Тема: українські землі в умовах середньовіччя (6 годин)

 

План:

1). Особливості розвитку середньовічного світу.

2). Слов’янські племена. Теорії походження Київської Русі. Походження назви “Русь”.

3). Історичне значення та проблема спадщини Київської Русі.

4). Етапи та історичне значення Галицько-Волинського князівства.

5). Українські землі в епоху Пізнього Середньовіччя. Литовська держава.

 

1). Термін «середні віки» запропонували у 15 ст. італійські гуманісти. Сучасні вчені-медієвісти, які досліджують історію Середньовіччя визначають хронологічні межі європейських середніх віків кінцем 5-15 ст. Раннє Середньовіччя (кінець 5 – перша половина 11 ст.), Розвинене середньовіччя (11-13 ст.); Пізнє Середньовіччя (14-15 ст.). Більшість істориків погоджуються, що спільною рисою середньовічного світу можна вважати організоване християнство. Поступово у суспільній думці формується уявлення про творчий потенціал цієї релігії, про консолідуючу силу триєдиного Бога, який явився у світі в образі боголюдини – Христа. По суті, християнська Церква перетворилася на соціально-політичну організацію. У 5 – 8 ст. активізується місіонерська діяльність християнської церкви в Європі. Провідником християнізації виступала світська влада, яка вбачала в церкві свого союзника. Церква в умовах Середньовіччя формувала релігійну свідомість, сприяла розвиткові освіти і культури, сприяла зміцненню єдності Європи.

Характерні риси Середньовіччя: масштабні міграції та завоювання (Велике переселення народів 4-7 ст., проникнення в Європу вікінгів, арабів, слов’ян, угрів (8-10 ст.), татаро-монгольська навала 13 ст. тощо); формування основних суспільних станів: «тих, що моляться» (духовенство), «тих, що воюють» (рицарство), «тих, що працюють» (селяни, ремісники, купці); з’являються три світи – католицький, православний, ісламський; низький рівень освіченості; дуже тісний зв’язок культури від християнської релігії та церкви; ієрархизація суспільства.

В умовах Середньовіччя мав місце високий рівень смертності через війни, хвороби та голод: під час епідемії чуми смертність сягала 25-70 %; середня тривалість життя тривала 40-45 років; значна кількість чоловіків – воїни, монахи, науковці, священики, залишалися неодруженими. Середньовічна людина трактувалася неоднозначно: як подоба Бога і водночас – як гріховна істота. Праця розцінювалася як шлях до спасіння, а людина отримувала шанс спокутувати свої гріхи. Людину переконували бути ким, ким її створив Бог; прагнення підвищити свій соціальний стан уважався проявом гордині.

Великий вплив на середньовічне суспільство мала Візантійська імперія (395-1453 рр.), яка зберегла для нащадків античну культуру Еллади та Риму, збагативши її своїми традиціями; звісно ж країни Європи (Англія, Франція, Німецька імперія в особі Оттона І та ін.); окремі мусульманські цивілізації (Арабський халіфат, Османська імперія), норманські завоювання (8-11 ст.) у Європі (напади на Францію, Англію, Північну Італію та ін.).

2). Українське середньовіччя ми пов’язуємо передусім зі слов’янською цивілізацією, державою Київська Русь, Галицько-волинським князівством, а також Литовсько-руською державою.

Слов’яни є автохтонним (корінним) населенням Європи індоєвропейського походження. Праслов’янські племена згадуються вперше в римських джерелах початку І тис. н.е. під іменем венедів, а прабатьківщина слов’ян на думку більшості вчених, охоплювала територію від середньої течії Дніпра до Вісли. Ряд істориків ототожнюють слов’ян також зі склавинами та антами. Під час Великого переселення народів (ІУ ст.) слов’яни розділилися на склавинів (предків нинішніх західних і південних слов’ян) та антів (предків східних слов’ян). Ареал проживання антів – межиріччя Сіверського Дінця та Дністра, а також Північне Причорномор’я. Основне заняття слов’ян – землеробство, осіле скотарство, полювання, рибальство. У слов’ян були розвинені ремесла (ковальство, ткацтво, гончарство, торгівля).

Анти ще в ІУ ст. н.е створили державне об’єднання, котре багато сучасних істориків звуть Антським союзом. Проіснував цей Антський союз близько трьох століть і, очевидно, розпався під ударами кочовиків. Після його розпаду на території України, де розселилися східні слов’яни, утворилися племінні об’єднання: поляни, древляни, сіверяни, тіверці, уличі, дуліби, білі хорвати, дреговичі. У найбільш вигідному геополітичному становищі опинилися поляни, які проживали у Середньому Подніпров’ї на перехресті важливих торговельних шляхів. Саме поляни стали центром консолідації східнослов’янських земель. Їх столицею був Київ. Першими київськими князями, існування яких зафіксовано письмовими джерелами, були Аскольд і Дір, що правили в середині ІХ ст.

882 р. новгородський князь Олег разом із сином варязького князя Рюрика Ігорем, захопили Київ, об’єднавши Київські і Новгородські землі. Розпочалася консолідація східнослов’янських племен. Таким чином, утвердження Олега в Києві знаменувало створення великої держави східних слов’ян – Київської Русі. Нині в історичній науці немає чіткої думки, щодо походження та дефініції назви “Русь”, а також щодо виникнення держави Київська Русь.

Поширеною свого часу була норманська теорія. Суть в тому, що нормани (скандинави, варяги) нібито відіграли вирішальну роль у створенні Давньоруської держави, бо мовляв східнослов’янські племена були нездатні без допомоги ззовні заснувати могутню державу. І справді в ту пору варяги були дуже могутньою військово-торгівельною силою, котра шукала нові шляхи збуту своєї продукції та закупівлі іноземної. А Київ вдало геополітично і геоконфесійно розміщений, і контроль над територією Київського князівства давав можливість контролювати увесь дніпровський шлях. Насправді ж, археологічна наука не виявила слідів тривалого перебування або домінуючого економічного чи побутового впливу скандинавів у Середньому Подніпров’ї періоду заснування Руської землі. До того ж на східнослов’янських землях вони з’явилися тоді, коли тут вже існувала власна державність.

Більшість сучасних українських істориків дотримуються анти норманської теорії. Тобто, з варягами чи без варягів східні слов’яни були в змозі утворити свою державу, бо процес державотворення розпочався у східних слов’ян ще до приходу варягів; та й у слов’ян на ту пору склалися всі необхідні внутрішні соціально-економічні передумови.

Немає визначеності і щодо назви “Русь”. Русами, за однією з версій, називали племена варяг, котрі започаткували державу. За іншими версіями, руси – це одне зі слов’янських племен яке жило в середній течії Дніпра, або ж давнє слов’янське божество, від імені якого і походить держава. Назва “Русь” передусім поширилася на полян, що панували у протодержавному утворенні на Наддніпрянщині, а потім і на всіх східних слов’ян. Цим же словом стали іменувати й державу з центром у Києві. Імовірно, слово “Русь” виникло не як етнонім, а як політична назва державного об’єднання. Назва Україна в означенні «край, рідна земля» вперше згадана в Київському літописі 1187 р. щодо Переяславської землі.

 

3). В історії Київської Русі можна умовно виділитичотиривідмінних періоди. Перший період охоплює князювання Олега, Ігоря, Ольги і Святослава (882-972 р.) Це період швидкого територіального зростання Русі і поступової консолідації держави. Другий період охоплює князювання Володимира Великого і Ярослава Мудрого (980-1054 рр.) Це був період економічного та культурного розквіту Київської держави, досягнення нею вершини політичної могутності. Третій період – це період поступового політичного ослаблення Київської Русі. Найбільш відомі князі цього періоду – Володимир Мономах, князь Мстислав (1054-1132 рр.). Четвертий період протривав найдовше – понад сто років (1132-1240 рр.) і характеризувався подальшою поліцентризацією Київської Русі, держава вступила в смугу політичної та економічної роздробленості. Монголо-татарська навала (1237-1241 рр.) призвела до остаточного зруйнування Київської Русі.

Київська Русь відіграла велику роль в українській та світовій історії. Не випадково ж Київську Русь порівнюють з імперією Карла Великого (роки життя 768-814). Київська Русь поклала початок державності у багатьох неслов’янських народів, прискорила економічний, політичний, культурний розвиток східних слов’ян; прийняття християнства (988 р.) дало величезний поштовх розвиткові культури, наприклад храмобудівництву. Скажімо, Ярослав Мудрий заснував Києво-Печерську Лавру, збудовано Софійський собор, діяв перший збірник законів – “Руська правда”. Щоправда й до появи Київської Русі існували слов’янські держави: князівство Само (7 ст.), Велико моравська держава (9 ст.), польська держава князівської династії П’ястів (Х ст.) та ін.

У цю пору значно зріс авторитет східних слов’ян у Європі, про що свідчать широкі міжнародні зв’язки Київської Русі, шлюбні союзи з королівськими династіями Західної Європи. Колосальний авторитет серед тогочасних європейських кіл мав Київ, якого порівнювали з Константинополем. До того ж, варто врахувати ту обставину, що саме Київська Русь значною мірою, в силу свого географічного розташування захистила Європу від кочових Орд Сходу.

Зрозуміло, що в силу вищеназваних моментів проблема спадщини Київської Русі не могла не виникнути.

Більшість російських істориків зараз вважає, що Київська Русь – початковий етап історії Росії, наступницею Київської держави стала Московська держава. Більше того, російський історик ХІХ ст. М. Погодін виступив з теорією, що в Київській Русі, мовляв, до сер. ХІІІ ст., мешкали росіяни, котрі після татарської навали переселилися на Північ. Натомість на «порожнє місце» прийшли переселенці з Волині і Галичини, які, мовляв, і явилися предками сучасних українців.

За радянською ідеологією, мовляв, в Київській Русі сформувалася єдина давньоруська народність (спільна мова, традиції, культура), з якої після розпаду Київської держави, з часом, утворилося три народи – український, російський і білоруський. Вона є не правдива, бо ще до об’єднання в одну державу, східнослов’янські племена існували самостійно, відчували впливи з боку різних етносів.

Визначний український історик – Михайло Грушевський твердив, що історія і культура Київської Русі творилися передусім предками українців, бо основною територією формування держави слугувала Середня Наддніпрянщина з центром у Києві, де споконвіку жив український народ, нікуди з них не переселявся, створивши тут свої звичаї, мову, літературу, мистецтво. Наступницею Київської Русі стало Галицько-Волинське князівство.

Утім, мабуть треба визнати, що східно-слов’янське населення не було однорідним і складалося з трьох основних етнічних груп: південні русичі, північні русичі, західні русичі. На основі цих трьох етнічних груп відбувався процес формування відповідно української, російської і білоруської націй. Водночас, український етнос і українська мова відокремлюються вже в період Давньоруської держави. Про існування протоукраїнських мовних рис у давньоруський період свідчать лінгвіністичні дослідження.

 

 

4). Галицьке іВолинське князівства були розвиненими південно-західними територіями Русі, які мали свої особливості в порівнянні з іншими князівствами. Зокрема, віддаленість Галичини і Волині від Києвазабезпечувала відносну незалежність цих земель від центральної влади; князівства були розміщені на перехресті торгових шляхів: з Балтійського моря в Чорне, з Русі до Центральної та Південно-Східної Європи; існувала віддаленість від кордону зі Степом, що захищало від нападів кочовиків. Галицьке князівство виникло наприкінці ХІ ст., а Волинське князівство – в середині ХІІ ст. з центром у м. Володимирі.

До 1199 р. обидва князівства розвивалися самостійно. Зміцнення Галичини відбулося за князя Володимирка (1124-1153) і його сина Ярослава (1153-1187). Волинське князівство, відокремившись від Києва, спочатку розпалося на дрібні князівства. Забезпечити єдність Волинської землі вдалося князю Романові Мстиславовичу. 1199 року йому вдалося об’єднати Волинську і Галицьку землі. Створення Галицько-Волинського князівства стало важливим етапом в історії української державності. Впродовж 1205-1238 рр. мав місце тимчасовий розпад Галицько-Волинського князівства, викликаний загибеллю Романа Мстиславовича і посиленням боротьби бояр за владу. Свого розквіту князівство досягло за Данила Галицького, історіографія якого вважає одним із найвидатніших руських князів. Після смерті цього князя (1264 р.), Галицько-Волинське князівство, будучи ослабленим боротьбою з татарами, боротьбою між боярами і князями, стало об’єктом агресії з боку сусідніх держав і не змогло відстояти незалежність.

Утім це була друга велика держава в українських землях після Київської Русі, спадкоємниця Київської русі, що продовжила її культурні традиції. Споруджувалися нові міста, галицькі князі тісно контактували з сусідніми європейськими державами (князь Роман одружився з візантійською принцесою Анною); в час Данила Галицького до цієї держави входили території Київського, Турово-Пінського князівств, Берестейська і Люблінська землі, – тобто держава виступила в ролі великого консолідатора українських ідей; значною мірою ця держава врятувала Європу від монголо-татар; до того ж, Галицько-волинська держава своєю орієнтацією на Захід відкрила доступ в українські землі західноєвропейським культурним впливам.

 

5). Литовське князівство утворилося в ХІІІ ст.А вже вХІУ ст. Литва здобула більшу частину білоруських та українських земель. Так утворилося Велике князівство литовське, у складі якого руські землі становили 9\10 території. Тобто уся Правобережна і частина Лівобережної України входили до Литви (Київщина, Переяславщина, Поділля, Волинь, а на перших порах також Чернігівщина, Новгород-Сіверщина). Які причини?

По-перше руські землі були ослаблені золотоординським ігом, що поклало початок просуванню литовців на Русь і сприяло їх успіху; населення руських земель віддавало перевагу Литві перед Ордою, у протистоянні між цими державами виступило на боці Литви. Історики часто кваліфікують просування Литви в руські землі не як завоювання, а як “мирне приєднання”, як “тиху експансію”. Литовські князі, щоб забезпечити управління величезними завойованими територіями, майже спершу не втручалися у життя українських земель. “Старого не змінюємо, а нового не запроваджуємо” – таким був принцип їх правління. Литва майже не змінила адміністративно-територіального устрою українських земель; удільні князі перебували у васальній залежності від великого литовського князя, несли військову службу, сплачували данину.

З іншого боку, Литва потрапила під великий культурний вплив своїх слов’янських підданих – литовські князі християнізувалися, вживали староруську мову, складали закони на основі “Руської правди”. Литовські роди зливалися з руською знаттю. Уряд Великого князівства Литовського не перешкоджав місцевому населенню у збереженні і розвитку національних особливостей. У зв’язку з цим багато істориків (О.Єфименко, В. Антонович, М. Брайчевський та ін.) називають князівство Литовське – Литовсько-руським. Щоправда, автономія українських князівств посилювала сепаратистські тенденції. Аби не допустити цього, Литовський уряд у другій половині ХУ ст. взяв курс на ліквідацію удільних князівств. На думку історика В. Смолія, у 1471 р., з ліквідацією Київського князівства була остаточно перервана традиція державотворення на українських землях.

Разом з тим, доля Галичини, Закарпаття, Буковини, північно-східних та південних українських земель в епоху Пізнього середньовіччя склалася по-іншому). Зокрема Галичина з 1387 р. перебувала в складі Польщі, де в 1434 р. було створене Руське воєводство. Закарпаття в середині ХІІІ ст. було включене до складу Угорського королівства. Буковина, що у середині 14 ст. також відійшла до Угорщини, невдовзі опинилася в складі Молдавського князівства, а Чернігово-сіверські землі відійшли до Московського царства. Українське Причорномор’я перебувало в складі Золотої Орди. Упродовж усього часу українське населення було позбавлене широких прав та свобод.

 

 

Лекція 3