Політичні погляди М.І.Костомарова

Микола Костомаров (1817-1885) - автор головного програмного документа Кирило-Мефодіївського братства. У поглядах на державу М. Костомаров виходив з того, що всяка влада походить від Бога й не може бути абсолютною. Слов'янські поняття про суспільний устрій визнавали єдиним джерелом загальної народної правди волю народу (віче). князь - це правитель, третейський суддя, встановлювач порядку, захисник від зовнішніх і внутрішніх загроз. У Києві й Новгороді князь вважався атрибутом держави, але він oбирався і міг бути вигнаний, якщо не задовольняв вимог народу або зловживав владою. На Сході особиста свобода звужувалась і в кінцевому підсумку була знищена, поступившись місцем самодержавству. Становленню в Росії монархії сприяло прийняття християнства, яке передбачало освячення влади зверху татаро-монгольське панування, яке створило сильний апарату та одну довірену особі для збору данини (московський князь). За велич держави народ платив власним добробутом і втратою свободи, але республіканський устрій теж не дає гарантії захисту від свавілля влади "багатьох царків". В оптимальному республіканському устрою: влада є виборною,змінною,підзвітною народним зборам,відносини між народами будуються на федеративних засадах. Федерація в поєднанні з республіканською формою правління була найдоцільнішою, традиційно слов'янською формою державного устрою, що має свої початки ще в Київській Русі. Очолювати окрему державу, так союз мали виборні особи: "...щоб у кожній Речі Посполитій був свій правитель, вибраний на года, і над цілим союзом був би правитель, вибраний на года". В усіх суб'єктах федерації мали бути впроваджені: однакові основні закони, система мір,єдина грошова система,свобода торгівлі,ліквідація внутрішніх митниць. Єдина центральна влада займалась управлінням збройними силами та зовнішніми зносинами при збереженні повної автономії кожного суб'єкта федерації щодо внутрішніх установ і управління, судочинства та народної освіти.

 

70. Курбский традиционно считал источником власти в государстве божественную волю – «цари и князи от Всевышнего помазуются на правление...», а цель верховной власти усматривал в справедливом и милостивом управлении державой ко благу всех ее подданных и в праведном (правосудном) разрешении всех дел. Нынешняя власть, по мнению боярина, уклонилась

от выполнения задач, возложенных на нее высшей волей, поэтому он считает ее лишенной божественного покровительства, называя безбожной и беззаконной. На царском престоле оказался человек, не подготовленный к управлению государством ни образованием, ни воспитанием. Он груб, неучен и воспитан «во злострастиях и самодовольстве», такому человеку «неудобно бывает императором быти». В первую половину царствования, когда власть была ограничена мудрым Советом, управление государством осуществлялось успешно как во внешней сфере, так и во внутренних делах. При участии правительства (Избранной Рады) совместно с царем в делах государства во всем чувствовалось мудрое управление, воеводами назначались искусные и храбрые люди, в войсках учреждался порядок, верное служение отечеству щедро вознаграждалось. Напротив, нерадевшие отечеству «паразиты и тунеядцы» не только не жаловались, но и прогонялись. Такая политика подвигала «человеков на мужество... и на храбрость». «Се таков был наш царь, поки любил около себя добрых и правдусоветующих».

В правопонимании Курбского ясно прослеживается представление о тождестве права и справедливости. Только справедливое может быть названо правовым, так как насилие – источник беззакония, а не права. Здесь рассуждения Курбского во многом восходят к основным постулатам политической теории Аристотеля и особенно Цицерона. Излагая свои требования к правотворчеству, Курбский подчеркивает, что закон должен содержать реально выполнимые требования, ибо беззаконие – это не только не соблюдение, но и создание жестоких и неисполнимых законов. Такое законотворчество, по мнению Курбского, преступно. В его политико-правовых воззрениях намечаются элементы естественно-правовой концепции, с которой связаны учения о государстве и праве уже в Новое время. Представления о праве и правде, добре и справедливости воспринимаются как составные компоненты естественных законов, посредством которых божественная воля сохраняет на земле свое высшее творение – человека.

Правоприменительная практика рассмотрена Курбским, как и Пересветовым, как в судебном, так и во внесудебном ее варианте. Современное состояние суда вызывает глубокое неодобрение у Курбского. Суд совершается в государстве неправосудно и немилостиво.

72. Концепція І. Гізеля базувалася на постулатах суспільного договору та природного права. Мислитель, зокрема, визнавав за підданими, право в разі порушення володарем умов угоди між ним і народом повстати і відібрати в нього владу. Позиція І.Гізеля стосовно Москви відзначалася непослідовністю й суперечливістю: саме з кола людей, близьких до нього, вийшов "Синопсис" (1663), що мав чітку промосковську і промонархічну орієнтацію. Близькі до І.Гізеля позиції займали також Л.Баранович (1620-1693) та І.Галятовський (?-1688).

Мелетий Смотрицкий Активно выступал за присоединение православной церкви, находящейся на украинских землях, к унии; предложения получили отпор со стороны кругов, объединявшихся вокруг епископа Перемышльского Исайи

 

73. Оригінальну психологічну теорію права висунув Лев Йосипович Петражицький,він виходив з того, що право корениться в психіці індивіда. Юрист надійде помилково, стверджував він, якщо стане відшукувати правовий феномен “десь у просторі над чи між людьми, у “соціальному середовищі” і т.п., тим часом як цей феномен відбувається в нього самого, у голові, у його ж психіці, і тільки там”. Інтерпретація права з позиції психології індивіда, вважав Петражицький, дозволяє поставити юридичну науку на ґрунт достовірних знань, отриманих шляхом самоспостереження (методом інтроспекції) або спостережень за вчинками інших осіб. Джерелом права, по переконанню теоретика, виступають емоції людини. Свою концепцію Петражицький називав “емоційною теорією” і протиставляв її іншим психологічним трактуванням права, що исходили з таких понять, як чи воля колективні переживання у свідомості індивідів. Теорія Петражицького безмежно розширювала поняття права. Він вважав правовими будь-які емоційні переживання, зв'язані з уявленнями про взаємні права й обов'язки.

74. Т. Г. Шевченко, як ніхто інший, дав глибоку й нищівну критику російського законодавства, організації суду та судочинства, першим в історії революційної думки в Україні показав злочинну суть тодішніх законодавчих актів, висловив рішучий протест проти царських законів та юридичного їх трактування як способу пригнічення трудової людини. Він писав,.що ці закони "катами писані", що "правди в суді немає".Говорячи про політичний ідеал Т. Г. Шевченка, слід підкреслити його увагу до сили закону, причому "праведного закону", як він неодноразово наголошував. "Праведний" закон уже за своєю суттю збігається з традиційними поняттями "правда", "воля", "справедливість". Т. Г. Шевченко чітко показав, що закон, прийнятий експлуататорською владою, не можна сприймати як "справедливий", тому що він не відповідає людським цінностям. Для Т. Г. Шевченка соціальне справедливим є рівномірний розподіл землі між членами суспільства, ліквідація станового поділу громадян, уведення юридичної рівності, обов"язкова праця всіх членів суспільства, усунення експлуатації.

 

75. Україна впродовж ХІХ-ХХ ст. перебувала майже виключно в російській (з 1922 р. радянській) сфері впливу. Тому українська політична думка згаданого періоду зазнавала щонайперше впливів таких російських інтелектуально-політичних течій, як декабризм, панславізм, народництво, більшовизм і лише опосередковано - західноєвропейських течій, зокрема лібералізму, консерватизму, націоналізму тощо.

Розвиток політичної думки в той період визначався рядом чинників як внутрішнього, так і зовнішнього характеру: першою світовою війною і Жовтневою революцією, поширенням соціалістичних ідей (марксистських і немарксистських), невдачею в боротьбі за українську державність і необхідністю переосмислити основні події української революції, внутрішніми процесами в радянській Україні, хвилею націоналізму, загрозливою силою, що стала в післявоєнній Європі, і ін. На цьому фоні відбувається переоцінка цінностей, виявляються нові суспільно-політичні рухи і концепції. У 20—30-і роки позиції народно-демократичного напряму, пануючого в XIX ст, помітно слабшають, але на його основі отримує подальший розвиток лібералізм, формуванню якого поклав початок М. Драгоманів, а також націонал-демократія і консерватизм. З'являються альтернативні рухи — інтегральний націоналізм і націонал-комунізм. Найбільш активна розробка нових політичних доктрин відноситься до 20-м рокам і пов'язана з таким іменами, як Ст Вернадський, Ст Ліпінський, Н. Міхновський, Д. Донцов, Н. Хвильовой, Ст Вінніченко. Багато дослідників вважають, що після них політична думка в Україні не мала яскравих осіб.

 

76. Його політична концепція нагадує витриману в ранньохристиянському дусі конструкцію І. Вишенського і містить такі базові положення: нищівну критику існуючого суспільного ладу з позицій раннього християнства, синтезованого з просвітницькою ідеологією; майбутню форму правління (в ідеалі) - демократичну республіку, де буде забезпечено соціальну рівність усіх громадян; способи досягнення окресленого суспільного ідеалу - просвітницькі; самопізнання, самовдосконалення, вияви "загальної любові", "доброї волі", "доброчесності" тощо, поширення освіти в народі, плекання моральних традицій.

 

77. Політичні погляди І. Франка еволюціонували від громадівського соціалізму й захоплення марксизмом до позицій національної демократії та критики марксизму. Світогляд поета формувався в умовах загострення боротьби трудящого селянства й робітництва Західної України проти соціального гніту. Погляди І. Франка на державу були близькими до марксистських. Виникнення держави він пов´язував з виникненням приватної власності та суспільних класів. Найважливішою ознакою держави вважав відокремлений від суспільства управлінський апарат, що виступає як чинник насильства стосовно суспільства. Всі експлуататорські держави були і є відчуженою від народу політичною силою, яка протистоїть народові й панує над ним. Буржуазна держава також не є винятком. Характерними її рисами є наявність міцної армії як опори існуючого політичного ладу, бюрократичного апарату, посилення виконавчої влади і зниження ролі представницьких органів. У такій державі відбувається концентрація багатства в руках нечисленної пануючої верхівки, тоді як мільйони трудівників не можуть задовольнити свої елементарні життєві потреби. Конституційність, парламентаризм не ліквідують соціальної нерівності, бо парламент насправді представляє інтереси заможних верств суспільства, а буржуазне право захищає ці інтереси і робить трудящих фактично безправними. Слід розрізняти формальну і реальну рівність, бо юридична рівність, що не спирається на економічну та освітню рівність, залишається на папері, а в повсякденному житті вона для нижчих верств нездійсненна. Велику увагу І. Франко приділяв національному питанню. Він закликав інтелігенцію сприяти формуванню української нації, здатної до самостійного культурного й політичного життя і спроможної активно засвоювати загальнолюдські культурні здобутки. І.Франко виступав за політичну незалежність націй. Однак така незалежність, на його думку, не передбачає обов´язкового відокремлення всіх націй, що входили до складу Російської держави. Формою політичної незалежності соціальне звільнених народів може бути демократична автономія у складі федерації. І. Франко обстоював ідею федерації політичне рівноправних народів з демократичною, республіканською формою правління, заснованою на громаді як первинному самоврядному територіальному об´єднанні. На його думку, вільний розвиток народів без будь-якого верховенства однієї нації над іншою здатні забезпечити соціалізм і федерація. На федеративних засадах мають будуватися відносини між народами як у межах окремих країн, так і у всесвітньому масштабі.

 

78. Серед перших ідеологів освіченої монархії був і Симеон Полоцький (у миру Самуїл Петровський Ситніанович, 1629—1680). Чернець, вихователь царських дітей, людина з широким спектром знань, Симеон, в епоху укріплення монархічної держави, вважав природною соціальну нерівність. Долю людини, за його вченням, визначено, і кожен повинен діяти відповідно до її приписів. Державним діячам належить піклуватися про своїх підлеглих, не доводити їх до зубожіння, керувати ними розважливо.

Вирішуючи питання організації та функціонування держави і влади, Симеон ототожнював їх з особою царя, прагнув піднести його авторитет, порівнюючи з сонцем. Цар і Бог у Симеона теж майже рівні. Але він виклав деякі рекомендації, що мали б сприяти зростанню авторитету монарха. Серед них — поради добувати знання з книг та бесід із мудрими людьми; ознайомлення з історією своєї та інших держав; сприяння освіченості власного народу. Прагнучи переконати всіх у перевагах монархії, Симеон, посилаючись на Аристотеля, відрізняв її від тиранії. Цар, зазначав він, бажає підданим добра, піклується про них, а тиран дбає тільки про себе, про особисті збагачення та безпеку, для нього характерна жорстокість до підданих.

Розмірковуючи про право й закон, Симеон розрізняв ці категорії. Основою права є "правда", і цар повинен бути її гарантом у державі, всіма засобами стверджувати її. Та й сама монархія має функціонувати в межах законів, яким підкоряються геть усі підлеглі, а також члени царської сім'ї.

Судочинство, за вченням Симеона, слід здійснювати також на підставі законів. Усі люди перед судом рівні.

Головним принципом зовнішньополітичної діяльності є мирне вирішення питань з іншими державами, уникнення воєнних конфліктів, за винятком оборони суверенітету від посягань.

У своїй концепції Симеон виклав принципи співпраці зі слов'янськими народами, пропонував цареві визволити їх від "агарян гордих" (турків) та об'єднатися в одну державу. Тим часом у Росії тривав процес зміцнення монархії, влада дедалі більше концентрувалася в руках єдиноуправителя і досягла апогею за правління Петра І Великого

 

79. Причиною виникнення другого напрямку політичної думки — консервативно-аристократичої ідеології стало свавілля імператриці, зростання ролі дворянського бюрократизму, а також побоювання старого родового дворянства за його майно та привілеї.

Найбільш послідовним представником цієї течії був князь, російський історик, публіцист, почесний член Петербурзької Академії наук Михайло Михайлович Щербатов (1733—1790).

У незакінченій праці "Подорож до землі Офір-ської" він постає перед нами як захисник тогочасних феодальних відносин. Держава у його баченні є чіткою становою організацією суспільства, головне місце в якій відведено дворянству. Правом володіння населеними землями користуються тільки дворяни. Верховна влада сконцентрована в руках монарха, під наглядом якого функціонує верховна рада, що складається з дворян і правителів.

За формою устрою держава повинна бути поділеною на губернії, які обирають по п'ять депутатів для участі в роботі уряду, що являє собою продовження виконавчої влади монарха.

У своєму проекті держави М. Щербатов передбачив також законодавчий орган — законодавчу комісію, що складається з 20 дворян. Але функції в неї обмежені, оскільки рішення про схвалення законів виносить безпосередньо монарх. У цілому державно-правова концепція М. Щербатова хоч і піддавала критиці окремі прояви політики самодержавства, але водночас пропагувала ідеї збереження феодально-кріпосницьких відносин, заперечуючи все нове.

 

80. Росія, за думку Сперанського, у своєму історичному розвитку пройшла три ступені: в середні віки - удельщіна; в Новий час - абсолютна монархія, а в даний період - промислове стан, який вимагає конституційного обмеження верховної влади і надання політичних і громадянських прав усім підданим (безпека особистості, збереження власності та забезпечення особистих політичних прав). Росія, вважав він, чекає змін, але не революційним шляхом, як у країнах Заходу, а виключно еволюційним, "через правильні закони ", скаржилися імператором народу. "Реформація держави здійснюється десятиліттями і століттями, а не в два-три роки "(" Про поступовості удосконалення Російського ").

У своїх проектах державних перетворень Сперанський мріяв про конституційної монархії, яка б дозволила " правління досі самодержавний заснувати на неодмінному законі ". Законність форм здійснення влади Сперанський пов'язував з необхідністю поділу влади. Законодавча влада повинна бути вручена двопалатної Думі, яка обговорює і приймає закони, для чого збирається сесійно. Глава виконавчої влади - монарх -- бере участь у діяльності Думи, але "ніякий новий закон не може бути виданий без поваги Думи. Встановлення нових податків, податків і повинностей поважається в Думі ". Думка Думи вільно, і тому монарх не може "ні знищити законів, ні спотворити їх ".

Судова влада реалізується судовою системою, що включає суд присяжних і завершується найвищим судовим органом - Сенатом. Три влади керують державою подібно тому, як людина - своїм організмом: звертаючись до закону, волі і виконанню.

Сперанський передбачив і можливість об'єднання зусиль різних влади для згодного їх дії в Державній раді, що складається частково з осіб, призначаються монархом, а частково обраних за виборчими законами. Державний рада засідає під головуванням царя, він має право законодавчої ініціативи, але закони, "конам вводиться будь-яка зміна у відношенні сил державних або у відношенні приватних осіб між собою ", затверджуються неодмінно і виключно Державною думою. Таким чином. Державна дума має законодавчий статус.

Організація місцевої влади припускає введення колегіального управління від верху до низу через систему представницьких органів - дум: губернських, повітових і волосних, що обираються на багатоступеневою основі.

Він вважав, що в перетвореному за його проектами державі можливо найкращим способом забезпечити права підданих.

 

81. Правова концепція Володимира Сергійовича Соловйова (1853—1900) тісно зв'язана з його вченням про моральність. У мислителя можна вирізнити два відмінні розуміння сутності права. Перше розуміння зводиться ним до розгляду права як негативного розмежування свободи людей у суспільстві, а друге — до визначення права як мінімуму моральності.

За концепцією В. С. Соловйова, право, під формальним кутом зору, — це свобода, обумовлена рівністю. Вона є основою людського існування, а рівність визначає її форму. Об'єднуючись, свобода і рівність складають суспільство як "правомірний порядок".

Водночас необхідно зазначити, що під рівністю мислитель розумів лише формальну рівність усіх перед законом, "розподіл інтересів" або справедливість. Але формальний підхід до розуміння права, що його використовував В. С. Соловйов, виключав можливість пошуку творчої ролі права і не дозволяв зробити висновків про його позитивний зміст.

Згодом В. С. Соловйов, як і багато його попередників, з'ясування сутності права почав із запитання про його ідейні підвалини. Він уважав, що підвалини цього суспільного феномена знаходяться у сфері моральності. Порівнюючи моральність із правом, мислитель зазначав, що право є визначеним мінімумом моральності. Крім того, важливою якістю права є вимога його зовнішньої реалізації, реалізації визначеного мінімуму добра, зовнішнім утіленням якого є прямий або непрямий примус.

Конкретизуючи свою концепцію, філософ зазначав, що право не втручається у вільний вибір людей між добром і злом, воно не втручається у сферу мотивів, воно тільки не дозволяє людям практично вчиняти злі дії.

Отже, філософським синтезуючим підґрунтям права є рівність, що передбачає поєднання індивідуальної свободи й загального права — безпеки й добробуту. З порушенням одного з цих компонентів порушується природна рівновага, що призводить до тієї чи іншої крайності — анархії чи деспотизму.

 

82. Новгородцев был представителем нормативно-этической концепции права. Поиск и обоснование общественного идеала — тема всей жизни и научной деятельности Новгородцева. Он различал понятия абсолютного и относительного идеалов.

Абсолютный идеал создается каждым человеком самостоятельно и выступает в качестве требования нравственного поведения индивида, бесконечного совершенствования личности. В основе этого идеала лежит личность как абсолютная цель общественного прогресса. Эти идеи Новгородцева во многом определялись философией права Канта, согласно которой человек всегда должен рассматриваться только "как цель и никогда как средство". Требование абсолютного идеала, по учению Новгородцева, носит вневременной характер и является общим для права и морали. Однако в каждой из этих областей — в области права и в области морали — стремление к идеалу получает свое особое выражение соответственно существу той руководящей идеи, которая в них проявляется. Необходимо определить, писал Новгородцев, каков должен быть абсолютный идеал применительно к области социальных явлений.

Относительный идеал зависит не только от конкретного лица, но и от других субъектов общественной жизни (группы, класса, движения, партии т.д.) и ориентирован всегда на создание какого-либо общественного порядка, отражающего в то же время сущность отдельного человека (личная безопасность, свобода, равенство, собственность, солидарность и т.п.). В отличие от абсолютного, который имеет безусловное значение, относительный идеал носит условный характер. Поскольку, согласно концепции Новгородцева, общественный идеал носит духовный характер, ученый уделяет основное внимание проблеме соотношения права и нравственности. На этом базируется нормативно-этическое понимание права, в основе которого лежит понятие естественного права как части нравственной субстанции. Новгородцев писал, что цель права — охрана свободы, однако пользование этой свободой может быть совершенно парализовано недостатком средств. Вот почему, несмотря на то, что задачей и сущностью права является охрана личной свободы, не менее важна и возможность осуществления этой задачи — забота о материальных условиях свободы. Решение данной проблемы, заключал ученый, должно взять на себя государство.

 

83. Видатним мислителем першої половини XVI ст., політико-правові концепції якого вплинули на розвиток ідей права і держави в Україні, був Станіслав Оріховський-Роксолан (1515—1567). У його працях "Про турецьку загрозу", "Про природне право" (не збереглася), "Напучення польському королю..." та ін. викладено погляди мислителя на походження і сутність держави, аналіз форм державного правління. Його ідеалом була освічена монархія, обмежена законом.

С. Оріховський-Роксолан виступав проти теологічної теорії про божественну основу держави і влади, вважав неприпустимою підлеглість світської влади духовній. Він зробив спробу розділити їхні функції: єпископ під час богослужіння не є підданим короля. Влада короля не поширюється на церкву, а сфера впливу єпископа обмежується стінами собору.

С. Оріховський-Роксолан уважав, що владу королю надає народ, і основним його обов'язком є захист підданих, піклування про них. В основі підкорення королю повинні лежати не страх, а повага й любов, без яких, на думку мислителя, не може бути сильної влади.

Мету держави філософ визначав як гарантію прав і користі кожного індивіда, відносно якого держава має низку обов'язків. Рівночасно він був упевнений, що й громадянинові слід спрямовувати свою діяльність на забезпечення інтересів суспільства і держави.

С. Оріховський-Роксолан був прибічником теорії природного права. Людські закони мають відповідати природним і змінюватися в разі їх невідповідності. Вся діяльність монарха повинна бути спрямована на створення умов життя, які відповідали б природному праву.

У своїй державно-правовій концепції С. Оріховський-Роксолан значну увагу приділяв законові, його суспільному значенню. Він ставив закон на найвищий щабель суспільних відносин, намагався довести, що закон у державі — вищий від короля. Адже король вибирається задля держави, а держава не існує заради короля. З цього він робив висновок, що держава набагато шляхетніша і гідніша, ніж король; закон же, коли він є душею й розумом держави, набагато кращий, ніж непевна держава, та більший, ніж король.

Безперечно, ідея обмеження королівської влади законом була дуже великим досягненням в українському національному політичне-правовому вченні того часу.

 

84. І. Вишенський творив свій суспільний ідеал, основними аспектами якого були питання рівності, свободи людини й народу. На думку мислителя, реалізація ідеї рівності та свободи людини й народу можлива тільки з поверненням до демократичних основ раннього християнства.

І. Вишенський прагнув усунути превалювання світської влади, оперти її та все світське життя на засади християнської віри, очищеної від католицизму. Він був переконаний, що християнська віра у своїй духовній чистоті містить демократичні основи рівності, свободи і справедливості, а насильство, деспотизм І тиранія є наслідками світського життя, багатства й розкошів, бажання необмеженої влади.

Обстоювання свого суспільного ідеалу І. Вишенський почав із викриття узурпованого права абсолютної влади папи римського.

Він дійшов висновку, що папа ігнорує природні права, що знайшли своє втілення у Святому Письмі, захищав положення про природну рівність людей.

На думку І. Вишенського, успіх у визволенні від гніту й побудові держави залежить од вирішення трьох взаємопов'язаних проблем: очищення релігії від католицизму, повернення до ранньохристиянських демократичних істин православного християнства; відновлення освіти й науки, відмови від схоластичної католицької науки як духовного засобу зміцнення абсолютної влади папи римського; відродження української мови, відмови від накинутої католицькою церквою латини.

85. В означений період гетьманська влада, суди, громади й суспільні верстви Війська Запорозького використовували велику кількість джерел права — різних за походженням, за формою і змістом та історичним значенням. Важливим джерелом права було конституційне законодавство — українське й російське. Договірні статті між гетьманським урядом і царським становили основні нормативні акти, що визначали правовий статус Війська Запорозького. Запорозькі неписані закони мали надзвичайно велику вагу, були аксіомами,

корінилися у звичаях, а, отже, народній свідомості, йшли від самого

життя, досвіду, оформляючи по суті вже існуючі суспільні відносини.

На той час панівним станом в Україні крім шляхти, козацької старшини,

були також верхи православного духовенства. Православна церква мала

низку суттєвих привілеїв і прав, які не раз підтверджувалися в

гетьманських універсалах. В роки національно-визвольної війни в містах зросла кількість козаків.

Вони, користуючись привілеями, займалися ремеслом, торгівлею.

Гетьманськими універсалами запроваджувалося в містах магдебурзьке право.

Такі міста одержують назву ратушних. Самоврядування в таких містах

часто-густо було фікцією. Привілейоване становище в містах мали купці. Вони нерідко висувалися на вищі посади в органах міського самоврядування. Таким чином, соціальне

становище українського населення в другій половині XVII - XVIII ст.

зазнало змін у бік розширення прав для залежних верств, що цілком

відповідало демократичним засадам української державності.

 

86. П. Орлик був сподвижником І. Мазепи і прибічником ідеї незалежності Української держави. Після Полтавської битви він разом з І. Мазепою в липні 1709 p. перебрався до Бендер, де після смерті І. Мазепи став гетьманом в еміграції (5 квітня 1710 p.).

Основною ідеєю, метою життя гетьмана П. Орлика стало створення антиросійської коаліції для вирішення українського питання. Його політико-правові погляди охоплювали весь спектр проблем державного устрою, владних відносин, судової влади тощо. Майже всі вони викладені в праці "Вивід прав України", а також у "Пакті і Конституції законів та вільностей Війська Запорозького" (Конституції Пилипа Орлика 5 квітня 1710 р.).

У цьому документі, написаному під час обрання П. Орлика гетьманом, передбачалося повне визволення України і встановлення державності. Цього договору повинні були дотримуватись і всі наступні гетьмани.

Перша в світі Конституція визначала державний статус України, її внутрішній устрій та міжнародне становище. Конституцією встановлювався національно-державний суверенітет України, до неї мали увійти всі історичні землі обабіч Дніпра, її кордони визначалися за станом на час правління гетьмана Богдана Хмельницького. Гарантом незалежності України виступав шведський король, а сам він та його нащадки отримували титул протекторів України.

У державі передбачалися три гілки влади: законодавча, виконавча й судова. Законодавча влада відводилася Генеральній раді, до якої мали входити не тільки генеральна старшина, городові полковники, полкова і сотенна старшина, а й по одному депутату від кожного полку з числа заслужених козаків, "розумних радників", а також депутатів від запорозького козацтва. Передбачалося, що всі важливі питання вирішуються радою на зібраннях у гетьманській резиденції тричі на рік (на Різдво, Великдень і Покрову).

Виконавча влада належала гетьманові, але обмежувалася генеральною старшиною, з якою він мав радитися для винесення рішень. Обмеження гетьманської влади стосувалося міжнародних відносин, фінансів, суду, виборів старшин.

Правосуддя відправляв Генеральний суд, який слідкував за виконанням законів. Проте якби хтось із старшин, радників, знатних козаків і решти урядників, а також із рядових козаків учинив злочин, що шкодить Гетьманській честі, то їх "...не повинен карати сам Ясновельможний Гетьман із власної ініціативи і помсти, але таке правопорушення — і умисне, й випадкове — має підлягати розглядові Генерального суду...".

Був там іще один важливий правовий принцип — верховенства закону в державі. Його виконання — основний обов'язок гетьмана, інших керівних осіб і простих громадян.

 

87. Г. Андрузький був прибічником обмеженої монархії, а потім дійшов висновку про необхідність її заміни. У згаданому проекті конституції основою суспільного життя визначалася громада. Держава мала об'єднати сім автономних штатів на чолі зі своїми президентами (Україну з Причорномор'ям, Кримом і Галичиною, Польщу, Литву, Бессарабію, Сербію, Болгарію, Дон).

Для Росії місця в складі федерації, запропонованій Г. Андрузьким, не передбачалося. Ба більше — він уважав, що для створення незалежної України необхідно зруйнувати Росію!

Кожен штат поділявся на області, області — на округи, а округи — на громади, що складалися з сімейств. Управління в громадах здійснювалося через управу, яка поєднувала розпорядчу, виконавчу і судову владу. На чолі управи стояв голова, до неї входило трое-четверо старшин, десять депутатів від громади, священнослужитель, декілька писарів, а також один місцевий житель із гімназичною освітою.

Управа вирішувала всі питання місцевого значення демократично, через голосування, карала за порушення закону (оголошувала догану, накладала штраф, піддавала ув'язненню в тюрмі на строк від одного до семи днів).

На рівні округу діяла окружна палата за такими ж принципами, як і управа у громаді. Депутати обиралися на два роки. Виконавчою та розпорядчою владою було окружне правління в складі окружного начальника, його заступника і трьох радників. На цьому рівні діяли поліція та совісний суд. До складу суду входили суддя (депутат від палати) і депутати від думи. Дума обиралася на один рік із купців і ремісників.

На рівні області проектом А. Андрузького передбачалися обласна палата, обласне управління, поліція, магістрат, інші інституції соціального напрямку (опікунська рада, навчальні заклади, будівельно-шляхове управління тощо).

У складниках держави — штатах законодавчою владою був сенат, виконавчу владу очолював президент, при якому знаходився цензурний комітет. До гілки виконавчої влади входили комітети — внутрішніх справ, тюремний, промисловий, фінансовий та наглядовий. Штати мали вищі навчальні заклади: академії наук і мистецтв, народного слова, медичну, а також вищий жіночий заклад виховання.

Усі штати об'єднувала державна надбудова, що складалася з Законодавчих зборів, Державної ради, куди входили президент республіки, міністри, прокурор, а також президенти штатів. На цьому рівні діяли міністерства фінансів і промисловості, військово-морське, а також міністерство юстиції, чого не було на рівні штатів. Міжнародні відносини здійснювалися тільки на рівні держави, тут передбачалося міністерство закордонних справ. Окрім означених органів виконавчої влади, проект передбачав міністерство внутрішніх справ, тюремний комітет, посаду державного прокурора. Як і в автономних штатах, у державі діяв наглядовий комітет.

 

88. Багато уваги проблемам політики і права, державі та її формам, національній і політичній свободі, способам її досягнення приділила українська поетеса і громадська діячка Леся Українка (Лариса Петрівна Косач; 1871—1913). Леся Українка була прибічницею теорії насильства в походженні держави, оскільки вважала, що це пов'язано з завоюванням одного народу іншим. Держава в її розумінні — продовження того ж насильства, бо політична влада сконцентрована в руках панівного класу, найсильнішого в економічному плані. В державі існує право, яке закріплює насильство. Тому всі форми правління, які мали місце в історії, деспотичні. Значну увагу Леся Українка приділяла співвідношенню людини й держави, свободи і влади. Для неї свобода особистості — широкомасштабне суспільне явище, яке не може бути реалізоване без економічної та політичної свободи. Сама наявність закріплених у юридичних актах політичних та інших прав особистості, на її думку, ще не дає підстав твердити, що вони можуть бути вільно реалізовані, позаяк насильницька держава цьому не сприяє. Із політико-правової концепції Лесі Українки випливає, що людські та громадські права можуть бути реалізовані тільки в державі з демократичною республіканською формою правління, оскільки там, де є пани й піддані, свободи для підданих немає, вона є тільки для панів, їхні свобода, право підтримуються законом і державою з її інститутами: грошовою системою, військом, поліцією, урядом.