Укр. Землі в др. . Пол. . 19 ст. Буржуазні реформи 60-70 рр. Та їх здійснення на укр.

Наприкінці 50-х років у Києві, Харкові, Полтаві, Чернігові, Одесі та ін­ших містах виникають напівлегальні суспільно-політичні організації - так звані громади, їхні ідеологи - В.Білозерський, М.Костомаров, Т.Шевченко -згуртовують навколо себе патріотично налаштовану інтелігенцію і студент­ську молодь. Громади розгортають культурно-просвітницьку роботу серед народу, пробуджуючи його національну свідомість. Перша така громада виникла в Київському університеті з таємного гуртка «хлопоманів», учасни­ки якого - В.Антонович, Б.Познанський, Ф.Панченко, Т.Рильський, А.Свид-ницький - «ходили в народ», поширюючи серед селян ідеї соціального й національного визволення. Внаслідок репресій та арештів 1860-1861 рр. гурток «хлопоманів» пе­рестав існувати. Але активні його члени разом зі студентами М.Драгома-новим, І.Касяненком, братами Синьогубами й П.Чубинським створили нове таємне товариство - «Українську громаду», що пропагувала національну ідею переважно в недільних школах, де навчалися робітнича молодь і діти зубожілих міщан. У бібліотеках учні знайомилися з творами Т.Шевченка, [.Котляревського, Марка Вовчка та інших українських письменників. Коштом заможних українців В.Тарнавського і Г.Галагана у Петербурзі було влаштовано українську друкарню. У 1861 р. тут почав виходити пер­ший у царській Росії український часопис - «Основа», що опублікував тво­ри українських письменників. Після скасування кріпосного права активізувалося створення неділь­них шкіл для неписьменних. Побачили світ «Буквар южноруський» Т.Шев­ченка, «Граматика» II. Куліша та ін. Громадівці всіляко пропагували культ козацтва, волелюбних запорожців та гайдамаків, які, на їхню думку, симво­лізували прагнення українських мас. У другій половині XIX ст. це роман­тичне й аполітичне поєднання ідеалізму, народництва та поклоніння всьо­му українському отримало назву українофільства. На початку 1870 р. В.Антонович, М.Драгоманов, М.Русов, М.ЗІбер і С.Подолинськгій заснували таємну «Стару громаду», яка головну увагу приділяла розвиткові та поширенню наукових знань, письменства. М.Драгоманов закликав однодумців виходити за межі виключно культурни­цької діяльності, висувати ключові політичні, національні та соціально-економічні проблеми. Вперше ці, як вони себе називали, «свідомі українці» заявили про себе 1890 р., коли вирішили організувати «Братство тарасів-ців» головною метою якого було б створення самостійної України. 1893 р. у львівському часописі «Правда» з'явилася програма братства - «Декла­рація молодих українцівАвтори програми проголосили про свій намір бу­ти істинно українською інтелігенцією. Вони зобов'язалися розмовляти ви­ключно українською мовою, виховувати в національному дусі своїх дітей, захищати права українського народу. У політиці їхньою метою було ви­знання українців як окремого народу в межах демократичної федеративної Росії. Зусилля молоді певною мірою вплинули на представників старшої генерації, які стали діяти рішучіше та енергійніше. У 1897 р. з ініціативи В.Антоновича і О.Кониського була заснована підпільна Всеукраїнська загальна організація, що поставила за мету об'єднати всіх українських ді­ячів під своєю орудою. Вона започаткувала видавництво «Вік», влаштову­вала Шевченківські свята тощо. Однак і ця організація приділяла головну увагу питанням не політичним, а культурним. Діяльність українофілів ви­кликала жорстокий спротив царського режиму. Проте вимоги національно-політичного характеру посідали у суспіль­но-політичному житті України дедалі значніше місце, поступово набираючи загальноукраїнського масштабу. Галицькі українці, наприклад, створюють свої організації, впроваджують українську мову в школах. Важливу роль у формуванні національної свідомості та піднесенні культурно-освітнього рі­вня народу відіграло створення у 1868 р. товариства «Просвіта». Третьою капітальної реформою імп. Олександра II була реформа судова. Необхідність перетворення старого суду, притому перетворення корінного, була усвідомлена в перші ж роки царювання (роботи графа Д. Н. Блудова, 1857-1860 рр..). Величезний вплив на весь хід реформи і визвольний характер її надало звільнення селян. Після того як акт 19 лютого повернув багатомільйонному населенню, «вчорашнім рабам», їхні громадянські права, колишній поміщицький (вотчинний) суд втратив свій сенс, і його належало замінити судом державним, справедливим, загальним і однаковим для всіх. «Поки кріпосне право тяжіло хоч над однією людиною, не могло бути мови про право російського громадянина. Тільки з 1861 року встановлені були перші елементи правового порядку, і тому слідом за цим став на найближчу чергу питання про розумну, раціональної організації незалежного суду - першої опори та охорони правового порядку. Міська реформа аналогічна реформи земської: як та створювала самоврядування для населення області, повіту, так «Міське положення» (1870, 16 червня) дало населенню міст.Місцеве самоврядування, з правом відати своє міське господарство і сприяти розвитку освіти у себе в містах. Міська дума з виборних гласних відповідала повітовому земському зібранню, міська управа (вибрана з-поміж голосних) - земській управі. Надаючи містах влаштовувати своє життя власними силами і засобами, уряд залишив за собою лише право нагляду, стежачи за тим, щоб дії думи і управи не виходили з рамок наданих їм прав. «Положення про земських установах» (1864, 1 січня.) Малося на увазі замінити панувала доти в обласних установах систему бюрократичного управління, за царювання імп. Миколи I отримала особливо широке застосування+селянська ы выйськова реформа.

34.Культурно просвітницький етап національного руху. Українофіли.В.Антонович. Громадівський рух і посилення репресій з боку царизму. Валуєвський циркуляр.Ємський указ.

Українофілами були польські письменники так званої «української школи» і пізніше поляки — мешканці України, які писали поезії і складали пісні українською мовою. Виникнення українського народництва у вигляді громадівського руху, діячі якого розгорнули активну освітянську і пропагандистську роботу, викликало занепокоєність в урядових колах. Члени новоутвореної Київської громади перебували в полі зору поліції. Про існування громади київським жандармам було відомо від самого її виникнення, про що свідчить офіційний документ 1861 р.: «В России существует особое общество малороссов, пропитанных духом какого-то патриотизма, общество это имеет своих последователей, и университеты, Киевский и Харьковский, служат главными проводниками и распространителями идей о возможности восстановления Малороссии. Так, в Киевском университете образовалось общество малороссов, под названием «украинская громада». З офіційної точки зору діяльність українських народників (громадівців) розглядалася як антиурядова, причому акцент ставився на національній спрямованості їхньої діяльності: «Это молодые и пылкие вольнодумцы, употребляющие все усилия к осуществлению лелеемой ими мысли о свободе Малороссии и старающихся сближаться с простым народом, научить его грамоте и постепенно внушить ему мысли о бывшей славе Малороссии и о прелестях свободы с той именно целью, дабы в последствии, когда умы простого народа покорятся их влиянию, действовать во вред монархии.» Активна просвітянська діяльність громадівців змусила уряд вжити контрзаходів. 10 червня 1862 р. Олександр ІІ видав «височайшеє повєленіє» про закриття недільних шкіл, мотивуючи це тим, що «під пристойним приводом розповсюдження в народі грамотності зловмисні люди намагаються у деяких недільних школах розвивати шкідливі вчення, підбурливі ідеї, перекручені уявлення про право власності та безвір'я.» Закриті були також і народні читальні. Наступним кроком уряду проти українського руху було видання міністром внутрішніх справ П.Валуєвим циркуляра (розпорядження), який передбачав репресії проти української мови. У Валуєвському циркулярі від 18 липня 1863 р. підводилася ідеологічна база цих репресій, зміст якої зводився до заперечення існування самої української мови: «ніякої окремої малоруської мови не було, немає і не може бути.» І далі наріччя, «яке вживається простолюдом є таж сама російська мова, тільки зіпсована впливом на неї Польщі...» Згідно з розпорядженням міністра заборонялося друкування українською мовою популярних книжок, релігійної літератури, підручників, посібників для народу, виключення було зроблено для художньої літератури - творів «красного письменства». Заборона стосувалася тих книг, через які можна було впливати на духовність українського народу, формувати в нього почуття національної свідомості, гідності через рідну мову і тому: «пропускання ж книг малоросійською мовою як духовного змісту, так навчальних і взагалі призначених для початкового читання народу, припинити.» Таким чином, російський уряд позбавив українських громадівців легальних форм роботи серед народу (недільні школи, просвіта, наукові знання). В результаті цих заходів частина з них відійшли від українського руху, захопившись революційними утопіями російського народництва (наприклад, Я.Стефанович). Емський акт (Емський указ) - розпорядження російського уряду, спрямоване на придушення української культури, підписане імператором Олександром II 18(30).5.1876 у м. Емсі (Німеччина). Е. а. доповнював основні положення Валуєвського циркуляра 1863. Виданий у зв'язку з меморандумом, надісланим цареві помічником попечителя Київського учбового округу М. Юзефовичем, в якому українців звинувачено в тому, що вони хочуть “вільної України у формі республіки з гетьманом на чолі”. Е. а. забороняв ввозити на територію Російської імперії з-за кордону українські книги, українською мовою видавати оригінальні твори і робити переклади з іноземних мов, тексти для нот, театральні вистави і публічні читання. Місцевій адміністрації наказувалося посилити нагляд.Поява багатопартійності в 80-х pp. на Західній Україні була явищем цілком природнім, оскільки ця частина України впродовж XIX та першої половини XX ст. пройшла типовий для усієї Центральної Європи процесі формування і розвитку «третього стану», а разом з ним і громадянського] суспільства. Історична пам'ять без особливих труднощів відновила тут] традиційні інститути та цінності.

. 35. Народовська та москвофільська течії національно візвольного руху на західноукраїнських землях в другій половині ХІХ століття

Придушення революції сприяло зміцненню москвофільських настроїв у краю. Унаслідок цього значна частина старшої віком інтелігенції, розчарована політичними подіями, стала переходити від культурного москвофільства до політичного. Чимало відомих галичан, які раніше були палкими поборниками ідеї самостійного розвитку українського народу, рішуче заявили про національно-культурну єдність Галицької Русі з Великою Росією та почали шукати підтримки в неї. Серед цих людей опинився колишній учасник «Руської трійці» філолог Я. Головацькии, поет І. Гуталевич, письменник Б. Дідицький та ін. Під впливом москвофілів діяли культурно-освітні товариства «Галицько-руська матиця», «Народний дім», газета «Слово», журнали «Галичанин», «Лада» та ін. Буковинські та закарпатські москвофіли створили політичне товариство «Народна рада», «Общество русских женщин в Буковине», «Общество русских студентов Карпат» тощо. У 1866 році в органі українських консерваторів «Слово» представники цієї течії заявили, що ніяких українців не існує, а є лише єдиний російський народ від Карпат до Камчатки, єдина російська мова, а тому не варто взагалі творити українську літературу. Тим самим москвофіли штовхали українців на шлях національного самозречення, отримуючи за таку позицію щедру фінансову підтримку з Росії. Проте москвофільські тенденції, спроби пов'язати українців Галичини з російською національною ідеєю викликали сильний опір нової генерації крайової інтелігенції. Проти консервативно-москвофільського табору виступила передова молодь, яка під впливом українського національного руху на Наддніпрянщині почала засновувати студентські громади в Галичині. Перша така молодіжна організація виникла у Львові наприкінці 1861 - на початку 1862 pp. її заснували молоді письменники й громадські діячі В. Шашкевич (син Маркіяна Шашкевича), Ф. Заревич, К. Климкович, Є. Згарський та ін. Саме звідси бере свій початок так звана народовська (українофільська) течія, представники якої, на відміну від москвофілів, виступали за: • єдність усіх українських земель; • розвиток української літератури на живій народній основі; створення єдиної літературної мови. Саме народовці стали справжніми носіями національної ідеї й підхопили традиції національного руху попередніх десятиліть у Галичині. Великий вплив на західноукраїнських народовців справляли «Кобзар» Т. Шевченка, твори П. Куліша, журнал «Основа» та інші українські видання. Прагнучи наблизитися до життя Наддніпрянської України, молодь жадібно ловила полум'яні заклики Т. Шевченка, захоплювалася козацтвом, записувала народні пісні, упроваджувала в літературу народну мову та фонетичний правопис. Народовці заснували свої друковані органи: часописи «Вечорниці», «Мета», «Нива», «Русалка», «Правда», газети «Діло» та «Буковина», з якими активно співпрацювали П. Куліш, І. Нечуй-Левицький, М. Драгоманов, П. Мирний та інші відомі діячі українського національно-визвольного руху з Наддніпрянщини. У ході свого наступального розвитку народовський напрям перетворився на провідну політичну силу західноукраїнських земель.

36.Криза культурницьких рухів.І.Франко. Зародження національно політичного руху в Україні. Поява українських політичних партій. Витоки формування політичних партій України припадають на середину XIX ст. Першою політичною партією європейського зразка на українських землях прийнято вважати Руську українську радикальну партію, яку наприкінці 1890 р. організували відомі українські письменники, вчені та громадські діячі М. Павлик, І. Франко, Є. Левицький, Т. Окуневський, В. Охримович. Соціальною опорою партії визнавалося селянство, її програма містила мінімальні та максимальні вимоги. У 1899 р. з неї виділилося дві партії - Українська соціал-демократична партія та Національно-демократична партія. Якщо перша ставила собі за мету боротьбу за втілення ідей соціалізму, то друга добивалася об'єднання всього українського народу в єдиний національний організм на засадах політичної та культурної самостійності. На східноукраїнських землях про партійне життя можна говорити з часу створення Революційної української партії (РУП), установчий з'їзд якої відбувся 11 лютого 1900 р. у Харкові. В 1902 р. з неї була утворена Українська народна партія, яку очолив М. Міхновський. Тоді ж від РУП відокремилися і народники (М. Шаповал, М. Залізняк), які приєдналися до партії есерів. У 1903 р. від РУП відкололася Українська соціалістична партія на чолі з Б. Ярошевським. Восени 1904 р. була створена Українська Демократична партія (УДП). Програма даної партії містила як політичні парламентський ЛПД, автономія), Так і економічні ВИМОГИ (8-годинний робочий День, державна пенсія немічним тощо). Згодом із її лав вийшли представники радикального крила, які утворили Українську Радикальну партію (УРП), головою якої став Б. Грінченко. Восени 1905 р. УДП та УРП провели об'єднавчий з'їзд і утворили Українську Демократичну Радикальну партію (УДРП), яка об'єднала значну частину національно-свідомих елементів. У грудні 1904 р. утворилася Українська Соціал-Демократична Спілка. Вона вийшла з РУП під проводом М. Меленевського та Лесі Українки, а в 1905 р. ввійшла до складу РСДРП на основі окремого статуту. Під час виборів до 1-ї Державної Думи (1906 р.) вона проявила себе як русифікаторська організація. У 1906 р. зі складу УНП виходить група автономістів, які заснували Українську демократичну партію, що проіснувала всього кілька місяців. У лютому 1907 р. свою програму прийняли українські соціал-революціонери. Вони вимагали скликання Українських Установчих Зборів. У цей час в Україні також діяли і терористичні революційні організації. Це «Оборона України», «Українська Народна Оборона». Існувало також декілька груп анархістів, активно на території України діяли і загальноросійські політичні партії. Влітку 1917 р. в Україні діяло понад ЗО політичних партій різних напрямів. До української Центральної Ради увійшли українські есери, соціал-демократи, соціал-федералісти, соціалісти-самостійники, українська демократично-хліборобська партія, які представляли всі частини політичного спектру. Перемога більшовизму в жовтні 1917 р. поклала край розвитку в Україні як парламентаризму, так і багатопартійності. На західноукраїнських землях напередодні проголошення ЗУНР найбільш впливовими були три партії - Українська національно-демократична партія, Українська соціал-національна партія й Українська радикальна партія. На противагу партіям Центральної Ради галицькі партії були партіями парламентського типу. У лютому 1919 р. була створена комуністична партія Східної Галичини, хоча ідеологія більшовизму не мала тут широкого поширення. Отже, вже на початку XX ст. в українському політичному русі намітилося дві тенденції - перша спрямована на захист національних інтересів, друга - соціальних. Перша розвивалася переважно в Галичині, друга - в Наддніпрянській Україні. Поява багатопартійності е 80-х pp. на Західній Україні була явищем цілком природнім, оскільки ця частина України впродовж XIX та першої половини XX ст. пройшла типовий для усієї Центральної Європи процесі формування і розвитку «третього стану».