Західноукраїнські землі в 1921-1939 роках 





Мы поможем в написании ваших работ!



ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Західноукраїнські землі в 1921-1939 роках



З початку 20-х роках 146 тис. кв. км українських земель, на яких проживало 7 млн українців, опинилися за межами радянської України, що мала певні ознаки державності. Кількісно і якісно західноукраїнські землі та їх населення становили могутній потенціал, не раз відігравали значну роль в українській історії, розвитку нашого народу. Українці не могли змиритися з протиправним поділом своєї нації. Держави ж, яким дісталися нові землі, не хотіли рахуватися з інтересами українців. Згідно з ризьким мирним договором (1921), рішенням ради послів великих держав Заходу (1923) Волинь, Полісся, Холмщина, Підляшшя, Галичина були включені до складу Польщі. Влада провадила щодо українського населення політику експлуатації, колонізації, асиміляції, нехтування правами і свободами. Населені українцями землі польська адміністрація тримала на становищі недорозвиненої аграрної окраїни, яка постачала у польські воєводства дешеву сировину, купуючи натомість дорогі готові вироби. Більшість чотиримільйонного українського селянства страждало від малоземелля. Водночас до Західної України було направлено понад 200 тис. польських переселенців (так званих осадників) із центральних районів, переважно з числа колишніх військових. їм виділялись кращі землі, великі фінансові субсидії, 100 тис. польських переселенців було спрямовано в західноукраїнські міста. Важкі умови, низький рівень життя змусили близько 190 тис. західних українців емігрувати у міжвоєнний період за океан. Постійно дискримінувалась українська мова, освіта, вся культура. В державних установах та органах самоврядування дозволялося вживати тільки польську мову, українська була під забороною. Українців польська влада намагалася штучно поділити на окремі групи (бойки, лемки, гуцули поліщуки, русичі) з метою полегшення їхньої асиміляції. Майже повсюдно було ліквідовано початкове навчання рідною українською мовою. Частка українців серед студентів вищих навчальних закладів не перевищувала 10%.Тільки восени 1930 р. зруйновано і частково спалено близько 800 сіл, сотні українців закатовано, понад 1700 заарештовано. Зловісно відомим став створений польською владою концтабір Береза Картузька, де тортурам і всіляким знущанням піддавались українські патріоти, інші противники санаційного режиму. У 1931 р. спеціальна комісія Ліги Націй засудила польський уряд за такі дії, але це не припинило його репресивної політики, вона тривала і в наступні роки. Головною метою ОУН було встановлення незалежної соборної національної держави на всій українській етнічній території. Ця мета мала досягатися через національну революцію та встановлення диктатури. Економіка держави планувалася як поєднання приватної, націоналізованої та кооперативної форм власності. ОУН відкидала будь-який партійний чи класовий поділ та представляла себе як домінуючу силу українського суспільного життя як вдома, так і за кордоном.

Терор ОУН був спрямований не тільки проти зовнішнього, але й проти внутрішнього ворога, у першу чергу — проти тих, хто виступив за нормалізацію стосунків з польським урядом. Сучасний український історик Я.Грицак відзначає, що «всього націоналістичне підпілля провело 63 замахи. Їхніми жертвами стали 25 поляків, один росіянин і один єврей; більшість — 36 — були українцями (з них один комуніст!)». Найвизначнішими жертвами терористичних актів ОУН були польські чиновники Тадеуш Голувко та Броніслав Перацький (особисто відповідальний за т. зв. пацифікацію, що призвела до масових арештів та знущань над українцями), чиновник радянського консулату Олексій Майлов (вбитий у помсту за голодомор 1932-33 в УСРР) та колишній сотник УГА, директор Української академічної гімназії у Львові Іван Бабій, звинувачений у співпраці з поляками. Терористичними акціями ОУН спровокувала поляків на репресії проти мирного населення (так звана «Пацифікація» 1930 року), тільки за підозру у приналежності до ОУН українця могли ув'язнити до 5 років (спеціально для ув'язнення українських патріотів було відкрито концтабір «Береза Картузька») та поставили у скрутне становище партії леґального сектору. Українське політичне життя опинилося перед загрозою повністю бути загнаним у підпілля. 1934 року польська поліція заарештувала декількох провідних діячів ОУН, у тому числі Степана Бандеру і протримала їх в ув'язненні до початку Другої світової війни. 1938 - після утворення у Чехословаччині української автономії на території сучасного Закарпаття ОУН охопила своїми впливами її політичне, економічне, культурне життя. ОУН створила в краї воєнізоване формування «Карпатська Січ» - фактично збройні сили автономії. У лютому 1939 р. на виборах до Сойму Карпатської України перемогла коаліція самостійницьких сил, яку підтримувала ОУН. 15 березня 1939 року було проголошено державну незалежність Карпатської України, після чого (за потурання Німеччини) на її терен увійшли угорські війська. «Карпатська Січ» вела боротьбу з окупантами, проте сили були нерівними і новостворену державу було ліквідовано.

62.Міжнародні умови возз'єднання західноукраїнських земель з УРСР. Радянсько-нім. Пакт про ненапад 23 серпня 1939 р. Таємний протокол. Вступ Червоної армії в Зх.Укр і Зх. Білорусію. Радянізація Зх. Областей Укр. Масові депортації населення.

Аналізується взаємозв'язок між радянсько-німецьким пактом про ненапад від 23 серпня 1939 р. і визвольним походом Червоної Армії на територію Західної України, Бессарабії та Буковини. У результаті Великого Жовтня, революційної боротьби трудящих усіх народів колишньої Російської імперії вперше в історії була утворена суверенна держава українського народу — Українська Радянська Соціалістична Республіка. Та з допомогою США й Антанти реакційні кола Румунії загарбали Північну Буковину і придунайські землі, під владою панської Польщі опинилася Західна Україна, а на Закарпатті запанувала чехословацька буржуазія. Отже, частина споконвічних українських земель залишалася за межами УРСР. Pеволюційно-визвольну боротьбу трудящих західноукраїнського регіону очолювали партійні організації Галичини, Буковини та Закарпаття, насамперед Комуністична партія Західної України (КПЗУ), створена в 1919 р. (до 1923 р. називалася «Комуністична партія Східної Галичини»). Вона ввійшла до складу Компартії Польщі (КПП), однак її діяльність була нерозривно пов'язана з КП(б)У. Pеволюційний рух на західноукраїнських землях мав яскраво виражений інтернаціональний характер. Українці, поляки, білоруси, євреї, люди інших національностей спільно виступали проти панівних класів. Добровольці з Галичини, Буковини, Закарпаття, з трудової еміграції із західноукраїнських земель, які осіли в Канаді, Бразілії, Аргентіні, США, разом з представниками інших народів захищали республіканську Іспанію. Комуністи Західної України викривали справжні наміри тих, хто виступав проти возз'єднання з Радянською Україною. Особливо непримиренні позиції у цьому питанні займали ті, хто наприкінці 20-х років об'єднався в організацію українських націоналістів — ОУН. КПЗУ була чи не єдиною з європейських комуністичних партій, яка в ті роки фактично виступила проти культу особи Сталіна й попереджала про його можливі наслідки. В 1928 р. група членів Компартії Західної України у листі до редакції однієї з німецьких комуністичних газет відзначала, що сталінська група Кагановича в ЦК та ЦКК КП(б)У «своєю опортуністичною практикою відійшла від ленінської лінії в національній політиці і проводить таку національну політику, яка загрожує соціалістичному будівництву на Україні» . Безперечно, не всі члени КПЗУ дотримувалися такої позиції, що й було одним з факторів, які зумовили розкол у її лавах в 1927— 1928 рр. Він завдав значної шкоди революційно-визвольному рухові на західноукраїнських землях, не міг не позначитися на виникненні згодом нової кризи у Компартії Західної України.

Досягнення цієї мети, визвольні походи Червоної Армії на територію Західної України, Бессарабії й Буковини тісно пов'язані із змістом радянсько-німецького пакту про ненапад від 23 серпня 1939 р. При висвітленні цієї проблеми вчителю слід відзначити, що на міжнародній арені в той період переплелися інтереси багатьох країн Європи. Таке становище вимагало від керівництва Радянського Союзу ретельно зваженої оцінки міжнародного становища.Версальсько-Вашингтонська система договорів, підписаних після Першої світової війни, передбачала збереження і зміцнення загального миру та безпеки, непорушності кордонів, загального роззброєння. Було створено міжнародну організацію — Лігу Націй, що повинна була контролювати дотримання міжнародних норм. У 1930-х рр. політика Німеччини, Італії та Японії, які уклали «антико-мінтернівський пакт», стає агресивною. Великі держави (Англія і Франція) проводили політику «невтручання» і «умиротворення» агресора. Лідери Німеччини, Італії, Великої Британії та Франції у вересні 1938 р. уклали мюнхенську угоду про поділ Чехословаччини. У березні 1939 р. Німеччина окупувала Чехію, а Угорщина — Закарпаття. Таким чином, Німеччина поширювала свій вплив на Схід. За цих умов радянський уряд пішов на зближення з гітлерівською Німеччиною. Визначивши наступною жертвою Польщу і остерігаючись при цьому війни на два фронти, Берлін також був зацікавлений у нейтралітеті, а ще краще — в союзі з Москвою. 23 серпня 1939 р. у Москві було підписано радянсько-німецький пакт про ненапад, відомий як «пакт Молотова - Ріббентропа». Він був розрахований на 10 років. Важливим додатком до пакту був таємний протокол про поділ Європи на «сфери життєвих інтересів» між двома державами 17 вересня 1939 р. розпочався наступ радянських військ проти Польщі, названий офіційною радянською пропагандою «визвольним походом» Червоної Армії у Західну Україну та Західну Білорусію. 18 вересня польський уряд та головне командування виїхали за межі країни, наказавши військам не вступати в сутички з Червоною Армією. Вже 22 вересня радянські війська ввійшли до Львова. 28 вересня 1939 р. радянсько-німецький воєнно-політичний союз був підтверджений договором про дружбу і кордон. Протягом 50 років як сам факт укладення такого договору, так і його зміст становили одну з найбільших державних таємниць СРСР. Новий договір, уточнюючи розмежувальну лінію між цими державами по території Польщі, формально підтверджував включення західноукраїнських і західнобілоруських земель до складу СРСР. Населення Радянського Союзу збільшилося на 12 млн осіб.

У Західній Україні було інспіровано «відновлення» радянської влади. З цією метою організовано вибори (22 жовтня) та роботу Народних Зборів у Львові, які звернулись з проханням про входження до СРСР (в декларації Народних Зборів йшлося про возз'єднання з Радянською Україною). Було утворено Львівську, Тернопільську, Станіславську, Дрогобицьку, Волинську та Рівненську області УРСР. У червні 1940 р. уряд СРСР звернувся з ультимативними вимогами до Румунії про негайне повернення Бессарабії. Німеччина не підтримала Румунію, і радянські війська без бою вступили в Північну Буковину та Бессара-бію. 17 вересня 1939р.війська Червоної армії відповідно до таємного протоколу Молотова –Ріббентропа ,підписаного між СРСР та Німеччиною у серпні 1939р.,вступили на територію Західної України і Західної Білорусі . На території Західної України , офіційно долученої до складу УРСР, було створено шість областей – Львівську, Станіславську, Волинську, Тернопільську, Рівненську, Дрогобицьку. У новостворених областях негайно розпочалися соціально-економічні, політичні та адміністративні заходи з радянізації краю: заборонялася діяльність усіх українських партій, закривалися громадські, культурні, наукові, промислові та кооперативні товариства, установи. Одночасно з цими заходами приходила великомасштабна масова депортація населення краю ;за даними науковців, з краю було вислано 10 % населення (близько 1 млн. 200 тис. душ). Масова депортація супроводжувалася справжнім геноцидом проти населення. Із вступом у вересні 1939р. Червоної армії на західноукраїнські землі розпочалась їх активна радянізація. Низка політичних заходів радянської влади принесла західним українцям покращення їхнього соціального становища. Найпопулярнішими її кроками стали експропріація маєтків польських землевласників з обіцянкою перерозподілу їхньої землі між українськими селянами, державних установ, судочинства ; поліпшення медичного обслуговування , особливо на селі. Об'єднання українських земель в єдиній радянській державі стало наслідком злочинної змови двох диктаторів - Сталіна та Гітлера. Уклавши пакт про ненапад СРСР та Німеччина розпочали агресію проти незалежної польської держави. До складу УРСР Єдиним позитивним моментом було те, що за століття були включені західноукраїнські землі, що негайно стали об'єктом перетворення в радянському дусі - тут було встановлено радянську владу, розпочато індустріалізацію та колективізацію, терор вперше щодо мирного населення, роз'єднання більшість українців опинилися в складі однієї держави. З наближенням Європи до другої світової війни українці, здавалося, мало що могли втратити внаслідок тих докорінних змін, до яких вона могла призвести. Україна постійно привертала увагу багатьох європейських країн, але їх цікавило тільки те, як би загарбати українські землі й перетворити їх на свою колонію. Страждаючи від ран сталінщини, а в західних частинах — від дедалі більшого гноблення Польщею, Румунією та Угорщиною, українці мали підстави сподіватися, що будь-які, хай навіть спричинені війною, зміни принесуть покращення умов їхнього існування. Проте ті, хто так гадав, трагічно помилялися, бо хоч війна радикально змінила становище українців, їхня доля стала ще гіршою. Падіння Польщі на початку війни призвело до встановлення на Західній Україні ще репресивнішого радянського режиму. Та, вигнавши радянські війська, німецькі нападники принесли з собою нацистський режим, що сягнув на Україні вершини жорстокості. Опинившись між нацистським і радянським режимами, позбавлені власної держави, котра захищала б їхні інтереси, українці виявилися, як ніхто інший, беззахисними перед спустошеннями війни й нещадною політикою тоталітарних держав, що її вели. В умовах, коли Наддніпрянщина переживала трагедію голоду 1946-1947 pp. і труднощі відбудови, в Західній Україні розгорнулася насильницька і всеохоплююча радянізація всіх сторін соціально-економічного і культурного життя краю. До здійснення радянізації Західної України активно залучалися працівники партійно-комсомольського, державного апарату, службовці правоохоронних органів, державної безпеки, культури й освіти з інших регіонів Радянського Союзу, переважно зі Східної України, їх направляли на заводи, фабрики, у радянські установи, партійні, комсомольські органи, МТС, школи, вузи, технікуми. З приходом на західноукраїнські землі радянських військ відновилася розпочата ще у 1939-1941 pp. примусова колективізація сільського господарства. Протягом 1944-1952 pp. в західних областях Жертвами насильства були селяни, представники національної інтелігенції, підозрювані у зв'язках з націоналістичним підпіллям, духовні особи. Було чимало випадків, коли ідеями незалежності України, які пропагували повстанці і підпільники, переймалися вихідці з Наддніпрянщини, які опинялися з тих чи інших причин в Західній Україні: вчителі, медпрацівники, червоноармійці (навіть офіцери), селяни (що під час голоду 1946-1947 pp. масово приїжджали до Галичини).





Последнее изменение этой страницы: 2016-04-07; просмотров: 241; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 54.210.223.150 (0.012 с.)