Наука, техніка України як невід’ємні частини світової науково-технічної еволюції та революції

Формування основ та історичний поступ науки в українській дійсності періоду І-ХVІІІ століть. Виробництво, ремесла та їх технічна видозміна. Науково-технічний бум ХІХ століття.

Формування науки як соціального інституту, організаційних підрозділів та наукових шкіл.

Новітні відкриття у природознавстві на початку ХХст. Розвиток науки і техніки в Україні.

Створення національної академії наук України та розвиток науки у довоєнний період. В.І. Вернадський. Формування наукових шкіл у галузі фундаментальної науки. Вирішення проблеми розщеплення атомного ядра.

Витоки сучасної науково-технічної революції, її етапи та сутність. Істотні зміни у соціальній структурі під впливом НТР.

Взаємодія фундаментальних, прикладних і технічних складових національної науки. Пріоритетні напрямки досліджень науковців АН УРСР у 60-80-х роках та їх внесок у розвиток світової науково-технічної думки.

Досягнення і недоліки науково-технічного розвитку СРСР у 60-80-х роках. Загострення проблеми впровадження наукових досягнень у виробництві. Спроби здійснення переведення економіки країни на шлях інтенсивного розвитку. Проблеми формування і здійснення єдиної науково-технічної політики. Посилення мілітаризації економіки в умовах гонки озброєнь.

Перспективи переходу людства до постіндустріальної цивілізації як однієї з можливих моделей суспільного прогресу. Політика суверенної України стосовно поєднання науково-технічного прогресу з інтересами соціально-економічного і духовного розвитку суспільства

 

Пріоритетні напрямки освітньої, наукової і техніко-промислової політики України після проголошення її незалежності.

Освіта Україні на рубежі ХХ-ХХІст. Реформа освіти (середньої, професійної, вищої). Закон про освіту 1996 р. Запровадження нової моделі освіти в Україні. Виникнення та розвиток приватної системи освіти. Прийняття ряду освітніх програм та спроба їх реалізації. Новації і стандарти у вищій, середній і професійній освіті, ефективність їх діяльності. Освітнє співробітництво в рамках СНД.

Стан науки. Діяльність Академії наук України. Акценти держави на посилення вузівської науки, її реалії, проблеми та перспективи. Намагання поєднати зусилля українських та зарубіжних наукових шкіл. Відтік наукової еліти за кордон. Розвиток фундаментальних наук як пріоритетний напрямок розвиток прикладної науки. Співвідношення розвитку прикладної та фундаментальної науки. Стан та розвиток гуманітарних наук.

Проблеми розвитку техніки. Співвідношення зацікавленості господарського комплексу України і реальних технічних, технологічних потенціалів держави в їх обслуговуванні інтересів суспільства. Визначальний розвиток промислово-технічної технології (комп’ютеризація, електроніка, обчислювальна техніка, авіакосмічна, інформаційна техніка тощо) в Україні після проголошення її незалежності. Техніко-економічна система як реальний аспект поступового зупинення виробничої кризи і відродження економічного потенціалу України.

Висновки та узагальнення по курсу.

 

Історія України.

Соціально-політичні аспекти.

Теми лекцій, семінарів, проблеми СРС, кількість годин та види роботи студентів.

	Л	С	СРС
Вступ: Історія та історіографія в еволюції, їх місце і роль в гуманізації діяльності людини. Історіософські концепції щодо формування та розвитку українського етносу.		-
3.21.01. І.Модуль. Етнополітичний контекст української історії. Лекції: 3.21.01.01 Формування та розвиток: історико-етнографічних регіонів України. 3.21.01.02. Історичні аспекти, найбільш характерні риси спілкування між собою, в рамках держави чисельних етносів України. - Етнополітика та її особливості в різних періодах життя українського народу. 3.21.01.03. Історичні процеси міграційних та еміграційних явищах українців. 3.21.01.04. Етнополітичні аспекти української історії новітнього періоду.	(7)		(9)
3.21.02. ІІ Модуль: Історичний поступ української держави. Основні закономірності суть і наслідки початкових етапів процесів українського державотворення. Лекції: 3.21.02.01. Слов’янська держава – Київська Русь. Козацько-гетьманська держава. Історичні особливості пошуку оптимальних моделей будівництва незалежної України. 3.21.02.02. Еволюція українського державотворення в 1917-1920рр. Історичні особливості пошуку оптимальних моделей будівництва незалежної України. 3.21.02.03. Державотворчі процеси в Україні в радянський період, їх історичне місце. 3.21.02.04 Еволюція, закономірність, ефективність розвитку державності України в умовах її суверенітету (кінець ХХ-початок ХХІст.). 3.21.02.05. Україна і світ: геополітичні фактори зовнішньополітичні орієнтації в історичній ретроспективі.	(10)		(12)
3.21.03. ІІІ Модуль: Зародження історично української соціальної системи, наявність в ній ознак міжнародного впливу, поєднання історичного і сучасного. Лекції: 3.21.03.01. Соціальні структури і соціальні відносини в українському суспільстві в історичному контексті, їх роль в створенні оригінальної форми державності (до ХХІст.). 3.21.03.02. Історія формування та діяльності громадських, культурологічних та політичних організацій в українському суспільстві. 3.21.03.03. Об’єктивні умови і суб’єктивні фактори в процесах гуманітарного, політичного життя народу в радянський період. 3.21.03.04. Україна на шляху суверенного розвитку: суспільно політичні трансформації.	(8)		(9)
3.21.04. IV Модуль: Історія формування та визначальні тенденції в розвитку освіти, науки, техніки як фундаментальних основ життя українського народу. Лекції: 3.21.04.01. Історичні аспекти виникнення і функціонування освітніх систем в Україні. Становлення систем вищої освіти в Україні. 3.21.04.02. Наука, техніка України як невід’ємна частина світової науково-технічної революції. 3.21.04.03. Пріоритетні напрямки освітньої, наукової і промислової політики України після проголошення її незалежності. Висновки. Узагальнення по курсу. Практичні заняття (семінари). Модуль І. Основні етнополітичні аспекти в історії українського народу.   Модуль ІІ. Українська держава в історичному вимірі, роль об’єктивних і суб’єктивних факторів в її житті на різних етапах.   Модуль ІІІ. Історичні процеси формування соціально-політичної системи українського суспільства.   Модуль IV. Особливості та визначальні тенденції розвитку освіти, науки, техніки в певні історичні періоди в житті українського народу.	(8)		(9)

 

Модуль І. Етнополітичний контекст української історії

 

Лекція І. Історія та історіографія в еволюції, їх місце і роль в гуманізації

Діяльності людини.

План

1. Предмет та завдання історії України, її наукова періодизація.

2. Еволюція концепцій з історії України та історіографія основних проблем курсу.

3. Історіографія проблеми етногенезу українського народу. Історіософські концепції щодо походження та розвитку українців.

 

1. Вивчення Історії України в вищих навчальних закладах відповідає потребам дня. Із проголошенням незалежності вирішення всіх найважливіших питань – політичних, соціально-економічних, розбудови Української держави остаточно перейшло до самого українського народу. Успіх державної розбудови України залежатиме, насамперед, від участі в цьому процесі самих українців, їх громадської активності, а це можливо лише у разі глибокого знання ними своїх історичних коренів, минулого.

Історія України як наука має свою специфіку та відрізняється від класичних наук. Історична інформація проходить скрізь призму автора. Відбір фактів, їх пояснення, побудова історичного процесу – робота історика. Тому ми маємо знання не лише про історію, а й про людину, яка її пише. Це дає підстави деяким дослідникам віднести історію до ідеології, політики або мистецтва.

Предметом вивчення курсу історії України у вищому навчальному закладі є генезис, закономірності становлення та розвитку українського народу, його боротьба за національну державну незалежність, історія його діяльності у сфері політичній, соціальній, етнополітичні, науково-освітньої від найдавніших часів до сьогодення.

Оскільки у цій та наступних лекціях розглядаються історіософські концепції щодо формування та розвитку українського народу, наведемо визначення і такої науці як історіософія. Термін «філософія історії» винайшов у XVIII ст. Вольтер, який застосував його для визначення, передусім, критичної або наукової історії, такого способу, коли історик самостійно міркує про предмет, замість того, щоб повторювати історичні факти, що були запозичені із старовинних книг чи інших писемних джерел.

Сучасне визначення історіографії таке: це теорія історії, філософське розуміння історичного процесу. Історіографія відповідає також на питання, як історія сприймається її творцями (істориками) і як перетворюються факти історії у свідомості вчених-істориків.

Кожна наука має властиві тільки їй методи дослідження, методологічні принципи. Правдиве історичне пізнання минулого, як засвідчує весь досвід розвитку історичної науки, можливе тільки з об’єктивних, справді наукових методичних позицій. Методологією історичної науки є теорія пізнання історичного процесу, сукупність пізнавальних принципів та дослідницьких методів, що реалізуються у практиці історичного пізнання. Основне джерело методології – світогляд. Для вивчення історії України важливі такі методологічні основи й принципи:

Принцип історизму передбачає, по - перше, щоб кожне явище розглядалося з точки зору того, як воно виникло, які головні етапи у своєму розвитку проходило і в світлі цього розвитку з’ясувати, чим воно стало на момент вивчення; по-друге, у зв’язку з іншими, щоб визначалося його місце в системі суспільних відносин, було видно взаємовплив, взаємозумовленість історичних явищ; по-третє, у зв’язку із конкретним досвідом історії, тобто у світлі подальших подій, тих наслідків, до яких воно привело, що між тими чи іншими явищами і наступними подіями існує справді причинний зв’язок. Власне тому розвиток людства розглядається як природно-історичний процес.

Ще одним основоположним принципом історичної науки є принципоб’єктивності. Він зобов’язує історика і кожного, хто вивчає історію, розкривати історичну закономірність суспільного розвитку, його зумовленість, насамперед, матеріальними, економічними чинниками. Об’єктивне знання – це знання справжнього змісту історичного процесу, що відбувається незалежно від волі і свідомості, мрій і теорій тих чи інших осіб.

Водночас принцип об’єктивності вимагає від того, хто вивчає історію, щоб він спирався на факти і брав їх у їхньому справжньому змісті, не перекручуючи й не підганяючи під наперед задані схеми, тобто дотримуватись принципу правдивості у висвітленні історії. Завдання істориків – дати правдиву історію.

Це основні методологічні принципи, на яких будується вивчення історії в цілому та історії України зокрема, вони реалізуються через сукупність наукових дослідницьких методів – теоретично обгрунтованих способів пізнання або як загальних методів історичної науки.

Історія України як наука вдається до загальнонаукових методів, з яких насамперед, потрібно виділити два: історичний та логічний. Застосовуючи історичний метод, науковці простежують явище на всіх стадіях його розвитку і в усій специфічності його перебігу в конкретних умовах місця і часу. Використовуючи логічний метод – аналізють явище на кінцевій стадії його розвитку, коли воно сформувалось і всі його властивості набули завершеного вигляду.

Історія України використовує і міжнаукові або міждисциплінарні методи конкретних соціальних досліджень, математичні, математичної статистики, що відкривають незнані раніше можливості виявлення історичних закономірностей.

Особливу групу становлять специфічні історичні методи, властиві саме історичному вивченню. Серед них – порівняльно-історичний, у якому зіставляються різні стадії розвитку явища, що допомагають виявити ті риси, яких воно набуває або які втратило, визначає характер і напрям його розвитку. До цієї групи методів належить ретроспективний, або ретросказання, який дає змогу вивчати минуле за пізнішими ступенями його розвитку, оскільки кожний наступний містить елементи попереднього. Метод ретросказання реалізується і тоді, коли явищ минулого оцінюють за тими наслідками, причиною яких воно було. Саму історію ми оцінюємо за її законами.

Передсучасною українською історичною наукою постала складна проблема переосмислення історії України, відтворення власних наукових шкіл, розвиток різних напрямів наукових досліджень. Необхідністю є дотримання свободи творчості дослідника, теоретичного і методичного плюралізму, які є основою не тільки демократичного суспільства, а й розвитку науки.

Розширенню розуміння історії України як галузі історичної науки сприяє засвоєння поняття про історичне джерело. Ті хто вивчає історію, беруть із різних джерел, факти, на яких грунтуються історичні знання. Вилучити із джерел факти, реконструювати з їх допомогою історичний процес допомагає спеціальна галузь наукових історичних знань – джерелознавство – наука про історичні джерела, теорію і практику їх використання в історичних дослідженнях.

Джерело з історії України – це матеріальний носій інформації, що безпосередньо відображає ту чи іншу сферу діяльності людей. Коло таких джерел дуже широке, наприклад, такі: 1) літописи, хроніки, сказання; 2) археологічні пам’ятки; 3) архівні матеріали; 4) періодична преса; 5) монографії; 6) мемуарна література тощо.

Значну допомогу у вивченні давньої української історії надає філологія, що займається науковим дослідженням мов, передусім старослов’янської та української. Визначаючи місце історичних наук в загальноцивілізаційних процесах, підкреслимо особливу роль історії України в гуманізації діяльності людини, у вихованні духовності, формуванні громадянської позиції молодого покоління нашої держави. Така позиція грунтується на глибокому усвідомленні того, що кожна людина є невід’ємною частиною своєї нації, свого народу. Тут йдеться про виховання у громадянина, особливо молодого, національних почуттів, що сприяють його індентифікації зі своїм народом. Національні почуття не є природженими або автоматично успадкованими, вони базуються на рівні свідомості завдяки предметному вивченню людиною історії, традицій, культури, побуту, звичаїв свого народу. Такі почуття закріплюються в процесі комплексного національного виховання, формування у людини національної свідомості. Фундаментом формування громадянської позиції молоді в Україні є сама держава, її дії щодо розвитку та зміцнення в суспільстві демократичних основ. Знання про виникнення та еволюцію цих важливих аспектів діяльності Української держави дає нам історія України.

Історія України посідає важливе місце у вирішенні центрального завдання духовного розвитку молоді – політичної, культурологічної соціалізації особи. Оволодіння курсом допомагає сформувати новий тип громадянина, професіонала, який має бути не тільки гармонійно розвинутою особистістю, але й достатньо автономним щодо держави (наділеним правом та здібністю вирішувати свою долю більш самостійно та свідомо, ніж в минулому).

Вивчення курсу історії України допомагає у вирішенні проблеми формування у молодих спеціалістів нових духовних орієнтацій, що грунтуються на демократичних началах, і безпосередньо чином пов’язані з вихованням у них високої політичної культури, культури демократії. Історія вчить, що прагнення та дії людей і груп мають бути спрямовані на прогрес суспільства як в духовній сфері, так і в науково-технічній. Глобальне значення тріади: «наука-техніка-гуманізм» – полягає в тому, що вона охоплює не тільки інтелект та емоційне світосприйняття людини, але і всі форми взаємопорозуміння з її подібними на рівні класів, націй, держав, людини в цілому.

Сучасні українські історики як один із варіантів, пропонують таку періодизацію історії України:

Стародавня доба.

Україна-Русь (ІХ – І пол. ХІV ст.).

Литовсько-польська доба в українській історії (ІІ. пол. ХІV – І пол. ХVІІ ст.).

Українська козацька гетьманська держава (ІІ. пол. ХVІІ – ХVІІІ ст.).

Українські землі під владою Російської та Австрійської імперій. Українське національне відродження (ХІХ ст.).

Україна в період революції в Росії 1905 – 1907рр. та Першої світової війни.

Українська революція, громадянська війна та іноземна інтервенція.(1917 – 1920 рр.).

Україна між двома світовими війнами (20 – 30-ті рр. ХХ ст.).

Україна в роки Другої світової та Великої Вітчизняної воєн (1939 – 1945 рр.).

Україна в повоєнний період, на шляху до незалежності (1945 – 1991 рр.).

Україна незалежна (1991 – 2003 рр.).

 

2. Важливе місце у вивченні історії України посідає історіографія – наука про розвиток української історичної думки. Вона потрібна і водночас придатна для пробудження і розвитку національної самосвідомості, розуміння спадкоємності історичного процесу, значна її роль і в гуманізації діяльності людини, громадянина.

Звернення до минулого, осмислення попереднього історичного досвіду –важлива умова подальшого розвитку суспільства. Сьогодні українське суспільство в черговий раз опинилось перед необхідністю усвідомлення власної цілісності, нового розуміння свого місця в історії, завершення тривалого процесу національного будівництва. У зв’язку з цим зростає інтерес широких верств суспільства до історії, історичних джерел та літератури.

Інтерес до свого минулого виник в Україні давно, на початку української державності. Вже в часи Володимира Великого, Ярослава Мудрого літописці досліджували питання про походження Давньоруської держави. Останнім часом деякі дослідники вважають, що складання літописів почалося ще раніше, в дохристиянську пору (див. про так звану «Велесову книгу» в журналі «Дніпро» (№ 4 за 1990 р.), а в журналі «Дніпро», (№ 2 за 1988 р.) про «Літопис Аскольда»).

Найдавніший Київський Літописний Звід (Кодекс), що з’явився в Києві приблизно 1039 р. та славнозвісна праця печерського монаха Нестора «Повість минулих літ», що відповідає на питання: «откуда пошла єсть Руська Земля, і кто в ній начал первіє княжити і кака Руська земля стала єсть» (1113 – 1114 рр.) в усіх редакціях становлять перший цикл старого українського літописання.

Київський Літописний Звід розповідає про заснування Києва легендарними братами Києм, Щеком і Хоривом, про князів Олега, Ігоря, Ольгу, Святослава і Володимира, про хрещення Русі, князювання Ярослава Мудрого. Закінчується він похвальним словом останньому за його просвітницьку діяльність.

У Повісті «минулих літ», узявши за основу праці своїх попередників, Нестор додав від себе нарис про розселення народів після всесвітнього потопу, про праслов’янську історію (хоча не виключено, що ці дані він використав із «Влесової книги»), розселення слов’ян і географію Східної Європи.

До другого циклу належить так званий «Київський літопис», який охоплює 1113 – 1200 рр. й оповідає головним чином про події Київського князівства протягом цілого ХІІ ст., а до третього – так званий «Літопис Галицько-Волинський», який охоплює майже все ХІІІ ст. (роки 1209 – 1292), і оповідає, переважно, про події Галицько-Волинської держави. У ХІV ст. після розпаду Київської Русі, захоплення її монголо-татарами, Литвою, Польщею українська історична думка зазнала дошкульного удару. Українські студії були відроджені лише в ХVІ ст., як наслідок релігійного конфлікту в Польській Україні між правослвною та католицькою церквами, в якому обидві сторони звертались до історії, як базису своїх ідей.

Друга половина ХVІІ ст., а також початок ХVІІІ ст. були добою кардинальних змін у політичному та соціальному житті України. В цей час країна жила власним духовним життям, мала свої шкільництво, літературу, і її культурних сил вистачало не тільки для задоволення власних потреб, а й для просвітницької культурної праці в Московщині. Вихідці з України часто обіймали в імперії посади, що впливали на розвиток в європейському напрямку науки, культури і навіть системи державного і церковного управління країною.

Під впливом новітніх раціональних теологічних і філософських теорій, породжених європейським протестантизмом, українська освічена еліта у другій половині ХVІІ – на поч. ХVІІІ ст. розділилась на два табори: так званих інтеграціоністів і традиціоналістів.

Інтеграціоністи – М. Броневський, М. Смотрицький, Ф. Прокопович, С. Яворський, Ф. Яновський, розглядали Київ як духовний центр всієї руської землі, неприхильно ставились до католицизму. Вони вважали, що Москва – це також молодша частина руської землі, яку треба просвітити, європеїзувати й інтегрувати та об’єднати з духовною спадщиною Києва.

Традиціоналісти, такі, як П. Могила, І. Гізель, А. Зерніков, Й. Кроковський, В. Яновський, також, зверхньо поглядаючи на Москву, тим не менше вважали, що обидві частини Русі мають розвиватися своїм шляхом, спираючись на власні традиції, використовуючи теологічні прийоми і методи інших систем (протестантизму, католицтва) для зміцнення українського православ’я, вони намагались зберегти підпорядкування Київської метрополії патріарху Константинопольському. Обидві течії були раціональні і впливали, хоча по-різному, на подальший розвиток філософської та історичної думки.

У ХVІІ ст. постала козацька історіографія в особі Романа Ракушки (Самовидця), Самійла Величка та Григорія Грабянки. На противагу богословським проблемам, барвистим панегірикам, ученим диспутам ці письменники цікавилися, насамперед, історією рідної землі й писали так звані козацькі літописи. Зокрема у «Літописі Самовидця», ймовірно написаному козацьким старшиною Романом Ракушкою Романовським, увагу зосереджено на подіях 1648 – 1657 рр. В іншому зразку цього літературного жанру «Дії запеклої і од початків поляків кривавої небувалої брані Богдана Хмельницького, геьтмана Запорозького з поляками» Г.Граб’янка, мав на меті показати, що «українці є рівні з іншими».

Скасування Гетьманщини також було відображено відгук у літературі. У 1762 р. Семен Дивович написав довгу полемічну поему під назвою «Розмова Великоросії з Малоросією», в якій боронив право України на автономію. У тому ж напрямі писав свої твори Григорій Полетика. Без сумніву, найсамобутнішим українським мислителем тієї доби був Григорій Сковорода. Проте в цей час історія ще не трактувалась як наука.

Особливий інтерес викликає епоха другої половини ХVІІІ – середини ХІХ ст., ознаменована занепадом старої козацької України та модернізацією всіх сфер суспільного життя, пов’язаного з преходом від феодального до капіталістичного ладу. Зміни історичних епох у житті українського народу супроводжувались, з одного боку, втратою політичної автономії та широкомасштабною інтеграцією України до російської імперської системи, а з другого – народженням нової сучасної української нації, її самосвідомості, мови, культури, утворенням відповідного їй соціально-економічного, а згодом, і політичного, простору. На початку національного відродження українців важливе (якщо не головне) місце займала історіографія, нова ера якої почалась наприкінці ХVІІІ ст. На розвиток історичної думки кінця ХVІІІ ст. впливали ідеї Західного Просвітництва – націоналізму, політичної свободи, соціальної справедливості, рівності.

Найбільшої уваги з істориків-аматорів (всі вони писали російською мовою) заслуговують В. Рубан («Короткая летопись малороссийская», 1777 р.), О. Шафонський («Черниговского наместничества топографическое описание», 1786 р.), молодий, патріотично настроєний Я. Маркович («Записки о Малороссии», 1798 р.). У 1822 р. вийшла перша наукова історія – ретельно документована чотиритомна «Історія Малої Росії» Д. Бантиш-Каменського.

Відмінною від згаданих творів була «Історія Русов», яка з’явилась, ймовірно, у першому десятилітті ХІХ ст., а вийшла друком лише у 1846 р. Це була робота невідомого автора, яка сміливо прославляла і романтизувала козацьку минувщину. І хоч автор не виступав за негайну незалежність України, він вбачав в українцях окремий від росіян народ і закликав надати йому певну форму самоврядування. «Історія Русов» також доводила, що Україна, а не Росія, є прямою спадкоємницею Київської Русі. Автор стверджує, що правда і справедливість є наріжними каменями кожної політичної системи, а захист життя, свободи і власності є невід’ємним правом усіх людей. Цікаве й твердження про те, що жоден уряд не може спиратися на тиранію та багатство. Відтак, з появою «Історії Русов» вивчення історії України набуло ідеологічного і політичного значення.

У ХІХ ст. були засновані перші університети в Україні – Харківський (1803 р.) і Київський (1834 р.), котрі започаткували новий інтелектуальний період. Остаточно сформувалися у своєму первісному варіанті обидві концепції української історії – малоросійська (державно-автономістична чи регіональна) і українськанародницька (концепція сільського недиференційованого народу). Найяскравішими представниками першої концепції були українські дворяни – вихідці із старовинних старшинських родів: С. Кочубей, В. Тарновський, В. Лукашевич, С. Алєксєєв-Харольський, М. Максимович. Починаючи з 1840-х до кінця 1920-х рр. в українській політичній історичній думці майже цілковито домінував в народницький напрям. Учені – представники цого напряму у своїх працях головну увагу приділяли аналізові подій, пов’язаних з життям народних мас, головним чином селянських, і з особливим інтересом та симпатіями змальовували народні бунти, повстання, революції. Вони свідомо протиставляли народ і еліту і були переконані, що все, що підмається над народом, є паразитичним, морально занепалим і навіть не українським, ігнорували проблему елітного шляху державного будівництва України.

Засновником народницького напряму в українській політичній думці вважається професор Харківського і Київського університетів М. Костомаров (1817 – 1885 рр.), талановитий історик і етнограф. Виразніше народницька ідеологія була викладена в працях професорів Київського університету В. Антоновича (1834 – 1908 рр.) і професора Львівського університету М. Грушевського (1866 – 1934 рр.).

М. Грушевський – провідний український історик – був автором близько 2000 наукових праць, в яких він досліджував всі сторони української політики, суспільного життя та культури. Найважливіші з них «Звичайна схема «руської» історії і справа раціонального укладу історії східного слов’янства» (1904 р.) та фундаментальна 10-томна «Історія України-Русі» (1898 – 1934 рр.), яка завдяки різноманітності порушених засадничих питань, багатому матеріалові, важливості поглядів є центральною в сьогоднішній українській історіографії. Крім наукового, праця М. Грушевського має ще й велике національне значення. Відродження всіх слов’янських народностей починалось або змінювалось із появою їхної наукової історії народною мовою. Такої історії не мав український народ до появи цієї праці. У контексті народницьких традицій творили й інші вчені, зокрема, О. Лазаревський, М. Сумцов, Д. Багалій.

В українському варіанті традиційний консерватизм бере свій початок з часів інкорпорації російською імператрицею Катериною ІІ українського Гетьманату в 1764 р. і ліквідації залишків української автономії в наступні десятиліття. Діяльність представників українського дворянства (шляхти) оформилась у відповідну ідеологію, метою котрої була реставрація Української Гетьманської держави. Найяскравішими представниками консерватизму в українській історичній думці Наддніпрянщини були історики – М. Ковилевський (1856 – 1916 рр.), В. Липинський (1882 – 1931 рр.), Д. Дорошенко (1882 – 1951 рр.) та ін.

Приблизно з 1907 р. історик і політолог нової генерації В. Липинський, оформив концепцію гетьмансько-консервативну, державницько-реставраційну. Він вважав найбільш доцільним для України створення незалежної монархії з передачею влади у спадщину, модель якої формувалася Б. Хмельницьким.

Традиції Гетьманату і польсько-литовської Русі були настільки сильними, що змусили таких дослідників, як В. Антенович, М. Драгоманов, М. Грушевський на науковому рівні розробити власну національну концепцію історії України на противагу російській чи польській.

Наприкінці Першої світової війни виникає також національно-державницький напрям в українській історичній і політичній думці, творцями якого були галицькі вчені та політичні діячі – юрист і соціолог, академік С. Надніпрянський (1877 – 1937 рр.), історик і географ, професор, академік С. Рудницький (1877 – 1937 рр.), історик і соціолог О. Бочковський (1885 – 1939 рр.), соціолог і юрист професор А. Яковлів (1872 – 1955 рр.) та ін. Цей напрям організаційно оформився, головним чином, в Австірйській Галичині, захищаючи право української нації на самовизначення у межах власної етнічної території.

20-ті роки ХХ ст. можна назвати золотою добою української історичної науки. У цей час вся українська історіографія – і у Східній Україні, і в Галичині, і в еміграції – стояла на одних і тих самих ідейних українських, державницьких позиціях, зосереджуючи увагу на дослідженні проблем української національно-державницької незалежності в її історичному розвитку і в усіх її проявах – політичному, економічному, культурному. Саме цей державницький дух і національний характер були основними рисами української історіографії 1920-х рр., зокрема і на території Радянської України.

Поряд із представниками старшого покоління з’явились молоді талановиті науковці – О. Оглоблін, М. Петровський, М. Тищенко, П. Клименко, Л. Окиншевич, Н. Полонська-Василенко. Історичні дослідження проводились незалежно від обов’язкової пануючої доктрини (марксизму) та її складової частини (історичного матеріалізму). Це привело до того, що з припиненням політики українізації на початку 30-х рр Українську Академію Наук розгромили, частину академіків і наукових співробітників зіслали, історико-філологічний та соціально-економічний відділи закрили, а наукове видавництво ліквідували. Судовий процес над членами Союзу Визволення України 1929 – 1930 рр., політична чистка ВУАН 1930 р., депортація М. Грушевського до Москви у 1931 р., арешт багатьох істориків, офіційне засудження наукової діяльності історичних установ і ряду видатних українських істориків у 1930 – 1937 рр. – все це було спробою тотального тиску на українську історичну науку сталінським режимом.

У другій половині 1940-х і на початку 1950-х рр. розпочався новий наступ офіційної радянської ідеології проти основ української історичної думки. Саме тоді українська історіографія на території УРСР значним чином втратила свій національний характер і традиції. За певним винятком (передусім це стосується школи академіка І. Крип’якевича у Львові) історичні праці, що з’явились в Україні в цей період, дотримувалися офіційних настанов історичної науки. Радянська концепція і схема історії України – схема споковічної російсько-української єдності – постійно використовувалась у різноманітних виданнях з історії України. Ця позиція стосується і пізніших праць до початку 1990-х рр. На території Німеччини у 1940-1960-х рр. продовжували наукову діяльність під егідою Вільного Українського Університету (Мюнхен) такі вчені, як Н. Полонська-Василенко, Б. Крупницький, О. Оглоблін, Л. Окиншевич, І. Мірчук, В. Залозецький. У їхніх працях дістала своє продовження і подальше теоретичне обгрунтування консервативна концепція української історичної думки. Національно-державницьку концепцію розвивали А. Яковлів, О. Шульгін, С. Наріжний, М. Чубатий, Р. Смаль-Стоцький та ін. дослідники, що працювали і в Європі, і в США.

Таким чином, протягом ХІХ – ХХ ст. існували дві основні лінії у розвитку української історичної думки: це народницька – молодша лінія, яка утворилась під німецьким ідейним впливом у 40-ві рр. ХІХ ст. й поступово еволюціонувала в національно-державницьку, і консервативна – старша лінія, котра еволюціонувала з малоросійської перспективи української історії як синтез елементів традиціоналістської та інтеграціоністської схем. У Галичині в ХХ ст. також розвивались два напрями: національно-державницький і консервативний. Усі ці чотири концепції стали основою сучасної історіографії.

3. Перш, ніж говорити про історичні витоки українського народу, звернімось до таких понять, як народність, народ, нація, етногенез. На жаль, на сьогоднішній день серед науковців не існує одностайності в тлумаченні цих понять. Сучасні історіографи Заходу взагалі відмовляються від поняття «народність» при вивченні етнічних об’єднань на феодаольній стадії їх розвитку. Універсальний термін, який вони вживають це «нація», поняття «народ» і «нація» вони ототожнюють. Такої точки зору, зокрема, дотримувався радянський вчений Л. Гумільов. Схожу до цієї позиції мали дореволюційні українські історики М. Макаревич, М. Костомаров, В. Антонович, М. Грушевський, а також сучасні українські вчені за кордоном Я. Пастернак, М. Чубатий та ін.

Більшість дослідників вважає, що народ або етнос це людська спільнота, яка характеризується власною самосвідомістю, окремою етнічною територією (батьківщиною), своєрідною мовою, культурою, характером, специфічними формами господарювання. Родина – рід – плем’я – народність – народ – нація – такими були шлях і форми етнонаціональної історії людської спільноти. Слово «нація» походить від латинського natio (рід, плем’я). Народ, що історично дозрів до утворення власної держави, називають нацією. Отже нація – це вища форма розвитку етносу.

Етногенез (від грецького етнос – народ і генезис – походження) – тривалий процес утворення і розвитку племені, народу, нації. Вивчення процесів етногенезу має спиратись на комплексне використання даних багатьох наук: історії, мовознавства, етнографії, антропології, археології. Протягом століть одні племена змінювали чи витісняли інші, асимілювалися, один етнос переливався в інший – скіфи, гуни, сармати, слов’яни, половці, татари брали участь у етногенезі українців. Звичайно, людність Північного Причорномор’я не була етнічно однорідною протягом тисячоліть. Але попри всі міграції та асиміляції ядро етносу залишалось, зберігало історичну пам’ять, звичаї, вірування, етнографічні особливості – інакше ми не були б тими, ким є нині.

Тобто, культурний генофонд краю не переривався протягом довготривалих воєн, поневолення, лихоліть, які випали на долю нашого народу.

В етногенетичних та етнокультурних процесах, що відбувались в Україні, можна виділити кілька етапів:

І. Трипільська доба (V – ІІІ тисячоліття до н. е.).

ІІ. Післятрипільська доба (ІІ тисячоліття до н. е.).

ІІІ. Скіфо-сарматська доба (VІІ ст. до н.е. – ІІІ ст. н. е.).

ІV. Слов’янська доба (І тисячоліття н. е.).

V. Доба Русі – України (від VІІ ст н. е.).

Однією з складових частин індоєвропейської спільності є трипільська археологічна культура. Початок трипільської доби в Україні сучасна історична наука датує першими сторіччями V, або навіть кінцем VІ тисячоліття до н. е. Тривала ця доба понад два тисячоліття. Крім території України, трипільці займали величезні простори Східної Європи: їхні поселення знайдені в Словаччині, Румунії, на Балканському півострові. Топографія трипільских поселень майже завжди збігається