Соц.-ек. Перетворення в Україні на основі НЕПу



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Соц.-ек. Перетворення в Україні на основі НЕПу



Суть непу вбачалась у зміцненні союзу робітників і селян, оскільки внаслідок такої консолідації можна було вирішити проблеми економічної відсталості країни.Неп - передбачав заміну продрозкладки продподатком; використання товарно-грошових відносин, формування ринку; кооперування трудящих; запровадження госпрозрахунку,посилення особистої зацікавленості у результатах праці; тимчасовий допуск капіталістичних елементів у економіку. Ця модель базувалася на концепції шляху до соціалізму через державний капіталізм.

Основними чинниками економічного розвитку країни ставали: державна монополія у зовнішній торгівлі; державна власність на значну частину середньої промисловості, торгівлі,транспорту; госпрозрахунок у промисловості, діючий в обмеженому вигляді лише на рівні трестів (об'єднань підприємств), що перебували у власності держави; нееквівалентний обмін з селом на основі продподатку; гальмування розвитку крупного індивідуального господарства на селі. Протягом короткого часу сільськогосподарська кооперація республіки зосередила у своїх руках значну частину товарної продукції. До кінця відбудовчого періоду в Україні усіма видами кооперації було охоплено більшу частину сільського населення республіки. Неп зумовив суттєві зміни і в промисловості. Контролюючи важку промисловість, держава передала в оренду організаціям, а також приватним особам дрібні підприємства. Замість надцентралізованих бюрократичних управлінь (главків), що гальмували неп, було запроваджено трести, які й стали основними ланками управління державною промисловістю. Перші трести в Україні було організовано восени 1921 р. Невдовзі один за одним виникають «Тютюнтрест», «Маслотрест», «Цукротрест», «Південьсталь».

 

 

26.Період Руїни в українській історії 1663-1687 рр. - цей період в історії України називається Руїною. У 1664р. польські війська здійснили похід на Ліобережну Україну, але зазнали поразки. На Правобережжі почалося повстання. Гетьман Тетеря втікаю у Польщу , на його місце обирають Петра Дорошенка (1665-1676рр.). У 1667р. разом із татарами Дорошенкові вдалося вигнати поляків із Правобережжя і встановити кордон по р. Горинь. У цей час лівобережний гетьман Брюховецький посилив залежність України від Москви, підписавши Московські статті 1665р. Гетьмана мали обирати за вказівкою царя, кількість гарнізонів московських військ збільшувалася, царські воєводи могли збирати податі на свою користь. Посилення податкового гніту викликало народні повстання 1666 і 1668 років. Цим скористався Дорошенко і ввів свої війська на Лівобережну Україну. Брюховецького вбили, Дорошенко на деякий час стає гетьманом обох сторін, об’єднавши Україну. Неприємності у сімї змусили його повернутися до Чигирина. У цей час московські урядовці обрали нового гетьмана – Дем’яна Многогрішного (1668-1672рр.) За Глухівськими статтями 1669р. кількість залог у містах України зменшувалася, збір податків перекладався на козацьку старшину. Старшина була незадоволена новим гетьманом, тому дискредитувала його. Многогрішного скинули и заслали в Сибір. Новий гетьман – Іван Самойлович (1672-1687рр.) На Правобережжі Дорошенко приймає протекторат Туреччини на тих самих умовах, що й Молдавія з Волощиною. Україна отримувала автономію, не повинна була навіть платити султанові ніякої податі, тільки постачати йому військо.У 1672р. турецькі, татарські, молдавські та українські війська Дорошенка розгромили польську армію під м Бучачем, і польський уряд змушений був підписати Бучацький мирний договір. Поділля відходило до Туреччини, а Брацлавщина і Київщина були під владою Дорошенка. У 1674р. Війська Самойловича вступили на Правобережжя, Дорошенко зрікається булави.У 1681р. між Москвою і Туреччиною біло підписано мирну угоду, за якою остання відмовилася від претензій на Лівобережну Україну та Запоріжжя, але Правобережжя залишалося під її контролем. У 1668р. Москва підписала з Польщею «Вічний мир», який зберіг поділ України на дів частини. Москва приєдналася до анти турецької «Священної ліги». У 1687р. організований перший Кримський похід московських і українських військ, який закінчився невдачею. Винним невдачі став Самойлович, тому його скинули з посади і заслали до Сибіру.

33.Громадівський рух на початку 70-х рр. Наприкінці 60-х рр. в умовах послаблення антиукраїнської політики відбувалося відновлення громадівського руху, але вже як нелегального. Центром відродженого громадівського руху знову став Київ, де сконцентрувалися значні інтелектуальні сили. Поряд із колишніми громадівськими діячами з’явилася талановита молодь – М.Зібер, О.Русов, С.Подолинський та ін., яка додала динамізму українському рухові. Завдання кожного громадівця полягало в конкретних справах за своїм фахом: історія, мовознавство, література тощо. У 1873 р. громада виступила зі своєю політичною програмою, основною тезою якої була вимога федеративного ладу Росії з наданням широкої автономії Україні. У своїх переконаннях значна частка громадівців дотримувалася досить радикальних поглядів, особливо діячі Одеської громади (Л.Сименський, М.Климовський, М.Боровський, А.Крижановський, І.Луценко). Стара Київська громада Після Емського указу громадівський рух не припинився. Попри те, що серед частини українських діячів переважали були занепадницькі настрої, український рух досяг такого рівня, що ніякими указами зупинити його вже було неможливо.Діячі Київської громади, заявивши про розпуск організації, продовжили свою діяльність підпільно. Відтак чисельність громади зменшилася з 100 до 55 осіб.У нових умовах київські громадівці й далі переймалися справами культури, взаємодопомогою, підтримуючи «свідомих українців» і допомагаючи їм влаштовуватися на службу.Залучення нових членів відбувалося за рекомендацією щонайменше двох громадівців, після оголошення на двох зібраннях, на третьому зібранні таємним голосуванням; якщо хоч один голос був проти, то такого кандидата не приймали, бо в такому братстві, яким вважалася громада, не могло бути того, щоби хтось «проти когось щось мав».Така система формування громади робила її консервативною і вирізняла з-поміж інших громад, що засновувалися молоддю. Від цього й походила назва – стара Київська громада.Погром українського руху після Емського указу поставив перед його провідниками питання про подальший напрям розвитку. Суто підпільна робота була несумісною з культурницькою діяльністю. Як і на початку 70-х рр. постала проблема знайти легальну трибуну для пропаганди своїх ідей.У межах Російської імперії, де українська мова перебувала під забороною, це було неможливо. Тому вирішили організувати український національний центр за кордоном, який мав налагодити видання вільної української преси і репрезентувати український рух у Європі. Виконати таке завдання громада доручила М.Драгоманову, якого за Емським указом увільнили від роботи в Київському університеті.2. Молоді громади. Михайло Петрович Драгоманов (1841–1895) належав до молодшого покоління старої Київської громади. погляди Драгоманова привносили в український рух нову ідеологію. У суспільному русі в Україні завдяки Драгоманову з’явилася нова мета – досягти рівня передових європейських країн. Він уважав, що український демократичний рух має поєднувати соціально-економічні й національні засади. Драгоманов виходив із можливості реорганізувати Російську імперію. Він бачив її не централізованою державою, а вільною конфедерацією автономних регіонів. Такі його погляди спиралися на положення, що в українському суспільстві не було сил, які могли б довести справу національного визволення України до кінця. Сміливою була стаття Драгоманова «Пропащий час», в якій він доводив, що під російським правлінням українці більше втратили, ніж набули.. З болем у серці Драгоманов писав, що освічені українці звичай трудяться для всіх, тільки не для України та її народу. Наступ на українську культуру 1875–1876 рр. змусив Драгоманова покинути Батьківщину. У Женеві він разом з іншими українськими політемігрантами видавав часопис «Громада» (18781882 рр.), який став першим українським часописом, де були узагальнені погляди громадівців і висунуто програму українського руху. В основі програми лежали такі принципи, як демократизм (запровадження демократичних прав і свобод та відповідних інститутів, які б їх захищали), федералізм, культурництво, еволюційність (впровадження нового ладу шляхом поступових реформ), соціалізм (запровадження соціальної справедливості). У 1889 р. Драгоманов переїхав до Софії, де викладав у Софійському університеті.Драгоманов мав вплив на українців не лише в Росії, а й у Галичині. Його ідеї особливо припали до вподоби молоді Галичини. Згодом там було засновано першу українську соціалістичну партію (Русько-українська радикальна партія). Поширенню соціалістичних ідей та створенню гуртків у Галичині та Наддніпрянській Україні допомагали друзі Драгоманова – Микола Зібер і Сергій Подолинський.Під впливом ідей Драгоманова в Наддніпрянській Україні поставали молоді громади, в яких гуртувалася переважно студентська молодь. Їх приваблювала ідея поєднання боротьби за національне і соціальне визволення.Для українського руху цінними були не лише ідеї Михайла Драгоманова, а й його жертовність, послідовність в обстоюванні власних принципів. Погляди Драгоманова стали неодємною частиною суспільно-політичної думки другої половини XIX – початку ХХ ст.

29. Початок першої світової війни. Наростання політичної кризи у світі, загострення капіталістичних протиріч наприкінці 19 ст. і особливо на початку 20 ст., призвели до створення в Європі двох ворожих воєнно-політичних союзів: Антанти, що об"єднувала Англію, Францію, Росію та "Троїстого союзу", до складу якого входили Німеччина, Австро-Угорщина та Італія. Вони й зіткнулись у першій світовій війні.На початку 20 ст. ситуація на Балканах стала вкрай напруженою.Балканські народи вели боротьбу за визволення з-під османського гніту. Їх підтримували держави Антанти, сподіваючись використати у боротьбі проти австро-нимецького блоку. Влітку 1914 р. протиріччя між двома воєнно-політичними блоками європейських держав - Троїстим союзом і Антантою загострилися до краю."Пороховою бочкою Європи" став Балканський півострів. За підтримки Німеччини Австро-Угорщина почала відкрито готуватися до війни проти Сербії. Поблизу сербського кордону австрійські війська проводили маневри.Наслідник австрійського престолу, войовничий Франц Фердінанд прибув з візитом до столиці Боснії Сараєво.Франц Фердінанд був крайнім мілітаристом, керівником "воєнної партії" в Австрії, одним з головних підпалювачів війни. За три тижні до своєї загибелі він приймав у своїй літній резиденції Конопиште німецького імператора Вільгельма ІІ. Там вони домовлялись про плани війни. Патріотичні кола Сербії розцінили приїзд принца до Сараєво як виклик. 28 червня 1914 року Франц Фердінанд був убитий членом сербської націоналістичної організації "Млада Босна" Г.Принципом. Заручившись підтримкою Берліна, Відень пред"явив 23 липня Сербії ультиматум. Союзниця Сербії Росія спробувала владнати конфлікт мирним шляхом, запропонувавши проект дипломатичного демаршу країн Антанти. Однак союзники відмовились, а президент Франції Р.Пуанкаре наполягав на проведенні "твердої" політики щодо австро-німецького блоку. Незважаючи на те, що сербія погодилася майже з усіма вимогами ультиматуму, 28 липня Австро-Угорщина оголосила їй війну.Першого серпня Німеччина оголосила війну Росії і відповідно до свого стратегічного плану концентрувала війська на західних кордонах. Росія почала загальну мобілізацію. 3 серпня Німеччина оголосила війну Франції, а перед Бельгією висунула вимогу пропустити свої війська через її територію. З вимогою поважати нейтралітет Бельгії виступила Англія. Порушення нейтралітету Бельгії стало приводом для оголошення Англією 4 серпня війни Німеччині. Так почалася перша світова війна.Причини першої світової війни. Перша світова війна різко загострила всі суперечності капіталізму, у тому числі й внутрішні суперечності країн-учасниць війни, створила в них обстановку революційної кризи. Основною її причиною було небачене загострення суперечностей мпровідними країнами світу, внаслідок нерівномірності їх економічного розвитку, змінилося співвідношення сил у світовій економічній системі.Німеччина після 70-х років 19 ст. розвивалася у 3-4 раза швидше ніж Англія і Франція, а Японія - разів у 10 швидше, ніж Росія. Особлив високого рівня розвитку капіталізму досягли США, внаслідок чого США і Німеччина, які раніше відставали в економічному розвитку, на зламі 19-20ст. вийшли на 1-е та 2-е місця по випуску промислової продукції, відсунувши Англію і Францію. Це стало причиною виникнення гострого суперництва між цими країнами за політичне панування у світі, за переділ ринків сировини ізбуту.На той час важливу роль у боротьбі за політичне й економічне панування у світі відіграла наявність чи відсутність колоніальних володінь.До початку 20 ст. поділ світу між великими державами в основному був заверешений. Колоніальні імперії створили головним чином Англія та Франція, натомність у Німеччині, США ті Японії бракувало колоніальних володінь.Намагання переділити колонії і сфери впливу було однією з головних причин першої світової війни. Другою причиною війни був той факт, що на початку 20 ст. розвиток науково-технічного прогресу привів до появи нових, більш могутніх засобів винищення людей. Почалася гонка oзброєнь, на якій наживалися військові монополії. Одночасно відбувалася мілітарізація свідомості величезних мас людей.Існувала можливість владнати конфлікт мирним шляхом, об"єднавши зусилля Росії, Англії, Франції. Але аналіз міжнародної ситуації напередодні війни свідчить, що це не так. По-перше,поділ Європи на два ворогуючі блоки держав-Антанту і Троїстий союз- вже означав неминучість великої європейської війни.По-друге, намітилися головні цілі протиборствуючих сторін і відповідно розроблялися плани ведення війни.По-третє,в усіх країнах Європи нечуваного розмаху досягла гонка озброєнь, зростала чисельність армій. У липні 1913 р. німецький Рейхстаг затвердив закон про збільшення армії в мирний час на 136 тис. осіб, а на початок війни чисельність сухопутної німецької армії досягла 800 тис. осіб. У 1912 р. в Австро- Угорщині було прийнято новий військовий закон, який передбачав збільшення рекрутського набору до 200 тис. осіб і додаткові асигнування на збройні сили. У серпні 1913 року французький уряд ухвалив закон про подовження терміну служби з 2 до 3 років і зниження призовного віку з 21 до 20 років, що дало змогу довести чисельність армії майже до 900 тис. осіб. Найчисельнішою була російська армія. Якщо в 1912 р. вона становила 1 млн 400 тис. осіб, то після прийняття у 1913р. "Великої програми щодо посилення армії" мала збільшитися на 400 тис. осіб. Перша світова війна була наслідком протиріч капіталізму на його імперіалістичній стадії. На початку війни відбувся розкол в українському національному русі. В серпні 1914 р. у Львові засновано Головну Українську Раду – міжпартійний блок, куди ввійшли представники радикальної, соціал-демократичної і національно-демократичної партій (керівник К. Левицький). Завдання: відверта проавстрійська позиція, захист Австро-Угорської держави. Мета: надання західноукраїнським землям статусу автономної області, хоча були і представники, які закликали йти далі, до возз’єднання з Великою Україною. В Наддніпрянській Україні частина учасників національного руху, яка виражала лінію Товариства українських поступовців, стояла на оборонних позиціях, на яких в основному знаходилась УСДРП (С. Петлюра та ін.). Суть: за свою вірність Росії у війні вона відплатить українцям наданням політичної автономії. Безперечно, то була наївна віра в можливість переродження імперії.Друга частина українського руху – група емігрантів із Східної України (Д. Донцов, В. Дорошенко, А. Жук, М. Меленевський та ін.) створили у Відні громадську організацію – Союз Визволення України (СВУ). Програмні вимоги: поразка Росії у війні; створення самостійної Української держави з конституційним монархом, демократичним устроєм, рівноправ’ям і свободою для всіх національностей, самостійною українською церквою. СВУ виступав за співробітництво з Німеччиною і Австро-Угорщиною для досягнення цієї мети.Москвофіли Західної України заснували в еміграції у Києві “Карпато-русский освободительный комитет”, який звернувся до галичан з закликом зустрічати російську армію як визволительку. З метою підтримки Росії у війні був створений Комітет Південно-Західного фронту Всеросійського Союзу земств і міст (А. Ніковський, Д. Дорошенко та ін.).Слід відзначити, що частина громадcькості, політичних сил, особливо із УСДРП, підтримувала більшовицьку тактику боротьби: перетворення війни імперіалістичної в громадянську.В процесі війни відбувались деякі зміни в тактичних діях тієї чи іншої політичної сили.Отже, Перша світова війна зумовила негативні тенденції в українському національному русі, що призвело до його розколу в тактиці по відношенні до війни, до майже повної обмеженості легальних можливостей політичної та культурної діяльності.

34. Українські землі у складі Російської та Австрійської імперій в кінці XVIII - першій половині XIX ст.Колоніальна політика Російської імперії щодо України у XVIII ст. Особливістю перебування Лівобережжя і Слобожанщини у складі Росії в другій половині XVIII ст. був тотальний, безперервний, хоча і хвилеподібний наступ самодержавства на права України. російська політика в українському питанні у цей час пройшла кілька етапів.I етап (1734—1750) — посилення імперського тиску. Після смерті Д. Апостола в Петербурзі було прийнято ухвалу: нового гетьмана не обирати, а всю повноту влади передати тимчасовому державному органу, що дістав назву «Правління гетьманського уряду». До нього входило шість осіб: троє росіян та троє українців. На чолі правління став князь О. Шаховський. Характерними рисами цього періоду були свавільне втручання російських чиновників у всі сфери суспільного життя, русифікація українського населення, терор «Таємної канцелярії». Ситуація ускладнилася ще й російсько-турецькою війною (1735—1739),під час якої Україна стала основною базою для російських військ, постачальником матеріальних та людських ресурсів. Наслідки війни були катастрофічними для українського народу: загинуло 35 тис. осіб. Військові втрати, нескінченні мобілізації селян для обозів призводили до обезлюднення, спустошення краю. Внаслідок війни Україна зазнала збитків на 1,5 млн крб. II етап (1750—1764) — тимчасове уповільнення процесу російської експансії. У 1750 р. Україну чекав черговий поворот долі — саме цього року останнім гетьманом стає брат фаворита нової імператриці Єлизавети — К. Розумовський. Російський уряд уповільнив, але не припинив свого наступу на українську автономію. Про це переконливо свідчить той факт, що крім старих традиційних обмежень (гетьману заборонялося листуватися з іноземними державами, російська сторона призначала полковників та ін.) у цей час з'явилася низка нових: 1754 р. ліквідовується митний кордон між Гетьманщиною та Росією; 1761 р. Київ назавжди переходить під пряме імперське правління; 1754 р. гетьману наказано подавати фінансові звіти російському уряду про прибутки та витрати Гетьманщини. Навіть перебуваючи тривалий час у Санкт-Петербурзі, гетьман приділяв багато уваги Україні. Було проведено судову реформу, внаслідок якої Гетьманщину поділено на 20 повітів, кожен з яких мав власний суд. Намагаючись забезпечити собі тили, створити опору в найвпливовішій частині українського суспільства, К. Розумовський йде назустріч старшині і 1760—1761 pp. забороняє переходи селян без письмової згоди пана, починає скликати з'їзди старшини — Генеральні Збори, які мали тенденцію до перетворення на шляхетський парламент на зразок польського сейму. Було проведено певну модернізацію війська: удосконалено артилерію, введено однакове озброєння та уніформу. К. Розумовський виношував плани відкриття у Батурині університету. Однак прихід до влади Катерини II (1762—1796) кардинально змінив ситуацію. Спроба добитися визнання спадковості гетьманства для свого роду закінчилася для К. Розумовського втратою гетьманської булави. III етап (1764—1783) — остаточна ліквідація української автономії. Після ліквідації гетьманства 1764 р. вся повнота влади в Україні зосередилася в руках Другої Малоросійської колегії на чолі з графом П. Румянцевим. Було взято жорсткий курс на централізацію та русифікацію. Суть цієї політики виражена короткою фразою імператриці: «Коли в Малоросії зникнуть гетьмани, треба зробити все, щоб стерти з пам'яті їх та їхню добу». У 1775 р. було знищено Запорозьку Січ, у 1781 — ліквідовано полкову систему на Гетьманщині, утворено намісництво за російським зразком, у 1783 р. юридично оформлено кріпацтво, крім того, на селян Лівобережжя і Слобожанщини поширювалися загальноросійські закони. Намагаючись задобрити та підпорядкувати собі українську еліту, Катерина II 1785 р. видала «Жалувану грамоту дворянству», відповідно до якої українська знать звільнялася від військової служби та урівнювалася у правах з російським дворянством. Внаслідок цих акцій було остаточно ліквідовано українську автономію.Отже, тотальний наступ російського царату на українські землі в XVIII ст. характеризувався прогресуючим обмеженням українських прав та вольностей; посиленням тенденцій централізації, уніфікації, русифікації; цілеспрямованим розколом українського суспільства (заохоченням чвар між старшиною та гетьманом, підбурюванням селян проти старшини); хижацькою експлуатацією людських та матеріальних ресурсів українських земель. Західноукраїнські землі під владою Австрійської імперії Наприкінці XVIII ст. розпочався новий період у житті західноукраїнських земель. до складу багатонаціональної Австрійської імперії після першого (1772) та третього (1795) поділів Польщі відійшла Галичина, а після укладення австро-турецької Константинопольської конвенції (1775) під владою австрійського імператора опинилася Буковина. Крім того, з XVII ст. у складі Австрійської монархії під владою Угорського королівства перебувало ще й Закарпаття. У 1779 р. Марія-Тереза видала патент (імператорський наказ), у якому вимагала від поміщиків поводити себе з селянами «по-людськи». Її спадкоємець Йосиф II пішов ще далі: у 1782 р. його патентом було скасовано особисту залежність селян від дідичів та надано їм певні права обирати професію без згоди пана, одружуватися, переселятися, передавати майно в спадщину тощо; 1784 р. сільським громадам були надані права самоврядування; 1786 р. запроваджено триденну панщину. Ці реформаційні кроки, спрямовані на скасування кріпацтва, робилися саме тоді, коли в українських землях, підвладних Російській імперії, це кріпацтво було юридично оформлене. Серйозні зрушення зумовили імперські реформи у сфері релігії: по-перше, церква підпорядковувалася державі; по-друге, змінився статус священиків — вони стали державними службовцями; по-третє, 1773 р. було ліквідовано орден єзуїтів, який до цього мав значний вплив на суспільне життя імперії; по-четверте, цісарським патентом 1781 р. покладено край дискримінації некатолицьких конфесій і зрівняно в правах католицьку, протестантську та греко-католицьку церкви. Модернізація суспільства вимагала серйозних змін у галузі освіти. проголосили загальну середню освіту; створили в містах і селах для широких мас населення цілу мережу навчальних закладів; перевели шкільну освіту на державний кошт; 1784 р. на місці закритої єзуїтської академії відкрили Львівський університет; дозволили початковій школі користуватися рідною мовою. До середини XIX ст. в західноукраїнських землях 2/3 селян не мали мінімуму землі, щоб забезпечити засоби існування своєї сім'ї. Феодальні відносини гальмували не тільки розвиток сільського господарства, а й промислового виробництва західноукраїнських земель. Ситуація ускладнювалася і колоніальною політикою Австрійської імперії, суть якої полягала в перетворенні західноукраїнського краю на ринок збуту та джерело сировини й дешевої робочої сили. Ці обставини призвели до того, що в середині XIX ст. виробництво промислової продукції на душу населення в західноукраїнських землях було в п'ять разів нижчим, ніж у чеських та німецьких областях імперії.Лише в 30— 40-х роках промисловість краю поступово виходить з кризи — у цей час в західноукраїнських землях активно функціонували майже 250 мануфактур.Продовжуючи славні традиції 1810—1825 pp., розгорнувся активний опришківський рух. Його лідерами у Східній Галичині були Ю. Оженюк, Д. Якимчук, П. Мельничук, а на Закарпатті — С. Товта, І. Кокоша та ін. У Північній Буковині найбільшим був виступ під проводом Л. Кобилиці (1812—1851), який 1843—1844 pp. очолив селян 22 громад. Реформи Марії-Терези та Йосифа II сприяли пробудженню національного життя в західноукраїнських землях. У 1816 р. з ініціативи священика І. Могильницького в Перемишлі виникла перша в Галичині культурно-освітня організація — «Товариство священиків», навколо якого гуртувалося патріотично настроєне греко-католицьке духовенство. Товариство стало активним оборонцем прав української мови, поборником українізації шкільництва. На початку 30-х років XIX ст. центром національного життя та національного руху в Галичині стає Львів. Саме тут виникає напівлегальне демократично-просвітницьке та літературне угруповання «Руська трійця». його засновниками були троє друзів-студентів Львівського університету і водночас вихованців греко-католицької духовної семінарії: М. Шашкевич (1811—1843), І. Вагилевич (1811—1866) та Я. Головацький (1814—1888), які активно виступили на захист рідної української .своє головне завдання вбачали в піднесенні статусу української мови, розширенні сфери її вжитку і впливу, прагненні «підняти дух народний, просвітити народ», максимально сприяти пробудженню його національної свідомості.Першою пробою сил для членів гуртка став рукописний збірник власних поезій та перекладів під назвою «Син Русі» (1833), у якому вже досить чітко пролунали заклики до народного єднання та національного пробудження. Наступним кроком «Руської трійці» став підготовлений до друку збірник «Зоря» (1834), який містив народні пісні, оригінальні твори гуртківців, історичні та публіцистичні матеріали. Наприкінці 1836 р. у Будапешті побачила світ «Русалка Дністровая. Зміст «Русалки Дністрової» визначають три основні ідеї: визнання єдності українського народу, розділеного кордонами різних держав, та заклик до її поновлення; позитивне ставлення до суспільних рухів та уславлення народних ватажків — борців за соціальне та національне визволення; пропаганда ідей власної державності та політичної незалежності.«Русалка Дністровая» стала підсумком ідейних шукань та своєрідним піком діяльності «Руської трійці». Незабаром це об'єднання розпадається. Повстання проти шляхти селян Галичини (1846), численні виступи буковинських та закарпатських селян, що були частиною могутньої революційної хвилі, яка піднімалася в імперії, змусили правлячі кола піти на поступки. У Галичині воно було скасоване у квітні 1848 p к.,. Суть селянської реформи зводилася до трьох положень: ліквідації юридичної залежності селянина від поміщика; наділення селян землею, яка переходить у їхню власність; сплати селянами поміщикам вартості ріпосних повинностей.

 

35.Перша Світова Війна та Україна Перша світова війна, яка розпочалася 19 липня 1914 р. між двома угрупованнями держав - Антантою (Росія, Велика Британія, Франція) і Троїстим союзом (Німеччина, Австро-Угорщина, Італія) - за переділ світу, стала періодом тяжких випробувань і втрат для України у стратегічних планах противників центральне місце відводилося загарбанню українських земель: царизм хотів завоювати Східну Галичину й Північну Буковину; Австро-Угорська монархія прагнула зберегти за собою Галичину, Буковину й Закарпаття а також захопити Волинь і Поділля; Німеччина мала намір включити українські землі до своїх володінь. Перша світова війна принесла багато лиха українському народові. З першого до останнього дня війни в українських землях, зокрема західних, відбувалися безперервні воєнні дії. Інші території опинилися в прифронтовій смузі, постачали фронтам живу силу, спорядження, продовольство, тягло. Економіка України на шкоду цивільному населенню була зорієнтована на воєнні потреби, занепадала і нищилась. До царської армії було мобілізовано близька 3,5 млн селян і робітників з України, а до австро-угорської - 250 тис. українців Галичини й Буковини і 2,5 тис. січових стрільців, загони яких сформувалися 1913 р. у Львові заходами молодіжних військово-спортивних організацій "Сокіл", "Січ", "Пласт" та ін. Ще до початку війни в Галичині було 96 таких загонів.Війна розколола український національно-визвольний рух. Міжпартійний блок Головна українська рада (ГУР), заснований націонал-демократами, радикалами й соціалістами 1914 р. у Львові, вбачаючи в Російській імперії основного ворога українського народу, закликав українців виступити на захист Австро-Угорської держави. Політичні організації, що стояли на засадах боротьби за самостійну українську державу, організували також у Львові Союз визволення України (СВУ), першим головою якого став Д. Донцов. Союз розробив програму створення автономної Української держави в разі завоювання Австро-Угорщиною українських земель, котрі перебували у складі Росії. Реалізацію цього завдання він пов'язував з царизму у війні. Інтереси західноукраїнського населення захищав у Віденському парламенті Український парламентський клуб на чолі з Є. Петрушевичем. У Наддніпрянській Україні частина політичних сил стала на позицію підтримки Росії у цій війні, сподіваючись на поступки царизму на користь українства після перемоги. В декларації "Війна і українці" С. Петлюра виступив на захист політики царизму у війні. Для підтримки воєнних зусиль Росії всеросійський Союз земств створив комітет Південно-Західного фронту, в складі якого працювали відомі діячі українського руху Д. Дорошенко, А. Ніковський, С. Петлюра. Останнього 1916 р. було призначено помічником уповноваженого Союзу земств на Західному фронті. Реакційні проросійські сили Західної України на чолі з москвофілами з початком війни емігрували до Києва, де за підтримки царського уряду створили "Карпато-русский освободительный комитет", який закликав галичан виступити на боці російської армії як їхньої визволительки. Осібну позицію займала частина поступовців і членів УСДРП, відмежовуючись як від русофілів, так і від германофілів. Зокрема, в декларації ТУПу "Наша позиція" (1916) проголошувалось: "Цю війну ми визнали чужою для себе справою, шкідливою українському та й усім іншим народам...". У Наддніпрянській Україні царизм заборонив видання газет та журналів, а також діяльність культосвітніх установ. Лідера ТУП М. Грушевського було вислано до Симбірська. Міністр закордонних справ С. Сазонов настійно закликав покінчити з українським національно-визвольним рухом назавжди.Західноукраїнські землі стали ареною воєнних дій, внаслідок чого страждало мирне населення. До вересня 1914 р. російська армія захопила Східну Галичину й Північну Буковину. Там було утворено генерал-губернаторства на чолі з графом Г. Бобринським і генералом Треповим. Вони позакривали загальноукраїнські видавництва й заклади культури, обмежили вживання української мови. Російська' православна церква розпочала переслідування греко-католицького духовенства. Сотні священиків-уніатів було заслано до північних районів Росії, у тому числі й митрополита А. Шептицького (до Суздаля). Взимку почали вивозити до Сибіру десятки тисяч українців. Люди ешелонами гинули в дорозі від холоду та хвороб.До осені 1915 р. російські війська, вибиті з Галичини й Буковини, закріпилися на лінії Кам'янець-Подільський - Тернопіль - Кременець - Дубно. Австро-угорська адміністрація, звинувативши українців у зраді, розгорнула проти них масовий терор. Десятки тисяч депортованих з Галичини людей опинилися в концтаборах Австрії та Німеччини. Лише в одному з них, під назвою "Телергоф", утримувалося в жахливих умовах близько 30 тис. українців. Влітку 1916 р. війська Південно-Західного фронту на чолі з генералом О. Брусиловим повели наступ і відтіснили ворога на лінію Чернівці - Коломия - Броди - Луцьк. На цьому наступальні операції припинилися. Обидві сторони зазнали великих втрат. До кінця 1916 р. російська армія втратила вбитими й пораненими 1,2 млн солдатів і офіцерів, полоненими - понад 2 млн чоловік. З фронту дизертирувало близько 1,5 млн військовослужбовців. Війна паралізувала роботу транспорту, промисловості й сільського господарства. Обсяг промислового виробництва скоротився на 30-50 %. Зерна в Україні 1916 р. було зібрано на 200 млн пудів менше, ніж до війни. Значно погіршилося матеріальне становище населення. Селяни, змучені тяжкими податками й поборами, відмовлялися виконувати воєнні перевезення, рити окопи. Понад 190 тис. робітників українських підприємств брали участь у страйках 1916 р. Першими навесні застрайкували металурги Подніпров'я і шахтарі Донбасу, залізничники Полтави, Крюкова, Харкова та інших залізничних вузлів. Влітку відбувся страйк на Харківському паровозобудівному заводі. Вимоги робітників мали економічний характер, але їхні промови на мітингах і зборах нерідко спрямовувалися проти царизму й війни. Антивоєнну агітацію розпочали українські соціал-демократи, поступовці та інші демократичні партії. Більшовицька фракція РСДРП закликала солдатів, робітників і студентів боротися за перетворення імперіалістичної війни на громадянську з метою повалення самодержавства. У 1916 р. набирає активних форм невдоволення солдатів війною. Почастішали випадки братання воїнів ворожих армій, дизертирства в тилу і на фронті. У жовтні близько 6 тис. солдатів Кременчуцького розподільчого пункту відмовилися йти на фронт. Збройний виступ було придушено, а 12 його учасників розстріляно.



Последнее изменение этой страницы: 2016-04-07; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 44.192.10.166 (0.017 с.)