклад, громадяни України можуть використовувати сіль­ськогосподарські землі на праві власності для ведення особистого се­лянського господарства (п. "а" ч. З ст. 22, ст. 33 ЗК України, Закон

України "Про особисте селянське господарство" тощо), для ведення індивідуального або колективного садівництва (п. "а" ч. З ст. 22, ст. 35 ЗК України), для ведення товарного сільськогосподарського ви­робництва (ч. З ст. 22, ст. 130 ЗК України), для ведення фермерського господарства тощо.

Юридичні особи України як суб'єкти права приватної власності на сільськогосподарські землі використовують їх для ведення товарного сільськогосподарського виробництва (сільськогосподарські підприєм­ства, установи, організації, сільськогосподарські кооперативи, фер­мерські господарства, сільськогосподарські товариства тощо) та для ведення підсобного сільського господарства (приватні несільськогосподарські підприємства, установи, організації тощо).

Землі сільськогосподарського призначення не можуть передаватись у власність іноземним громадянам, особам без громадянства, іноземним юридичним особам та іноземним державам (ч. 4 ст. 22 ЗК України). Ви­нятком із даного положення є можливість набуття зазначених земельних ділянок у порядку спадкування. Однак після оформлення права прива­тної власності на такі земельні ділянки вони підлягають відчуженню протягом року відповідно до п. 4 ст. 81 та п. 4 ст. 82 ЗК України.

Суб'єкти права приватної власності на сільськогосподарські землі зобов'язані використовувати їх відповідно до цільового призначення, яке визначено у правовстановлюючих документах, з урахуванням специфічних обов'язків щодо додержання вимог законодавства про охорону довкілля, підвищення родючості ґрунтів, збереження інших корисних властивостей земельних ділянок тощо, що обумовлено фун­кціями які виконують зазначені земельні ділянки.

Реалізація права приватної власності на сільськогосподарські землі здійснюється також шляхом законодавчо закріпленої можливості щодо їхнього відчуження на підставі купівлі-продажу, міни, ренти, даруван­ня та інших правочинів; передачі в оренду, заставу, спадщину тощо.

Так, відчуження сільськогосподарських земельних ділянок здійс­нюється шляхом укладення в письмовій нотаріальній формі угоди. В угоді мають обов'язково бути зазначені такі реквізити, як: а) назва сторін (прізвище, ім'я та по батькові громадянина, назва юридичної особи); б) вид угоди; в) предмет угоди (земельні ділянки з визначен­ням місця розташування, площі, цільового призначення, складу угідь, правового режиму тощо); г) документ, що підтверджує право власнос­ті на земельну ділянку; ґ) відомості про відсутність заборон на відчу­ження земельної ділянки; д) відомості про відсутність або наявність обмежень щодо використання земельної ділянки за цільовим призначенням (застава, оренда, сервітути тощо); е) договірна ціна; є) зобо­в'язання сторін. Угоди про перехід права власності на земельні ділян­ки вважаються укладеними з дня їхнього нотаріального посвідчення.

Особливістю передачі в заставу сільськогосподарських земель, які належать громадянам та юридичним особам України на праві прива­тної власності, обумовлена тим, що заставодержателем такої земель­ної ділянки можуть бути лише банки (ч. 4 ст. 133 ЗК України).

-