Спроба державного перевороту в СРСР і Україна 





Мы поможем в написании ваших работ!



ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Спроба державного перевороту в СРСР і Україна



19 серпня 1991 р. у Москві була здійснена спроба повернути хід подій назад. Створений Державний комітет з надзвичайного стану (ДКНС) оголо­сив про неможливість М.С.Горбачовим за станом здоров'я виконувати обо­в'язки президента СРСР, про перехід його повноважень до віце-президента Г.Янаєва, про надзвичайні заходи з метою подолання глибокої кризи, хаосу і анархії, що загрожують життю і безпеці громадян. Перед ке­рівництвом УРСР путчисти поставили вимогу про підтримку їхніх дій. Проти заколотників рішуче й безкомпромісно виступив Б.Єльцин, кваліфікувавши їхні дії як правореакційний антиконституційний переворот. Українське кері­вництво. зокрема Верховна Рада, зайняло вичікувальну позицію. Щодо верхівки Компартії України, очолюваної тоді С.Гуренком, та більшості міс­цевих органів влади та партійних комітетів, то вони підтримали дії москов ських заколотників. Вимоги демократичної частини депутатського корпусу про необхідність скликання позачергового засідання Верховної Ради України були зігноровані.

Тільки тоді, коли московський заколот фактично було придушено, українське керівництво почало діяти.26 серпня 1991 р. Президія Верхов­ної Ради України, зважаючи на факт підтримки керівництвом Компартії України дііі московських заколотників, приймає указ «Про тимчасове при­пинення діяльності Компартії України».ЗО серпня того ж року була при­йнята постанова «Про заборону діяльності Компартії України».

Одночасно з цим прокомуністичні сили у Верховній Раді та за її межа­ми розгорнули кампанію на захист компартії.

Україна і СНД

Важливе місце в системі зовнішньополітичних пріоритетів України посідають відносини з країнами СНД. Україна, як відомо, була однією з держав, яка стояла біля витоків заснування співдружності. Організаційні засади СНД визначаються кількома документами установчого характеру: Біловезькою угодою від 8 грудня 1991 р., Протоколом до неї, Алма-Атинською декларацією від 21 грудня 1991 р., Статутом СНД, прийнятим 22 січня 1993 р. Ставлення України до СНД визначається її економічними та політичними інтересами, а також національним законодавством. 1 грудня 1991 р. Верховна Рада України ратифікувала Угоду про створення СНД, а 20 грудня прийняла з цього приводу заяву, в якій наголошується, що Україна виступає проти перетворення СНД на нове державне утворення і заперечує надання СНД статусу суб'єкта міжнародного права. Статут СНД не підписаний Президентом України і не ратифікований Верховною Радою. Отже, Україна не є членом СНД де-юре, а має особливий статус, який випливає із ратифікованої нею Біловезької угоди разом із згаданими застереженнями Верховної Ради. Крім того, Україна має асоційоване членство в Економічному союзі СНД. У той же час Україна не є учасницею Ташкентської угоди від 15 травня 1992 р. про колективну безпеку.

Час, який минув з моменту створення СНД, переконливо засвідчив те, що без радикального реформування цього утворення, без визнання всіма його членами принципу рівноправності й добровільності перспективи СНД виглядають дуже проблематичними. Загалом Україна виходить із того, що найбільш доцільною формою співпраці в рамках СНД є двосторонні відносини, економічне та політичне співробітництво. Саме на цій основі розвиваються наші відносини з країнами - членами СНД. Особливий інтерес становлять для України взаємини з Азербайджаном, Грузією, Туркменією, Узбекистаном - насамперед в економічному сенсі, зокрема для розв'язання такої гострої для України проблеми, як проблема енергоносіїв. Чимало спільних економічних та політичних інтересів пов'язує Україну також із Казахстаном, Киргизією, Таджикистаном, Вірменією, Білоруссю, Молдовою.

Нацистський окупаційний режим в Україні( 1941-1944 рр.)

Німецькі окупанти, захопивши Україну, поводили себе як господарі, встановивши свій «новий порядок» — режим найжорстокішого терору і насильства.
На місцях було створено міські управи на чолі з бургомістрами й волосні управи, очолювані старшинами. В селах призначались старости, для підтримання порядку була створена поліція. Утворюючи «цивільне управління», німці взяли під контроль всі сторони суспільного життя. Практично на всій території, загарбаній, окупантами, у містах, центрах комунікацій функціонували військово-польові суди, комендатури, каральні загони (СС), таємна поліція (гестапо), служба безпеки (СД) та ін. Окупанти використовували й послуги місцевого населення. Новому режиму служили в основному ті, хто постраждав від сталінського режиму і бажав помститися, кримінальні елементи, або ті, хто не міг знайти іншого засобу існування. Таких було сотні тисяч. Саме з них формувалася в основному місцева цивільна адміністрація та поліція. Колабораціоністи активно використовувалися вермахтом у допоміжних частинах, а іноді і як солдати. З українців 1944 р. була сформована дивізія військ СС «Галичина», яка брала участь у каральних операціях, зокрема в придушенні Варшавського повстання восени 1944 р.
З моменту окупації в Україні широко розгорнулась пропаганда з метою нейтралізувати наслідки ідеологічної діяльності більшовиків. Через газети, плакати, інші пропагандистські матеріали вони розповідали правду про голодомор 1932—1933 р., насильницьку колективізацію, репресії в Україні, що справило на людей тяжке враження.
Одночасно окупанти обіцяли жителям окупованих територій аграрну реформу, вільний розвиток української культури, повернення полонених солдатів додому. Ці обіцянки іноді (в перші місяці війни) виконувались. У деяких місцях роздавався колгоспний інвентар. Де-не-де дозволялося працювати українським школам та культурно-просвітницьким організаціям за умови, що вони дотримуватимуться нацистської ідеології та лояльності до окупаційного режиму.
Але завдав українцям таких страждань, такого розмаху терору, у порівнянні з яким радянське минуле уявлялось безхмарним існуванням. На власній землі вони перетворились на людей «третього сорту». Їхнє життя регламентувалось різними наказами і правилами, порушення яких тягло за собою концтабір або розстріл.
Гітлерівський план «Ост» передбачав перетворення України на колонію, аграрно-сировинний придаток Німеччини з перспективою знищення або витіснення місцевого населення. Окупанти розпочали жорстокий терор проти мирного населення. Під час каральних операцій з використанням СС було знищено сотні сіл. Особливо жорстоко розправлялися окупати з євреями, масове знищення яких відбувалося в Києві (Бабин Яр), Харкові (Дробицький Яр), а також у Львові, Бердичеві, Одесі. Всього в перші місяці окупації жертвами нацистів стали 850 тис. осіб єврейської національності. Загалом за роки окупації в Україні загинуло майже 4 млн. мирних жителів і понад 1,3 млн. військовополонених, які утримувались у таборах, перетворених на фабрики смерті.
У Німеччину вивозилося устаткування, сировина, продовольство, твори мистецтва і навіть родючий чорнозем. На роботу у промисловості та сільському господарстві Німеччини було примусово вивезено 2,4 млн. працездатного населення, головним чином молоді, що перебувала там на становищі рабів.
Окупаційна влада прагнула налагодити роботу українських підприємств, електростанцій, залізниць. Робочий день тут тривав 12—14 годин, заробітна плата була мізерною. Оголосивши всі землі власністю рейху, німці не ліквідували колгоспів, їх вважали «общинними господарствами», «державними маєтками» з примусовою працею селян і передачею всього виробленого і вирощеного окупаційним властям.

Україна в період перебудови

Причини перебудови:

1.Стагнація в економіці, наростання науково-технічного відставання від Заходу, провали в соціальній сфері.

2. Політична криза, яка виразилася у розкладанні керівництва, в його нездатності забезпечити економічний прогрес, у зрощенні партійно-державної номенклатури з ділками тіньової економіки та злочинністю, що призвело до формування в середині 1980-х рр. стійких мафіозних угруповань.

3. Апатія та негативні явища в духовній сфері суспільства.

4. Прихід до керівництва країни молодих політиків (М. С. Горбачов, М. І. Рижков, О. М. Яковлєв, Е. А. Шеварнадзе), які не тільки прагнули до зміцнення своєї влади, а й виступали за оновлення держави та суспільства.

У березні 1985 р. після смерті К. У. Черненка на пост Генерального секретаря ЦК КПРС був обраний Михайло Горбачов. Його обрання стало свідченням бажання частини партійного апарату суттєво модифікувати радянську систему.

На першому етапі (1985-1986) Перебудови перетворення в СРСР здійснювалися на основі попередніх, переважно адміністративних підходів. Не підлягала перегляду і сама соціалістична система, на основі якої керівництво прагнуло «прискорити» соціально-економічний розвиток країни.

Трансформація радянського суспільства розпочалася як типова революція «згори», у квітні 1985 р. на Пленумі ЦК КПРС було проголошено курс на прискорення соціально-економічного розвитку країни.

II етап (січень 1987 — літо 1988 р.) — кристалізація та усвідомлення основних завдань перебудови, формування і розширення її соціальної бази. Поступово до горбачовського керівництва приходить розуміння того, що економічні реформи не будуть реалізовані без політичних реформ й ослаблення соціального напруження в суспільстві. На цьому етапі перебудови відбулося два докорінних зрушення:

1) політичний центр сформулював, а згодом і обнародував стратегічну тріаду перебудови: нове політичне мислення; радикальна економічна реформа (червневий (1987) Пленум ЦК КПРС); демократизація політичної системи.

2) розпочалося активне формування соціальної бази перебудови. Передусім це виявилося в діяльності й розвитку неформальних організацій. В Україні у 1987 р. було створено Український культурологічний клуб (Київ), «Товариство Лева» (Львів), «Народний союз сприяння перебудові» (Одеса), «Комітет підтримки перебудови» (Ворошиловград) та ін. Більшість із них рішуче засуджували існуючий режим, критикували безгосподарність, створювали поза-цензурну пресу, організовували мітинги, збори, демонстрації.

III етап (літо 1988 — травень 1989 р.) — зміщення центру рушійних сил перебудови зверху вниз. На XIX Всесоюзній конференції КПРС (червень — липень 1988 р.) вперше за роки радянської влади було порушено питання про необхідність глибокого реформування політичної системи.

Друга половина 80-х років ознаменувалася стрімким наростанням кризи радянської системи, закономірним наслідком якої став розпад СРСР і відродження в 1991 році незалежності України. Протягом 1982-1985 рр. в СРСР тричі змінилося партійно–державне керівництво. Мільйони радянських громадян байдуже або з роздратуванням спостерігали за цими подіями, зворотньою стороною цих подій була прихована боротьба на найвищому рівні, що точилася після смерті М.Брежнева в 1982 році.

Соціально-економічна криза вимагала корінних змін у всіх

сферах житті суспільства. Від соціально-економічних змін залежало життя

радянської системи та існування СРСР як єдиної централізованої держави.

М.С. Горбачов був представником тієї частини партій і керівництва країни, яка прагнула до радикального реформування радянської системи. Закінченої програми у М. Горбачова і його прибічників у 1985 р. не було, тому

йшов постійний пошук шляхів виходу з кризи.

З ім’ям генсека ЦК КПРС М. Горбачова пов’язують поняття „перебудова”. Суть і зміст цього поняття змінювалася кілька разів. На

квітневому Пленумі ЦК КПРС (1985 р.) цей термін згадувався лише на контексті поліпшення управління господарством. Поступово термін наповнювався новим змістом, означаючи оновлення, модернізацію всіх сфер життя, „очищення” соціалізму від негативних рис минулого. Перебудова – спроба партійно-державного керівництва СРСР вивести країну з

гострої кризи, що охопила всі сфери суспільства. Всі ці заходи здійснювалися на початковому етапі 1985-1987 рр. В подальшому саме життя вказувало на те, що без поглиблення реформ неможливо подолати кризу. В керівництві КПУ не було творчого ставлення до перебудови, що розпочалася в квітні 1985 року. Все нове, демократичне надходило з центру. Авторитет КПУ стрімко знижувався Партійне керівництво не змогло вирішити найгостріші проблеми, що стояли перед республікою. (перш за все економічні). КПУ не змогла підтвердити статус керівної політичної сили в нових

умовах. Саме тому в кінці 80-х років КПУ не змогла оволодіти політичною ситуацією в Україні.

 

 

Універсали УЦР .

Програма ЦР:

1) Прагнення досягнення автономії У

2) Створ. воєн. формувань з укр.-ів(1 та 2 полки ім.Б. Хмель. та П.Полуботка)

3)Українізація шкіл

4)Видання укр. підруч-ів

I Універсал -23 червня 1917 - II Всеукраїнському Військовому З'їзді - "До українського народу, на Україні й поза її сущому" - відповідь УЦР Тимчасовому Уряду на його негативне відношення до автономної України.

1)Юридично закріп. аравоо У. на незал-ть

2)Проголош-ня автономії У в складі Рос.

3)Джерело влади-укр. народ

4) Всенар укр. збори- приймають закони

II Універсал – 20 лип. 1917 –

1. ЦР повинна поповн-ся представниками інших народів, що проживають на Україні;

2. Поповнена ЦР утворює Генеральний Секретаріат, склад якого затверджує Тимчасовий Уряд;

3. Центральна Рада починає розробку закону про автономне обладнання України, який повинен бути затверджений Всеросійськими Установчими Зборами. До твердження даного закону, УЦР зобов'язується не здійснювати автономію України;

4. Формування українського війська здійснюється під контролем Тимчасового Уряду.

Революц.події у Петрограді в жовт.1917, 3 Універсал

25 жовтня 1917 p. більшовики взяли владу в Петрограді, а 2 листопада в "Декларації прав народів Росії" проголосили невід'ємне право народів колишньої імперії на вільне самовизначення аж до виокремлення і утворення самостійної держави. ЦР засудила жовтневий переворот і захоплення влади більшовиками. 7 листопада 1917 p. на засіданні Малої Ради УЦР , виконуючи волю українського народу, проголосила ІІІ-м універсалом Укр Нар Республіку (УНР). УНР як демократична правова держава створювалася в межах федеративної Росії. Універсал проголошував націоналізацію поміщицьких і церковних земель, встановлення 8-годин. робоч. дня і робітничого контролю за виробництвом, національно-персональну автономію для нац. меншостей). Широко проголошений він був 9 листопада 1917р. на Софійському, майдані в Києві.

Більшовики вороже поставилися до українського руху. Національний рух в Україні входив в суперечність з інтересами централізованої пролетарської держави, яку будували більшовики на просторах імперії.

11 січня Мала Рада ЦР прийняла ІV-й Універсал:

1) проголошувалася незалежність, суверенність УНР; 2) стверджувалося, що Україна хоче жити в мирі з усіма сусідами, але жоден з них не має права втручатися в її внутрішні справи; 3) демобілізувати армію, яка по укладенню миру буде замінена міліцією; 4) всю землю роздати селянам без викупу на початку весняних робіт; 5) націоналізувати ліси, води і підземні багатства краю; 6) проголошувалося, що держава бере під свій контроль усі банки; 7) ставилося завдання найближчим часом скликати Українські Установчі Збори, що схвалять Конституцію УНР.

Після прийняття IV Універсалу Ген. Секретаріат було перейменовано на Раду Народних Міністрів, головою якої обрано В. Винниченка.

Прийняття Унів. означало остаточний розрив з імперським центром.

Здобутки та прорахунки ЦР

Здобутки

1) Початок консолідації нац.. сил та визначення прагень ЦР

2)Боротьба за нац. – територ автономію У.

3) 1 Універсал і досягнення автономії

4) 3 Універсал і проголошення УНР

5) Київ перетвор. на важл. політ. центр

Прорахунки:

1) У соц. аспекті: приділивши особу увагу процесам нац. відродження, ЦР усунулась від розв*язання гострих соц.-економ. проблем

2) Адміністратив. аспект: справою створення армії займалося декілька організацій, але регулярна армія так і не була створена

3) ЦР не змогла створити нац. єдності серед українців=>невдача створеної державності

 





Последнее изменение этой страницы: 2016-04-07; просмотров: 335; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 54.81.62.78 (0.009 с.)