Державна символіка України та її історичне походження



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Державна символіка України та її історичне походження



Державними символами України є прапор, герб і гімн. Перелік державних символів визначає стаття 20 Конституції України. Опис державних символів України та порядок їх використання встановлюються законом. Державний прапор України — стяг із двох рівновеликих горизонтальних смуг синього і жовтого кольорів. Ці кольори здавна використовувалися в українських землях, а в Галичині у XIX ст. були визнані національними. Подекуди українські патріоти віддавали перевагу малиновому та червоному кольорам, їх порядок не був одразу усталеним, однак на зламі ХІХ-ХХ ст. утвердився жовто-блакитний прапор. Він з деякими змінами використовувався в період УНР та Української держави гетьмана П. Скоропадського, в Західноукраїнській Народній Республіці, як державний прапор Карпатської України, а також українськими центрами на еміграції. У 1949 р. Українська Національна Рада за кордоном вирішила, що до остаточного встановлення державних емблем незалежною владою України національний прапор є блакитно-жовтим (блакитний колір угорі і жовтий унизу).

 

Великий державний герб, як записано в Конституції України, встановлюється з урахуванням малого державного герба та герба Війська Запорізького. Головним елементом Великого державного герба України є Знак княжої держави Володимира Великого.

В історичній літературі прийнято вважати, що герб — це усталене відповідно до законів геральдики зображення, яке належить державі, місту або родині. Найстаріший герб Української держави — землі Володимира Великого і його династії— тризуб, відомий з Хет. У галицьких князів гербом служило зображення лева, а у Війську Запорізькому - лицаря, козака з мушкетом. Після акту злуки УНР і ЗУНР у 1919 р. тризуб було прийнято і на західноукраїнських землях. Династичний знак Володимира Великого став символом суверенної і соборної України.

19 лютого 1992 р. Верховна Рада України визнала тризуб малим Державним гербом. Ескіз Великого герба розроблено, однак ще не затверджено.

Державний гімн України — національний гімн на музику Миколи Вербицького. Автором слів є відомий український поет, етнограф і фольклорист Павло Чубинський.

У XIX ст. за браком гімну українці співали "Многая літа", пісні і вірші "Дай, Боже, в добрий час", "Мир вам, браття, всім приносим", "Заповіт" Т. Шевченка, молитву "Боже, Великий Єдиний" та інші твори. 1863 р. у львівському часописі "Мета" з'явився вірш П. Чубинського "Ще не вмерла Україна". Того ж року музику до нього написав композитор М. Вербицький. Завдяки мелодійності і патріотичному текстові пісня швидко поширилася на українських землях і за кордоном, у 1917 р. була офіційно визнана гімном Української держави.

Сьогодні український національний гімн виконується у порівнянні з оригіналом з незначними змінами. Указ "Про державний гімн України" Президія Верховної Ради України ухвалила 15 січня 1992 р.
Ключові дати
січень-лютий 1992 р. — затверджено прапор, малий герб і гімн України

№87Українська діаспора та Україна

Українська діаспора — це концентровані та розпорошені розселення українців за межами України. Під східною діаспорою розуміють поселення українців у республіках колишнього Радянського Союзу та Азії, під західною - поселення українців у Європі, Америці, Австралії.
У силу різних обставин поза межами України опинились мільйони українців. Так частина українців живе в межах етнічних українських територій, що тепер належать Польщі, Словаччині, Румунії, Молдові, Росії та Білорусі. Але значна частина українців опинилась за межами батьківщини в результаті еміграцій: політичної, економічної (трудової). Початок політичної еміграції був покладений у XVII- XVIII ст., а трудової — в XIX ст. На сьогодні за межами Української держави проживає близько 11 млн. українців. З них у східній діаспорі близько 8 млн. Найбільша українська діаспора в Росії (4,5 млн. чол.). Тут вони є другою за чисельністю Казахстані — 900 тис. чол. та Молдові — 650 тис. чол.
Характерною рисою східної діаспори стала поступова асиміляція. Тут відсутні українські школи та інші навчально-виховні заклади. Тільки завдяки зусиллям ентузіастів робляться перші спроби по збереженню української самобутності і відродженню духовності.
Близько 2,5 млн. українців проживає за межами колишнього СРСР. Умовно українців у західній діаспорі можна поділити на три групи: 1) ті, чиї предки покинули батьківщину 3-4 покоління тому (найчастіше вони мають досить приблизне уявлення про свої національні витоки); 2) ті, хто порвав зв'язки з батьківщиною одне чи два покоління тому (вони знайомі з українською культурою і шанують її); 3) невелика, але найактивніша група — ті, кому вдалося зберегти своє національне обличчя. Вони становлять серцевину українських громад.
Найорганізованіші та найактивніші громади західної діаспори зосереджені в Канаді (понад 950 тис), США (понад 730 тис. українців), Польщі (понад 250 тис). Хоча українці складають лише 3'% населення Канади, однак вони досягли значних успіхів у соціально-економічній, політичній та культурній сферах. Визнанням цього факту є обрання українців на найвищі державні посади. Центрами українства в Канаді є Едмонтон (тут, зокрема, працює Канадський інститут українських студій), Вінніпег, Торонто, де діють кафедри українознавства, перебуває осередок Всесвітнього конгресу вільних українців.
У Бразилії (близько 360 тис. чол.) та Аргентині українці перебувають у більш складному економічному становищі, це переважно фермери (в Аргентині — в штаті Місьонас, в Бразилії — район міста Прудентополіс). Одна з найкраще організованих громад — 35-тисячна громада в Австралії серед якої є багато відомих спеціалістів. Останнім часом найбільших злигоднів зазнали українські громади в колишній Югославії, в ході громадянської війни багато українців покинули місця свого проживання. Товариство "Україна" підтримує земляків у важку хвилину, організовуючи їм доставку гуманітарної допомоги.
У західних країнах діють українські суботні та недільні школи, культурно-освітні установи, хори, ансамблі, танцювальні колективи. Функціонують політичні партії, громадські та молодіжні організації і об'єднання, організується видавнича діяльність. Діють спеціальні дослідні установи (Мюнхен, Гарвард), ряд факультетів з викладанням української мови та історії при вищих навчальних закладах.
Характер зв'язків зарубіжних українців із батьківською землею залежав від багатьох об'єктивних і суб'єктивних факторів, насамперед від суспільно-політичної ситуації в країнах поселення і в Україні, позицій різних поколінь української діаспори. Та, незважаючи на перипетії історії, українські поселенці в західному світі, зокрема за океаном, завжди прагнули до зріднення з землею, яку полишили перші емігранти і яку не бачила більшість їхніх нащадків. Це прагнення відбилося у рухах солідарності й допомоги українському народові. Вони були започатковані ще у перші десятиліття перебування в діаспорі.
Проголошення Акту про незалежність України 24 серпня 1991 р. викликало не тільки радісне піднесення в середовищі української діаспори, але й зміцнило її надії на те, що цього разу справа побудови самостійної демократичної Української держави буде доведена до кінця. У всіх країнах, де проживають українці та їх нащадки, цей акт відзначався як найбільше свято.
Окремої уваги заслуговує питання культурних зв'язків діаспори з Україною, які практично не припинялися ніколи. З 80-х років ми маємо змогу познайомитися з виступами представників діаспори на українській сцені, їхня майстерність з усією виразністю засвідчує, як можна не лише зберігати національну пісню, танок далеко від землі походження батьків, нерідко в багатоетнічній країні, але й плекати, розвивати їх.

Зв'язок української діаспори з історичною батьківщиною здійснюється через товариство "Україна", різноманітні громадські й культурні організації. Помітну роль у зміцненні цих зв'язків відіграє часопис "Українська діаспора", що видається Інститутом соціології Національної академії наук України та Редакцією Енциклопедії української діаспори при НТШ (США). Важливого значення для взаємодії різних частин українського етносу набули 1-й Форум української діаспори (серпень 1990 p., Польща), 1-й Форум представників східної діаспори (січень 1992 p., Київ) та Всесвітній форум (серпень 1992 p., Київ). З цього моменту Всесвітні форуми стали регулярними.
З метою координації зв'язків різних гілок українського етносу у червні 1993 р. було створено Міністерство України у справах національностей та міграції (нині — Державний комітет). У розробленій цим відомством спільно з товариством "Україна" програмах значне місце відведено заходам, що мають сприяти участі української діаспори в суспільно-політичному житті України. Одним з таких кроків стало запровадження статусу закордонного українця.

 

№88міжнародні відносини напередодні Другої світової війни .Пакт Молотова –Ріббентропа.

Договір про ненапад між Німеччиною та Радянським Союзом, або Пакт Молотова — Ріббентропа (нім. Deutsch-sowjetischer Nichtangriffspakt; рос. Договор о ненападении между Германией и Советским Союзом[1]) — розрахована на 10 років міждержавна угода, підписана в перші години 24 серпня 1939 року (зазначена в документі дата 23 серпня 1939 року)[2] в Москві міністром закордонних справ Німеччини Йоахимом фон Ріббентропом та народним комісаром закордонних справ СРСР В'ячеславом Молотовим у присутності посла Німеччини Вернера фон дер Шуленбурга та секретаря ЦК ВКП(б) Йосипа Сталіна. Угода спиралась на Берлінський договір 1926 року, а з нею, й на Рапалльський договір. Пакт гарантував нейтралітет Радянського Союзу в конфлікті Третього Рейху з Польщею та країнами Заходу, та давав можливість повернення Радянським Союзом втрачених Росією в Першій світовій війні територій.

Секретним додатковим протоколом визначались сфери взаємних інтересів обох держав у Східній Європі. Протокол складався з короткої преамбули і наступних чотирьох пунктів:

У випадку територіально-політичної перебудови областей, які входять до складу Прибалтійських держав (Фінляндія, Естонія, Латвія,Литва), північний кордон Литви одночасно є межею сфер інтересів Німеччини і СРСР. При цьому інтереси Литви щодо Віленської області визнаються обома сторонами.

У випадку територіально-політичної перебудови областей, які входять до складу Польської держави, межа сфер інтересів Німеччини і СРСР буде приблизно проходити по лінії рік Нарви, Вісли і Сяну. Питання, чи є у взаємних інтересах бажаним збереження незалежної Польської держави і якими будуть кордони цієї держави, може бути остаточно з'ясованим лише протягом подальшого політичного розвитку…

Стосовно Південно-Східної Європи з радянської сторони підкреслюється зацікавленість СРСР у Бесарабії. З німецької сторони заявляється про її повну політичну незацікавленість у цих областях.

Цей протокол зберігатиметься обома сторонами в суворій таємниці.

Договір разом з іншими Радянсько-Німецькими угодами втратив силу 22 червня 1941 після нападу Німеччини на Радянський Союз[3]. 1989 року,З'їзд народних депутатів СРСР засудив додатковий секретний протокол договору, й визнав його нечинним з моменту підписання[4].

 

№89 Наростання кризових явищ у соціально-економічному, політичному та культурному житті

З приходом до влади Л.І.Брежнєва було згорнуто господарські реформи Хрущова. Децентралізовану систему управління (радгоспи) заміняють на централізовану. У 1967-1968 pp. йде поступова перебудова республіканських міністерств на союзно-республіканські. Починаються пошуки нових шляхів піднесення економіки. З1966 р .запроваджуються економічні методи управління промисловістю: підприємства переводять на госпрозрахунок, надавши їм більше прав, самостійності у вирішенні власних проблем. Однак це була видимість реформ, країна продовжувала йти екстенсивним шляхом розвитку. Зростала чисельність робітників, але приріст промислової продукції знижувався. Якщо за 1966-1970pp. він становив на Україні 50 відсотків, то за 1981-1985 pp. - лише 19. Майже удвічі зменшилися за цей період і темпи зростання продуктивності праці.

Не давали відповідного ефекту й безліч усіляких заходів, рішень! резолюцій щодо розвитку сільського господарства. Безгосподарність у використанні землі призвела до того, що з 1965-го по 1985 рік посівні площі в Україні зменшилися більше ніж на мільйон гектарів. Нерідко траплялося так, що найбагатші землі передавалися під індустріальне будівництво або затоплювались штучними морями. Дедалі різкішими ставали відмінності соціально-побутових умов життя мешканців сіл і міст. Все це спричинило виїзд найбільш працездатної частини сільського населення до міст ,обезлюднення цілих сіл і хуторів. Протягом 1966-1985 pp. чисельність сільських жителів України зменшилась на 4,6 млн. чоловік. Зростала сільська бюрократія, повністю по збавляючи колгоспи будь-якої самостійності. Посилювалась прихована експлуатація села, коли ціпи на сільськогосподарську техніку постійно підвищувались, а на сільськогосподарську продукцію залишалися фактично без змін. Надзвичайно повільними темпами зростав матеріальний рівень життя народів СРСР. І той ріст забезпечувався за рахунок розпродажу національних природних багатств - нафти, газу, вугілля, лісу, електроенергії.

Значна частина природних багатств вивозилася з України, однак валюта осідала у центральних відомствах. Тільки електроенергії Україна експортувала щороку на 1млрд. Однак жодного мільйона карбованців вона за це не одержувала. Залишковий принцип фінансування призвів до зубожіння у сфері освіти, науки, культури, медицини. Житлові умови населення поліпшувались дуже повільно. Відставали від запитів населення обсяги виробництва й продажу товарів народного споживання. Водночас на всіх рівнях керівництва ширилася безвідповідальність і байдужість до виробництва, стану економіки, процвітали приписки, казнокрадство, марнотратство, хабарництво. Набирала розмаху "тіньова" економіка, складались мафіозні структури, внаслідок чого посилилася соціальна диференціація серед населення . Все це призвело до застою в соціально-економічній сфері.

В той же час посилювались деформації в політико-управлінській сфері. Тут найбільш рельєфно проявлялись благодушність, самовдоволення і самозаспокоєність.

У 1972 р. відбулася заміна в керівництві Україною: замість П.Шелеста першим секретарем ЦК КПУ став В.Щербицький. Вольові методи управління збереглись і зміцнилися, посилився ідеологічний диктат партапарату. Все глибше в життя проникала "культівська" ідеологія. Перші секретарі компартії перетворились на повних "хазяїв" своїх територій. Посилюється русифікація України. У 1977р. була ухвалена Конституція СРСР в 1978р.-Конституція УРСР. Ці конституції значною мірою дублювали "сталінську" конституцію 1936 р. Декларації навіть розширилися, та реальні права народу не забезпечувались.

Восени 1965 р. відбулася перша, а в січні - травні 1972 р. - друга велика хвиля арештів на Україні Їх жертвами стали: В.Чорновіл, Є.Сверстюк, І.Світличний, З.Дзюба, М.Осадчий, В.Стус, І.Калинець, І.Стасів-Калинець, отець В.Романюк, Н.Світлична, Ю.Шухевич та інші. Політичні процеси над ними відбулися у 1972-1973 pp., в цей час вимусили покаятися Івана Дзюбу. 9 листопада 1976 р. була створена Українська громадська група, спрямована на виконання Гельсінських угод (Українська Гельсінська Група), до складу якої увійшли: М.Руденко (керівник), О.Бердник, П.Григоренко, І.Кандиба, Л.Лук'яненко, О.Мешко, О.Тихий, К.Строката, М.Матусевич, М.Маринович та інші. Група ставила своєю метою боротьбу за права людини та українського народу. У 1977-1978 pp. відбулися арешти і суди над провідними діячами руху. Внаслідок цього М.Руденка, О.Тихого, Л.Лук'ненка, М.Матусевича, М..Мариновича було засуджено на довголітнє ув'язнення в таборах і на заслання я. Та у відповідь УГГ поповнилася новими членами, кількість яких перевищила три десятки. Однак репресії продовжувались. У 1977 р. було заарештовано письменника Гелія Снєгірьова, який незабаром. У 1979 р. під Львовом сталося загадкове вбивство відомого композитора В.Івасюка. Того ж року були заарештовані О.Бердник, Ю.Бадзьо, Ю.Литвин, М..Горбаль та інші. Багато хто залишив країну, виїхавши на Захід.

Поряд із карними методами офіційна влада посилювала ідеологічний тиск на суспільство. У сфері міжнаціональних відносин орієнтація йшла на злиття націй і утворення нової історичної спільності - радянського народу. Пріоритетне становище відводилося російській мові, культурі. У 1978р. вийшов "Брежнєвський циркуляр" - постанова ЦК КПРС про посилення вивчення та викладання російської мови і літератури; у 1983 р. - "Андроповський указ" - постанова ЦК КПРС про посилення вивчення російської мови в школах.

Русифікаторська політика Москви ще більше посилювала опір в Україні.

 

№90 Соціально-економічне,політичне,культурне життя України в післявоєнні роки

Друга світова війна мала для України не лише нищівні наслідки. Післявоєнна УРСР у багатьох важливих аспектах виявилася відмінною від довоєнної. Значно розширилися кордони, зросла її політична й економічна вага в СРСР, докорінно змінився етнічний склад населення і вперше за багато століть усі українці знаходилися в межах однієї держави. Україна, яка зазнала найбільших втрат у війні, стала однією з держав-засновниць ООН та членом багатьох міжнародних організацій.

Проте маючи всі зовнішні атрибути суверенної республіки, котра на федеративних засадах входила до Радянського Союзу, вона фактично залишалася частиною унітарної надцентралізованої держави, керівництво якої прагнуло до соціально-політичної та культурної уніфікації підконтрольних їй територій, до так званої єдності братньої сім'ї народів.

Важливою складовою переходу до мирного життя стало відновлення радянських органів державної влади. Функції законодавчого органу республіки здійснювала Верховна Рада УРСР, вибори якої відбулись у грудні 1947 р. На місцях відновлювалися низові ланки державного управління - місцеві ради. Сталінський режим, забезпечуючи схвалення радами політичної лінії ВКП(б), використовував їх для узаконення своєї, по суті, необмеженої влади.

У листопаді 1949 р. були внесені зміни до державних символів республіки, які, однак, не відображали історичних традицій українського народу.

 

Найважливішим завданням того періоду- була відбудова народного господарства, для чого був прийнятий четвертий п'ятирічний план (1946-1950). Передбачалося за п'ять років перевершити довоєнний рівень валового випуску продукції та відновлення виробничих потужностей. Сталін запропонував ряд грандіозних проектів "перетворення природи", які передбачали будівництво в Україні величезної греблі на Дніпрі, створення великих лісосмуг у степах для боротьби з посухами.

План і надалі базувався на довоєнній моделі розвитку народного господарства з її традиційними радянсько-плановими компонентами, орієнтацією на важку промисловість, на кількісні показники, "вал". Абсолютно виключалися ринкові елементи, приватна власність, конкуренція, співпраця та інтеграція з розвинутими країнами світу. Натомість передбачалися планово-командний тиск держави на трудящих, різниця цін на промислову та сільськогосподарську продукцію (як завжди не на користь останньої). Всі вказівки диктувалися, доводилися зверху, ставилася вимога їх безумовного виконання, а невиконання завдань підлягало осуду та суворої відповідальності. Найскладніша ситуація склалась у сільському господарстві - цій хронічно хворій галузі радянської економіки. Значні втрати під час війни, другорядне значення у соціалістичному плануванні, згубна державна політика, несприятливі погодні умови призвели до надзвичайно тяжкого явища - голоду 1946-1947 років, що особливо ускладнив відновлення економічного післявоєнного життя. Але, незважаючи на явні хронічні проблеми колгоспної системи, радянське керівництво відновило політику колективізації (особливо в Західній Україні) й ще активніше проводило її.

У 1947 р. проведено грошову реформу, яка привела до вилучення грошей у тих, хто заощадив певні їх суми. Особливо боляче реформа вдарила по селянству, сільській інтелігенції. В умовах відсутності установ Ощадбанку в сільській місцевості, обмін грошей, що зберігались у населення, здійснювався з розрахунку 1:10.

Скасування карткової системи у 1947 р. призвело до значного зростання цін на продукти. Нові ціни більше ніж у три рази перевищили довоєнний рівень, тоді як зарплата загалом збільшилася лише наполовину.

В цілому четверта п'ятирічка, позначена відновленням лінії індустріалізації, дала дивовижні та неоднозначні результати. У 1946-1950 pp. на розвиток важкої промисловості спрямовано 88 % державних капіталовкладень, що дало до 1950 р. збільшення на 15 % промислового виробництва у порівнянні з 1940 роком. У Західній Україні, де до війни важкої промисловості практично не існувало, прогрес у цій галузі особливо вражав: до 1950 р. промислове виробництво зросло на 230 %. У 50-х роках Україна знову стала однією з провідних індустріальних країн Європи.

 

Проте таке стрімке зростання промисловості відбувалося за рахунок нехтування випуску товарів народного споживання І не привело до підвищення життєвого рівня населення. На 1950 р. легка промисловість ледве досягла 80 % довоєнного рівня. Купити у той час пару взуття, одяг чи навіть буханець хліба було проблемою.

Важливе значення надавалося керівництвом СРСР інтенсивній радянізації всіх сторін соціально-економічного і культурного життя Західної України. У грудні 1945 року ЦК КП(б)У створив спеціальний відділ по західних областях, згодом підрозділи такої спрямованості були організовані в галузевих наркоматах, інших органах державного управління республіки. Питаннями західних областей відав один із заступників голови Уряду, а в наркоматах один із заступників наркома. Ця проблема постійно перебувала на контролі владних структур. Плани розміщення відповідних галузей, розвитку продуктивних сил краю розглядались і вирішувалися в Уряді, Держплані, різних наркоматах. Необхідно зазначити такий момент кадрової політики радянського уряду в Західній Україні - майже всі ключові посади займали вихідці з інших регіонів. У 1946 р. лише 13 відсотків номенклатурних посад у західних областях обіймали місцеві мешканці.

Така надзвичайно швидка індустріалізація Західної України мала на меті не лише створення нового промислового центру України, а й зміну традиційної структури населення краю, збільшення у ньому питомої ваги тих елементів, які б могли служити надійною соціальною базою радянської влади.

Смерть Сталіна відкрила нову добу в радянській історії. Виснажливий, марнотратний, нераціональний метод правління за допомогою терору та примусу не можна було застосовувати протягом необмеженого часу. До змін прагнула навіть верхівка партії. Існувала очевидна й нагальна необхідність загального послаблення жорсткого сталінського тотального контролю.

Першою, хоча й тимчасовою, ознакою змін стало запровадження "колективного керівництва", яке змінило одноосібне правління диктатора. Цей орган управління, що складався з вищих партійних і урядових функціонерів, був лише коротким перехідним етапом, перед правлінням нового сильного партійного лідера. Жорстока боротьба за владу завершилася перемогою Микити Хрущова, кар'єра якого була тісно пов'язана з Україною.

У Радянському Союзі почалася своєрідна "відлига", що торкнулася всіх сфер громадсько-політичного життя, в тому числі державно-управлінської. Були дещо розширені права республік в економічному й культурному житті, у відання республік центр передав низку підприємств союзного підпорядкування. В УРСР створювалися союзно-республіканські міністерства чорної металургії, вугільної, паперової і деревообробної,

 

легкої, текстильної промисловості, вищої освіти, зв'язку, республіканські міністерства автомобільного транспорту, юстиції. Українському уряду надаються додаткові права у плануванні виробництва і розподілу продукції промислової кооперації, колгоспів і радгоспів. Питома вага республіканської промисловості в Україні підвищилася з 36 % у 1953 р. до 76 ° о у 1956 р. Були дещо розширені можливості в справі планування, бюджетні права УРСР. Однак ці позитивні тенденції державного будівництва не набули подальшого розвитку та відповідного законодавчого закріплення, центр і надалі зберігав свій командно-унітарний статус. Вказівка будь-якого союзного відомства була законом для уряду УРСР, не кажучи вже про інші управлінські структури республіки.

Пригненням удосконалити адміністративно-територіальний устрій, наближення його до об'єктивних тенденцій економічного розвитку. диктувалося рішення Верховної Ради СРСР від 10 лютого 1954 року про передачу Кримської області зі складу РРФСР Українській РСР.

№91 політика П.Шелеста та В.Щербицького

Шелест Петро Юхимович (*14 лютого 1908 село Андріївка Зміївського повіту Харківської губернії — †22 січня 1996, Москва) — партійний і державний діяч УРСР та СРСР. Перший секретар ЦК КП України (1963–1972) Володи́мир Васи́льович Щерби́цький (* 17 лютого 1918, Верхньодніпровськ, нині Дніпропетровської області — †17 лютого 1990,Київ) — радянський партійний і державний діяч.

Двох післясталінських лідерів радянської України зазвичай протиставляють один одному: Шелест як представник "національного комунізму" і Щербицький як відданий слуга Москви. Заради політичного контролю над радянською Україною Москва спиралася на її донецькі та дніпропетровські русифіковані еліти. Ці два клани багато в чому контролювали розвиток і незалежної України (Кучма, Янукович).

Шелест намагався знайти баланс між захистом інтересів радянської України та демонструванням своєї відданості Москві. Проте він так само боровся проти радянських політик русифікації та денаціоналізації, які проводили "ліберал" Нікіта Хрущов та "консерватор" Леонід Брєжнєв.

Письмові текст Івана Дзюби "Інтернаціоналізм чи русифікація" була написана у 1965 році у відповідь на арешти, проте вперше в Україні її опублікували лише в кінці 1980-х років. Її західна версія з'явилася у Великобританії в 1967 році після того, як текст було таємно вивезено з СРСР. Спроби Шелеста тримати баланс між вимогами Києва та Москви завершилася невдачею, і його було усунено з посади прямо з Москви, без проведення консультацій з КПУ, у 1971 році. Його звільнення супроводили арешти українських дисидентів, чистки серед представників культурної інтелігенції, встановлення жорсткішого контролю Комуністичної партії над академічними установами та кампанія проти української національної ідентичності. Щербицький, у свою чергу, використав загрозу українського націоналізму та "націоналістичного ухильництва" Шелеста як засіб для консолідації влади та демонстрації своєї відданості Москві.

Шелест не був ні сепаратистом, ні раннім Горбачовим. Шелест нагадував українських козацьких лідерів (гетьманів) першої половини вісімнадцятого століття. Вони, подібно до Шелеста, намагалися досягти неможливого: захистити свою територію і водночас налагодити добрі стосунки з Москвою. Кучма прийшов до влади з ідеалістичними переконаннями, що він швидко зможе "нормалізувати" відносини з Росією. Романтичні погляди Кучми на Росію протверезив російський президент Борис Єльцин, який чекав три роки для того, щоб прилетіти до Києва та підписати угоду про визнання українських кордонів. За ці три роки Кучма з гетьмана та керівника на зразок Шелеста перетворився на справжнього лідера країни. Він мав час і змогу для цього, адже в середині 1990-х років Україна вже була незалежною, багато в чому завдяки жителям Західної України (президенту Леонідові Кравчуку та опозиції), Росія перебувала в стані постімперського занепаду, а США, НАТО та МВФ погодились надавати свою підтримку в обмін на відмову України від ядерної зброї.

Попри те, що Шелест ніколи не був націоналістом, він лобіював розширення культурних та економічних прав української республіки. Як і Дзюба, він виступав за повернення "ленінської національної політики", яка б передбачала рівність усіх радянських націй, на противагу концепції Росії як "старшого брата". Шелест часто відстоював економічні інтереси своєї республіки, що було досить поширеним та не викликало роздратування Москви.

Шелест не протидіяв діяльності культурної інтелігенції, що встала з колін уперше за тридцять років по завершенню сталінського терору, проте і не сприяв їй. У той же час його промову до Спілки письменників України в 1966 році сприйняли як вияв підтримки інтелігенції. Почути від Щербицького подібні слова було неможливо.

Шелест виявився більш толерантним до інакомислячих, ніж Щербицький, і це можна пояснити тим, що інакомислення в Україні поєднувало культурні та політичні вимоги, якими Москва була стурбована. Вироки, які виносили українським дисидентам, зазвичай були більш суворими, ніж вироки російським дисидентам. Арешти і чистки 1972-1973 років збіглися з відставкою Шелеста та зростанням впливовості лоялістських угруповань на чолі з Щербицьким.

Роботу Дзюби "Інтернаціоналізм чи русифікація" було представлено верхівці радянської України у грудні 1965 року і згодом розповсюджено серед регіональних керівників. Реакція була переважно негативною, особливо з боку прихильників Щербицького. Дзюбу було піддано критиці у внутрішніх публікаціях і газетах, які направляли представникам української діаспори. У березні 1972 року Дзюбу було виключено зі Спілки письменників України, наступного місяця – арештовано, а в березні 1973 року засуджено до п'яти років ув'язнення. Дзюба відрікся від своїх поглядів та уникнув ув'язнення.

Призначення Щербицького керівником КПУ позначило перемогу Москви над українською республікою (так само, як і обрання Януковича президентом). Завданням Щербицького було повернути розвиток радянської України в русло, яке задовольняло Москву. Таке ж завдання отримав Янукович після президентських виборів. Критичні моменти розвитку України, які не задовольняли Москву, було чітко виділено у скандальному відкритому листі російського президента Дмітрія Мєдвєдєва до свого українського колеги Віктора Ющенка в серпні 2009 року. Російські та українські ЗМІ виявили, що Росія намагалася вплинути на призначення міністра освіти та "силовиків" (міністрів внутрішніх справ, зовнішніх справ і оборони). Відкат у процесі українського націєтворення, подовження терміну перебування Чорноморського флоту Росії в Севастополі та відмова від мети членства в НАТО були трьома важливими вимогами Росії, які виконав Янукович.

За часів Щербицького керівників найвищого рангу диспропорційно набирали з більш русифікованих українських партійних осередків – донецького та дніпропетровського. Ті, кого було "рекрутовано" до найвищих посад в КПУ під час сімнадцятирічного правління Щербицького, були ультралояльні до Москви та схильні до підтримки "імперських комуністів" в неспокійні часи української політики 1989-1991 років.

Щербицький і Шелест відрізнялися у своєму ставленні до росіян та Москви. Перший був дуже прихильним до них і в своїх статтях та промовах неодноразово називав росіян "старшими братами" УРСР. Шелест ставився до росіян значно менш раболіпно. Знову ж таки, це нагадує відмінність Кучми, який, не будучи русофобом, розумів загрозу українському суверенітетові з боку Росії, від Януковича, який дивиться на Москву із захопленням дитини перед своїм батьком. Янукович не вбачає в Росії будь-якої загрози Україні.

До другої половини 1970-х років частка українських учнів, які навчалися в україномовних школах, упала нижче половини, а за часів Брєжнєва

1.Зовнішня політика київських князів..

Святослав здійснив 964р. похід на Оку і Волгу, де жили вятичі і фінські племена, які сплачували данину Хазарському каганату. Підкорення цих племен зіткнуло Русь з хазарами

Старший брат Володимира Святополк заручившись підтримкою поляків напав та забив своїх братів Бориса та Гліба, але й сам загинув в бою з військом Ярослава 1019р. на річці Альта біля Переяслава. Після смерті Мстислава 1036р. Ярослав остаточно об'єднав Русь. За свого князювання він ужив рішучих заходів для захисту Київської Русі. У 1030-1031рр. відвоював захоплені польщеючервенські міста в Забужжі. 1030-1040рр. приєднав до Русі фінські племена чуді, завоював місто Юріїв над Чудським озером. У 1036 р. Ярослав завдав нищівного удару печенігам, простягнувши свої володіння від Балтійського моря до Чорного, від басейну Оки до Карпат.

З того часу в зовнішню політику Ярослава ввійшла практика скріплювати політичні угоди династичними шлюбами.

Після смерті Ярослава Мудрого 1054р. державою управляли три його старші сини Ізяслав, Святослав і Всеволод стоворивши своєрідний союз. Але він не був міцним. Суперечності особливо загострилися під час поразки руських військ 1068р. на р.Альта під час великого нападу половців на Русь і повстання в Києві після цього. Міждоусобні війни послаблювали державу, чим користувалися зовнішні вороги - половці, литовці, поляки, угорці. В результаті невдоволені претенденти на престол та вотчини шукали рішення своїх політично-воєнних комбінацій в альянсах з давніми недругами русів.

Головну увагу Мономах приділяв зміцненню політичної єдності держави, її міжнародного авторитету, чому сприяли успішні походи проти половців, зближення з Візантією, Скандінавією, Західною Європою шляхом налагодження династичних зв'язків.Син Мономаха Мстислав (1125-1132) ще вмів підтримувати свій великокняжий авторитет в очах інших князів і утримувати Русь від розколу.Діяльність Мономаха та його сина Мстислава були останніми спробами зберегти єдність

 

 



Последнее изменение этой страницы: 2016-04-07; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.238.96.184 (0.027 с.)