Модуль І. Лекція 3. Етнополітика та її особливості в різні періоди життя українського народу.

План.

1. Проблеми етнічного походження Київської Русі. Концепції полі та моноетнічності давньоруської народності.

2. Особливості литовської експансії на українські землі: етнополітичні виміри. Етнополітика Речі Посполитої.

3. Міжетнічні стосунки в Україні в добу Хмельниччини та Гетьманщини.

4. Українські землі в складі Російської імперії: етнополітичний вимір.

Етнічна складова життя західних українців в Австрійській імперії.

 

Проблема етнічного походження та етнічної структури Київської Русі викликала дискусію серед істориків. Прихильники теорії спільного етногенезу трьох східнослов’янських народів (М. Гуслистий, О. Моця, П. Толочко та ін.) розглядають Київську Русь як моноетнічну державу, утворену єдиною давньоруською народністю. Ця група істориків пов’язує передумови її створення з розпадом давньослов’янської спільності (середина Ітис. н.е.) та виділенням східних слов’ян, які в свою чергу складалися із різних союзів племен, відомих в історії як літописні племена. Дуліби, бужани, волиняни, деревляни, поляни, сіверяни, дреговичі, в’ятичі, радимичі, уличі, тиверці, хорвати, словени – у процесі масової слов’янської колонізації заселили територію східної Європи: від півдня до півночі, від Карпат до Оки і Волги на протязі V-VІІІст. Різні природно-географічні та історичні умови, в яких опинилися східні слов’яни (балтський та угро-фінський елементи на півночі та північно-східній території, іранський елементи та тюркський – на півдні), викликали етнічну диференціацію східних слов’ян з одного боку, а з іншого – консолідацію етнічних елементів, що утворила етнополітичну спільність – давньоруську народність. Завершенням етногенезу східних слов’ян стало утворення держави – Київська Русь.

Прихильники концепції моноетнічного складу Давньоруської держави, звертають увагу на умовність етнічного поділу східних слов’ян. Вони стверджують, що східнослов’янські племена щонайбільше вирізнялися певними етнокультурниминими особливостями і ступінь такого вирізнення навряд чи йшов далі етнічної групи. При цьому не заперечується факт існування «українського» етнографічного масиву у складі давньоруського народу ще до утворення Київської держави, що зберігав особливості впродовж усього періоду її існування. Але ж вважається, що початок формування українського народу як етнічної спільності, тобто такої, що самоусвідомилась і вирізняла себе у відносинах з іншими спільностями припадає на другу пол. ХІІ ст. Свідченням існування єдиної давньоруської народності та етноконсолідуючими факторами вони вважають існування спільної території, мови, спільного - економічного та культурного життя. За словами П. Толочка на «племінно-порубіжних територіях стосовно початків Київської Русі відсутня археологічна специфічність».

Такий підхід пояснюється спрощеністю у розумінні етногенетичних процесів, ігноруванням відносної автономності етносу як соціальної системи. Сучасні українські історики, які є прихильниками автохтонної теорії походження українського народу (окремішності українців), М. Брайчевський, М. Смолій, О. Бойко та інші вважають, що відносна праслов’янська етномовна спільність ніколи не була суцільним монолітом. На середину І тис. н.е. вона остаточно розпалась на окремі певні масиви – приетноси. Етнотворчі процеси продовжилися під час розселення східних слов’ян та утворення територіальних політичних союзів державного типу. Консолідація різних етнічних елементів у тих союзах була по суті формуванням первісних народностей, які мали вже сформовану етнічну структуру: єдність мови, культури, господарського життя, а також етнічну самосвідомість, зафіксовану у назвах земель. Як наслідок на території Київської Русі відбувався процес формування декількох етносоціальних організмів – на території України з центром у Подніпров’ї (Київська, Переяславська, Чернігівська, Галицька та Волинська землі), на Північному Сході (Новгород-Псковська, Володимиро-Суздальська та Рязанська землі), на Північному Заході, на території Білорусії (Полоцька, Мінська, Туровська землі). Ці процеси стали основою формування трьох східнослов’янських народностей: української, російської та білоруської. Не можна також погодитися з авторами (В.Почета, В.Мавродін), котрі намагалися пояснити їх виникнення феодальною роздробленістю, або політичним поділом території їх розселення між різними державами.

Значні мовні та господарсько-культурні особливості дають змогу виділити Південь України в чітко відмінний етнічний масив. Відокремлення праукраїнців від інших східнослов’янських племен доказує назва етнічної території та населення України, що відомо з перших століть нашої ери. Сформувавшись у VІІІ-ІХ ст. український етнос виявився здатним до самоорганізації на державному рівні. Результатом його державотворчих зусиль стала поліетнічна Руська земля. Оскільки раніше до її складу увійшли протоукраїнські землі, ядро й столиця цієї держави містилося на Середній Наддніпрянщині. Отже, Київська Русь утворилася як ранньоукраїнська держава. На 60-ті рр. ІХ ст. вона об’єднувала лише полян, деревлян, чернігівську частину сіверян. Протягом Х - початку ХІ ст. до неї увійшли всі східнослов’янські і деякі неслов’янські племена.

Предметом гострих дискусій вчених залишається державна структура Київської Русі, яка визначала її етнічний склад та етнополітику. Значна частина її дослідників (М. Грушевський, В. Пашута та ін.) вважають, що держава існувала у вигляді своєрідної конфедераціїції, до якої входило більше 20 різних племен в тому числі і неслов’янських. Відомо, що підпорядковані Києву землі Новгорода, Полоцького, Турівського, Ростово-Суздальського та інших князівств жили своїм особливим політичним і етнічним життям. Наприклад, Новгородська земля мала свою політичну структуру на чолі зі своєрідним парламентом – боярським віче. Крім ільменських слов’ян на її величезній території мешкали угро-фінські племена.

Інші історики (Б. Рибаков, І. Фроянов та ін.) називають Київську Русь “союзом союзів”. Доказом цієї точки зору є той факт, що кордони території союзів племенних князівств збігалися, як правило, з її поділом на адміністративні одиниці – повіти. До складу боярської думи, дорадчого органу, що діяв при великому князеві входили представники місцевої племенної знаті. Ігноруючи їх інтереси, він ризикував позбутися підтримки. Лише під час проведення адміністративної реформи Володимира (978-1115 рр.), який усунув від влади місцевих князів, зосередивши її в руках своєї династії, був запроваджений більш конструктивний підхід до управління державою – “родинний сюзеренітет”. Нарешті в другій половині ХІІ ст. починає формуватися Московське князівство на основі Володимиро-Суздальської та Ростовської земель, які входили раніше до Черніговського та Переяславського князівств. Відносна самостійність земель відбивалася на етнокультурних особливостях населення, що викликало поступову трасформацію землі як політично-територіального утворення в етнічну землю.

Незважаючи на розбіжності в оцінці структури Давньоруської держави, більшість істориків сходяться в одному, що за весь преіод свого існування вона так і не стала єдиною монолітною державою. Повного і остаточного злиття східнослов’янських племен у так звану давноруську народність не сталося.

Особливості етнічної структури Київської русі визначав і той факт, що у васальній залежності від неї знаходилися багато неслов’янських етносів, різних за соціальним і культурним розвитком. Вздовж північно-західних, північних та північно-східних кордонів Русі мешкали: литва, курши, латгали, чудь (ести), печери, пермь, черемиси (марійці), мери, весь, мордва та ін. За часи Святослава була підкорена і входила у сферу впливу Києва Волжзька Булгарія, населена тюркськими народами. В часи Святослава і Володимира після розгрому Хозарії до Києва переселилась чимала кількість купецтва як іудейського, так і мусульманського віросповідання. Це стосувалось і південного степу, де мешкали торки, берендеї, чорні клобуки. Володимир підпорядкував їх своїй владі і розселив на південному порубіжжі для захисту кордону. Всі неслов’янські народи зазнали значного впливу слов’янської культури або асімілювалися.

Інтегровані в державну структуру не слов’яньські етноси об’єктивно сприяли етнонаціональним процесом, що відбувалися у самому слов’янському середовищі.

Є підстави розглядати консолідаційні процеси часів Київської Русі як процеси обмеженої дії. Населення Київської Русі визначалося переважно за приналежністю до тієї чи іншої землі – «смоляни», «чернігівці», «кияни», «судальці», тощо. Уявлення про Русь чи «Руську землю» як всю територію давньоруської держави зберігалися тоді у сфері церковного життя та у її зовнішньополітичних відносин з судідніми країнами. Таким чином, територіальна єдність давньоруської території мала відносний характер.

Під спільною давньоруською мовою, що була значною мірою штучною, чужою для простого народу, можна розуміти лише писемно-літературну мову, яка виконувала державні функції й була спільною для всієї території Київської Русі паралельно з церковнослов’янською мовою. У народному мовленні у різних місцевостях виникли різноманітні діалекти, які поділили згодом східнослов’янську мовну територію на великі діалектні зони. Спільні риси для східнослов’янських мов – не є підтвердженням тези про існування давньоруської мови.

Єдність давньоруської культури в Київській Русі була умовною. Фактично існували дві культури – одна з них – офіційна, наднаціональна, створювана державницькими структурами. Ця культура не могла привести до формування єдиного етносу. Та справжня народна культура виявлялася в народних звичаях, обрядах, побуті, фольклорі. В кожному регіоні люди мали свої культурні традиції.

Разом з тим не можна заперечувати того, що давньоруська держава справляла суттєвий вплив на еволюцію етнічних процесів у суспільстві. Єдність господароського розвитку, законодавства, економічні, політичні та культурні зв’язки між окремими князівствами поступово приводили до стирання етнографічних відмінностей, формуванню спільності нового типу. По-перше, це виявилося у залученні київськими князями населення усіх земель Русі розв’язання загальнодержавних проблем закрема організації боротьби із зовнішньо – політичною загрозою. По-друге, - у створенні й запровадженні центральною владою єдиної для всього населення релігії. Церква сприяла поширенню для всього населення давньоруської держави християнських морально-етичних норм та літературної мови,зміцнювала авторитет великокнязівської влади, виправдовувала її поширення на іншого-етнічні землі, що було важливим фактором об’єднання поліетнічного населення країни в єдину спільність.

Таким чином, становлення етнічної структури Київської Русі було складним і суперечним процесом. Це багатогранне явище, яке включає в себе взаємодію соціально-економічних, політичних, культурних та етнічних чинників, які обумовили основні закономірності й особливості етнокультирних процесів у державі. Тенденції утворення і збереження в її межах кількох протонарадностей супроводжувалися одночасно тенденціями формування єдиної етнокультурної спільності. Ці процеси не набули свого повного завершення.

З утворенням давньоруської держави пов’язана і її назва – Русь. Щодо походження етноніма Русь (самоназви етнічної спільності) вже протягом 200 років проводиться жвава дискусія. Були спроби пояснити цю назву як запозичення і шукати її витоки то в Скандинавії (норманська теорія) то серед іраномовних народів. Ряд вчених вважають цей етнонім споконвічно місцевим, Рось, Роська, Росавка, Роставка, Роставиця. Ісорики Р. Іванченко, археологи П.М. Третьяков, Б.О. Рибаков стверджують, що в VІ-ІХ ст. на правих притоках Дніпра жило східнослов’янське племя росів. Відбуваються спроби довести прямий зв’язок між виникненням назв Русь та Україна.

Давній літопис, інші джерела стосовно раннього періоду Київської Русі локалізують Русь в її вузькому значенні в районі Середнього Подніпров’я, на землі розселення полян, сіверян, древлян – які стали ядром Київської Русі. Згодом Руссю стали називати всі східнослов’янські землі, що входили до складу Давньоруської держави. З ІХ ст. топонімічне і етнонімічне вузьке поняття «Русь» поступається більш широкому його розумінню, як поняття, що означало народ (руський) і як державу – Київську Русь. Відбувається поступовий перехід від етноніма до політоніма. У ІХ ст. назва Русь як країна і народ згадується арабськими, візантійськими письменниками і вона була широко відома за межами держави. У ранньому середньовіччі назви русь, руський вживалися як самовизначення українців і, як вважають лінгвісти є чисто українським. Поняття «росіяни» або «російці» характерні для пізніх і більш північних груп східнослов’янських племен. Термін руський є в назві російського та білоруського народів.

Характерною особливістю етнічної історії України є міжетнічна толерантність Київської Русі. Цьому сприяла багатоетнічність складу її населення. Ще на ранніх етапах формування українського етносу відбувалося вбирання іншоетнічних субстратів, не тільки у запозиченні елементів матеріальної і духовної культури, а і поповненні (асиміляції) слов’янсько-українського населення іншими етносами. До створення Київської Русі в ІІ-ІХ ст. це були готи, гуни, авари, болгари, угри-мад’яри. В складі Руської держави об’єднувалися угорські, фінські, балтійські, татарські племена, які були компонентами суперетнічної цілісності. Так, союз з торками був традицією Києва і волинських князів, а союз з половцями – князів Чернігівських. В 1111 р. західний половецький союз був розгромлений Володимиром Мономахом і ввійшов до складу Руської землі, зберігши свою автономію. Слід згадати про роль варязького елемента. Династія Рюриковичів варязького походження протягом кількох поколінь повністю ослов’янилася і, не вплинула на слов’янську етніку.

Міжетнічній толерантності сприяли зв’язки Київської Русі з іншими державами. Показовими в цьому плані були «торжища» на Київському Подолі, відкриті археологами, що являли собою колонії для купців як східнослов’янських так і земель скандинавських, візантійських, німецьких, польських, чеських, сирійських тощо.

Етнічна група євреїв належить в Україні до однієї з найдавніших і найчисленніших груп, розміри якої в окремі історичні періоди різко коливались, як і форми розселення. Євреї оселялися у грецьких колоніях, у Хизарському каганаті, до складу якого в ІХ – Х ст. входили землі від устя Дніпра до Аральського моря. Після його занепаду вони мешкали у Х – ХІІІ ст. в Київі, Чернігові, Володимеро-Волинському, Перемишлі, займалися торгівлею та лихварством. Євреї були особливою етнічною відокремленістю від українського населення. Цей фактор, а також конкурентна борьба між слов’янськими та єврейськими купцями стали причиною різних обмежень цього етносу у правих періодичного вигнання з українських міст. З часом вони отримували дозвіл на повернення, що пояснюється їхнім значним впливом на розвиток економіки Київської Русі. Після татаро-монгольської навали євреї масово селилися на територію Галицько-Волинського князівства, продовжували жити на українських землях у складі Великого князівства Литовського. Масова еміграція євреєв відбулася після заключення люблінської унії 1569 р.

Початок розселення греків на території сучасної України пов’язан із заснуванням грецьких колоній у Північному Причорноморії з VІІ ст. до н.е. Подальша історія формування грецької діаспори обумовлена тісними економічними, культурними та релігійними контактами Київської Русі з Византією, яка стала спадкоємницею античної Греції. Перші митропологи, майстри, що будували та оздоблювали церковні собори були греками. Вони селилися компактними групами, засновуючи громади у Києві, Ніжені, де займалися торгівлею та частково ремеслом.

На теренах України вірмени відомі з найдавніших часів. Вирадовха Х – VХІІ ст.у різних її регіонах, в основному в Західній, Правобережній Україні, Криму утворюються вірменські колонії. Найбільшими вони були у Львові, Кам’янці–Подільському, Володимирі, Луцьку, Станіславі, Язлівці, Броди. Важливим стимулом для переселення вірменів на українські землі, в основному торгово-ремісничого населення, були сприятливі умови для господарської діяльності, а також надання їм права мати свій суд, самоврядування церкву. Вірмени відігравали певну роль у піднесенні економіки середньовічних міст. Вірменські кущі брали участь у торгівлі України з країнами Близького Сходу, Балканського півострова, займалися благодійницькою діяльністю.

Караїми – невилика релігійно-етнічна група – потомки тюркських племен, входили до складу Хазарського каганату, після його занепаду розсилилася у степах Приазов’я та Криму у ХІІ – ХІІІ ст. З 1362 р. після походу великого литовського князя Вітовта на крим вони були оселені в Троках (поблизу Вільнюса, Луцьку, Галичі, пізніше вони розсилилися по інших містах Литви, Волині, Поділля. Ще один невеликий етнос, розселений переважно в криму – кримчаки. Разом з країнами кримчаки найменш численні етноси сучасної України.

Румуни почали оселятися серед українців ще з ХІІІ ст. Поступово вони освоїли територію Північної Буковини, Закарпаття. Угорці з давніх часів проживали на території Закарпаття. Перші поселення чехів з’явилися на українських землях з’явились ще в ХІІІ ст. на півночі Галицького князівства. Згодом у ХІV – ХV ст. вони перемістилися до Львова і кордонів з Молдавою. Таким чином, наявність в Київської Русі значної кількості етносів свідчить про її політичний характер. Давні історичні традиції мирного співіснування різних народів на території України є основною для формування етнополітики сучасної української незалежної держави.

На відміну від Київської Русі Галицько-Волинське князівство було моноетнічним. Історики вважають його чисто українською державою. Особливістю його етнічного розвитку було втручання іноземців в міжусобні війни між князями Волині та Галичини, участь у внутрішніх конфліктах між боярством та князем. Боротьба за об’єднання галицько-волинських земель набувала характеру визвольної боротьби за незалежність українських земель.

У той час джерела згадують про іноземних поселенців в деяких найбільших містах: вірмени, чехи, угорці, німці та ін. Помітну частину населення Галицького, а пізніше Галицько-Волинського князівств складали молдовани. Пізніше, з XVIст. відбулось масове переселення їх на українські землі – на Лівобережну Наддністрянщину та Буковину, як наслідок репресій турецьких завойовників та посилення експлуатації з боку власних господарів.

Кількість поляків на українських землях значно збільшилось починаючи з XIVст. на хвилі захоплення Польщею Галицько-Волинського князівства. Польська окупація Галичини й частини Волині почалася у 1340р. та завершилася у 1366 р. Масове переселення відбулося на зламі XVII - XVIII ст. як наслідок поразки Польщі у війні з Туреччиною та посилення феодального гноблення польських селян. Вони заселили Правобережжя, зокрема Волинь, Поділля, Західну Київщину, а також Східну Галичину.

Спочатку поляки обережно впроваджували зміни серед своїх нових підданих. Казимир називає ці землі «Королівством Руським». Поряд з латиною вживалася й руська мова, карбувалася своя монета. Але ж вже у 1341р. Казимир звернувся до папи Бенедикта ХІІ, щоб той звільнив його від узятих перед православними зобов’язань зберігати їхні давні обряди, привілеї та традиції. У 1375р. у Львові було засновано архієпископство, стали виникати монастирі, які обслуговували католицьке населення, що швидко зростало. Це була польська, німецька, чеська та угорська шляхта, котра дістала землі в Галичині, а також німецькі купці та майстри, запрошені польськими монархами для розвитку міст як умови отримати. Багато галицьких бояр перейняли католицьку віру, особливо після 1431р., рівний з поляками статус. До середини XVст. після реорганізації Галичини в Руське воєводство, тобто провінцію Польського королівства і впровадження тут латини як офіційної мови мало що залишилося від колись незалежного Галицького князівства. Для українців це означало підпорядкування чужій нації з іншою релігією та культурою. Незважаючи на певні позитивні наслідки цього процесу, згодом із нього виріс гострий релігійний, соціальний та етнічний конфлікт.

Іншим було становище українських земель у Великому Литовському князівстві (Волинь, Східне Поділля, Київщина, Чернігівщина, Переяславщина) – литовсько-руський державі. В цій державі власне литовський елемент становив одну десяту населення. Частка ж руських (українців і білорусів) була переважаючою. Етнічні переваги литовського елементу випливали лише з того, що в ній родоначальником правлячої династії був литовський князь Гедимін (1316-1341 рр.). На західних і південно-східних землях Русі династія Гедиміновичів вважала себе одночасно спадкоємницею Рюриковичів, що ґрунтувалось на її родинних зв’язках з давньоруськими княжими родами і швидко проявлялась в культурі, побуті, навіть в іменах. Ольгерд посадив на удільне княжіння у Києві сина Володимира (1362-1392 рр.). Останнього змінив онук Ольгерда Олелько Володимирович (1440-1455 рр.). Успіхи литовських князів на українських землях пояснються тим, що вони не порушувалим місцевогоукладу життя. Руські (українські) обряди ставали на спробу до литовського великого князя, а руські дружини посилювали його війська Розвиніша культура українців та білорусів мала великий вплив на литовців. Вони запозичмли в Русі державний устрій, право, податкову та військову організацію. Норми «Руської Правди» дістали поширення на території всієї литовсько-руської держави і одержали і одержали розвиток в литовських статух. Мовою управління, суду, культурної творчості з самого початку була тодішня літературна руська мова, що мала великі писемні традиції. У XІV - XV ст. в ній помітні два відгалуження: староукраїнської і старобілоруських мов, що розвивалися на давній літературній традиції і живилися народною мовою відповідних територій. Таким чином об’єднання земель навколо Литви створило умови для подальшого формування української народності.

Як Литовсько-Руську державу розглядали Велике князівство практично всі відомі українські історики, серед них – М. Грушевський, О.Є фименко, Д. Дорошенко та ін. Суперечливу точку зору щодо етнічного характеру Литовсько-Руської держави зайняли автори монографії «Українська народність. Нариси соціально-економічної і етнополітичної історії» (К., 1990), в якій наголошували, що «Україна була насильно розчленована й загарбана іноземними феодалами, а українська народність позбавлена можливості створити свою державність і опинилась під загрозою асиміляції». Йшлося також про те, що українське населення зазнавало в Литовській державі «соціального гноблення та політичних обмежень». У такому підході помітним є намагання ототожнювати «іноземний гніт» з соціальним гнобленням. Але це не одне й те ж. Коли говорять про політичний характер Литовсько-Руської держави, то не забувають про її класовий характер. Як у всіх феодальних державах, так і Литві носієм суверенітету була панівна феодальна верхівка суспільства на чолі з великим князем. Українські ж селяни, так само як білоруські становили лише соціальний ґрунт, звідки піднімалася держава Гедиміновичів, яка була одночасно і державою Острозьких, Сангушків, Чарторийських і Дубовицьких, Вишневецьких та інших феодальних родів та знаті. Поліетнічний характер Литовсько-Руської держави означав поліетнічний склад всієї верстви, яка творила апарат управління і користувалась благами власної держави. Звичайно, панівне і рівне становище національної верхівки створювало позитивні умови життя всього народу, особливо у сфері освіти, мови, релігії, народного і професійного мистецтва.

Етнополітиці Великого князівства Литовського було притаманне толерантне ставлення до інших етнічних груп. Сере дних – євреї складали близько 10%, поляки – 8% грамоти литовських великих князів визначали статус євреїв як вільних жителів, надавали їм автономію, візначали ряд особистих та майнових привилєїв, окреслені тенденції були домінуючими майже двох століть.

Проте становище українських і білоруських народів у складі Великого князівства змінювалося, особливо під впливом польсько-католицької експансії, що дедалі литовську та колонизувала руську знать. Тому питання етнополітики у Великому князівстві Литовському не може розглядатися однозначно, а потребує конкретних оцінок стосовно кожного історичного періоду. Від утвердження Гедиміна великим князем на литовських і західних руських землях і до Люблінської унії пройшло понад 250 років – життя близько 10 поколінь. За цей час відбулися суттєві зміни у сферах економічного життя основного масиву українських земель, в системі управління, розвитку мови, в соціальній структурі населення. Кревська унія 1358 р. яка була першою спробою об’єднання Польщі та Литви, значно посилила вплив поляків на українських землях. Упродовж другої пол. XVст. було покінчено з поділом всієї держави, в тому числі України на удільні князівства і запроваджена адміністрація, залежна головним чином від центральної влади. Найбільший удар відносній самостійності української феодальної знаті, чимало якої походило з литовських родин, був нанесений ліквідацією у другій пол. XVст. удільних Київського, Волинського, Подільського князівств, якими досі правили Ольгердовичі, Любартовичі, Коріатовичі і сформуванням воєводсько-повітової адміністрації.

Після укладення Люблінської унії 1569 р. українські землі складали значну частину польсько-литовської держави - Речі Посполитої. Із загальної чисельності її населення (7,5 млн. чоловік) українці становили майже 2 млн., тобто 28%. Поляки складали складали близько половини її населення. До етнічних груп країни також належали також литовці, білоруси, євреї, німці та вірмени. Відносини між ними визначалися передусім становою системою згідно Литовських статутів. Станова залежність людини була не менш важливою категорією самовизначення, ніж віросповідання чи національність.

Характерною особливістю етнополітики Речі Посполитої було надання пріоритету польському населенню. До 1569р. українська знать Великого князівства Литовського не користувалася такими значними правами, як польська. Унія урівняла у правах українських магнатів з поліськими, але ж вони змушені були переймати польські звичаї, закони, мову. Польські закони заохочували навіть зміну віросповідання, передбачаючи, що особа, яка приймає католицизм, автоматично отримує рівні з польською шляхтою права. Завдяки такій політиці було поставлено під сумнів саме існування українців як окремої етнічної спільності. Оскільки влада, багацтво та привілеї в Речі Посполитій асоціювались з поляками, то серед українців зростало незадоволення.

Основні засади етнополітики Речі Посполитої викликали і заключення релігійної Берестейської унії 1569р. Православні єпископи, Гедеон Балабан із Львова, Кирило Терлецький із Луцька, Дионисій Збируйський із Холма та інші сподівалися, що ставши частиною католицької церкви, православні дістануть повну рівноправність у державі. Йшлося про припинення дискримінації українських міщан, а також ігнорування інтересів православної знаті при розподілі службових посад. Самі єпископи бажали отримати рівний з католицькими ієрархами статус і стати членами Сенату. За умов гарантії збереження традиційної православної літургії та обрядів, вони приймали верховний авторитет Риму в усіх справах віри та догми. Укладення унії призвело до розколу українського суспільства. Більшість православних віруючих сприймало Берестейську унію як подальше ущімлення національних прав – наступ на православну віру та культуру, тому не підтримувала її у ті часи. На Україні розпочалася безкомпромісні реалізійні конфлікти, що точився на всій території аж до Лівобережжя. Особливій опір унії вчинили західноукраїнські православні общини. Львівська, Галицька і Подільська епархії перейшли на грекокатолицизм лише в 1700 р., Луцька – в 1702 р. Проте вона не виправдала надії польських правлячих кіл, не стала засобом ополячення українців, а з часом набула рис національної релігії, перетворилася в органічну частину народної культури західних українців. Дискусія про запровадження унії на Україні, її значення в історичній науці триває й досі.

І все ж те, що більшість українських земель опинилися в складі однієї держави – Речі Посполитої – для етнічного розвитку українців мало певне позитивне значення. Це сприяло поглибленню економічних зв’язків між ними, внутрішній міграції, поширенню визвольних ідей. Водночас цей фактор створював широку загальнонаціональну базу визвольної боротьби, втягуючи в неї Київ і Львів, запорозьке козацтво і карпатських опришків, селянські маси і духовенство. Народні збройні виступи збуджували національну свідомість, посилювали почуття спільності історичної долі народу. Виникнення в процесі внутрішнього етнічного розвитку українців унікальної соціальнохї верстви – козацтва, створення Запорізької Січі стала важливим фактором збереження етнокультури українців, боротьби проти католицької експансії.

У ХV-ХVІ ст. чимало представників української знаті відігравали видатну роль у захисті української національної сомобутності, православної церкви, національної освіти і культури. Найкрупніший український магнат князь Костянтин Острозький, котрий займав посаду воєводи брацлавського, великого гетьмана литовського був покровителем православної церкви, противником унії з Ватиканом, захисником церковнослов’янської писемності. Видатну роль в історії українського козацтва відіграв український князь Дмитро Байда-Вишневецький, з ім’ям якого пов’язано заснування Запорізької Січі. В числі перших козацьких ватажків імена князів Заславських, Корецьких, Ружинських. Саме представники української знаті, а також обрусілих литовських родин очолювали боротьбу проти політичного та католицького релігійного наступу, за збереження політичних та національних прав населення українських і білоруських земель. Таким чином, незважаючи на посилення іноземного панування протяогом ХІV – першої пол. ХVІІ ст. як наслідок згаданих чинників продовжився процес формування української народності. Це проявлялося перш за все у збереженні самобутності, формуваннні національної самосвідомості, подальшому розвитку національної культури.

Спрямованість офіційної політики Польщі, що визначало польські пріорітети в Україні, певною мірою визначила характер побудови міжетнічних взаємин. З XVI ст. почалося масове переселення євреїв на українські землі, які розмовляли мовою гермонської групи ідноєвропейської сім’ї – ідіш. Роль єврейського компонента в етнічному складі населення посилилась. Як і раніше вони не мали прав землеволодіння і, як правило, були орендарями фільварків польських магнатів.

Жорстоке міжетнічне протистояння періоду національно-визвольної війни українського народу проти Речі Посполитої 1648 – 1657 рр. мало глибоке коріння. Проте необхідно пам’ятати, що етнічне протиборство конфронтуючих сторін було невід’ємним від соціального антагонізму. Перші перемоги козацького війська викликали небачений вибух активності українського простолюду. Ненависний режим для українських селян, які тисячами вливалися до козацького війська, був персоніфікований в ляхах (під якими розуміли не лише польських, а й українських панів) та євреях-орендарях. Помста за національні та релігійні приниження, ненависть до польської тиранії, до католицької віри, небажання більше терпіти польське панування та прагнення «не залишити тепер жодного ляха на світі» спричинили до вигнання та нищення польсько-шляхетського населення українських земель в період визвольної війни. Небаченою жорстокістю відзначалися і каральні експедиції польської шляхти. Наслідками їх кривавих рейдів було масове винищення українського селянства: в очах шляхтичів воно було «бунтівною черню», яку потрібно було приборкати, навівши на неї жах розправами над «винними й невинними».

В кривавому польсько-українському протистоянні трагічною виявилася доля євреїв. Причиною спалаху антисемітизму в охопленій козацько-селянською революцією Україні була безпосередня причетність єврейського торгово-посередницького прошарку до пануючих структур Речі Посполитої. Польські пани передавали євреям право на збір податків, різноманітні промисли, оренду корчем та млинів, а часом – навіть православних церков. Тож економічна залежність українського селянства від євреїв посилювався ще й релігійним приниженням – адже в непоодиноких випадках неможливо було здійснити релігійну відправу, не заплативши за це орендарю. Відтак еврей-орендар ніби перемикав на себе епіцентр напруги між власником і підданими, а оскільки ця напруга мала ще й національно-релігійне підгрунтя, то на чужакові-євреєві зосередилась особлива ненависть. Її наслідком стали криваві єврейські погроми, цілеспрямоване масове винищення єврейського населення без різниці віку і статі. Майже 300 єврейських громад, осілих в Україні, припинили своє існування саме в цей час. Втім, це цілком відповідало етнополітиці козацької держави, яка поставала в ході війни: за умовами Зборівського договору 1649 р. євреї не мали права мешкати в області козацького управління (на території Київського, Брацлавського й Чернігівського воєводств).

Основною ознакою етнополітичної ситуації в добу Руїни, а особливо Гетьманщини, було постійне зростання російської присутності та впливу на землях Лівобережжя і Слобожанщини. Впродовж ХVІІІ ст., прагнучи обмежити, а згодом і ліквідувати українську автономію, уряд Росії дедалі більше посилював контроль над українським суспільним життям, насаджував русифікацію. На українських землях царизм відпрацьовував модель інкорпораційної політики щодо окраїнних іноетнічних територій та перетворення самобутнього населення такої території шляхом нівелювання його національних особливостей на «етнографічну групу» в уніфікованій масі підданих імперії.

З початку ХVІІІ ст. в російській етнополітиці з’являються нові тенденції. Зацікавившись позитивними наслідками заохочення імміграції в Німеччині та Англії, російський царизм розпочав діяльність у цьому напрямку. У 1702 р. Петро І затвердив маніфест, адресований до іноземних громадян, що бажали вступити на військову службу в Росії, а також до купців та ремісників. Це фактично заклало основу майбутньої імміграційної політики Росії, де в середині ХУІІІ ст. склалися необхідні передумови для переселення іноземних колоністів. Величезні степові простори на Півдні і Південному Сході імперії не приносили їй жодної користі. Кріпосне право не дозволяло селянам вільно пересуватися у пошуках землі, і це затримувало освоєння названих територій. Виходячи з цього, уряд Єлизавети Петрівни почав запрошувати сюди іноземних колоністів. В цей час на південноукраїнських землях з’являються колонії сербів, які просили дозволу переселитися до Росії, щоб позбутися утисків австрійського уряду. Російська влада вважала, що військові поселення на півдні, зокрема сербські, стануть захистом від татарських нападів. Уряд всіляко сприяв переходу на ці землі і українських селян з Правобережної України. Сюди переселялися також росіяни-старообрядці, які в Росії зазнавали гонінь з часів Петра І.