ТОП 10:

Громадсько-педагогічний рух 60-тих рр. ХІХ століття.



11.1.1. Причини виникнення громадсько-педагогічного руху у 50-60-тих роках ХІХ ст. Найактивніший розвиток вітчизняного шкільництва і педагогічної думки епохи Нового часу припав на другу половину ХІХ ст. – період значних соціальних реформ, здійснених у ході відміни кріпосної залежності селян у Російській імперії. Історики аргументовано показали, що на 1850 – 60-ті роки припав період розвитку національної педагогічної думки, представників якої зробили гідний внесок у світову педагогіку.

У вказаний історичний період в суспільстві активно поширювалася теза про те, що через просвіту широких верств населення можна докорінно змінити умови життя громади та суспільний лад у цілому. Так, в наукових працях провідних істориків, дослідників вітчизняної педагогіки середини ХІХ ст. (В.Н.Ключевський, П.М.Мілюков, Е.Д.Днєпров, В.І.Борисенко, М.Б.Євтух та ін.), чітко визначено пряму залежність перебудови державного устрою від освітніх реформ. На їхню думку. педагогічна проблематика складала ключові питання тодішньої внутрішньої державної політики: по-перше, питання підготовки фахівців для народного господарства в умовах стрімкого економічного розвитку країни, забезпечення становлення кадрового складу нової формації для державних і громадських установ; по-друге, офіційна освіта визначалася засобом зміцнення самодержавства, через окремі напрями громадсько-педагогічного руху пропагувалися державницькі ідеї. Це значною мірою посилювало бюрократизацію освітніх закладів, гальмувало розвиток педагогічної науки. Як відомо, з 40-х років ХІХ ст. в основу вітчизняної політики у галузі культури і освіти були покладені принципи обмежувальної ідеології „православ’я, самодержавство і народність”.

В указаний історичний період в освіті усі організаційні, змістовні, методичні аспекти узгоджувалися згідно з концепцією традиціоналізму, що, у свою чергу, актуалізувало громадянське виховання на засадах патріархальності буття народу, формування слухняності й визнання самоцінності основних постулатів православної віри. За таких умов значущими стали прогресивні позиції громадсько-педагогічного руху щодо громадського контролю діяльності офіційної влади в галузі просвіти.

Таким чином. громадсько-педагогічний рух як явище, що найбільш повно розкрилося саме в 1850 – 60-ті роки, сутнісно виявлялося у створенні неформальних об'єднань педагогічного спрямування. спільнот однодумців. Для усіх напрямів громадсько-педагогічного руху було властиве: відсутність структури, офіційної реєстрації та статутної діяльності. Мета громадсько-педагогічного руху полягала у тому, щоб: активізувати громадську думку, сприяти пропаганді певних ідей та способів розв’язання соціальних чи-то педагогічних, просвітніх проблем; стимулювання уряду і громади до перетворень у галузі освіти, які б сприяли приведенню школи у відповідність із потребами суспільного розвитку. Функції громадсько-педагогічного руху, що реалізувалися через різні його напрями: громадський контроль органів влади, просвіта та інформування населення про характер освітніх реформ. виявлення та стимулювання до діяльності нової генерації кадрів, альтернативні пропозиції державним рішенням у галузі освіти і педагогічної науки.

Причини виникнення громадсько-педагогічного руху середини ХІХ ст. можна згрупувати таким чином:

а) національна політика і політичні процеси. а саме: загальні еволюціонування країни; поразка Росії у Кримській війні; політичні події 1848 – 1849 рр. в Європі; існування кріпосницьких відносин в країні, які гальмували розвиток народної школи, освітні реформи; панування політичного нагляду за вченими і вчителями;

б) Рівень розвитку суспільства та стан соціальної політики, розвиток культури і науки. Зокрема: невідповідність вузько станової системи освіти. в якій надавалася абсолютна перевага класицизму; застосування системи фізичних покарань та архаїчних методик навчання; рання спеціалізація в освітніх закладах; недостатня увага суспільства до проблем виховання людини – громадянина; відсутність сталої системи підготовки учительських кадрів та невідповідність самої школи потребам економічного і духовного розвитку суспільства.

Аналіз впливу соціально-політичних чинників на становлення і розвиток вітчизняної педагогічної думки та освітньої практики дозволив з’ясувати, що громадсько-педагогічний рух середини ХІХ ст. характеризувався двома домінуючими тенденціями: 1) відродженням національної самосвідомості українського народу, активізацією громадських ініціатив, спрямованих на захист української мови і культури; 2) прагненням до інтеграції у світове, європейське товариство, зверненням уваги на широке вивчення та фактологічний виклад зарубіжного педагогічного досвіду.

11.1.2. Провідні ідеї та прояви громадсько-педагогічного руху. Слід зазначити, що вітчизняну прогресивну педагогічну громадськість хвилювали ті ж ідеї, що популяризувалися й у Західній Європі: ідеї національного й загальнолюдського виховання і освіти, науковості навчально-виховного процесу, поступового переходу від класичної до сучасної шкільної програми, забезпечення зв’язку теорії та практики. гуманізації шкільного життя. У педагогіці зростала увага до окремої особистості. Гостра критика існуючої системи виховання, боротьба проти станової освіти та ранньої спеціалізації, розробка ідеї всезагальної освіти, жіночої освіти, вимога відмови від схоластики, заучування, муштри і тілесних покарань. поваги до особистості дитини, розробка аспектів дидактики, відновлення автономії університетів, - ці процеси активізували звернення прогресивних учених-педагогів і вчителів-практиків до питання педагогічних узагальнень на тлі активної розробки ідеї народності освіти у 60-ті роках ХІХ ст. Вивчення характеру, особливостей побуту і потреб широкого загалу народу розглядалося як необхідна умова обґрунтування принципів навчально-виховного процесу. Поширення світових педагогічних інновацій у другій половині ХІХ ст. та їх творчий розвиток змінювали характер навчально-виховного процесу у вітчизняних школах. Ці зміни першочергово простежувалися в оновленні цілепокладання, розвитку приватних освітніх шкіл, що відрізнялися від державних, регламентованих офіційними розпорядженнями уряду.

Нові педагогічні цілі були конкретизовані у праці відомого педагога та громадського діяча зазначеного історичного періоду В.І.Чарнолуського „Провідні питання організації шкільництва в Росії”. Вони передбачали: необхідність забезпечення молоді технічними освітніми засобами, серед яких – навички початкової грамотності (читання, письма, лічби), розвиток здатності до самостійної розумової праці, доцільність розгортання перед учнями великої перспективи загальнолюдських знань, аби кожен міг обрати певну наукову чи технічну галузь, мав уявлення про її об’єктивне місце в загальній системі. Таке демократичне розуміння освітніх цілей у досліджуваний період стало наслідком поширення ідей і здобутків німецької педагогічної теорії та практики, зокрема щодо організації практико-орієнтованої загальної та середньої професійної освіти.

Як відомо, пригнічення українського національного шкільництва з боку офіційних урядовців Російської імперії ускладнювало, а іноді – унеможливлювало практичну реалізацію національних просвітніх ідей, поширення світового досвіду педагогічної інноватики. Наприклад, реакційні заходи Миколаївського режиму в історії функціонування вищих навчальних закладів в Україні вказаного періоду практично виявлялися у жорстокій цензурі та фактичній забороні вивчення та розповсюдження зарубіжного педагогічного досвіду. Професорам університетів було відмовлено в закордонних відрядженнях з науковою метою. Іноземні професори обмежувалися у праві посідати вакантні професорські посади.

Разом з тим, така ситуація загострювала науково-громадську дискусію щодо необхідності вивчення та використання самобутніх зарубіжних освітніх традицій, педагогічних інновацій з урахуванням конкретно-історичних умов та специфіки еволюціонування національної освітньої галузі.

Про збільшення уваги громадськості до проблем педагогіки й розвитку шкільництва свідчили такі факти:

- розвиток педагогічної публіцистики;

- створення педагогічних товариств;

- відкриття недільних шкіл;

- участь активістів різних напрямів громадсько-педагогічного руху у здійсненні освітніх реформ 1860-х років.

Зокрема, педагогічні журнали, що стрімко поширювалися у вказаний історичний період, сприяли популяризації досліджень питань педагогічної науки та критики освітньої практики. Так, за даними Е.Д.Дніпрова, у середині ХІХ ст. було засновано понад 360 педагогічних часописів, на початок ХХ ст. в Російській імперії виходило в світ 304 педагогічних видань, з них – близько чверті – в українських губерніях.

Вагоме значення в розвитку прогресивних аспектів педагогічної науки та освітньої практики відкривали неофіційні журнали, зокрема: „Русская школа”, „Вестник воспитания”, „Свободное воспитания”, „Русский начальный учитель”, „Для народного учителя”, „Вестник народного воспитания”, „Журнал для воспитания”, „Обновление школы”, „Учительское Слово”, „Світло” та ін. На сторінках названих журналів були представлені огляди практичної педагогічної діяльності освітян (звіти, нариси про участь в роботі міжнародних конгресів та дослідницьких центрів, обмін досвідом, висновки з педагогічних спостережень, мандрівок вчителів) та виклад теоретичних матеріалів (публікація науково-педагогічних праць, аналіз педагогічних ідей, реформаторських педагогічних подій, авторських концепцій, шкільні хроніки тощо).

Для указаного історичного періоду так само було властивим формування педагогічно спрямованих об'єднань, товариств, організація і проведення педагогічних з’їздів, рад тощо. Історичні дослідження переконливо доводять, що вагу школи та поширення освіти серед широких верств населення активно пропагували члени Кирило-Мефодіївського товариства. Як видно із Статуту та відомої записки Василя Бєлозерського про сільські школи, члени товариства актуалізували проблеми урбанізації сільської школи, поширення повноважень органів місцевого самоврядування в організації діяльності школи, створення умов для залучення до фінансування освітніх закладів відомих українських меценатів та ін. Цінними і для сьогодення є рекомендації членів товариства щодо опори у змісті навчання у сільській школі на знання і ремесла, корисні у даному регіоні, заклик, що на основі християнської любові і всезагальної освіти можна досягти рівності і гідності людських прав.

За царювання Олександра ІІ демократичні процеси в політичному житті сприяли становленню української школи. 1857 р. побачила світ „Граматка” П.Куліша. Призначення М.І.Пирогова попечителем Київської навчальної округи 1858 р. так само сприяло розвитку національного шкільництва. 1859 р. у Києві було відкрито першу недільну школу, що стало початком розвитку просвіти дорослих та становленню позашкільної освіти як педагогічного явища. Недільні школи призначалися для міської молоді. усіх неграмотних. Навчання відбувалося у приміщеннях шкіл, гімназій і навіть Київського університету. Учителями були здебільшого студенти. гімназисти старших класів та ін. Поява цих шкіл викликала загальне піднесення в середовищі педагогічної інтелігенції.

Громадсько-педагогічний Рух стимулював появу чисельних наукових і благодійних товариств. Було створено Санкт-Петербурзьке педагогічне товариство, Комітет грамотності при вільному економічному товаристві. У 1856 р. було відновлено Учений комітет, який на основі пропозицій М.І.Пирогова і К.Д.Ушинського став готувати проекти шкільних статутів. Сільськогосподарські товариства, наприклад, ініціювали створення недільних шкіл, бібліотек-читалень і чайних, продаж різноманітної літератури, проведення лекцій, читань, курсів та спектаклів, але найактивніше вони сприяли розвитку початкової економічної освіти. Вагому підтримку народних шкіл, методичну і фінансову підтримку вчителів та учнів надавали Київське товариство народних дитячих садків, Харківське, Рівненське, Полтавське, Чернігівське, Слов’янське товариства поширення в народі грамотності та регіональні осередки – культурно-освітні „Просвіти” (з 1868 р.), Руське педагогічне товариство, рух народовців, студентські Громади.

Громадські ініціативи активізувалися з появою земств. 1 січня 1864 р. було видано статут земських установ, згідно з яким поширювалося самоврядування в деяких губерніях і повітах. 1865 р. створено земства у Херсонській, Полтавській, Чернігівській, Харківській губерніях, а в 1866 р. – у Катеринославській і Таврійській; у 1870 р. – в Басарабській. Повітові шкільні ради як основний управлінський орган за статутом 1864 р. утворювалися із представників різних відомств, громадян – представників повітового земства. Земства початково володіли такими повноваженнями: утворення початкових шкіл, ведення адміністративно-господарських справ освітнього закладу, подання кандидатів на вчительські посади. Поступово такі широкі повноваження земств були значно обмежені урядовими інстанціями. Найактивніше земства долучилися до розбудови мережі народних шкіл, проведенні заходів щодо підвищення рівня навчання у школах з половини 1870-х років. Добре розуміючи, що якість школи визначається не лише господарюванням, а в першу чергу – залежить від вибору кваліфікованих учителів. Тому губерніальні земства своє піклування народною школою виявляли у формі: виділення позик повітовим земствам на будівництво шкільних приміщень; організації учительських курсів; відкриття середніх професійних закладів; розробки навчальних планів і проектів для підвищення рівня шкільної освіти на рівні цілої губернії; збору і систематизації статистичних даних про стан народної освіти у губернії. Показово, що саме в земських школах у 60-ті роки ХІХ ст. поширився звуковий метод навчання грамоти, наочний метод навчання арифметики і природознавства. Громадянство через також домагалося поширення української мови як викладової у земських школах. Слід згадати і про той факт, що земства у 90-ті роки ХІХ ст. ініціювали відкриття перших в Україні ясел (захоронок) для малолітніх дітей у період літніх польових робіт.

11.1.3. Напрями руху та його представники. Громадсько-педагогічний рух був не однорідним. Його найчисленніші напрями: ліберально-буржуазний, буржуазно-демократичний, революційно-демократичний. Представники ліберально-буржуазного напряму (М.І.Пирогов, Л.М.Толстой(хоча деякі дослідники відносять його до анархічного напряму громадсько-педагогічного руху), Л.І.Глібов, О.Ф.Кістяківський, М.П.Драгоманов та ін) обстоювали ідею створення народної школи шляхом прийняття закону про загальну початкову освіту, згідно з яким її могли б отримати всі, у кого є мінімум матеріальних можливостей та здібностей до навчання.

Початок інтенсивному обговоренню педагогічних питань було покладено видатним російським хірургом, науковцем, просвітником М.І.Пироговим, який виступив у журналі „Морська збірка” (1856) зі статтею „Питання життя”. У цій статті М.І.Пирогов різко критикував станово-кріпосницьку систему виховання й вимагав її зміни. Адміністративно-педагогічна діяльність М.І.Пирогова була досить змістовною: він сприяв роботі педагогічних рад навчальних закладів, удосконаленню викладання іноземних мов, поширенню педагогічної освіти, поліпшенню якості викладання у приватних жіночих школах-пансіонах, брав участь у створенні недільних шкіл, організував обмін педагогічним досвідом вчителів шляхом видання циркулярів.

Л.М.Толстой ініціював створення Ясно полянської школи для сільських дітей, в яких радісна атмосфера вільного спілкування і праці в природі, повага особистості дитини слугували засобом пробудження інтересу до навчання. Відомий просвітник підготував та видав „Азбуку”, згуртував навколо себе активістів, розробників вільного виховання.

Відомий культурний і освітній діяч М.П.Драгоманов сприяв розвитку мережі недільних шкіл в Україні. Як член Старої громади він розробляв питання підходів до видання популярної літератури для широких верств населення (своєрідних енциклопедій), на сторінках видань „Правда”, „Киевский телеграф”, „Московские ведомости” та ін. захищав українську культуру від російських і польських шовіністів, критикував просвітні товариства за відірваність від потреб народу, виступав за поновлення автономій для університетів та організацію жіночої освіти.

Буржуазно-демократичний напрям громадсько-педагогічного руху (К.Д.Ушинський, В.І.Водовозов, М.Ф.Бунаков, Х.Д.Алчевська та ін.) об’єднував ініціаторів створення істинно народної школи, якою б керували органи місцевого самоврядування (земства), де б використовувалися рідна мова як викладова, у змісті навчання було запроваджено вивчення історії, географії, природознавства; народні традиції, релігія і праця слугували б засобом морально-духовного виховання кожної особистості. К.Д.Ушинський як фундатор вітчизняної педагогіки як науки і яскравий представник буржуазно-демократичного напряму громадсько-педагогічного руху обґрунтував принципи природовідповідності і народності освіти. Він, його однодумці і послідовники розробляли питання організації загальної, жіночої, професійно-педагогічної освіти за кордоном, сприяли розвитку педагогічної преси, видавництву навчальних книг.

Революційно-демократичний напрям громадсько-педагогічного руху (М.Г.Чернишевський, М.О.Добролюбов, Д.І.Писарєв, Т.Г.Шевченко та ін.) пропагував ідею про можливість побудови істинно народної школи в істинно народній державі. Представники цього напрямку вимагали соціальної, національної, статевої рівності у здобутті освіти, світського наукового характеру змісту навчання у народній школі. Хоча слід відмітити, досить часто радикально налаштовані просвітяни перетворювали дискусію про розвиток народного шкільництва і виховання на політичну полеміку.

Представник даного напрямку громадсько-педагогічного руху Д.І.Писарєв у статтях „Наша университетская наука”, „Педагогические софизмы”, „Школа и жизнь” та ін. висвітлював тверде переконання про необхідність вивчення дитини і захисту її прав. Просвітянин пропагував ідеї вільного виховання: „… Розумна… людина ніколи не стане виховувати дитину; вона розуміє, що втручатися в інтелектуальний світ іншої людини зі своєю ініціативою негідно і недоладно; вона лише буде добре годувати дитину, віддаляти від неї некорисні предмети”. Д.І.Писарєв також виступав проти професіоналізації та утилітаризму загальноосвітньої школи.

М.Г.Чернишевський розкривав діалектичну залежність політичного режиму, матеріального добробуту і освіти. Він сформулював новий ідеал людини: всебічно розвинений перетворювач світу, людина з високими прагненнями, готова до жертви заради суспільного добробуту. Питання виховання просвітник розглядав через призму антропології. Зауважував, що моральні риси неможливо успадкувати. Моральність особистості формується під керівним впливом соціального середовища. Тому формування культури потреб людини визначав як умову становлення особистості.

М.О.Добролюбов у своїх педагогічних переконаннях був співзвучний із М.Г.Чернишевським. Так, він критикував народну школу за безправне становище учнів і вчителів. Як демократ ідеал виховання бачив у задоволенні природних прагнень людини, які могли виражатися у формі: щоб усім було добре. Виступав за єдність і цілісність усіх напрямів виховання. Призначення освіти М.О.Добролюбов убачав не лише у повідомленні певної суми знань, але й у формуванні самостійності думки, „… навіюванні … любові до знань, повідомленні… ясних і чітких понять, наданні матеріалу для діяльності і розвитку природних здібностей людини”.

Т.Г.Шевченко у своїх просвітянських поглядах багато приділяв уваги питанням родинного виховання, значенню виховання жінки – майбутньої матері, популяризації загальних знань через видання дешевої навчальної літератури.

Національний напрям громадсько-педагогічного руху (О.В.Духнович, П.О.Куліш, Л.Ф.Головацький та ін.) пропагував ідеї розвитку освіти згідно з принципом народності, з урахуванням історико-культурного досвіду попередніх поколінь. Так, О.В.Духнович сприяв становленню національного шкільництва на засадах народності на Закарпатті. Народність він розумів як демократизацію управління освітою, створення школи з рідною мовою викладання та національним змістом навчання. Основне завдання школи вбачав у формуванні нового покоління „синів народу”, а кінцевою метою виховання уважав розвиток людини, яка прагне до людяності і добра, здатна поєднувати особисті і суспільні інтереси, ідеалом для якої є людяність і гуманізм. Педагог виступав за практико-орієнтовану загальну школу, яка б давала й знання основ певного ремесла. Школу розглядав як установу для просвіти народу, де не лише навчають і виховують молоде покоління, але як показник культурного розвитку нації, середовище збереження кращих національних традицій.

П.О.Куліш прислужився розвитку народного шкільництва у першу чергу плідною науково-літературною діяльністю з етнографії. Його збірки народних переказів, оповідань, дум, пісень з коментарями, історичні розвідки стали і залишаються в наш час настільною хрестоматією для тих, хто цікавиться українством. Просвітник був одним з найбільших видавців творів українськиї письменників Марка Вовчка, Г.Барвінок, Т.Г.Шевченка та ін., твори яких виходили і великими книжками для інтелігентного читача, і невеликими брошурами для неосвіченого простого люду. 1857 р. П.О.Куліш склав і видав українську „Граматку”, яка стала першою українською навчальною книжкою. У народі отримала назву „Кулішівка”. Цікаво, що невелика за змістом, всього на 149 сторінок, вона містила правопис, який навів П.О.Куліш. Цей правопис дещо різнився від прийнятого тоді і став основою для сучасного фонетичного українського правопису.

На противагу вказаним напрямам у Російській імперії у другій половині ХІХ ст. формувалася монархічна педагогіка, що ґрунтувалася на принципах, проголошених графом С.С.Уваровим: „Самодержавство, православ’я, народність”. Представники монархічної педагогіки надавали перевагу парафіяльним школам з метою підтримки в народі православних і вірнопідданських настроїв.

Громадсько-педагогічний рух, що розпочався у 60-70 роки ХІХ ст., був призупинений рядом контр реформ Олександра ІІІ. За часів його правління жорстко обмежувалася ініціатива земств в організації роботи шкіл, було відновлено схоластичні методи навчання та виховання учнівської молоді в гімназіях, посилено поліцейський нагляд за педагогами й учнями, вищі навчальні заклади фактично були позбавлені автономії, послабився розвиток жіночої освіти. Історичні дослідження свідчать, що 70-80 ті роки ХІХ ст. були неплодотворні для розвитку педагогічної науки.

У 1892-1893 рр. відбувся новий громадсько-культурний підйом, відродження педагогічного руху було однією з яскравих ознак цього підйому. Педагогічна наука та освітня практика звернулися до спадку визначених педагогів, серед яких чільне місце посідав К.Д.Ушинський. Саме звернення до творчого доробку видатного педагога сприяло висвітленню на сторінках журналів досвіду гуманістичної спрямованості освітнього процесу, цілісного підходу до формування особистості та забезпечення єдності навчання і виховання, теорії та практики педагогічного процесу. Відмова педагогів від установлених стереотипів, критика філософії і педагогіки гербпрніанства, поява нових педагогічних теорій і течій зумовили звернення до критичної оцінки вітчизняного і світового педагогічного досвіду.

Запитання і завдання для самоконтролю.

1. Назвіть причини виникнення громадсько-педагогчного руху в 1850 – 60-ті роки.

2. Які функції реалізував громадсько-педагогічний рух у середині другій половині ХІХ ст.?

3. Назвіть напрями та представників громадсько-педагогічного руху в 1850 – 60-ті роки.

Завдання для самостійної творчої роботи.

1. Опрацюйте додаткову історико-педагогічну літературу. Які ще відомі підходи до класифікації напрямів громадсько-педагогічного руху в 1850 – 60-ті роки.

Література

1. Борисенко В.Й. Боротьба демократичних сил за народну освіту на Україні в 60 – 90-х роках ХІХ ст. – К.: Наукова думка, 1988. – 155 с.

2. Галузинський В.М., Євтух М.Б. Педагогіка: теорія та історія: Навч. посібник. – К.: Вища школа, 1995. – 237 с.

3. Демков М.И. История русской педагогики. Ч.3. – М.: Изд. М.И.Демкова, 1909. – 519 с.

4. Ельницкий К.В. Русские педагоги второй половины ХІХ столетия. – СПб.: Изд. Д.Д.Полубояринова, 1904. – 167 с.

5. Острогорский В.П., Семенов Д.Д. Русские педагогические деятели. – Изд. 3-е. – СПб.: Изд. Н.В.Ельманова, 1914. – 88 с.

6. Очерки истории школы и педагогической мысли народов СССР (конец XIX – XX вв.) / Под ред. Е.Д.Днепрова. – М.: Педагогика, 1991. – 445 с.

 







Последнее изменение этой страницы: 2016-04-08; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 34.204.183.113 (0.016 с.)