Періодизація, історіографія, джерела історії України

Періодизація, історіографія, джерела історії України

Найчастіше зустрічаються три підходи до періодизації вітчизняної історії: I - хронологічний (первісна епоха), стародавній світ, середньовіччя, новий і новітній час; II - за соціально-економічними і політичними ознаками: первісне суспільство, капіталістичне суспільство, соціалістичне (радянське) суспільство і суспільство з перехідною економікою в період незалежності України; III - за періодами становлення і розвитку української державності: стародавня доба, княжа доба, литовсько-руська (польсько-литовська) доба, козаччина і Гетьманська держава, боротьба за українське національне відродження (XIX – поч. ХХ ст.), українська національно-демократична революція (1917-190 рр.), радянська Україна і незалежна Українська держава. Переважна більшість учених поділяють історію України саме за третім принципом, якого дотримувався і Михайло Грушевський.. 1. Стародавня доба - це період від появи людини на території сучасної України і її розвиток до VI–IX ст. нашої ери, коли в процесі вдосконалення знарядь праці, техніки і технології землеробства, піднесення ремесла і торгівлі, а звідси і класової диференціації та розгляду родово-общинного ладу з’являються перші протодержави, які сприяли створенню фундаменту, на якому у IX ст. зросла могутня будова Древньоруської держави. 2. Княжа доба: Київська Русь та її спадкоємниця Галицько-Волинська держава (IX–XIII ст.): утворення великої і сильної Древньоруської держави, головний осередок якої складали усі нинішні етнічні українські землі, сприяло суспільно-економічному, політичному і культурному розвитку східних слов’ян, висунуло її в число провідних країн середньовічного світу. 3. Литовсько-польська доба української історії (XIV–XVI ст.) - це період, коли в результаті феодальної роздробленості, князівських міжусобиць і спустошливих набігів кочівників (особливо монголо-татарських орд) землі древньоруських князівств стали здобиччю Литви і Польщі. Наприкінці XVI ст. у складі Польського князівства опинилися всі українські землі, за винятком Північної Буковини (Молдавія), Закарпаття (Угорщина) і Чернігово-Сіверщина (Московське царство). Українські селяни були позбавлені права володіти землею і закріпачені, а великі українські землевласники здебільшого покатоличилися і спольщилися. 4. Козаччина і гетьманська держава (кінець XVI – XVIII ст.). Цей період вітчизняної історії важливий не лише виникненням специфічного соціального стану українського суспільства, але й створенням у ході національної революції 1648-1676 рр. незалежної від Польщі української Козацької держави - Гетьманщини і її втрата в результаті внутрішньої боротьби за владу і зовнішнього тиску агресивних сусідів. 5. Період боротьби за українське національне відродження (XIX - поч. ХХ ст.) - від „Руської трійці“, культурно-просвітницької діяльності до створення політичних організацій, одним із головних завдань яких була реалізація самовизначення українського народу. 6. Українська національно-демократична революція (1917-1920 рр.), визначним досягненням якої було створення Української держави – Української народної Республіки і Західно-Української Народної Республіки та проголошення січня 1919 р. Акту злуки усіх українських земель. 7. Радянська державність (УСРР, згодом УРСР), яка була створена на переважній більшості українських земель після поразки української національно-демократичної революції і перебувала у складі СРСР (191-1991 рр.). 8. Незалежна Українська держава, яка проголошена в серпні 1991 р. в результаті розвалу СРСР. Історіографія (від історія і грецького – пишу) – письмова розповідь про минуле України, тобто сукупність літератури з проблем історії України, а також – суспільна історична дисципліна, яка вивчає стан та розвиток української історичної наукии. До історіографії історії України відносять усі праці, що були написані чи опубліковані з вітчизняної історії з часу первісного суспільства на території України і до сьогоднішнього дня. Особливо активно збагачується історіографія історії України з часу отримання нею незалежності. Проте глибокому, всебічному та об’єктивному дослідженню вітчизняної історії перешкоджає те, що багато безцінних джерел у силу історичного розвитку нашого народу знаходиться за межами країни (в Росії, Польщі, Австрії, Угорщині, Румунії та інших державах), чимало з них втрачені назавжди. Історичні джерела – це залишки минулого, що пов’язані з діяльністю людини і „відбивають” її історію. Їх можна поділити на такі типи:– писемні, літературні джерела – літописи, хроніки, грамоти, настінні і наскальні написи, документи офіційних органів влади (укази, накази, розпорядження, універсали, закони тощо), спогади очевидців подій, архівні документи, наукові і науково-популярні історичні дослідження, публікації в періодичних виданнях тощо;– археологічні джерела: будівлі, речі, предмети, знаряддя, пам’ятки матеріальної культури; – усні джерела: билини, перекази, пісні, інша народна творчість, в якій „відбиті” ті чи інші події історії українського народу;– лінгвістичні: аналіз мови, її діалектів у тій чи іншій місцевості;– етнографічні: дані про характерні особливості культури, побуту, звичаїв;– фото-, кінодокументи, електронні носії інформації тощо.

Періодизація історії первісного ладу. Найдавніші часи в історії України

Кам'яна доба

Кам’яний вік — період в історії людства, під час якого знаряддя праці та зброя виготовлялася з каміння, дерева та кісток. Він поділяється на три періоди:

· палеоліт — давній кам'яний вік, який характеризується використанням кременевих знаряддь праці, основні заняття — полювання та збиральництво.

· мезоліт — середній кам'яний вік, котрий тривав від 10 тис. до 7 тис. років до н. е.

· неоліт — новий кам'яний вік, характеризується появою людини сучасного типу, використанням виключно кременевих, кам'яних, кістяних знарядь праці, виготовлених з використанням техніки свердління, пиляння та шліфування; розповсюдженням кераміки, ткацтва. (так звана неолітична революція). Тривав від 6 до 4 тис. років до н. е., період переходу від риболовства до полювання, землеробства та скотарства.

Мідний вік

Мідний вік, або Енеоліт — мідно-кам'яний вік, епоха переходу від кам'яного до бронзового віку. назва перехідного часу від неоліту до бронзової доби, яку застосовують археологи в зв'язку з появою й поширенням у той час виробів із міді. Мідні знаряддя вживалися поряд з кам'яними, які переважали. Найдавніші мідні предмети й шматки руди виявлені у ранньоземлеробних поселеннях Передньої Азії (8–5 тисяч років до н.е.). У 4-3 тисячоліттях до Різдва Христового мідні й бронзові знаряддя стали витісняти кам'яні на Стародавньому Сході з 4 тисячоліття до н.е., в Європі — з 3 тисячоліття до н.е. На території України мідний вік датується 4-3 тисячоліттям до н.е. Вищий, порівняно з неолітом, етап розвитку продуктивних сил і виробничих відносин первісного суспільства. Період дальшого удосконалення відтворювальних форм господарства (землеробство, скотарство). Накопичення продукту, зростання суспільних багатств стимулювало міжплемінний обмін. Енеоліт — період консолідації суспільної організації племен, розквіту патріархату, формування великих, спільних за походженням, об'єднань. На території України за часів енеоліту жили племена — носії трипільської, ямної культури тощо.

Бронзова доба

Прийшов на заміну енеоліту (мідній добі) — перехідному періоду після кам'яної доби. Характеризується виготовленням і використанням бронзових знарядь праці і зброї, появою кочового скотарства, полівного землеробства, писемності. Змінився залізною добою у I тисячолітті до н. е.

Залізний вік

Залізний вік — історичний період, який характеризується початком обробки заліза та виготовленням з нього зброї і знарядь праці. Починається з початку 1-го тис. до н. е. і продовжується до сьогодення.

Укр. в період стабілізації рад. системи та загострення її соц..-економ. Та політ кризи(1965-1985 рр.) Реформи в промисловості та сіл. Господарстві. Непослідовність економ. Перетворень. Посилення командно-адміністративної системи.

У жовтні 1964 року замість М. Хрущова першим секретарем ЦК КПРС був обраний Л. Брежнєв. Зміни в керівництві означали поворот від реформаторства до консерватизму. Спочатку Л. Брежнєв виправив лише деякі так звані «волюнтаристські» наслідки діяльності М. Хрущова. Згодом стало очевидним, що гасло стабільності, яке висунув Л. Брежнєв, насправді означає звичайну відмову від будь-яких радикальних змін. Брежнєвський період історії України був періодом часткової реанімації сталінської командно-адміністративної системи, періодом суспільного й економічного застою. Неосталінізм політики Л. Брежнєва супроводжувався в Україні новими хвилями політичних репресій проти інакодумців, передусім поборників ідей національної свідомості й суверенності Української держави. Вже в серпні 1965 року в ряді міст України відбулися масові арешти, під час яких затримано близько трьох десятків інтелігентів-шістдесятників. Проти більшості з них висувалося традиційне звинувачення в «антирадянській агітації і пропаганді», а навесні 1966 року за «антирадянщину» в мордовських таборах опиняються брати Михайло та Богдан Горині, Михайло Осадчий, Валентин Мороз, Панас Заливаха, Іван Гель, Анатолій Шевчук та ін. Водночас з відкритими репресіями в Україні з другої половини 60-х pp. активізувалася «профілактична робота» з представниками вільнодумної інтелігенції. Під час цієї кампанії в республіці повсюдно пройшли відкриті партійні збори з участю громадськості. На них засуджувалися злочинні дії «відщепенців» та їхніх захисників. За найменший вияв прихильності до дисидентів звільняли з роботи, виключали з партії й комсомолу, виганяли з інститутів. Зазначені події супроводжувалися відчутними змінами і в ідеологічній сфері. Українські засоби масової інформації були переповнені статтями, спрямованими проти «буржуазної ідеології» та «українського буржуазного націоналізму». Активізується цензура, відбувається справжня чистка редакцій газет, журналів, видавництв, академічних інститутів гуманітарного профілю. Характерною особливістю суспільно-політичного життя України брежнєвського періоду були також вияви так званої інерції «відлиги», що знайшли своє відображення в масових акціях протестів шістдесятників. Наприклад, у вересні 1965 році в київському кінотеатрі «Україна» на прем'єрі фільму С. Параджанова «Тіні забутих предків» з різким осудом репресій, що відбува­лися в Україні, виступили Юрій Бадзьо, Іван Дзюба, Василь Стус та В'ячеслав Чорновіл. Сот­ні відомих українських діячів культури й нау­ки, рядові службовці, робітники й студенти різ­ко засудили політичні процеси 1965-1966 pp. у колективних листах-протестах, адресованих ке­рівництву республіки. Ці документи друкували­ся у самвидаві, потрапляли за кордон. Яскравим виявом наслідків «відлиги» стали події 22 травня 1967року в Києві. Зі стихійним протестом проти заборони відзначення річниці пам'яті Т. Шевченка біля пам'ятника Великому Кобзареві виступили представники столичної інтелігенції та студентства. Партійне керівництво республіки на чолі з П. Шелестом, підтримуючи в цілому політику Москви, було не проти використати щирі прагнення української національно-свідомої інтелігенції у власних цілях — боротьбі з союзним центром за розширення обсягу своєї влади. Позитивні зрушення в цьому напрямку простежуються після низки заходів, спрямованих на підвищення статусу української мови й упровадження її в навчальний процес вузів республіки. Не виключено, що саме з ініціативи керівництва республіки в листопаді 1966 року на V з'їзді письменників України гостро порушено мовну проблему.

Розпад Радянського Союзу і відродження незалежності України. Погіршення економічної ситуації в Україні в другій половині 80-х років. Чорнобильська катастрофа. Екологічна ситуація в Україні. Формування економічних передумов розпаду СРСР.

Неспроможність політики прискорення стала очевидною досить швидко. Замість очікуваного зростання темпів економічного розвитку продовжувалося їх неухильне зниження. Замість послаблення продовольчої, житлової й товарної криз відбувалося їх подальше загострення. Черги за товарами першої необхідності ставали все довшими. Нарешті, у 1990 р. уперше за багато років почалося скорочення обсягів виробництва.Таким чином, усі спроби перебудови системи управління економікою виявилися абсолютно марними. Непродумані, половинчасті й безсистемні зміни в економіці вносили розлад у централізовану й по-своєму логічну систему управління народним господарством. Народногосподарський комплекс СРСР почав розвалюватися. Руйнувалися господарські зв’язки між окремими підприємствами, галузями та регіонами. Це посилювало відцентрові тенденції в СРСР. Союзні республіки брали під власний контроль економіку, налагоджуючи прямі міжреспубліканські зв’язки без посередництва Москви. Центр виявився економічно непотрібним. Цей фактор усе помітніше впливав на розпад Радянського Союзу. Чорно́бильська катастро́фа — екологічно-соціальна катастрофа, спричинена вибухом і подальшим руйнуванням четвертого енергоблоку Чорнобильської атомної електростанції 26 квітня 1986 року, розташованої на території України (у той час — Української РСР). Руйнування мало вибуховий характер, реактор був повністю зруйнований і в довкілля було викинуто велику кількість радіоактивних речовин. На думку багатьох людей, зокрема Валентини Семенівні Шевченко, тодішньої голови Президії Верховної Ради УРСР, ця подія так само як офіційна реакція, яка була продемонстрована у Москві, стала однією з причин розвалу СРСР.

86.Розпад СРСР і відродження незалежності Укр. М. Горбачев і пошуки шляхів виходу з кризи. Спроби оздоровлення суспільного-політ. Життя.«Перебудова» Невдача спроб реформування СРСР. Політика керівництва Укр. В період «перебудови»

. М.Горбачев і пошуки шляхів виходу з кризи. Спроби оздоровлення суспільно-політичного життя. «Перебудова». Невдача спроб реформування СРСР. Політика керівництва України в період «перебудови». М. Горбачов в квітні 1985 р. виступив на Пленумі ЦК КПРС з ініціативоюрозпочати в СРСР реформи. М. Горбачов вважав за необхідне шляхом реформ прискорити науково-технічний прогрес, поліпшити управління народним господарством, зміцнити виконавчу дисципліну. Пленум ЦК КПРС схвалив пропозиції М. Горбачова. В 1986 р. на XXVII з'їзді КПРС (а потім на XXVII з'їзді КП України) на основі пропозицій М. Горбачова і висновків квітневого (1985 р.) Пленуму ЦК КПРС були прийняті документи про основні напрямки економічного і соціального розвитку на 1986-1990 pp. і на період до 2000 р. Після XXVII з'їзду КПРС ЦК КПРС (а потім і ЦК КП України) видав низку постанов, спрямованих на подолання кризових явищ: про вирішення житлової проблеми до 2000 року; про виконання Продовольчої програми; про розвиток виробництва товарів народного споживання; про боротьбу з пияцтвом і алкоголізмом тощо. Вище партійне керівництво здійснювало деяке оздоровлення громадсько-політичної обстановки в країні звільнювалися політв'язні, було демократизовано виборчу систему на засадах багатомандатності, введено вибори на керівні посади на промислових підприємствах; усуваються з посад корумповані партійні керівники, консерватори часів «застою» («застоєм» значна частина істориків вважає період розвитку СРСРз кінця 60-х до кінця 80-х років). Перебудо́ва загальна назва сукупності політичних і економічних реформ, що проводилися в СРСР у 1985—1991 роках. Складові частини Перебудови: у внутрішньополітичній сфері — демократизація суспільного життя; в економіці — введення елементів ринкових відносин; у зовнішній політиці — відмова від надмірної критики так званого капіталістичного ладу, значне поліпшення відносин зі США та демократичними країнами Західної Європи, визнання загальнолюдських цінностей і глобальних проблем. До початку 1990-х років Перебудова призвела до загострення кризи в усіх сферах життя суспільства.

Розпад СРСР і відродження незалежності УКр. М. Горбачев і пошуки шляхів виходу з кризи. Спроби оздоровлення суспільно-політ. Життя. Перебудова. Невдача спроб реформування СРСР. Політика керівництва Укр. В період перебудови.

Зростання політичної активності суспільства. «Гласність» і повернення народові правди про минуле україни. Нові громадські об’єднання. Початок формування багатопартійності в Україні

Сутність політики гласності

Повернення із забуття історичних фактів, які свідомо приховувались (про масові репресії, керманичів революції, страту царської родини, зовнішню політику СРСР в різні періоди тощо).Оприлюднення фактів і подій щодо сучасності, які раніше теж приховувались (про економічне становище капіталістичних країн; про Чорнобильську катастрофу, інші екологічні проблеми, про реальний стан в економіці країни; про реформи і характер привілеїв партгоспноменклатури тощо).Публікація літературних творів письменників радянської доби, зарубіжних письменників, розповсюдження яких раніше каралося і не припускалося (О. Солженіцина, В. Гросмана, В Войновича, Є Замятіна, Дж. Оруела та ін.). Публікація творів філософів, соціологів, економістів, психологів тощо, які раніше вважалися антимарксистськими і на цій підставі не розповсюджувались. Основними передумовами формування багатопартійності в Україні були:- історичний досвід багатопартійності в Україні;- розширення демократизації суспільного життя, гласність;- виникнення і розвиток в Україні дисидентства;- нездатність КПРС виконувати керівну роль у суспільстві, яку вона собі привласнила.Основними етапами формування багатопартійності в України були:- перший етап (1988-1989 pp.) - виникнення неформальних організацій, утворення легальної організованої опозиції; активізація діяльності Української Гельсінської спілки, вихід на політичну арену Народного руху України; розмежування та диференціація всередині правлячої КПРС, організаційна консолідація Демократичної платформи;- другий етап (1990-1991 pp.)- почалося створення багатьох партій, їхній поділ на центристські та радикальні; поява парламентської опозиції; ініціювання представниками демократичного блоку важливих державних рішень, серед яких найголовніше - Декларація про державний суверенітет України;- третій етап (почався на зламі 1991-1992 pp.)- його відмітною характеристикою стало партійне будівництво в умовах повної державної незалежності; розширення спектра багатопартійності: на початок 2005 р. в Україні було зареєстровано 127 політичних партій; зміцнення зв'язків партій з впливовими бізнесовими та юридичними колами.

Періодизація, історіографія, джерела історії України

Найчастіше зустрічаються три підходи до періодизації вітчизняної історії: I - хронологічний (первісна епоха), стародавній світ, середньовіччя, новий і новітній час; II - за соціально-економічними і політичними ознаками: первісне суспільство, капіталістичне суспільство, соціалістичне (радянське) суспільство і суспільство з перехідною економікою в період незалежності України; III - за періодами становлення і розвитку української державності: стародавня доба, княжа доба, литовсько-руська (польсько-литовська) доба, козаччина і Гетьманська держава, боротьба за українське національне відродження (XIX – поч. ХХ ст.), українська національно-демократична революція (1917-190 рр.), радянська Україна і незалежна Українська держава. Переважна більшість учених поділяють історію України саме за третім принципом, якого дотримувався і Михайло Грушевський.. 1. Стародавня доба - це період від появи людини на території сучасної України і її розвиток до VI–IX ст. нашої ери, коли в процесі вдосконалення знарядь праці, техніки і технології землеробства, піднесення ремесла і торгівлі, а звідси і класової диференціації та розгляду родово-общинного ладу з’являються перші протодержави, які сприяли створенню фундаменту, на якому у IX ст. зросла могутня будова Древньоруської держави. 2. Княжа доба: Київська Русь та її спадкоємниця Галицько-Волинська держава (IX–XIII ст.): утворення великої і сильної Древньоруської держави, головний осередок якої складали усі нинішні етнічні українські землі, сприяло суспільно-економічному, політичному і культурному розвитку східних слов’ян, висунуло її в число провідних країн середньовічного світу. 3. Литовсько-польська доба української історії (XIV–XVI ст.) - це період, коли в результаті феодальної роздробленості, князівських міжусобиць і спустошливих набігів кочівників (особливо монголо-татарських орд) землі древньоруських князівств стали здобиччю Литви і Польщі. Наприкінці XVI ст. у складі Польського князівства опинилися всі українські землі, за винятком Північної Буковини (Молдавія), Закарпаття (Угорщина) і Чернігово-Сіверщина (Московське царство). Українські селяни були позбавлені права володіти землею і закріпачені, а великі українські землевласники здебільшого покатоличилися і спольщилися. 4. Козаччина і гетьманська держава (кінець XVI – XVIII ст.). Цей період вітчизняної історії важливий не лише виникненням специфічного соціального стану українського суспільства, але й створенням у ході національної революції 1648-1676 рр. незалежної від Польщі української Козацької держави - Гетьманщини і її втрата в результаті внутрішньої боротьби за владу і зовнішнього тиску агресивних сусідів. 5. Період боротьби за українське національне відродження (XIX - поч. ХХ ст.) - від „Руської трійці“, культурно-просвітницької діяльності до створення політичних організацій, одним із головних завдань яких була реалізація самовизначення українського народу. 6. Українська національно-демократична революція (1917-1920 рр.), визначним досягненням якої було створення Української держави – Української народної Республіки і Західно-Української Народної Республіки та проголошення січня 1919 р. Акту злуки усіх українських земель. 7. Радянська державність (УСРР, згодом УРСР), яка була створена на переважній більшості українських земель після поразки української національно-демократичної революції і перебувала у складі СРСР (191-1991 рр.). 8. Незалежна Українська держава, яка проголошена в серпні 1991 р. в результаті розвалу СРСР. Історіографія (від історія і грецького – пишу) – письмова розповідь про минуле України, тобто сукупність літератури з проблем історії України, а також – суспільна історична дисципліна, яка вивчає стан та розвиток української історичної наукии. До історіографії історії України відносять усі праці, що були написані чи опубліковані з вітчизняної історії з часу первісного суспільства на території України і до сьогоднішнього дня. Особливо активно збагачується історіографія історії України з часу отримання нею незалежності. Проте глибокому, всебічному та об’єктивному дослідженню вітчизняної історії перешкоджає те, що багато безцінних джерел у силу історичного розвитку нашого народу знаходиться за межами країни (в Росії, Польщі, Австрії, Угорщині, Румунії та інших державах), чимало з них втрачені назавжди. Історичні джерела – це залишки минулого, що пов’язані з діяльністю людини і „відбивають” її історію. Їх можна поділити на такі типи:– писемні, літературні джерела – літописи, хроніки, грамоти, настінні і наскальні написи, документи офіційних органів влади (укази, накази, розпорядження, універсали, закони тощо), спогади очевидців подій, архівні документи, наукові і науково-популярні історичні дослідження, публікації в періодичних виданнях тощо;– археологічні джерела: будівлі, речі, предмети, знаряддя, пам’ятки матеріальної культури; – усні джерела: билини, перекази, пісні, інша народна творчість, в якій „відбиті” ті чи інші події історії українського народу;– лінгвістичні: аналіз мови, її діалектів у тій чи іншій місцевості;– етнографічні: дані про характерні особливості культури, побуту, звичаїв;– фото-, кінодокументи, електронні носії інформації тощо.