Система виховання у козацьких школах.

8.4.1. Козацька система навчання і виховання. Відомо, що український козацький визвольний рух був однією з найяскравіших сторінок літопису боротьби народу за політичну й державну незалежність. Саме тому нині дослідники історії Козацької Республіки вводять в обіг нові наукові терміни – козацька культура, козацький світогляд, козацька ідеологія. Є всі підстави вживати й термін козацька педагогіка, яка була глибоко самобутнім явищем української національної педагогіки. Дослідники сутності й специфіки козацької педагогіки, яка формувала у молоді синівську любов до рідної землі і готовність її захищати від чужинців, високу національну свідомість і самосвідомість, вірність рідної мові, народним традиціям, звичаям, обрядам, сім’ї. Головною метою козацької педагогіки було виховання вільнолюбної й незалежної особистості, козака-лицаря, мужнього громадянина. З цієї мети виходили провідні завдання виховувати у підростаючих поколінь національну свідомість і самосвідомість, формувати український характер і світогляд, національну й загальнолюдську духовність, готувати фізично загартованих і мужніх воїнів-захисників рідного народу, виховувати громадян, які б розвивали культуру, економіку й інші сфери життєдіяльності українського народу. Крім того, слід сказати, що українська козацька система виховання і навчання була глибоко самобутнім явищем, якому не було аналогів у світовій педагогіці, а оригінальність та результативність козацького виховання, за свідченням дослідників, проявляла себе на всіх його ступенях та в кожному складовому компоненті.

Козацька система навчання і виховання мала кілька ступенів. Перший з них – дошкільне родинне виховання, серцевиною якого була етнопедагогіка, народні навчально-виховні традиції. Особливо впливовим було фольклорне виховання, яке складалося з найважливіших напрямків національного виховання. Його змістом були пісні, думи, балади, прислів’я, приказки про козаків, їхню героїчну боротьбу проти чужеземних загарбників – татар, турків, польської шляхти. Довгими зимовими вечорами мати співала дітям козацьких пісень, а дідусь розповідав про часи його молодості, а інколи й кобзарі, завітавши на хутір, співали думи про подвиги Байди-Вишневецького й Самійла-Кішки, про біль і сльози, про походи запорожців, про славу і звитягу. З найбільш раннього віку батьки цілеспрямовано та систематично загартовували дітей як фізично, так і духовно, формували в них почуття честі й гідності, готували не лише до подолання життєвих труднощів, але й до майбутніх випробувань у захисті рідної землі. Як тільки хлопчик спинався на ноги, його садовили на коня, через кілька років привчали тримати шаблю, володіти луком.

Варто наголосити, що козацьке родинне виховання здійснювалось на високому рівні. Його силу і дієвість забезпечували, передусім, ідеї та засоби козацької духовності, національні традиції, звичаї і обряди, в тому числі і релігійні. Як свідчать історичні джерела (літописи, фольклорні, літературно-художні твори тих часів), у козацьких сім’ях панували культи Батька і Матері, Дідуся і Бабусі, Роду і Народу, Родини і Батьківщини.

У козацьких сім’ях виробився певний статус і роль батька та матері у вихованні дітей. Батько – це насамперед захисник природного стану людини, її свободи і незалежності, вільного способу життя; він також охоронець сім’ї, її морально-духовних цінностей, символ предків, їхньої та своєї совісті.

У відомих піснях про козаків часто замальовується образ Матері, яка виховувала у своїх синів, з одного боку, витривалість, мужність, твердість духу, рішучість, з іншого – формувала у них глибокий гуманізм, добродушність, милосердя, готовність допомогти слабшому.

Великий виховний вплив на дітей мали різноманітні види народного мистецтва – декоративно-ужиткового, музичного, танцювального, вишивки, рушникарства, різьби по дереву тощо. Все це змалечку формувало в свідомості дитини ідеал козака, який свято береже заповіти, традиції батьків, дідів і прадідів – мудрих хліборобів, дбайливих господарників, непримиренних захисників своїх вольностей.

Другий ступінь козацького виховання й навчання найдоцільніше назвати козацьким родинно-шкільним, яке здійснювалось у той період, коли приходив час “оприділяти хлопчика в науку”. Сама назва – “козацько-родинно-шкільне”, на думку дослідників, обумовлюється тим, що на цьому ступені дотримувалась єдність вимог родини і школи у вихованні та навчанні дітей при збереженні пріоритетної ролі батька у виховному впливі на дітей. У виборі школи, як правило, не було ускладнень, оскільки до послуг була ціла мережа різних козацьких шкіл.

8.4.2. Зміст освіти в полкових, січових, музичних та інших козацьких школах. У характеристиці унікальної та своєрідної козацької системи виховання і навчання, з огляду на те, що до другої половини ХVIII – го століття на території Лівобережної України діяв адміністративно-територіальний полковий устрій на чолі з гетьманом, слід, насамперед, виділити полкові школи. За даними ревізійних книг у семи полках Лівобережжя було 866 полкових шкіл: у Ніжинському – 217, Лубенському –172, Чернігівському – 154, Переяславському – 119, Полтавському – 98, Прилуцькому – 69, Миргородському – 68. А якщо поглянути на тогочасну карту шкільництва України зі сходу на захід, то позначки “полкова школа” стоять поряд із назвами таких міст як Стародуб, Глухів, Острогозьк, Охтирка, Харків, Ізюм, Суми, Ромни, Яготин, Черкаси, Кременчук, Київ, Фастів, Біла Церква, Канів, Корсунь, Чигирин, Умань, Брацлав та інші.

Полкові школи – це загальноосвітні початкові навчальні заклади, що були спрямовані на забезпечення військово-оборонних потреб козацького краю. Ці школи розміщувались переважно у церковних приміщеннях, тому іноді вони мали назву церкви, де функціонувала школа, наприклад, Успенська школа, Покровська школа тощо. Зміст навчання був досить обмежений і забезпечував лише початкові знання: читання, письмо, рахунок. Методи навчання також були традиційними для тих часів, хоча інколи вчителі намагались унаочнювати навчальний процес, особливо рухами тіла під час вивчення азбуки. Проте в полкових школах разом з основами знань дітям давали відомості про рідний край, політичне й державне життя України, розвивали цілеспрямовано їхні психофізичні та моральні якості, естетичні смаки, фізично загартовували, знайомили з основами строю, вдосконалювали володіння шаблею та верховою їздою. Всі вихованці разом з батьками та вчителями брали активну участь у розвитку народних традицій, звичаїв, обрядів. Школярі співали в церковному хорі, їх також залучали до участі в театралізованих виставах, новорічних вертепах тощо. Цікаво й те, що в цих школах одним із стимулюючих засобів до навчання було виокремлення вчителем помічників з кращих учнів, яких називали “школярами”, “молодиками”, “виростками”. У деяких полкових школах дітей старшини і заможних козаків навчали не лише грамоти, але й суто військової справи при сотенних і полкових канцеляріях.

Що стосується підручників, то поряд з відомими ще з ХІ – го століття “Часословом” і “Псалтирем”, які на той час в достатній кількості друкували Київська і Чернігівська друкарні, широко використовувалась “Козацька читанка”. За свідченням одного з відомих дослідників історії давньої школи Ю.Д.Руденка “дивом-дивним зберігся примірник цієї читанки”, який “...красиво оформлений українським орнаментом”. Перший розділ “Козацької читанки” вміщує список “Переяславських статей 1659 року”, прийнятих за часів гетьманства Юрія Хмельницького. У 14-ти статтях Богдана Хмельницького 1654-го року й 19-ти інших авторів другого розділу розкривається мета скликання Переяславської ради в 1659-му році, називаються історичні діячі, які взяли в ній участь. Цікаво, що підручник містить конкретні факти, події, імена людей, які творили історію рідного народу. У “Козацькій читанці” було також вміщено цікавий і повчальний у виховному значенні матеріал з правознавства, українознавства, який розкривав обов’язки перед державою гетьмана, старшини, всього козацького війська. Вміщені також художні твори, широко відомі в XVII-му столітті, відомості про різні народи й країни світу - “Аранію”, “Царство китайське”, додано до цього географічний словник. Окремий розділ було присвячено питанням моралі, для цього було вміщено уривки з “Великого зерцала”, книги “Союз всем добродетелям”, матеріали, які були покликані виховувати в учнів народну мораль.

Наступним вищим освітнім щаблем, своєрідною й унікальною в своїй суті ланкою козацької освітньої системи була Січова школа, яка включала в себе 16 шкіл, що функціонували при кожній із 16-ти церков на території “вольностей Війська Запорізького”. Велику роль у розвитку цих шкіл, а також освіти на Україні відіграла Запорізька Січ, яка в середині XVIII-го століття дала сильний поштовх початковій та професійній освіті, оскільки на її території на той час було близько 4 000 населених пунктів і майже 100 тисяч населення.

Детальне уявлення про зміст, форми і методи навчання та виховання в таких школах дають матеріали про казеннокоштну січову школу, яка існувала при церкві Святої Покрови. Вона складалася з двох шкіл або двох відділів: в одному навчались козаки, які прагнули стати паламарями, дияконами, в іншому – майбутня старшина. Окремо навчались сироти, хрещеники козацької старшини.

Зміст навчання включав наступні предмети: риторика, лінгвістика, логіка, схоластика, богослів’я, діалектика. Серед форм шкільної роботи широко використовувались диспути, де школярів навчали вмінню вести дискусію, чітко формулювати, висловлювати й аргументувати свою думку. У прагненні дати простір школярам до вивчення культурних здобутків світу вивчали декілька іноземних мов. У Головній Січовій школі, яка існувала з 1754-го до 1768-го року, зміст навчання прирівнювався до кращих братських шкіл, оскільки тут вивчалася піітика, риторика, математика, географія, астрономія, мови. Навчалися в школах до тих пір, доки повністю не засвоювали шкільну премудрість. Деякі ліниві або недбалі школярі могли вчитись і десять років. Фізичні покарання (в основному, через биття лозиною) застосовувались, але школярі зносили покарання по-козацьки: без ойкання й плачу.

У всіх без винятку школах надавалось велике значення релігійному й патріотичному вихованню, опануванню військовою справою. Тому поруч із загальноосвітніми предметами багато уваги приділялось психофізичному вдосконаленню майбутніх козаків. Як пише С.Сірополко, з огляду на навички, які давались у січових школах, тут молодиків учили “Богу добре молитися, на коні реп’яхом сидіти, шаблею рубати й відбиватися, з рушниці гострозоро стріляти й списом добре колоти”. Багато уваги приділялося також навчанню учнів плавати, веслувати, керувати човном, переховуватися від ворога під водою (за допомогою очеретини) тощо. Давались також ґрунтовні знання з народної медицини, вивчались її вивірені рецепти щодо міцного здоров’я й повноцінного довголіття. Великого значення надавалось формуванню потрібних для життя умінь і навичок за допомогою народних ігор, танків: як правило, на свята народного календаря молодь змагалась на силу, спритність, швидкість, винахідливість, точне попадання в ціль тощо. Найбільш традиційними були змагання на конях. Завдяки такій підготовці козаки, як зауважував французький інженер і картограф Левассер де Боплан, “...будовою тіла міцні, легко переносять холод і голод, спеку і спрагу;...маючи міцне здоров’я,...майже не знають хвороб,...на війні невтомні, відважні, хоробрі”.

Учні жили в шкільному курені на повному самообслуговуванні: по черзі куховарили, оскільки харчувались самі й самостійно виконували всі господарські справи. В учнівському колективі діяло самоврядування, яке за своєю структурою нагадувало козацьке: учні обирали зі свого складу двох отаманів – одного для старших, іншого – для молодших. Якщо вибрані ватажки не виправдовували довір’я, після закінчення навчального року їх переобирали. Як пишуть дослідники історії цих шкіл, високим зразком для поколінь, що вчилися в козацьких школах, був республіканський устрій Запорізької Січі (принципи організації і проведення козацьких Рад, виборність гетьманів, отаманів та ін). Як і для козаків, так і для учнів, були рівні права й обов’язки, а найвищими якостями вважались патріотизм, готовність віддати життя за волю й свободу України, чесність, лицарська честь і лицарська звитяга, самодисципліна, взаємодопомога.

Велику увагу у всіх козацьких школах надавали музичній підготовці учнів, з них часто виходили сурмачі, кобзарі, цимбалісти, скрипалі. Ще в 1652-му році Богдан Хмельницький видав наказ про організацію при кобзарських цехах шкіл по підготовці кобзарів, лірників і взяв їх під свою опіку. Це були, по суті, перші музичні школи в Україні. Учителями в цих школах працювали козаки-кобзарі, що за віком чи з інших причин не могли володіти зброєю. Заняття з учнями проводились індивідуально. Учень діставав право співати людям лише за умови, що сам може створити мистецький твір. Як бачимо, кобзарі й лірники були одночасно й поетами, й композиторами. Їх підготовка високо цінувалась козацьким військом, бо гра піднімала запорожців на бій з ворогом, кобзарі і лірники славили подвиги козаків. Вони залишили Україні багато козацьких пісень, історичних дум, які давно стали народними і в повній мірі передають історію створення та традицій Запорізької Січі, напрями виховання, ідеал людини, сумну долю дружини та матері воїна тощо: “Ой на горі та женці жнуть”, “Ой не знав козак”, “Ой морозе, морозенку”, “ Ой сів пугач на могилі”, “За Сибіром сонце сходить”, “Максим, Козак Залізняк”, “Козака несуть”, “Чорна рілля ізорана” та інші. У 1770-му році в Січ із слободи Орловщина (на лівому березі Орелі) була перенесена школа “вокальної музики і церковного співу”, якою керував “знаменитий читака і співака” Михайло Кафізма. У цій школі навчали партесного (багатоголосого у 4, 6, 8 голосів) хорового співу, готували читців і співаків для церков і парафій. При школі були створені групи виконавців-лицедіїв (артистів), які ставили вертепну лялькову драму. Лицедії в ті часи були також організаторами різноманітних урочистостей, карнавалів та інших свят, які влаштовувались після повернення запорожців на Січ з військового походу. Один з мандрівників Сходу Ібн-Даст, який побував у ті часи в Україні, писав про те, що наші предки дуже любили оздоблювати прекрасними візерунками посуд, одяг, знаряддя, любили співи, музику й танки: “Є в них різні кобзи, гуслі й дудки; дудки довгі, на два лікті, а кобза має вісім струн”.

Підвищену і вищу освіту (або третій ступінь) молодь, яка прагнула вчитись, одержувала у вітчизняних колегіумах і академіях та європейських університетах. Така освіта не була поодиноким явищем, бо в козацькі часи навчально-виховні заклади готували інтелектуальну еліту, яка самовіддано працювала в ім’я української науки, культури, освіти. Козацька доба в розвитку освіти дала світові блискучу плеяду вчених, зокрема педагогів І.Гізеля, Герасима і Мелетія Смотрицьких, С.Полоцького, Ф.Прокоповича, С.Яворського. Промовистим у цьому плані є й той факт, що один з найвидатніших козацьких полководців П.Конашевич-Сагайдачний, який здобував освіту в Острозькій школі-академії, на все життя залишився вірним поборником національної системи виховання, меценатом освітніх закладів і значну частину своєї маєтності заповів Києво-Могилянській академії, яка постійно й успішно готувала національні наукові, мистецькі й освітні кадри.

Останній, четвертий ступінь козацької системи навчання і виховання завершувався у школі джур, яка характеризувалася значною самобутністю і якій важко знайти аналог у світовій педагогічній практиці. На Запорізькій Січі склалася специфічна система відбору, навчання, виховання й так званого “вишколу” молодиків. Як пишуть дослідники, у козаків-запорожців був дуже гарний звичай, щоб біля кожного статечного козака був один або більше хлопців-підлітків, які називались джурами: “Хто хотів стати козаком, мусив, насамперед, служити три роки в старого козака за джуру”. Джура мав багато обов’язків: носив за козаком потрібні йому речі, клунки, другу рушницю, доглядав коня та зброю свого названого батька-запорожця, ходив разом з ним у походи, допомагав йому у всьому в бою (набивав мушкета, запалював люльку, приносив пити тощо). Серед настанов-повчань наставників, з якими вони зверталися до джур, були такі: “Ніколи не плач, як баба, і самого чорта не бійся”, “Ніколи не притьмари своєї честі та не образь культури роду” та інші. Пройшовши школу джур, навчившись від свого козака-наставника орудувати зброєю, набравши вправності в битвах та отримавши позитивну характеристику свого наставника, молодик приймався товариством у запорізьке братство і діставав власну зброю: рушницю, шаблю, спис, луки і стріли. Як свідчать дослідники, час перебування молодиків у школах Запорізької Січі не регламентувався, а залежав, передусім, від їх здібностей до військової та духовної науки.

8.4.3. Ідеал козацького виховання. У духовному житті молоді козацька педагогіка особливу роль відводила лицарській честі і звитязі. Кодекс лицарської честі включав такі основні якості особистості:

- любов до батька, вірність у коханні, дружбі, побратимстві, ставленні до Батьківщини;

- готовність захищати слабших, турбуватися про молодших, зокрема дітей;

- підкреслено шанобливе ставлення до дівчини, жінки, бабусі;

- непохитна вірність принципам народної моралі, духовності;

- відстоювання свободи і незалежності особистості, народу, держави;

- прагнення робити пожертвування на будівництво храмів, навчально-виховних закладів, пам'яток історії та культури;

- здатність цілеспрямовано й систематично розвивати фізичні і духовні сили, волю, можливості свого організму;

- уміння скрізь і всюди поступати благородно, виявляти лицарські чесноти;

- турбота про розвиток національних традицій, звичаїв, обрядів, бережливе ставлення до рідної природи, землі, примноження її багатств.

Якості лицарської честі гармонійно доповнювалися кодексом лицарської звитяги:

- готовність боротися до загину за волю, честь і славу України;

- нехтування небезпекою, коли справа стосується життя рідних, друзів, побратимів;

- ненависть до ворогів, прагнення визволити рідний край від чужих заброд-завойовників;

- здатність відстоювати рідну мову, культуру, право бути господарем на власній землі;

- героїзм, подвижництво у праці і в бою в ім'я свободи і незалежності України.

Козаки були глибоко людяними, щиросердечними, великодушними і милосердними до всіх, хто перебував допомоги, співчуття.

Як дорогоцінний духовно-моральний спадок, козаки залишили своїм нащадкам такі заповіді милосердя:

- всебічна допомога сиротам, вдовам, турботливе ставлення до безпомічних, постійна їх матеріальна і моральна підтримка;

- готовність допомагати найменшим, найбеззахиснішим – дітям, створювати умови для їхньої радості, попереджувати їхні страждання, заміняти їм у разі необхідності батька і матір, сестру і брата;

- надання допомоги хворим, пораненим, потерпілим від злих людей, стихійних сил природи та ін.;

- здатність до співчуття, жалю до людей, які потрапили в біду;

- готовність допомагати будь-якій людині, щиро розділити з нею горе, страждання, журбу і тугу.

Своєрідний кодекс честі козака як приклад для наслідування загалом відбився у фольклорі:

1. Над усе славилось козацьке братство, єдність помислів і дій (“Погибай, а товариша виручай”, “Або будем в Україні-Русі, або пропадем усі”);

2. В основі братства лежало волелюбство, індивідуальна воля (“Степ та воля-козацька доля”, “Козак без волі, що кінь на припоні”, “Коли козак у полі, то він на волі”, “Нуте, браття, або перемогу здобути, або дома не бути”);

3. Найтяжчим гріхом у козацькому братстві було запроданство, зрадницький вчинок (“Не страшні нам турки і татари, а страшні перевертні та яничари”);

4. Славилось у козацтві правдолюбство, вважалось, що козак – типовий правдошукач (“Не той козак, що за водою пливе, а той, що проти води”);

5. Козакам було притаманне лицарство, шляхетність (“Козача потилиця панам-ляхам не хилиться”, “Щирий козак ззаду не нападе”);

6. У всіх школах, починаючи з родинної, у майбутніх козаків виховувались мужність і хоробрість, військова майстерність (“Береженого Бог береже, а козака шабля стереже”, “Козак не боїться ні хмари, ні грому”, “Гляди, козаче, щоб не взяли татари сидячого”);

7. Прославлялась наука, грамотність (“До булави треба ще й голови”, “Темних, бува, й в козаки не пускають, темними тин підпирають”);

8. Від козаків вимагалось бути витривалими й загартованими в суворих козацьких буднях (“Терпи, козак, отаманом будеш”, “Хліб та вода, то козацька їда”, “Козак з біди не заплаче”, “Хто любить піч, тому ворог Січ”);

9. В історію ввійшли приповідки про козаче життєлюбство, оптимізм (“Життя собаче, зате слава козача”, “На козаку і рогожа пригожа”, “Козаки, як малі діти: дай багато – все з’їдять, дай мало – раді будуть”, “Козацькому роду нема переводу”).

Як бачимо, знайомство з історією козацтва розвінчує раніше поширювану думку, що більшість запоріжців не знали грамоти. За свідченням одного з найбільш авторитетних істориків Запорізької Січі Д.І.Яворницького, кожному, хто б він не був, звідки б він не прийшов доступ на Січ був вільним за таких умов: бути вільною неодруженою людиною, розмовляти українською мовою, сповідувати православну віру і пройти певне навчання. Про це ж писав архідиякон Павло Алепський, який супроводжував Антіохського патріарха Макарія до Москви в 1654-1657 рр., побував в Україні і писав, що “... по всій землі козаків ми помітили прекрасну рису, яка викликала наше здивування: всі вони одружуються за коханням, їх жінки бувають чесні понад міру,... в країні козаків дітей більше, ніж трави. І всі вміють читати, навіть сироти”. У багатьох спогадах іноземців було здивування й прагнення зрозуміти, які саме чинники і якою мірою мали вирішальний вплив на формування тієї відданості й вірності в побратимстсві – аж до самозабуття й самопожертви. На подив багатьох іноземців козаки-побратими йшли часто один за одного в вогонь та воду, на тортури і смерть. Не менш утаємничими й до цього часу до кінця недослідженими з психолого-педагогічної точки зору є явище козацького характерництва: в літературі досить описаний той подив, який викликала здатність і вміння деяких козаків ухилятись від куль, прогнозувати події, читати думки свого співбесідника тощо. На думку деяких дослідників, фактично це була ціла наука – характерологія, якою глибоко й всебічно, на основі знань і невичерпних можливостей самовдосконалення володіли окремі козаки.

Отже, педагогічна практика Козацької республіки не просто задовольняла скромні потреби трудового народу в освіті, вона значно підняла планку української духовності, формуючи у значної частини народу та його підростаючих поколінь вірність рідній землі, мові, традиціям.

Запитання та завдання для самоконтролю.

1. Дати відповідь на запитання: у чому Ви вбачаєте унікальність козацької системи виховання і навчання?

2. Схарактеризуйте зміст навчання і виховання на кожному ступені підготовки майбутнього козака.

3. Розкрити виховний вплив на дітей народного мистецтва серед козаків, та музичну підготовку у козацьких школах.

4. Визначити особливості і самобутність школи джур.

Завдання для самостійної творчої роботи.

1. Проаналізувати систему козацького виховання в Україні XVII ст.

2. Визначити відмінності у структурі освіти на Лівобережній та Правобережній Україні у другій половині XVII-XVIII ст.

3. Знайти у фольклорі своєрідного кодексу честі козака.

Література

1. Ващенко Г. Виховний ідеал. Том І (третє видання). – Полтава, 1994.- 190с.

2. Дроб’язко П.І. Українська національна школа: витоки і сучасність. – К.: Академія, 1997.-

3. В.Дубограй, С.Прудивус, М.Травкін. Козацький азбуковник. – Донецьк, 2000.-

4. Історія педагогіки (за ред. М.В.Левківського, О.А.Дубасенюк). – Житомир, 1999.- 359с.

5. Любар О.О. та ін. Історія української педагогіки (за ред. М.Г.Стельмаховича). – К.: ІЗМН, 2000.-756с.

6. Олійников О.С. Козацька читанка //Радянська школа. – 1989. - №4. – С.23.

7. Руденко Ю.Д. Українська козацька педагогіка: відродження, пошуки, перспективи //Рідна школа. – 1994.- №5. – С. 13-14.

8. Сбруєва А.А., Рисіна М.Ю. Історія педагогіки у схемах, картах, діаграмах: Навчальний посібник. – Суми: СумДПУ, 2000.– 208 с.