ТОП 10:

Педагогічні погляди Й.Ф. Гербарта.



Йоган Фрідріх Гербарт народився в Німеччині, у північнонімецькому містечку Ольденбурзі, недалеко від Бремена, був єдиним сином чиновника-юриста. Здобув добре сімейне виховання й загальноосвітню підготовку з домашнім учителем, закінчив гімназію, навчався у Йенському університеті (1794-1797 рр.), який був тоді центром усього філософського життя Німеччини. Особливий вплив на Гербарта мали філософські погляди І.Канта, Й.Фіхте, Ф.Шеллінга, що сприяло розвитку філософських поглядів німецького педагога та формуванню його власної філософської концепції.

У 1797-1800 рр. Й.Ф.Гербарт працював домашнім учителем-вихователем трьох хлопчиків у сім'ї відомого швейцарського аристократа фон Штейгера. Якраз ці заняття стимулювали його зацікавленість педагогікою, про що свідчать його "Звіти П. фон Штейгеру" та листи до одного з трьох його вихованців – Карла Штейгера.

Покидаючи Швейцарію, Й.Ф.Гербарт відвідав Бургдорф, особисто познайомився з Й.Г.Песталоцці який у цей час захоплювався ідеєю психологізації викладання та виховання, мав нагоду спостерігати за заняттями у Бургдорфській школі. Свої глибокі враження від ідей Й.Г.Песталоцці та його особистості Й.Ф.Гербарт відобразив у працях "Про новий твір Песталоцці "Як Гертруда навчає своїх дітей" та "Ідея азбуки зорового сприйняття Песталоцці".

Наступні десять років життя Й.Ф.Гербарта були пов’язані з Геттінгенським університетом, де він завершив університетську освіту, захистив докторську дисертацію з філософії, викладав філософію, педагогіку та психологію. До цього ж періоду слід віднести його перші теоретичні педагогічні праці: "Естетичне уявлення про світ як головне завдання виховання" (1804), "Загальна педагогіка, виведена з мети виховання" (1806).

Починаючи з 1809-го року, Й.Ф.Гербарт – завідувач кафедри філософії та педагогіки у Кенігсберзькому університеті, яку до нього займав І.Кант. Він не тільки читав лекції з педагогіки, але й брав активну участь у практичній підготовці майбутніх педагогів, створивши при університеті педагогічний семінар з досвідною школою-гімназією (з інтернатом), в якій сам викладав математику, а студенти під його керівництвом давали пробні уроки.

У 1833-му році Й.Ф.Гербарт знову повернувся до Геттінгенського університету, де написав цілий ряд наукових праць з філософії, психології, етики, педагогіки.

Й.Ф.Гербарт вперше зробив спробу створити педагогіку як науку, підґрунтям якої була б психологія та етика, й розмежувати її з педагогікою як мистецтвом (або практикою). Необхідність теорії виховання Й.Ф.Гербарт обґрунтував тим, що практика, навіть найкраща, не розв’язує всіх труднощів у справі виховання і приводить до рутини. Тому філософ-педагог встановлює тісний зв'язок педагогіки з етикою і психологією: етика, як практична філософія, повинна визначити мету виховання, а психологія – вказати шлях і засоби досягнення цієї мети.

Метою виховання за Й.Ф.Гербартом є доброчинність, підготовка моральної людини, яка досягається завдяки гармонії між усвідомленими індивідом етичними ідеями та його волею.

Й.Ф.Гербарт називає п’ять етичних ідей, які є вихідними для більш складних моральних суджень.

1. Ідея внутрішньої свободи, що є результатом узгодження між розумом і волею особистості, гармонією між її етичними судженнями та її волею.

2. Ідея досконалості, що виробляється на основі організованої волі, сформованої багатостороннім інтересом індивіда, підґрунтям якого є найвищі моральні цінності.

3. Ідея доброзичливості, спрямована на встановлення гармонії між індивідуальною волею і волею інших людей, в основу якої покладено прагнення людини безкорисливо зробити добро іншому.

4. Ідея права, яка передбачає розуміння індивідуальних прав і обов’язків індивіда у взаєминах з іншими членами суспільства й зобов’язує його у випадку конфлікту визнати рівноправність двох волевиявлень, що протистоять одне одному.

5. Ідея справедливості як відплата за будь-яку дію, що здійснена стосовно іншої людини : або заохочення, або покарання.

Й.Ф.Гербарт зауважує, що майбутні цілі вихованця можна поділити на дві частини: можливі цілі (ті, що орієнтовані на перспективу, які вихованець може поставити собі вже у дорослому віці при здійсненні вибору професії тощо); необхідні цілі (спрямовані на вироблення тих особистих якостей, які необхідні для будь-якої справи і які забезпечуються завдяки розвитку багатосторонніх інтересів, твердої волі, морального характеру).

У виборі виховних заходів для реалізації вказаних цілей Й.Ф.Гербарт, де в чому наслідуючи Канта, поділяє весь процес виховання на три головних розділи: управління, навчання й моральне виховання.

У поясненні необхідності керування Й.Ф.Гербарт наголошує, що перш, ніж у дитини виробляється воля, у неї проявляється "дика жвавість", яка кидає її з боку на бік, порушує порядки дорослих і піддає майбутню особистість дитини всіляким небезпекам. Цю "дику жвавість", на думку Й.Ф.Гербарта, слід підкорити, інакше безладдя дитини можна трактувати як провину тих, на чиєму піклуванні вони перебувають. Отже, призначення управління, за Гербартом, полягає у привчанні дітей до порядку, їх дисциплінування з метою досягнення в цьому цілковитого успіху, перш, ніж у дитини почнуть виявлятися сліди справжньої волі: "Основа управління полягає в тому щоб зайняти дітей… з тією єдиною ціллю, щоб вони не наробили дурниць".

Отже, керування має на меті забезпечити умови для найкращого виховання. Цьому служать такі засоби: погроза, нагляд, наказ і заборона, авторитет та любов і, нарешті, ряд спеціальних кар: позбавлення їжі і свободи. Й.Ф.Гербарт детально аналізує кожен засіб щодо його ефективності: погроза – засіб непевний, бо, з одного боку, є діти – сильні натури, а з другого, – є такі слабкі натури, на яких погроза не діє; нагляд не повинен бути надмірним, бо послаблює характер, придушує сміливість, перешкоджає дітям прийти до самосвідомості; накази і заборони повинні бути точні й конкретні, їх не повинно бути багато, але треба наполягати на їх виконанні, не поступатися перед проханнями, слізьми тощо. Загалом Й.Ф.Гербарт вбачав сутність керування дитиною в тому, щоб забезпечити систематичність режиму та вміти поводитись з нею.

Навчання становить найважливішу частину всієї педагогіки Й.Ф.Гербарта, оскільки, на його думку, саме від нього залежить нагромадження тих чи інших уявлень у вихованця, а через них виховання його понять, почуттів, бажань і волі. Він наголошує, що, хоч наука й дає учневі знання та навички, але не це є її головною метою. Наука і навчання скеровані передусім на те, щоб, насамперед, впливати на учня, виховуючи й облагороджуючи його. Це становить теорію "виховуючого навчання" Й.Ф.Гербарта.

Саме з ім'ям Й.Ф.Гербарта, "кращого педагога серед філософів, кращого філософа серед педагогів", пов'язана нова сторінка у розвитку виховуючого навчання. Його першість у введенні в науковий обіг терміну "виховуюче навчання", "виховуюче викладання" визнана усіма дослідниками. У педагогічних працях "Звіти Г. фон Штейгеру", "Лист Карлу Штейгеру", "Ідеї педагогічного плану для середньої освіти", "Перші лекції з педагогіки", "Загальна педагогіка, яка виведена з цілей виховання" та ін. Й.Гербарт обґрунтував сутність виховуючого навчання. Процес навчання, за його думкою, покликаний вирішувати не тільки специфічні завдання навчання, але служити цілям морального виховання. "Навчання без моральної освіти є засіб без мети, а моральна освіта без навчання є мета, яка втратила засоби", - підкреслював він. За думкою Й.Ф.Гербарта, не існує відокремлених процесів навчання і виховання, а є єдиний складний процес – виховуюче навчання. А бажання й наміри відокремити навчання від виховання тільки завдадуть їм обом шкоди, вважав німецький педагог. "Не уявляю собі виховання без викладання і навпаки.., не визнаю такого викладання, яке б не було виховуючим", - писав він у педагогічній праці "Загальна педагогіка, яка виведена з цілей виховання" (1806 р.). Виховуюче навчання (за Гербартом) – це не просто спроба виховувати тільки шляхом "постійного зворушення почуттів" (вона за його думкою приречена на невдачу), не "систематичне нав'язування особистих почуттів вчителя у часи навчання", не простий "намір просвітити учня", а навчання, що постійно захоплює думки, інтереси, бажання, освітлює серце, закликає до моральних вчинків. Завдяки тому, що навчання містить в собі узагальнений досвід людства, можливості для спілкування, філософських доповідей, читання романів, для забезпечення "схильності і надання матеріалу для формування емоцій", воно більш глибоко проникає в майстерню переконань дитини. Виховуюче навчання, за думкою Гербарта, єдиний ефективний засіб впливу на волю людини, її діяльність і поведінку.

Призначення виховуючого навчання, за Й.Ф.Гербартом, полягає у вихованні доброчесності, у збудженні різнобічних інтересів (емпіричних, абстрактних, естетичних, симпатичних, суспільних, релігійних) та формуванні міцного характеру. Й.Ф.Гербарт дає конкретні рекомендації відносно їх виховання. Для того, щоб виховати, наприклад, естетичні, емоційні інтереси, "навчання повинно потурбуватися про додаткові розповіді і міркування, а також організацію спілкування вчителя і учнів". Відзначимо, цінність спілкування вбачалася педагогові у внесках, які привносить кожний: погляди, характер занять тощо.

Серед чинників формування характеру (природний хист, нахили, спосіб життя, дисципліна і виховуючий режим) центральне місце відводиться розумовому світогляду, колу думок. Саме у "колі думок і розумовому кругозорі" Й.Ф.Гербарт бачить основу характеру, "внутрішню його діяльність", "первісне життя", "першу енергію".

Моральні риси характеру формуються, вважав Й.Ф.Гербарт, за допомогою впливів, які виявляють самопримус, дитячі бібліотеки, "вправи щодо моральної кмітливості", "катехізис практичного розуму", "життєві стосунки в сім'ї і в батьківщині"; їх моральна істина – в живих контрастах, прихильності, реальному житті і, звичайно, навчанні і викладанні. Останнім відводиться особлива роль в силу того, що саме вони "з метою ...енциклопедичного знайомства" дозволяють усвідомити "весь ряд моральних елементів і звичайні життєві приводи".

Аналіз педагогічних праць Гербарта дав можливість узагальнити прийоми, засоби, шляхи здійснення виховуючого навчання.

1. Виховуюче навчання реалізується за допомогою змісту освіти, змісту учбового матеріалу. Виховує дітей не будь-який зміст, вважав Й.Ф.Гербарт. "Увірвіть розповідь моральними повчаннями, і діти знайдуть її нудною. Подайте виключно одне добро – вони знайдуть його одноманітним, а проста привабливість зміни зробить дурне бажаним для них! Згадайте особисте враження від виключно моралізуючих театральних п'єс. Але якщо ви дасте цікаву розповідь, повну пригод, взаємовідносин характерів, хай вона буде суворо правдива, психологічна, не буде чужа дитячим почуттям і поглядам, хай в ній не буде прагнення неодмінно зобразити найгірше або найкраще, але хай тільки непомітний, напівдрімотний етичний такт відвертає інтерес дій в бік від дурного і спрямовує його до доброго, справедливого і вірного, і ви побачите, як дитяча увага буде прикована до розповіді, як вони будуть намагатися ще глибше знайти істину і розгорнути всі сторони справи. Ви побачите, як різноманітність матеріалу викличе різноманітність суджень", - писав Й.Ф.Гербарт.

2. Виховуюче навчання здійснюється за допомогою методів навчання. Найкращими методами, прийомами є, насамперед, "саме ті, які припускають найбільшу свободу ... для роботи", "відвертають розум від помилки".

3. Вивчення педагогічних праць Й.Ф.Гербарта та його практичного досвіду домашнього вчителювання переконує, що виховуюча сила навчання пов'язана з діяльністю і особистістю вчителя у процесі навчання. Учитель "навіть проти своєї волі впливає в гарний або поганий бік, - писав Й.Ф.Гербарт у "Перших лекціях з педагогіки" (1802 р.), - або тільки пропускає випадки, де він міг би здійснити вплив; і одразу ж невпинно виявляється реакція, результати його дій повертаються до нього." Він звертав увагу вчителя на необхідність ретельного пошуку того, що і яким чином слід запропонувати дитині, яким чином визначити коло її думок, в якій послідовності дати матеріал для постійного обміркування.

Й.Ф.Гербарт сформулював вимоги до вчителя, який здійснює виховуюче навчання. Воно залишиться пустим, якщо у вчителя нема інтересу до світу і людей. Тільки з повноти душі випливає повнота викладання, вважав він. Для здійснення виховання під час викладання філософ-педагог вимагав від учителя "знань та сили думки", "дій розумних та енергійних", "володіння педагогічними засобами, які б відвертали від усякого роду безчинств".

Він висловив вірну думку, що для виховуючого навчання потрібна зовсім інша організація занять. Своєрідність її він бачив:

а) у постановці навчання на психологічну основу: урахуванні індивідуальних і вікових особливостей; у опорі навчання на активність учнів. "Намагайся найбільш коротким шляхом викликати активність дитини на користь того викладання, яке ... має своєю метою справжню справу виховання", - вказував Й.Ф.Гербарт. При цьому, радив він, слід пам'ятати, що активність дитини пов'язана з тим, що добре вдається, з вибором прийомів, які не будуть залишати слухача тільки пасивним і вимагати від нього відмовитись від власної активності. І тому, вважав педагог, викладання повинно постійно "розворушувати розум за допомогою напруженого очікування";

б) у тому, щоб не відхилялося від головної мети, "не розтікалося полем ученості, а перетинало його прямо і швидко", не допускало багаточисельних моралізуючих промов та проповідей і навіть окремих релігійних вправ, якщо релігійні думки не проникли вже раніш у саму глибину духу";

в) у створенні в ході навчання різнобічних відносин між вчителем і учнями.

Свої філософські і педагогічні погляди Й.Ф.Гербарт перевірив на практиці у сім'ї швейцарського аристократа фон Штейгера. Він так організував навчання, що воно цілком служило моральному вихованню. Його погляди та переконання стосовно виховуючого навчання зумовили характер занять з мови та літератури, історії та географії, математики та природничих наук. Мова, наприклад, була засобом виховання "співчуття і турботи за людей". А організація дослідної роботи з учнем сприяла формуванню у юнака любові до науки і уваги до занять. При цьому він вважав (про це свідчать "Звіти П. фон Штейгеру" 1797-1798 р.р.), що належне керівництво (при якому викладач утримується від докорів, не нав'язується у якості пильного судді в питаннях моралі, не покладається на випадково розпочаті розмови, а дає поради; не паралізує жодної людської сили і т.п.), спеціальна організація навчання та внутрішня спонукаюча сила самих дітей будуть давати змогу виробленню багатогранного інтересу, повної ясності розуму, більшої енергії характеру, активної самостійної думки, прагненню жити згідно власних переконань.

Метою морального виховання за Й.Ф.Гербартом є виховання характеру. У зв’язку зі створенням характеру педагог-філософ висовує необхідність і окремого морального виховання як безпосереднього впливу на душу дитини. Засобами морального виховання, на його думку, є: 1) стримувати вихованця, не даючи йому переступати певні межі; 2) давати вихованцеві змогу вивести межі своїх бажань не тільки із вказівок вихователя але і з власного досвіду; 3) встановлювати правила поведінки; 4) підтримувати в душі учня спокій і ясність, не допускаючи розвитку пристрастей; 5) емоційно впливати на душу дитини похвалою і доганою; 6) умовляти вихованця вказуючи на його хиби, направляти його.

Шлях сходження ступенями моралі, за Й.Ф.Гербартом, наступний: через самодіяльність, самовиховання, самовизначення особистості.

Отже, визначаючи внесок Й.Ф.Гербарта у розвиток педагогіки, насамперед, слід сказати, що великою заслугою видатного філософа-педагога вважають розробку принципу виховуючого навчання, вимоги розвитку багатостороннього інтересу, розвиток моральності дитини як єдності моральної діяльності та моральної свідомості; побудову теорії навчання у відповідності з законами мислення; розробку методів навчання, які враховують виховні можливості окремих навчальних предметів.

Запитання і завдання для самоконтролю.

1. Назвати головні віхи педагогічної діяльності Й.Ф.Гербарта та його основні педагогічні твори.

2. Схарактеризувати обґрунтування Й.Ф.Гербартом педагогіки як науки і мистецтва.

3. Проаналізувати сутність "виховуючого навчання" за Й.Ф.Гербартом.

Завдання для самостійної творчої роботи

1. Дати характеристику засобів морального виховання за Й.Ф.Гербартом.

2. Узагальнити прийоми, засоби, шляхи здійснення виховуючого навчання.

3. Виокремити внесок Й.Ф.Гербарта в розробку принципу виховуючого навчання.

Література

1. Гербарт Иоганн Фридрих. Избранные педагогические сочинения. Т. 1. – М.: Учпедгиз, 1940. – 292 с.

2. Джуринский А.Н. История педагогики. – М.: ВЛАДОС, 1999. – 431с.

3. История педагогики и образования / Под ред. А.И.Пискунова. – М.: Сфера, 2001. – 510с.

4. Проф. Е.Н.Медынский. История педагогики. Часть І. Всеобщая история педагогики. – М.: Педагогика, 1941. – 425с.

5. А.А.Сбруєва, М.Ю.Рисіна. Історія педагогіки у схемах, картах, діаграмах. – Суми, 2000 – 208с.

6. Хрестоматия по истории педагогики. Том 2. Часть 1. Глава 4. М.: Педагогика, 1940. – С.204-286.

 

 







Последнее изменение этой страницы: 2016-04-08; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.233.215.231 (0.009 с.)