ТОП 10:

Прогресивна роль у розвитку середньої освіти в Україні українських колегіумів.



9.3.1. Історія Чернігівського колегіуму. Чернігівський колегіум було створено на базі Новгород-Сіверської архієрейської школи, перенесеної до Чернігова, православної школи і друкарні, створених за ініціативи архієпископа Л. Барановича. Наступник Іван Максимович втілив мрію Л. Барановича, перетворивши Чернігівську архієрейську школу в колегіум 1700р. Чернігівський колегіум відразу досяг слави. Сучасники його навіть називали „Чернігівським Олімпом”, „Вертоградом Пал лади”, „Чернігівськими Афінами” і т.п. У назві колегіуму надовго було збережено ім’я фундатора: „Collegium Maximovitianum”. За духовним регламентом у колегіумі обов’язково мали вчитися сини духовенства. Прийнятий до школи учень мав залишатися у стінах закладу до кінця визначеного курсу, щоб не завдавати „шкоди тої служби, до якої готувався”.

Чернігівський колегіум був доступний для дітей усіх станів, бо не мав яскраво вираженого церковного характеру змісту навчання. Школа містилася у дзвіниці Борисоглібського монастиря, збудованої на кошти І.Мазепи, а в 1705 р. було побудовано окрему кам’яну будівлю, що дозволило відкрити новий клас риторики.

Матеріальне утримання закладу покладалося на архієрейські доми, також враховувався хлібний збір від монастирських і церковних земель. Архієреї зобов’язувалися утримувати, годувати вчителів, сплачувати їм платню з архієрейської скарбниці. Певні кошти надходили як грошова кара, що накладалася на учнів, які спізнилися своєчасно прибути до школи після літніх вакацій (канікул).

Вище керівництво Чернігівським колегіумом належало місцевому архієреєві, безпосереднє керування – префектові, а з 1767 р. – ректорові. Ректора, префекта і вчителів призначав архієрей.

Цікаво, що в Чернігівському колегіумі не здійснювали реєстрації учнів. Причиною цього було те, що далеко не всі учні завершували повний курс навчання. Часто після класу риторики вони переходили у Київську академію або Харківський колегіум. У чисельних архівних документах є свідчення про мандри учнів Чернігівського колегіуму.

Бідні учні жили в бурсі. Життя було дуже злиденним. Вічно голодні бурсаки змушені були жебракувати (як правило по суботах увечері), мандрувати Україною і виступати у різних домах із промовами латинською, польською і рідною мовами, влаштовувати вистави і вертепи.

Щодо становища учителів колегіуму, воно так само було злиденним. Хоча, як свідчать історичні джерела, вони діставали від чернігівського кафедрального монастиря удвічі більше страви, ніж ченці. Для вчителів було ще одне джерело прибутків: заможні батьки учнів мали право на „політичне подношеніє” чотири рази на рік – перед і після літніх вакацій, перед Різдвом і Великоднем. Вчителів, так само як і учнів, могли карати канчуками.

До послуг вчителів і учнів Чернігівського колегіуму була досить велика бібліотека і друкарня, де видавали Часослов, Псалтир, підручник з логіки (1798).

Навчання у Чернігівському колегіумі відбувалося словенською, латинською та польською мовами. Латинська мова була основною. В класах граматики і синтаксими учні виконували практичні вправи, перекладаючи з латини на церковнослов’янську мову, і навпаки. Призначалися і розмовні вправи латинською мовою. У класах піїтики і риторики проводили студіювання різних форм поетичного і прозаїчного вислову, в умінні підшукати найбільш влучні слова і вирази, заміняти одне слово рядом синонімів та епітетів. Загальні знання арифметики, історії, географії, математики, фізики та ін. вивчалися здебільшого формально, виходячи з цінності їх для вдосконалення красномовства. Починаючи з другої половини ХVІІІ ст., Чернігівський колегіум набув характеру духовної професійної школи, що було згодом закріплено законом 1809 р.

Оцінюючи роботу Чернігівського колегіуму, поряд з аргументованою критикою навчальної програми і схоластичної методики варто вказати на той факт, що разом з бібліотекою, архієрейською друкарнею та видавництвом підручників і книг для читання надав невеликому місту Чернігові статус культурного осередку на північному Лівобережжі.

9.3.2. Особливості організації навчально-виховного процесу у Харківському колегіумі. 1722 р. білгородський і обоянський єпископ Єпифаній Тихорський, колишній вихованець Київської академії, відкрив школу, надав їй характер всестанової. Головний командир Слобідської України князь М.Голіцин, бажаючи піднести значення Харкова як культурного осередку, умовив Є.Тихорського перенести школу з Білгорода до Харкова. Для школи було придбано кам’яну двоповерхову будівлю, землю, приєднано Покровську церкву і утворено при школі монастир, що отримав назву харківського училищного Покровського монастиря. Є.Тихорський на свій кошт відрядив декілька молодих осіб на науку до Німеччини з тим, щоб після повернення до Харкова вони зайняли вчительські посади у його школі.

Харківський колегіум мав дуже прогресивний зміст навчання. 1727 р. відкрито клас філософії, а 1731 р. Є.Тихорський виклопотав царську грамоту за підписом цариці Ганни, в якій зазначалося: „Вчити всякого роду і стану дітей православних і на лише піїтики, риторики, а й філософії, богослов’я, слов’яно-грецькій і латинській мовам; також намагатися, щоб ці науки викладали на власне російській мові, вчити старанно, ревно і ретельно, ні в чому не порушуючи святі основи східної церкви сповідання, а нездібних і ворожнечі сіячів учителів і учнів стримувати і примиряти, не допускаючи жодного свавілля”.

Клас богослов’я було відкрито 1734 р. з того часу школа набула статусу колегіуму. У 1740-ві рок заклад мав назву „Тихоріянський колегіум”.

Матеріальне становище закладу було досить гарним завдяки пожертвам князя М.Голіцина, його рідні, інших земле- і домовласників. Наприклад, з грошового фонду в 35000 крб. Рідні М.Голіцина на відсотки утримувалися 15 кращих учнів, переважно шляхетського походження. Після секуляризації маєтків та позбавлення колегіуму значних прибутків заклад істотно збіднів. У спогадах колишніх вихованців зазначалося, що у великих кам’яних аудиторіях без груб взимку було так холодно, що замерзали не тільки руки й ноги, але й думки. У бурсі та лікарні при колегіумі не було навіть ліжок. Однак такі жахливі умови не вбивали жагу до освіти у молоді. Задовольнялися малим. Коли від холоду у класі замерзав атрамент, учні, бажаючи щось написати, нагрівали каламарі теплом свого тіла.

Вище керівництво Харківським колегіумом належало конторі у складі ректора, префекта і декількох учителів. Ректор же був і настоятелем Покровського монастиря. Наступник Є.Тихорського серб Петро Смєліч подбав про заснування в різних містах Слобідської України шкіл, в яких готували учнів для колегіуму. Таким чином не було потреби у пешому класі колегіуму – фари.

Вже в перші роки свого існування Харківський колегіум виділявся серед інших навчальних закладів і швидко набув високого статусу, насамперед, завдяки ретельному підбору викладачів. Наприклад, як свідчить звіт за 1727 р., філософію викладав префект МетрофанСлотвинський, риторику – Ілларион Григорович, поетику – Гаврило Красно польський, синтаксиму й граматику – Авксентій Кивачицький, слов’янську мову – Петро Агнців. Ці названі викладачі були вихованцями Києво-Могилянської академії.

Як пишуть дослідники історії Харківського колегіуму, у 1729 р. казенним коштом двох „спудеїв” було відряджено до Німеччини з перспективою майбутньої викладацької діяльності. Один із них – Кирило Флоринський – навчався в Німеччині до 1732 р., а плотім викладав поетику і філософію в рідному колегіумі, був префектом, став визначним церковним діячем.

Дослідники неодноразово підкреслювали, що Харківський колегіум у змісті освіти копіював Києво-Могилянську академію. Структура поділу навчальних дисциплін на окремі школи з часом поповнювалася новими предметами. Повний курс складався з восьми шкіл: фара, інфіма, граматика, синтаксема (або: чотири граматичних класи), поетика, риторика, філософія та богослов’я. У класі фари навчали початків читання та письма латинською мовою, в інфімі починали вчити граматику за латинською граматикою Емануїла Альвара, в наступних граматичних класах вдосконалювали свої знання з граматики і синтаксису. За свідченнями дослідників, учні виконували велику кількість перекладів у класі і вдома, заняття з граматики тривали до п’яти годин на день, розмовляли латинською мовою не лише в колегіумі, але й у бурсі чи вдома. Проте вони досягали вільного володіння латиною, яка у той період була мовою науки, законодавства, судової справи, вважалася ознакою освіченості. Наприклад, випускник колегіуму Я.В. Толмачов, який згодом викладав у колегіумі, зазначав у своїй автобіографії, що вже на третій рік він міг „добре розуміти латинських класиків... прочитав „Розмови Еразма Роттердамського”, „Священну історію... Саллюстія”.

Великого значення у Харківському колегіумі надавалось вивченню давньогрецької мови, оскільки її зання відкривало широкі можливості для вивчення пам’яток античної культури та богословської літератури. Як пишуть дослідники, викладання грецької мови в колегіумі передбачало навчити учнів добре читати, писати та розмовляти. З цією метою організовувалися традиційні поїздки до Ніжинської грецької колонії з тим, щоб студенти в живому спілкуванні з носіями мови могли поліпшити володіння грецькою мовою. Багато з вихованців колегіуму саме з вивченням грецької мови та культури пов’язували свою майбутню долю. Серед них – М.гнєдич – відомий перекладач „Ілліади” Гомера російською мовою, В.Джунковський – у майбутньому – ординарний професор грецької словесності Харківського університету та ін.

Курс нижчих граматичних класів включав ще й слов’янську мову, яка викладалася за „Граматикою Словянською” Мелетія Смотрицького та „Лексиконом словяноруським” Памви Беринди.

Викладання поетики у Харківському колегіумі було побудовано за зразком Києво-Могилянської академії: курс читався за творами провідних авторитетів античності („Поетика Аристотеля”, „Послання до Пізонів” Горація), за курсом Ф.Прокоповича, крім того, викладачі поетики створювали власні курси лекцій.

Автори курсу риторики, який був найпопулярнішим у колегіумі, багато в чому також наслідували традиції Києво-Могилянської академії. Вивчаючи риторику, студенти за наданими їм взірцями, вчилися складати промови, панергіки, листи, вітання; на прикладах доказів та спростувань стосовно судових, релігійних, політичних та інших питань знайомилися з подіями всесвітньої та вітчизняної історії, з історією культури; постійно займалися перекладами творів класичних авторів, авторів середньовіччя та епохи Відродження.

У викладанні філософії професори колегіуму при підготовці своїх курсів спиралися на вчення Аристотеля, зверталися до спадщини вчених-гуманістів епохи Відродження, до праць видатних представників філософської думки України І.Гізеля, С.Яворського, Ф.Прокоповича. Довготривалий час філософські курси в колегіумі були авторськими, оригінальними, до них входили відомості з астрономії, фізики, хімії, біології тощо.

Викладачі класу богослов’я використовували у читанні цього курсу твори І.Золотоуста, В.Великого, І.Дамаскіна, Ф.Аквінського та ін., проте в основу викладання було покладено богословську систему Ф.Прокоповича.

Про високий рівень освіти у Харківському колегіумі свідчить той факт, що вивчення французької мови і математики було уведено раніше, ніж у Києво-Могилянській академії. Викладачем у колегіумі працював Г.С.Сковорода, який викладав поетику, синтаксис, грецьку мову і курс „Християнської доброчинності”, для якого уклав посібник „Начальная дверь ко христианскому добронравию”. Добра слава закладу сприяла залученню до учнівських лав не лише дітей духовенства, але й синів козацької старшини, купецтва, міщан, урядовців. На потребу часу в організації систематичної науково обґрунтованої професійної освіти у Харківському колегіумі було відкрито безкоштовні додаткові класи або „казенне училище” 2 лютого 1768 р. По суті додаткові класи були сукупністю спеціальних шкіл – військової, музичної, мистецької (викладали предмети: французьку і німецьку мови, математику, геометрію, малювання, інженерію, артилерію, геодезію). Керування додатковими класами належало губерніальному правлінню.

Єпископ Самуїл Миславський намагався за допомогою учительського персоналу додаткових класів підвищувати рівень викладання нових мов у колегіумі. Він відряджав за кордон вихованців колегіуму для вдосконалення у науках. Програми навчання у колегіумі доповнив власними інструкціями, де давав докладне пояснення змісту і методів навчання кожного предмета курсу.

Учні колегіуму жили або вдома, або на квартирах. Бідні – в бурсі. Як зазначалося вище, матеріальні умови були дуже скрутні. Я. Толмачов, колишній вихованець, згадував: „В чотирьох кімнатах біля стін були лави, на яких спали учні старших класів, учні нижчих класів спали на підлозі. Хворі спали на лавах поміж здорових. Побут бурсаків був тяжкий і сутужний. Вставали дуже рано. О 6 год. ранку вже йшли на лекцію грецької мови. Відстань від бурси до колегіуму була біля версти. Доріг тоді не було. Взимку доводилося іти вночі по глибокому снігу”. Харчувалися учні дуже бідно. Тому часто жебракували, під час літніх канікул працювали домашніми вчителями. Траплялися й такі випадки, коли наймачі – батьки учнів – записували вчителів-студентів колегіуму у свої кріпаки. У такому випадку повернення до колегіуму чи додому було фактично неможливим.

Хоча за інструкцією С.Миславського наказувалося „учнів ніколи не бити по щоках, за волосся не рвати, на бити по спині, не колоти нічим в очі, в зуби і в груди, не бити по руках палицею так, щоб паля від удару розбивалася... Не давати учням прізвиськ насмішливих, не сварити непристойно, не називати каналіями, бестіями, сучими синами та іншими негідними словами. Того ж вимагати і від учнів”.

Розважалися учні колегіуму вертепними виставами, шкільними драмами і містеріями. Також проводили двічі на рік диспути, риторичні змагання. Під час літніх вакацій (екзаменаційних сесій) влаштовувалися театральні декорації, вокально-музичні виступи.

Вчителі колегіуму за роботу отримували невелику платню і харчі. Крім учителів і директорів були ще „дядьки”, які стежили за поведінкою учнів додаткових класів, вчили їх іноземної мови.

Нові мови викладали переважно іноземці. Це ж стосувалося і музичних та вокальних класів. У додаткових класах була поширена система вибору предметів самими учнями (обирали за бажанням предмети спеціалізації). Обов’язковим було вивчення латинської та грецької мов. До послуг учнів колегіуму була багата бібліотека, закладена Є.Тихорським.

Слід зазначити, що порівняно з іншими високими школами у Харківському колегіумі навчання було практико-орієнтованим, мало своїм завданням розвивати розум учнів, система зазубрювання була вкрай напопулярною, про що свідчить уже згадувана інструкція: „Не мучити малолітніх дітей із усним заучуванням правил... І схильність початкову до навчання не відбивати”.

Навчальні досягнення учнів Харківського колегіуму оцінювалися словесно таким чином: „въ понятіи наукъ безнадеженъ”, „понятія не худого, но нравовъ развратныхъ”, „кротокъ”, „честенъ”, „скудныхъ дарованій”, „хотя отъ природы тупъ, но прилежаніемъ старается заменить природную тупость” и т.д.

Наприкінці ХVІІІ ст. Харківський колегіум поступово втрачав учнів світського походження з цієї причини 25 травня 1790 р. було скасовано назву „колегіум”, заклад став називатися семінарією.

Харківський колегіум тривалий час був єдиним освітнім центром Слобідської України, всестановим навчальним закладом, що свідчило про продовження кращих демократичних традицій української школи. Значення Харківського колегіуму і в тому, що саме з нього почалося становлення Харкова як центру науки, освіти, розвиток літературного й музичного життя.

Харківський колегіум склав підґрунтя для створення університету (серед перших студентів Харківського Імператорського університету було 20 учнів колегіуму), його навчальна програма слугувала взірцем для інших шкіл духовного відомства. Серед випускників закладу ціла низка діячів, що своєю працею сприяли процвітанню рідного краю, а саме: перший професор-клініцист Григорій Базидевич, біографіст Г.С.Сковороди, куратор Московського університету Михайло Ковалинський, перекладач Гомерової „Іліади” на російську мову Микола Гнідич та багато інших.

9.3.3. Діяльність Переяславського колегіуму. 2 жовтня 1738 р. єпископ переяславський і бориспільський Арсеній Берло відкрив слов’яно-латинську школу в Переяславі. Школа ця відразу мала достатній контингент учителів і учнів для 6 класів: фара, інфіма, граматика, синтаксема, піїтика, риторика. Згодом було відкрито класи філософії () за різними даними – 1773 р. або 1774 р.), богослов’я (1778 р. або 1781 р.). утримувалася школа на кошти та харчі найближчих церков і Михайлівського монастиря. Учителів годували та утримували коштом кафедри єпископа А.Берло. Окремі субсидії заклад отримував від Київської академії.

Будні бурсаки жили так само злиденно, як у Чернігові та Харкові. На обід отримували ріденький борщ чи класичний кандьор – куліш з води і пшона. Щоб не залишатися без хліба і дров, учні ходили по заможних дворах „міркувати, філософствувати”, учні старших класів учили по домах дітей, були вихователями у панських будинках.

Головним предметом була безумовно латина, у меншому обсязі викладалася грецька мова. Оцінювання успіхів здійснювалося словесно на латинській мові. Наприклад, Осип Козачківський у зошиті одного з учнів зробив запис: „Taliter, qualiter, nihil fundamentaliter” (сяк-так, нічого ґрунтовного). Перевірка вивченого проходила щосуботи. Перша помилка була „parrata” простима, друга – „adomonita” застережна, третя – „verberata” підлегла тілесній карі.

1799 р. переяславську єпархію було перейменовано в полтавську єпархію, внаслідок чого змінено назву і закладу, хоча колегіум залишався у Переяславі до 1860-тих років.

Наприкінці ХVІІІ ст. функціонували ще школи – слов’янські семінарії у Полтаві (1779 р. У цій семінарії за свідченнями П.Житецького вчився Іван Котляревський) і Новгород-Сіверську (1785 р.), на Поділлі і на Волині.

9.3.4. Становлення середніх професійних шкіл в Україні (Глухівська і співацька школа на Січі, малярська школа при Києво-Печерській лаврі). В українських землях дуже шанували освіченість. Тому українська шляхта, заможні міщани, козаки усіляко сприяли розвитку середніх професійних шкіл, які були всестановими і, поряд з професійною освітою, давали загальну підготовку. Зокрема, Глухівська співацька школа існувала з 1736 до кінця царювання Єлизавети Петрівни (1761 р.) і мала своїм завданням готувати співаків для двору імператриці. По всій Україні розшукували талановитих голосом юнаків. Всього таких хлопців зібрали 33. вони мали їжу, одяг, взуття, старанні – ще й платню по 10 коп. на місяць. У школі, крім регента і двох учителів музики, були ще вчитель грамоти і лікар. Найвідомішим вихованцем Глухівської співацької школи був співак Дмитро Бортнянський.

У Січі при церкві святої Покрови, на монастирському дворі, була школа, що складалася з двох відділів для козаків та сиріт – хрещеників козацької старшини. У кінці ХVІІ ст.. у Січі було засновано співацьку школу, де вчилося понад 30 осіб. Співаки так само мали козацький устрій у школі і побуті.

Малярська школа при Києво-Печерській лаврі була заснована 1763 р. на базі іконописної майстерні на чолі з італійським малярем Беньяміном Фредеріче. Проіснувала аж до революційних подій 1917 р. у ній виготовляли ікони на замовлення різних церков.

Запитання і завдання для самоконтролю:

1. Назвіть основні предмети навчання в українських колегіумах.

2. Які умови життя і навчання булив учнів та вчителів перших українських колегіумів?

5. Як оцінювали рівень знань учнів колегіумів?

Завдання для самостійної творчої роботи:

1. Проаналізуйте статті підручників з історії педагогіки. Підготуйте стислу доповідь про одного з діячів Чернігівського, Харківського чи Переяславського колегіумів.

Література

1. Основание Харьковского коллегиума // „Молодик” на 1844. – Харьков. – 1843.

2. Толмачов Я.В. Автобиографическая записка // Русская старина. – 1892. – Сентябрь.

3. Лебедев А.С. Харьковский коллегиум как просветительский центр Слобод ской Украйны // Чтения Общества Истории и Древностей Российских. – М., 1885. – Кн. 4.

4. Водолажченко О. З історії Харківського колегіуму // Наукові записки науково-дослідчої катедри історії української культури. – Харків, 1927. – Ч. 6.

5. Багалій Д.І. Історія Слобідської України.– Харків: Основа, 1990.– 256 с.

6. Б лявскій А. Историческій очеркъ развитія элементарной школы въ быографіяхъ зам чательн йшихъ педагоговъ и по уставамъ правительствъ.– С.-Пб.: Печатня А. Шумицкаго, 1887.– 102 с.

7. Любар О.О., Стельмахович М.Г., Федоренко Д.Т. Історія української педагогіки.– К.: Інститут змісту і методів навчання МО України, 1998.– 356 с.

8. Медынский Е.Н. История русской педагогики с древнейших времен до Великой Октябрьской социалистической революции: Учебное пособие для студ. пед. вузов.– 2-е изд., испр., доп.– М.: Учпедгиз, 1938.– 512 с.

9. Розвиток народної освіти і педагогічної думки на Україні (Х – початок ХХ ст.) Нариси /Редкол.: М.Д. Ярмаченко, Н.П. Калениченко, С.У. Гончаренко та ін.– К.: Радянська школа, 1991.– 384 с.

10. Розвиток народної освіти і педагогічної науки на Харківщині.– Харків: ХДПІ, 1992.– 333 с.

7. Сірополко С. Історія освіти в Україні 2-ге вид. – Львів: Афіша, 2001. – 664 с.

 







Последнее изменение этой страницы: 2016-04-08; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 34.204.183.113 (0.012 с.)