Внесок у розвиток вітчизняної педагогічної думки прогресивних діячів другої половини XIX – початку XX ст.

11.10.1. Концепція національної освіти М.П.Драгоманова. Михайло Петрович Драгоманов (1841-1895) – визначний науковець, діяч освіти, духовний натхненник національного і культурного відродження.

Народився 18 вересня 1841 р. в м. Гадячі на Полтавщині. Своїм різнобічним розвитком він передусім зобов’язаний своїм батькам, оточенню. «Українська течія оточувала нас могутньо; се була українська пісня, казка, все те, що створила українська народна думка, … з усім тим зливалося й наше життя», згадувала про дитячі роки сестра М.Драгоманова, відома українська письменниця О.Пчілка. нянька бабуся Марина оповідала казки, мама читала напам’ять уривки з «Енеїди» І.П.Котляревського. пристрасть до читання передалась юному Драгоманову від батька. Учень гадяцької повітової школи (1849-1853) перечитав майже всі книжки у батьковій бібліотеці, передусім історичні.

Закінчивши Полтавську гімназію, у 1859 році М.Драгоманов вступив до історико-філологічного факультету Київського університету і водночас почав учительську діяльність (студенти університету при підтримці М.Пирогова заснували недільні школи). Першим учнями М.Драгоманова стали діти 10-13 р., що не знали азбуки. Навчання відбувалося за книгами Т.Шевченка,«Граматикою» П.Куліша.

У 1862 р. в Києві було відкрито Тимчасову педагогічну школу для підготовки народних учителів. У ній безкоштовно працювали студенти і серед них М.Драгоманов, який викладав історію.

У наступні роки життя він поєднував викладацьку, науково-публіцистичну діяльність на ниві початково. Середньої та вищої освіти з науковою (захист дисертації 1869 р.). У 1870 р. М.Драгоманову було присвоєно ступінь магістра загальної історії і обрано штатним доцентом кафедри загальної історії Київського університету, а пізніше професором Софіївського університету (з 1876 р.).

У другій половині 60-х рр. М.Драгоманов здійснював широку дослідницьку роботу у галузі етнографії та етнології – української та порівняльної. Разом з іншими збирав різноманітні твори, що виявляли багатство мови народу, передусім українського. Молодий викладач загальної історії Київського університету в кінці липня 1865 р. розпочав тривалу мандрівку по Україні, зокрема відвідав Волинь, Галичину та Закарпаття. Побачене й почуте ним було глибоко осмислене і стало основою видання «Австро-руські спомини» (Львів, 1869). Створення етнологічних студій і вивчення творчого духу народів М.Драгоманов продовжував і в еміграції (з 1876р.).

Як історик, фольклорист, культуролог М.Драгоманов глибоко й аргументовано розглядав широке коло освітніх завдань, які висвітлені у творах: «Народні школи на Україні», «Педагогічне значення малоруської мови», „Про систему народної освіти у південно-західному краї” та інших.

Провідне місце в педагогічній творчості М.Драгоманова посідають проблеми освіти та школи, вітчизняного шкільництва на різних етапах національно-політичного життя українців. Саме він є автором теорії національної освіти, в якій науковою основою є етнопсихологія, порівняльна філологія та питання філософії. Основні положення його педагогічної концепції наступні:

а) У вихованні людини, на думку М.Драгоманова, значну роль відіграє взаємодія національного (як найближчої, найорганічнішої, найзрозумілішої і тому найріднішої частки реального – духовного й матеріального – буття) та космополітичного (вселюдського, гуманістичного). М.Драгоманов пояснював, що космополітизм є лише звільнення особистої совісті і переконань від політичних умов, звільнення, що викликає повагу до людини. Необхідне поєднання космополітизму в ідеях і цілях з національністю в основі і формах культурної праці, тому що український дух дужий тоді, коли він має на меті загальнолюдські інтереси культури і соціальні інтереси демократії. Національне, на погляд вченого, є формою загальнолюдського. Основою духовного розвитку людства може бути тільки національна культура. М.Драгоманов вважав, що народ сам зберігає давні залишки моральної і політичної культури, зокрема пісні історичного характеру, які мають в Україні виховне значення; поезію, яка має гуманістичний вплив на душу.

В зв’язку з цим, за думкою педагога, вагомим і значущим є роз’яснення українцям, що є високого і людяного в їх історії, і саме це питання повинна брати до уваги система народної освіти.

б) Завдання освіти він вбачав у тому, щоб передавати нові здобутки всесвітньої науки та праці, для чого необхідне політичне визволення, яке б забезпечило право людини і громадянина думати вільно. вживати свою рідну мову і друкувати книжки. М.Драгоманов пропонував здійснювати освіту за допомогою народної словесності, що віддзеркалює історію народу, його життя, побут, народний дух; саме рідною мовою, вважав він необхідно будити розум, розвивати естетичні почуття, моральну, національну свідомість дитини.

Він стверджував, що мова, як ознака нації, є способом морального зв’язку між людьми. Тому вона не лише засіб навчання, але й його зміст, тобто матеріал для розумового, морального й естетичного розвитку особистості. При цьому, наголошував учений, моральний і розумовий розвиток досягається не зазубрюванням сентенцій, а вмінням аналізувати факти близького життя.

Навчання М.Драгоманов пропонував починати рідною мовою: „Ніжність взагалі, а особливо ніжністю родинних стосунків і слід збагатити свідомість народу, що можливо лише за допомогою народної словесності”.

Саме початкова освіта рідною мовою є органічною основою для збагачення знань учнів іншими мовами й іншими культурами, без чого не може бути освіченої нації. Отже, рідна мова має бути обов’язковою під час початкового навчання дітей з поступовим розширенням її вжитку в середній та вищій школі.

Українська народна школа має бути доступною для хлопчиків та дівчаток, її мережа має забезпечити навчання всіх дітей, запевняв у своїх статтях М.Драгоманов, наполягаючи на тому, що шкільна справа має вирішуватися не на національному, а на педагогічному ґрунті.

в) М.Драгоманов ґрунтовно ставився до розвитку науки. У статті „Народні школи на Україні” автор переконливо довів, що треба поширювати науки рідною мовою, бо з науки чужою мовою, незрозумілою для наших дітей, пуття не буде.

Важливим завданням освітян М.Драгоманов бачив створення популярної енциклопедії (кола наук), арифметики і геометрії, механіки і астрономії, фізики та хімії, геології і біології, антропології та соціології. Він попереджав, що для створення наукового твору потрібно немало праці, щоб вибрати характерні, пристосовані до місцевих обставин факти, що покривають теоретичний кістяк наукових законів. Особливої уваги, на думку вченого, заслуговують антропологія та соціологія, до складу якої входить й історія.

М.Драгоманов разом із дружиною Л.Кубинською узагальнили досвід західної та східної європейської педагогічної думки (Бреаля, А.Дістервега, Й.Песталоцці, С.Ріхтера, К.Ушинського, М.Корфа) і прийшли до висновку, що освіту в Україні слід будувати відповідно до основного принципу новітньої педагогіки – рухатися від близького до загального.

г) Провідну роль у справі освіти М.Драгоманов надав народному вчителеві. Він вважав, що основною рисою його повинна бути любов до учня як складова любові до всього народу, коли вчитель „дійсно здатний бути вчителем, він полюбить дітей, школу, почне думати, як би ліпше навчити дітей читати, рахувати, думати, говорити, бути добрим і правдивим серед себе. І ось уже школа для нього – ціль життя і праці. Усяке діло тоді йде добре, коли чоловік йому присвячується увесь”.

Трепетно згадував Драгоманов своїх улюблених вчителів Полтавської гімназії історика О.Строніна та латиніста К.Полевича. У спомині „Два учителя” називав їх учителями, які піднімали інтелект і мораль цілого ряду поколінь на Полтавщині, а через це і у всій країні, і висловлював вдячність за те добро, яке вони зробили для його душі, за те, що це були вчителі з великої літери і виробляли людей з високою культурою і певною витримкою.

Він високо оцінював працю своїх колег з Тимчасової педагогічної школи, підкреслюючи, що усі, хто навчав, були щиро зацікавлені у тому, куди підуть їх учні, знали їх добре. „То було живе тіло, – згадував він у „Народних школах…”, – одухотворене щирістю і любов’ю до діла, – тіло, яких не дуже багато було по казенній Росії, котре мало порозростатись на користь нації і народу, як могли розростись школи педагогічні…”

М.Драгоманова хвилювало пригнічене становище народного вчителя, що скасувало його фізичні та духовні сили. Він викривав ставлення влади до вчителя, який залишається без допомоги, без бібліотек, тощо. Захищаючи народного вчителя, вчений разом з тим вимагав від нього високого рівня педагогічної кваліфікації, подвижницької роботи на шляху залучення народу до освіти, усвідомлення мети педагогічної діяльності – виховання нової людини.

Великого значення надавав М.Драгоманов вихованню дітей у сімї, батьківському вихованню.

Отже імя М.Драгоманова по праву увійшло до скарбниці світової культури. Основними напрямками концепції національного виховання є естетичне, патріотичне, моральне виховання дітей через виховання любові до Батьківщини, рідної мови; подальший розвиток вітчизняної науки; побудова національної системи освіти, підготовка кваліфікованих кадрів для успішного здійснення процесу виховання та навчання.

Запитання і завдання для самоконтролю.

1. Схарактеризуйте зміст національного виховання за М.Драгомановим.

2. Поміркуйте, в чому полягає ідея М.Драгоманова щодо „європеїзації” української освіти.

Завдання для самостійної творчої роботи.

1. На які роздуми надихає Вас думка М.Драгоманова: „Коли вчитель дійсно здатний бути вчителем, він полюбить дітей, школу, почне думати, як би ліпше навчити дітей читати, рахувати, думати, говорити, бути добрим і правдивим?...”

2. Складіть анотацію на статтю А.Круглашова „Михайло Драгоманов про історичну долю та завдання освіти на Україні” („Радянська школа”. – 1991. – № 8).

Література.

1. Драгоманов М.П. Автобиографическая заметка// Літературно-публицистические труды: В 2 т. – К.: - 1970. – 248с.

2. Драгоманов М. Педагогическое значение малорусского языка.// С-Петербургские ведомости. – 1866. - № 93.

3. Драгоманов М. Народні школи на Україні серед життя і письменства в Росії. – Женева. – 1877.

4. Українська педагогіка в персоналіях. У двох книгах. Книга перша X-XIX століття. За редакцією О.В.Сухомлинської. – Київ, - „Либідь”. – 2005. – С.376-384.

11.10.2. Просвітницька діяльність М.І.Костомарова.

Микола Іванович Костомаров – історик, публіцист, педагог, письменник, основоположник народницького напряму в українській історіографії. Народився 4 травня 1817 р. в с. Юрасівці Острозького повіту на Вороніжчині. Його батько – дідич-росіянин, а мати – селянка-кріпачка.

Бажаючи бачити свого сина вихованою і освіченою людиною, мати віддала Миколу до Воронезького приватного пансіону, що знаходився на утриманні учителя математики Федорова і його колеги Попова. У пансіоні Микола провчився два роки, але цього виявилося недостатньо, і Тетяна Петрівна записала його до міської гімназії, яку очолював німець Фон Галлер. Під час навчання у гімназії юнак, посилено займаючись історією, літературною та іноземними мовами, водночас виношував заповітну мрію про університетську освіту. Незабаром його бажання здійснилось, і він, єдиний з усіх учнів гімназії, у 1833 році успішно склав вступні іспити на історико-філологічний факультет Харківського університету, де навчався до 1837 року.

Навчаючись на третьому курсі, студент Костомаров познайомився з новим професором загальної історії М.Луніним, і з того часу назавжди пов’язав свою долю з історією. Протягом 1838 року випускник Харківського університету М.І.Костомаров отримав кандидатський ступінь і кандидатське свідоцтво.

Згодом, розробляючи власний метод історичної критики, М.І.Костомаров уважно аналізував лекції авторитетного московського професора М.Каченовського і твердо переконався у важливості для історика глибокого знання мов слов’янських і неслов’янських народів. Маючи неабиякий нахил до мовознавства він, успішно оволодів польською, чеською, словацькою, болгарською і німецькою мовами, проте зазнав чималих труднощів у студіюванні ледве знайомої йому української мови. Вченого неприємно дивувало і непокоїло зневажливе і байдуже ставлення до народної малоруської мови значної частини його російський, польських і навіть українських товаришів. Всупереч офіційній історичній науці, що зосередила свою увагу на вивченні життя і діяльності видатних можновладців і відомих історичних осіб, молодий науковець пристрасно захопився історією, фольклором і побутом простих малоросів. Наприкінці 30-х початку 40-х років в українській літературі з’явились перші прозові і віршовані твори М.І.Костомарова, написані ним на ґрунті старанно зібраного фольклорно-історичного матеріалу.

Після закінчення Харківського університету М.І.Костомаров вирішив зайнятися викладацькою діяльністю і зайняв запропоновану посаду старшого вчителя історичних наук у Рівненській гімназії, де зарекомендував себе як талановитий викладач. Рівненська гімназія розпорядженням міністра народної освіти була заснована у 1832 році у повітовому волинському місті Луцьку. У гімназії М.І.Костомаров особливо заприятелював товаришем П.О.Куліша, вчителем латинської мови П.О.Чуйкевичем, який знав дуже багато українських народних пісень і залюбки співав їх, та вчителем математики Яновським. Про плідну дослідницьку і педагогічну працю М.І.Костомарова і Рівному промовисто свідчив звіт інспектора казенних шкіл на Волині: „Магістр Костомаров, с особливою любов’ю відданий науці, який уже виявив своє прекрасне обдарування деякими окремими історичними творами, володіє, без сумніву, усіма якостями, необхідними для цілком успішного викладання”.

Працюючи вчителем Рівненської гімназії, він разом з колегою по роботі, волинянином Є.Маловським ретельно вивчав історію і архітектуру Волині, збираючи цікаві матеріали. Згадуючи на схилі літ про своє перебування на Волинській землі, М.І.Костомаров писав: „Доводилося прощатися з Рівне і Волиню. Я поїхав звідти з великим ворохом народних пісень та записаних легенд і оповідань. Деякі були зібрані мною особисто, інші були принесені моїми учнями, яких я зацікавив збиранням народних пам’яток під час їх перебування на вакансіях у рідних”.

Не менш плідною була робота М.Костомарова й на посаді вчителя Першої Київської гімназії, де він працював протягом 1845 – 1846 рр. Тут же в Києві викладав і в жіночому пансіоні.

Наприкінці травня 1846 р М.І.Костомарову було запропоновано посаду викладача російської історії Київського університету, яку нещодавно обіймав передчасно померлий дослідник Волині і Луцька, екстраординарний професор В.Ф.Домбровський.

У 1858 року його було обрано професором Казанського університету, однак проти цього рішення різко виступили урядові чиновники з Міністерства освіти. У квітні 1859 року вони також протидіяли Раді Петербурзького університету, котра запросила вченого очолити кафедру російської історії, де до цього часу завідував академік М.Устрялов. Успішно подолавши опір реакційної частини чиновництва, університетська Рада в листопаді 1859 року затвердила М.І.Костомарова на посаді екстраординарного професора історії столичного університету.

Крім професійних істориків, слухачами захоплюючих лекцій М.І.Костомарова були відомі російські і українські письменники: М.Г.Чернишевський, М.О.Добролюбов, Т.Г.Шевченко, П.О.Куліш та інші. Згадуючи педагогічну діяльність М.І.Костомарова в стінах Петербурзького університету його колишній студент, активний учасник руху 60-х років, і до того ж член народницької організації „Земля и воля” Л.Ф.Пантелєєв, зокрема, зазначив: „Микола Іванович зазвичай читав стоячи, заклавши праву руку за борт жилетки. Володіючи феноменальною пам’яттю, … Микола Іванович, хоч і тримав перед собою листочки, проте наглядав туди вкрай рідко, цитуючи напамять не лише уривки з памяток, але навіть томи й сторінки. Голос у нього був, якщо можна та висловитися, жіночий, причому дещо надтріснутий, проте прекрасне вміння розташувати матеріал, підтверджувати й прикрашувати свою думку характерними уривками літописів або документів, незрівнянне мистецтво передавати слова сучасників їхнім тоном – надавали викладанню особливу жвавість та інтерес; ви чули то владний голос боярина, то щирі слова з народу – все це так задаровувало слухачів, що на лекціях Миколи Івановича можна було буквально чути, як муха летить; годинна лекція сприймалась, як десятихвилинна, й усі з жалем вислуховували дзвоник; ледь-ледь замовкало останнє слово Миколи Івановича, як лунав вибух оплесків і супроводжував його до виходу з аудиторії”.

Помер М.І.Костомаров 19 квітня 1885 р.

Микола Іванович Костомаров – автор таких загальновідомих робіт як „Богдан Хмельницький” (1857), „Мазепа”, „Мазепинці” (1882 - 1884), „Гетьманство Виговського”, „Гетьманство Юрія Хмельницького”, „Павло Полуботок”, „Мысли о федеративном начале в древній Руси” (1860), „Дві руські народності” (1861), „Черты народной южно-русской истории” (1861), „Правда поляка о Руси” (1862), „О преподавании на южнорусском языке” (1862) та ін.

М.І.Костомаров вважав, що освіта й наука – це вічні цінності, й вони мають належати народові. „Народна освіта –всьому голова, всьому основа” – усе своє життя він присвятив тому, аби реалізувати цю тезу. У „Книзі буття українського народу” М.І.Костомаров виклав свою освітню програму, в якій з метою піднесення українців на перший план ставиться справа народної освіти, за допомогою якої здійснюється „ознайомлення народу з плодами освіченості”.

Просвітитель був переконаний, що народна освіта мусить подаватися рідною мовою, для якої не повинно бути ніяких обмежень порівняно з російською. Вченого непокоїв примітивний рівень освіти народних шкіл, і він викладав реалістичну програму початкового навчання: „Треба обмежитися елементарним викладом наукового знання, необхідного для першої освіти. Томку на теперішній час, крім букварів, народові потрібні: коротка біблійна і церковна історія, катехізис, уривки з повчань учителів церкви, з житій улюблених народом святих і пояснення богослужіння, щоб там говорили модні поступовці, ті, що вважають можливим накидати народові матеріалізм, але народ з огидою відвернеться від їх науки, скоро помітить, що під покривкою науки хочуть у нього відібрати святощі його серця”. Крім духовної освіти, М.І.Костомаров наполягав на оволодінні учнями рідною мовою, граматикою, розширенні знань з природознавства, основ народного життя, становища народу в державі та його юридичних прав тощо.

М.І.Костомаров обстоює самостійність української мови і її обов’язкове вивчення, як предмета в народній школі. Він детально аналізує фонетичні й граматичні особливості української мови, показує її відмінність від великоруської та польської.

Учений невід’ємною умовою успішного поширення освіти вважав створення підручників українською мовою. У статті „О преподавании на южнорусском языке” (1862) він закликає українську інтелігенцію до видання навчальних книг та книжечок для дитячого читання, до пожертв на ці видання тощо. На думку вченого, слід заводити школи, в яких діти селян здобували б освіту рідною мовою.

Він засуджував діяльність сучасників за беззмістовність тогочасної української поезії й белетристики, викриває скупість українського панства щодо підтримки книговидавничої справи: „Писати повісті й віршики – часто бездарні й порожні, з чорнобривими дівками, буйним вітром, могилами, степами з зозулями, далеко легше, ніж віддаватися попереднім студіям, тверезій праці для складення потрібних народові книжок. Також і наші заможні народолюбці радніш уберуться для забави в національний костюм, пустять в своїй розмові 2-3 українські вирази і посперечаються про вартості Шевченка, аніж уділять із своїх доходів одного-другого карбованця на справу народної освіти”. У згаданій вище статті М.І.Костомаров накреслив план видання книжок для потреб українського народу.

Велику пізнавальну цінність мають дослідження вченим проблем української ментальності, які лягли в основу зародження української етнопсихології та етнопедагогіки. У статті „Дві руські народності” (1861) він здійснює спробу порівняльного аналізу української та російської ментальностей.

Відмінності між українською та російською ментальністю М.І.Костомаров зводить до таких моментів:

1) у росіян панує загальність (Бог і Цар) над особистістю, окремою людиною. Українець вище цінує окрему людину, ніж загал;

2) росіяни нетерпимі до чужих вірувань, чужих народів, чужих звичаїв, чужих мов. На Україні ж люди „звикли з незапам’ятних часів” чути в себе чужу мову й не цуратися людей з іншим обличчям та іншими звичаями;

3) росіяни – народ „матеріальний” українці прагнуть „одухотворити весь світ”;

4) росіянин мало любить природу, не плекає квітів, „має якусь ненависть до рослин”. Українець любить природу тому й „українська поезія невідривна від природи, вона оживляє її, робить учасницею радості й горя людської душі; трави, дерева, птиці, тварини, небесні світила, ранок і вечір, весна і сніг – усе дихає, мислить, почуває разом з людиною, усе озивається до неї чарівним голосом то участі, то надії, то осуду”;

5) у суспільному житті росіян ціле панує над одиницею, загальне над окремою людиною, яка є цілком придавленою, пригніченою. Для українців такий порядок неможливий, вони цінують особисту свободу. У росіян панує насильство (монархія), в українців – добровільна спілка, „федерація”.

Подання М.І.Костомаровим характеристики духовності українця мало і має величезне значення у побудові української національної системи виховання. Адже перевага особистого над загальним, індивідуалізм, прагнення особистості до самовияву, нетерпимість до підпорядкування, поетичність, почуттєвість, естетичність, ідеалізм, м’якість, мрійливість – ці та інші риси характеру українця мають враховуватися у змісті освіти, методи3ці навчальної та виховної роботи. У практичній діяльності кращих українських вчителів багатьох поколінь ми бачимо вміле використання різноманітних чинників, форм та методів педагогічного впливу, спрямованих на формування духовності поколінь, що вступають у життя.

Запитання і завдання для самоконтролю.

1. Схарактеризуйте просвітницьку діяльність видатного українського історика, письменника, народознавця, педагога, громадського діяча М.Костомарова.

2. Проаналізуйте освітні ідеї М.Костомарова.

3. Розкрийте погляди М.І.Костомарова на національну психологію, характер, світогляд українців, високу козацьку духовність.

Завдання для самостійної творчої роботи

1.Розкрити пізнавально-виховний, освітній потенціал просвітницької та історичної спадщини М.І.Костомарова.

2. Проаналізувати пізнавально-виховний, освітній потенціал просвітницької та історичної спадщини М.І.Костомарова.

Література

1. Веркалець М.М.Освітньо-педагогічна спадщина // Рідна школа. – 1987. - №8 – с.87

2. Грушевський М. З публіцистичних писань Костомарова // Укр.. істор. журн. – 1992. - №14. – с.27

3. Замлинский В. Миколай Іванович Костомаров – историк. – В кн.: Костомаров Н.И. Исторические произведения. Автобиография / Сост. и ист.-биогр. Почерк В.А.Замлинского; примеч. И.Л.Бутича. – К.: Изд-во при Киев. ун-те, 1989. – с.659

4. Костомаров М.І. Дві руські народності //Історія філософії України. Хрестоматія. – К.: Либідь, 1996. – с.319

5. Кучеренко О.О. Науково-педагогічна діяльність М.І.Костомарова //Педагогічний пошук. –Луцьк, 2000. - №1 (25). – с.76 -79

6. Любар О.О., Стельмахович М.Г., Федоренко Д.Т. Історія української школи і педагогіки: Навч. Посіб. /За ред. О.О.Любара. – К.: Т-во „Знання”, КОО, 2003. – 450с.

7. Маловідомі першоджерела української педагогіки (друга половина ХІХ – початку ХХ століття): Хрестоматія /Упорядник Л.Д.Березівська та ін. – К.: Наук. світ, 2003. – 418с.

8. Ошуркевич О. Волинські дороги Костомарова // Радянська Волинь. – 1991. – 13 червня.

 

11.10.3. Роль просвітницької діяльності П.О.Куліша у формуванні національної свідомості й самосвідомості українського народу.

Пантелеймон Олександрович Куліш - письменник, педагог, історик, етнограф, літературний критик, громадський діяч ХІХ століття. Народився 27 липня 1819 р. в містечку Воронежі Глухівського повіту Чернігівської губернії в сім’ї старого збіднілого козацького роду. Закінчив Новгород-Сіверську гімназію. Після відкриття Київського університету св. Володимира П.О.Куліш спочатку записався на філологічний, а згодом на юридичний факультет, де слухав лекції професора М.Максимовича. Важкі матеріальні умови не дозволили П.О.Кулішу закінчити навчання. З 1839 по 1845 р. він викладав словесність у Луцькій і Подільській школах для дворянських дітей.

У 1845 р. П.О.Куліш переїжджає до Петербурга, де одержав посаду ад’юнкта кафедри слов’янських мов і літератури в університеті. За рекомендацією Петербурзької Академії наук П.О.Куліш у 1847 р. виїхав у наукове відрядження за кордон. Та за участь у Кирило-Мефодіївському братстві його було заарештовано й вислано до Тульської губернії із забороною писати й займатися педагогічною діяльністю.

Після повернення до Петербурга в 1850 р. П.О.Куліш розгорнув широку журналістську діяльність, організував систематичне видання книжок для народу, реалізував ідею створення українознавчого журналу. У 1860 р. він видавав альманах „Хата”, а з 1861 р. взяв безпосередню участь в організації видання журналу „Основа”.

На початку 60-х р. П.О.Куліш вів активну боротьбу за перетворення української мови на офіційну не лише в школі, але й у державних справах. Щоб довести можливість її використання в наукових працях, друкував у „Основі” „Історію України з давніх часів”, а також перекладав з російської „Положення про селян”.

З 1864 по 1867 рр. П.О.Куліш перебував на державній службі у Варшаві, де старанно вивчав місцеві архіви, пізніше тривалий час жив і працював у Львові.

Останні роки свого життя П.О.Куліш провів на хуторі Мотронівці під Борзною, де й помер 19 лютого 1897 р.

Пантелеймон Олександрович Куліш – автор таких загальновідомих робіт як

„Перегляд українських книжок” (1862), „Дещо про виховання дітей”, „Викохування дитини” (60-80 рр.) „История воссоединения Руси” (1874), „История отпадения Малороссии от Польши” (1890) та ін.

П.О.Куліш невтомно працював на ниві народного просвітництва, дбаючи про доступність освіти, її гуманні, духовні цінності; його непокоїла відірваність тогочасної освіти від потреб народу, що вела до денаціоналізації, спідління моралі; проблема „батьків і дітей”, яка загострюється в міру зростання освіченості молодих і їх відродження під впливом останньої від народного способу життя. „...такі люде заслати, котрих не знаєш і не відаєш, яким вони духом дишуть і що з твоєї дитину зроблять? Знов же й кошт на нього положи такий, за ту гордянську науку, що, може, тілько з тисячі в одного господаря знайдеться на те й достаток. Уже ж воно, учившись там між городянськими дітьми, і од простої свитини, і од простих звичаїв. Тай од рідної мови одвикне. Який же з його буде сім’янин у простій хаті, між простими селянами? Лучче ж йому в батька та й матері простого господарства навчитись, аніж чужим у рідну сем’ю з тими науками вернутись” – писав П.О.Куліш.

П.О.Куліш засуджував таку освіту і категорично стверджуючи, що наука, яка веде до відчуження від родини, народної моралі та одвічних патріархальних цінностей, є шкідливою. Наслідки такої освіти, на його погляд, виявляються в яничарстві та духовному виродженні „освічених” українців, що було метою колоніального режиму. Тому нападки П.О.Куліша на „високу” освіту були його протестом проти антиукраїнської освітньої політики царизму, засобами якої український народ позбавлявся своєї інтелігенції, духовної еліти. Засуджував педагог і дух наживи, який пронизував цивілізоване „освічене суспільство і призводив до падіння моралі” Для представників такої цивілізації „усе тілько збыт і потребление на умі! І якби ввесь мир закипів торгом, то вам й раю божого не треба...”; „... ви учите не богові, а мамоні служити; золотому ідолу розумною своєю головою кланяєтесь”.

П.О.Куліш обстоював народну школу, в якій би жили кращі освітні традиції народу. Передусім, вважав він, українські діти мають вчитися рідною мовою, яка є неоціненним скарбом духовного зростання юних. У вірші „До рідного народу” поет підкреслює виняткову роль рідної мови:

Єдиний скарб у тебе – рідна мова,

Заклятий для сусідського хижацтва.

Вона твого життя міцна основа,

Певніше над усі скарби й багатства.

Народну мову, просте слово П.О.Куліш вважав безпосереднім впливом екзистенціальної „глибини” людського єства, безпосереднім „голосом” серця.

П.О.Куліш розглядав школу як заклад, у якому здійснюється прилучення дітей до хліборобської культури, що поєднує людину з природою, рідною землею, а саме так вихована особистість „твердо на своїй землі стоїть”. Освітній ідеал П.О.Куліш – люди, світлі душею і міцні здоров’ям, „здатні зіпсовану по всій землі жизнь й оправити...”.

Усю свою творчість П.О.Куліш присвятив проблемі поширення освіти свого народу. Його літературні, історичні твори, публіцистика – все було спрямовано на те, щоб підвищити освітній рівень українців. Він надіявся, що за допомогою освіти можна об’єднати народ, домогтися усвідомлення ним свого підневільного стану та вибороти собі кращу долю:

О козаки, народ мій завзятий,

Первоцвіте між нами, лицарями,

Хто б ваші душі вмів собі з”єднати,

Той царив би над всіма царями!

П.О.Куліш першим із громадівців взявся за створення підручників для навчання. Його ”Граматка”, яка вперше побачила світ ще в 1857 р., витримала з деякими змінами не одне видання. Це невеличка, на 149 сторінок, книжка містила чимало ілюстрацій, заставок, кінцівок. Як зазначав журнал „Основа”, написано цей підручник ”прекрасною мовою” і вміщує він „чудові статті”. Просвітитель взявся за створення „Граматки”, якби спростити, полегшити складний шлях навчання дітей. Він так пояснював це завдання: „Скільки не є у нас на Вкраїні граматик і букварів, то всі вони не годяться нам для першої науки письменства, бо друковані не нашою мовою, а через те всяка дитина довго нудиться над книжкою. Поки навчиться іноязичні слова розбирати, через те надовго діти з дому до науки одлучаються, од роботи одвикають, псуються без отцевського й материнського догляду”.

Розпочинається книжка „Правилами для вчителя”, в яких пояснюються відмінності між українською й російською мовами.

У „Граматці” подаються азбука, маленька азбука, прописна азбука, стрічна азбука, крива азбука тощо, наводяться поради щодо її засвоєння. Потім розроблено 6 уроків, спрямованих на засвоєння складів, їх різновидів та розділ „Читання по верхах”. Крім азбуки, складів та правопису в „Граматці” подаються такі розділи: „Прислів’я”, „Яка була доля нашого народу од найдавніших часів”, „Арифметика”, „Слово для письменних”.

Розділи „Прислів’я” та „Яка була доля нашого народу од найдавніших часів” були призначені для читання. Зміст їх був насичений народною мудрістю та правдою життя. „Приказка, - стверджує П.О.Куліш, - живе з давніх-давен між народом. А нам предківський заповіт, як треба світ розуміти, як між людьми обертатися. Тим-то, хто хоче піддержати свою річ, щоб більше даної їй віри, що вона не дурниця, той спирається на прислів’я, яко на отцевське й предківське добре випробуване слово„.

Розділ „Яка була доля нашого рідного краю од найдавніших часів” містить коротку історію України, географічні описи української землі; автор подав характеристику її політичного самоврядування, описавши багатовікову боротьбу козаків з турками, татарами, поляками та іншими загарбниками.

У розділі „Арифметика” подаються відомості про саму науку, її практичне застосування, ілюстрації наявних цифр, закінчуючи мільйонним розрядом. Кожній математичній операції присвячено свій підрозділ. Подано також таблицю множення з детальними описаннями користування нею та кілька задач для розв’язування.

П.О.Куліш ввів свій правопис, який дещо відрізнявся від загальноприйнятого тоді. У вступному слові П.О.Куліш так описував втілення свого задуму: „... я намагався спростити, наскільки можливо,, український правопис і пристосувати його до найлегшої вимови слів. До тих пір око читача неприємно разила буква „ы”. В українській мові, взірцем якої є для мене найбільш спільний полтавсько-чигиринський діалект, зовсім немає букви „ы”, і тому я його замінив восьмеричним „й”, а гостре „і” я виражаю десятиричним „ї”.

Граматка” П.О.Куліша мала великий успіх у простих людей. В одному з листів за 14.02.1858 р. він писав: „Книжка дуже припала до душі людям. Бачу по граматці, до котрої чоловіки і баби квапляться, радіючи, що всяке слово так до душі промовляє”.

П.О.Куліш мріяв про той час, коли українська освіта буде на одному рівні з європейською, як за часів Київської України-Русі та козаччини. Вітчизняна школа, на його думку не повинна бути ізольованою, у ній має розумно, гармонійно поєднатися культура українська з європейською, що значно підвищить рівень духовного життя українського суспільства. П.О.Куліш провіщав йому велике майбутнє. Наголошуючи на тому, що українці змогли зберегти свої гарні природні властивості, незважаючи на матеріальне і моральне приниження, він писав „що ж буде з народом, коли дух європейської освіченості увійде в цю похмуру закутану”.

Запитання і завдання для самоконтролю.

1. Схарактеризуйте просвітницьку діяльність видатного українського письменника, педагога, громадського діяча П.О.Куліша.

2. Проаналізуйте ідеї П.О.Куліша про виховання в українській молоді патріотизму, духовності.

3. Обґрунтуйте необхідність застосування у сучасному шкільництві ідей і засобів народної педагогіки за П.О.Кулішем.

Завдання для самостійної творчої роботи

1. Схарактеризуйте пізнавальне і виховне значення творчості П.О.Куліша.

2. Проаналізувати основні позиції педагогічних поглядів П.О.Куліша.

Література

1. Веркалець М.М. До 170-річчя з дня народження. Освітньо-педагогічна спадщина // Рідна школа. – 1987. - №8

2. Куліш П.О. Твори: В 2 т. – Т.1 – К.: Дніпро, 1898. – с.249

3. Любар О.О., Стельмахович М.Г., Федоренко Д.Т. Історія української школи і педагогіки: Навч. Посіб. /За ред. О.О.Любара. – К.: Т-во „Знання”, КОО, 2003. – 450с.

4.Маловідомі першоджерела української педагогіки (друга половина ХІХ – початку ХХ століття): Хрестоматія /Упорядник Л.Д.Березівська та ін. – К.: Наук. світ, 2003. – 418с.

5. Українська педагогіка в персоналіях: У двох книгах/ за ред. О.ВСухомлинської. – К.: Либідь, 2005. – Кн. 1. – 622 с.; Кн. 2. – 550 с.

 

11.10.4. Педагогічна діяльність та просвітницькі ідеї Б.Д.Грінченка

Б.Д.Грінченко народився на хуторі Вільховий яр поблизу с. Руські Тишки (тепер Харківський район Харківської області) у дрібномаєтній зрусифікованій дворянській сім’ї. Раннє самостійне життя (з 11 років Грінченко вчився в реальному училищі і жив у Харкові), захоплення поезією Т.Г.Шевченка, арешт та ув’язнення у 16-річному віці за зв’язок з членами гуртка революціонерів-терористів – усе це спонукало Б.Д.Грінченка до філософських роздумів про сенс буття. За його глибоким переконанням, саме освіта могла забезпечити українцям почесне місце серед народів світу.

Склавши екстерном іспити у Харківському університеті на звання народного вчителя, Б.Д.Грінченко вчителював у школах Харківщини упродовж 1881 – 1886 рр. Педагог був змушений часто змінювати місце роботи, оскільки прагнув викладати українською мовою, вивчати народний фольклор, усіляко намагався покращити умови шкільного навчання й життя учителів. А це викликало невдоволення і роздратування місцевих чиновників – священників, старост, урядників.

У 1887 – 1893 рр. Б.Д.Грінченко працював учителем в однокласній земській школі с. Олексіївка Катеринославської губернії, створеної за спри<