Педагогічна діяльність та погляди Г.С.Сковороди (1722-1794)

9.6.1. Життя та діяльність Г.С.Сковороди. Україна в особі Г.С.Сковороди мала і народного вільнодумного мислителя, і мандрівного вчителя життя, й високоосвіченого філософа, який поєднав високу освіченість у галузі гуманітарного знання з величезним життєвим досвідом, який сягав від простої селянської хати до панських покоїв, до залів Зимового палацу.

Нащадок козацтва з с. Чорнух на Полтавщині завдяки таланту та знанням після закінчення чотирирічної початкової школи в рідному селі став студентом Києво-Могилянської академії, яка на той час була як центром православної культури, так і місцем, де збиралися справжні пошукувачі істини, здатні жебракувати все життя, аби дістатися мудрості, й задля освіти та науки не зупинялися перед жодною небезпекою. Таким був Г.С.Сковорода.

Наполегливість допомогла йому здолати науку професорів Києво-Могилянської академії, здобути ґрунтовні знання з філософії, риторики і поетики, вільно оволодіти мовами царя Соломона, Цицерона, Сократа. Г.С.Сковорода двічі переривав навчання в академії: коли завдяки чудовому голосу став прикрасою придворної капели цариці Єлизавети в Санкт-Петербурзі, та коли в складі посольської місії, очолюваної генерал-майором Ф.Вишневським, перебував за кордоном, використавши цю можливість для набуття знань у відомих європейських університетах /Віденському, Краківському, одному з найстаріших університетів Європи у м. Галле/. Вже тоді Г.С.Сковорода пройшов непрості моральні випробування: не дивлячись на

всі перешкоди і принади, він залишився вірним своєму головному правилу – не зраджувати "споріднену працю", не піддаватись сумніву ніколи й ніде, ні серед спокус придворного Санкт-Петербурга, ні в п'ятирічних мандрах за знаннями по європейських університетських містах. "Коли твердо йдеш шляхом, яким почав іти, то, на мою думку, ти - щасливий" – говорив Г.С.Сковорода.

Офіційною педагогікою йому довелось займатись не так уже й багато: на посаді викладача поетики у Переяславському колегіумі, де Г.С.Сковорода написав "Рассуждение о поезии и руководство к искусству оной", у Харківському колегіумі, де він читав поетику, грецьку мову, синтаксис, курс християнської моралі. З Переяславського колегіуму його звільнили за самобутнє читання поетики "несообразно прежнему старинному обычаю", з Харківського – звільняли тричі за десятиліття, з 1759 до 1769 рр., фактично за те ж саме. Г.С.Сковорода у викладанні доброчинності знову не піддався замшелій традиції викладання, написав свій "сковородинівський катехізис" з цілком світською назвою "Начальная дверь ко христианскому благонравию", призначений, за словами самого автора, для молодого шляхетства Харківської губернії. Відповідно до власних морально-етичних і педагогічних принципів філософ дав своє, відмінне від традиційного, тлумачення десяти заповідей. Авторський курс Г.С.Сковорода ґрунтувався не на похмурому світі церковних догм та обрядів, а закликав молодь до нових істин, критичного розуму, піднесеності духу в гармонії з головними Божими заповідями.

Однією з суттєвих причин цих звільнень були й стосунки великого мислителя й педагога із зовнішнім світом релігії, критичне ставлення філософа до зовнішньої обрядовості релігії, церковних ієрархів і, особливо, монашеського ордена. Всім відомі його відповіді і епіскопу Никодиму Сребницькому /"Одна дело – пастырский жезл, другое дело – пастушья свирель"/, і вальяжним отцям-канонікам знаменитого Трнавського університету, які пропонували "вченому-схизматику" з православного Сходу титул магістра, і реакція на моральну облогу з боку монахів Києво-Печерської лаври /"...годі бродити по світу, нам відомі твої таланти, свята лавра прийме тебе, як мати своє дитя, ти будеш стовпом церкви й окрасою обителі"/. Свідок цієї зустрічі Михайло Ковалинський, один з учнів Г.С.Сковороди, який глибоко шанував талант свого вчителя і пізніше склав біографічний нарис про Григорія Сковороду, що став важливим джерелом для вивчення його життєдіяльності, писав, що відома всім відповідь Г.С.Сковороди /"...я стовпотворіння помножувати собою не хочу. Досить і Вас, стовпів неотесаних у храмі Божому"/ була лише вступом. Бо далі Г.С.Сковорода при німій сцені монахів пояснив своє ставлення до монашеської субстанції і, певною мірою, надпис на своєму надмогиллі: "Ризо, ризо! Як небагатьох ти оприподобила! Як багатьох зробила нечестивими, зчарувала. Світ ловить людей різними сітями, прикриваючи їх багатствами, почестями, славою, друзями, знайомствами, протекціями, втіхами і святинею, та найбільш нещасна остання. Блаженний, хто святість серця, тобто щастя своє, закрив не ризою, а волею Господньою". Навіть шанованому ним Іосафу Миткевичу у відповідь на пропозицію прийняти монашеський сан, з яким на нього спаде "честь, слава, достаток у всьому, щасливе життя", Г.С.Сковорода відповів: "Невже Ви хочете, щоб і я примножив число фарисеїв? Їжте жирно, пийте солодко, одягайтесь м'яко й ченцюйте".

Певний педагогічний досвід набув Г.С.Сковорода і впродовж домашнього вчителювання в маєтку багатого поміщика Степана Томари в с.Ковраях на Переяславщині, куди його рекомендував київський митрополит Тимофій Щербацький для виховання "розбещеного матір'ю сина". Вчитель навчав свого учня античній мудрості, музиці, поезії і людській гідності.

Наука "любомудрія", якою займався Г.С.Сковорода, збагатила його вихованців, збагатила духовно й самого вчителя, допомогла розробити йому перші правила своєї педагогіки. Проте головним джерелом життєвих спостережень Г.С.Сковороди, тим родючим ґрунтом, на якому зросла його філософія й педагогіка, став для поета світ мандрів, куди він поринув на останні 25 років життя, остаточно порвавши тенета світських умовностей і матеріальних зацікавлень. Вибір Г.С.Сковороди вражає та захоплює: філософ відкинув усі можливі в Україні ХVIII-го століття шляхи та обрав долю мандрівного любомудра-жебрака. Маючи всі можливості дійти до вершини державної чи духовної ієрархії, він відкидав будь-які улесливі слова з єдиною відповіддю: "Не для мене". Мандруючи, Г.С.Сковорода навчав українців, як у давнину Гомер навчав греків, проповідуючи те, що сам обрав – ідеал спорідненої праці як чинник удосконалення життя.

9.6.2. Теорія "трьох світів" і "двох натур". Підґрунтям його педагогічних поглядів стала філософія, відома під назвою теорії "трьох світів", переконаність Г.С.Сковороди у тому, що вся навколишня дійсність складається з трьох взаємно пов'язаних світів: "світ великий", "Макрокосм", Космос, нескінчений Всесвіт, в якому все народжене існує, який ніким не створений, не має ні початку, ні кінця й підкорюється власним законам буття. "Природа есть сама всему первопричина и самодвижущаяся пружина...вещество вечно есть"; "світ малий", "мікрокосм", людина і суспільство, який є відбиттям і продовженням макрокосмосу; "світ символів" або Біблія.

Кожен з цих світів, згідно переконань Г.С.Сковороди, має дві натури видиму, матеріальну, й невидиму, духовну. Обидва ці начала: вічне й тимчасове, живе й тлінне, кінцеве й нескінчене, одиничне й загальне, тобто вічність і тінь, скрізь разом, скрізь нероздільні, немов яблуня та її тінь. Проблему людини через призму своєї філософії "трьох світів". Г.С.Сковорода розглядав з позиції цілісності, бачив у ній "красу цілого", але одночасно розділяв людину на дві: внутрішню і зовнішню, називаючи одну вічною, а другу тимчасовою; одну небесною, другу земною; одну духовною, другу душевною, одну творчою, другу тварною. Першу людину, внутрішню, він називав царем, Господом, початком; іншу – рабом, знаряддям, твар'ю; першій належало керувати, панувати, інша повинна служити, іти за волею першої. Таким чином він розглядав у людині два розуми, дві води, два закони, два життя. "Тіло людське бачимо, проте прозорливий і утримуючий інше розум –невидимий".

Цікаво розкриває Г.С.Сковорода двонатурність світів і на прикладі Біблії, яка, за його словами, була йому "солодшою від медової води й самого меду", проте одночасно "звіром, який брехнею живе й по брехні повзає", "храмом вічної слави", який нічому не вчить, крім богопізнання, проте цим же "вчить усьому". Мислитель орієнтував свого читача, що буквальний смисл Біблії відкриває людині шлях не до християнської істини, а до забобонів, "повний марновірств", а цей шлях фальшивий і невірний для людства. Тому Г.С.Сковорода закликав справжніх християн не схилятись перед церковними обрядами, догмами, атрибутами, а поклонитись істинному Богові, живому, який знаходиться в таємничому змісті Біблії, в її внутрішньому алегоричному світі. Міфологія цікавила мислителя передусім як засіб розпізнання людиною внутрішніх законів, які керують буттям, а біблійні сюжети він сприймав як своєрідні притчі, що узагальнюють накопичений людством пізнавальний та моральний досвід. Саме тому, відкидаючи офіційну церкву, Г.С.Сковорода прагнув зробити релігію власним досвідом кожної людини. Згідно його переконань, кожен повинен шукати в собі, знайти, відкрити "істинну людину", розкрити свою душу, знайти царство боже в собі самому, знайти присутність у душі своїй Бога у формі його творчої сили, любові. Він підкреслював, що "життя є любов Бога, любов до Бога і любов у Бозі".

На філософії "трьох світів" і "двох натур" ґрунтуються основні педагогічні погляди Г.С.Сковороди, розкриті ним у його притчах "Вдячний Еродій", "Убогий жайворонок", збірках віршів "Сад божественних песней", "Байках Харківських" та інших творах. Він писав, що народжуємось ми для щастя. Але для цього слід пізнати себе, свої здібності, свої нахили та відповідно до них обрати "сродну працю".

Отже, метою виховання є самопізнання та самовдосконалення, досягнення щастя через цілковиту перемогу духу та душевного спокою.

9.6.3. Ідея природовідповідності у Г.С.Сковороди. Г.С.Сковорода першим в українській філософії і педагогіці обґрунтував гуманістичний принцип природовідповідності виховання: розвиток людини, формування її особистості, зміст освіти, навчання і виховання мають підпорядковуватись тому природному потенціалу, який людина одержує від свого власного генофонду. "Виховання витікає від природи, яка вливає в серце зерно благої води", яка є "всенародною та істиною, єдиною учителькою", "всього початком". Філософ наголошував, що в кожній дитині з її народження закладено природою таємний "закон сродності", природжені зачатки здібностей, нахилів, властивостей до певного виду діяльності. Саме від природи, „як від матері легесенько зріє наука сама собою", а навчитись тому, до чого не народжений, на думку Г.С.Сковороди, "є шлях до нещастя".

Ідея природовідповідності проходить через усі твори Г.С.Сковороди. Більшість байок українського просвітителя доносять через алегорію його переконаність у необхідності врахування природних схильностей дітей як умову повноцінного й максимального розвитку особистості, оскільки "без природи - як на манівцях: чим далі йдеш, тим більше заплутаєшся". Разом з тим, підкреслював Г.С.Сковорода, природні нахили, здібності викликають бажання, прагнення, успіх. Він наголошував, що саме природа є "вічним джерелом бажання", а "...воля є сильнішою за будь-яку неволю", бо вона "збуджує до досвіду", а досвід, в свою чергу, веде до мистецтва та до звички.

Таким чином, Г.С.Сковорода надавав великого значення розумінню вчителями, вихователями та батьками цього "вічного закону природи": врахування особливостей кожного та сприяння його розвитку. При цьому мандрівний учитель-філософ радив звертати увагу на звичайні обставини повсякдення, але під кутом зору, що "будь-яка таємниця має свою викривальну тінь", яка "ніби прояснювальне скло" робить очевидними навіть потаємніші речі, проте лише для уважних спостерігачів. "Поглянь, коли хлопчик, зробивши, як цяцьку, волове ярмо, надягає його щенятам чи кошенятам - чи то не є тінь хліборобської душі в ньому? І чи не поклик це до землеробства? Коли ж припасовує шаблю - чи не смак то воювати? Коли трьохрічна дитина, слухаючи, переймає божественні пісні, любить заглядати у священі книги, перекидати сторінки, дивитись на картини таємних образів або на літери – чи це не викликає таємну іскру природи, що зробила й покликала її до богословських вправ?". Правда, зауважував Г.С.Сковорода, батьки не завжди уважні до вивчення та виявлення інтересів та здібностей своїх дітей, або ж не роблять цього завчасно, "звідки й буває, що військову роту веде той, хто мав би сидіти в оркестрі".

Щодо пізнання власного духу в людині, то ця проблема проходить у творчості Г.С.Сковороди через безліч питань: "Хто така людина? У чому сенс її життя? І яке її місце в природі? В яких стосунках знаходяться людина і світ?" тощо. "Пізнай самого себе" – улюблений вислів Г.С.Сковороди і основа його вчення. "Если хощем измерить небо, землю и моря, должны, во-первых, измерить самих себя. Собственною нашею мерою. А если нашея, внутри нас, меры не сыщем, то чем другое измерить можем? Может ли слеп в доме своем быть прозорливим на рынке? Не измерив себя, прежде всего, какую пользу извлечешь из знання меры в прочих существах?". Філософ підкреслив, що це не закон нашого тваринного бажання, а блаженне існування в "сродній собі часті", про яке древній Епікур сказав: "Дякуємо блаженній природі за те, що потрібне зробила неважким, а важке – непотрібним".

9..6.4. Г.С.Сковорода про розумове, моральне та трудове виховання. Г.С.Сковорода одним із перших в історії педагогічної думки України висунув вимогу виховання гармонійно розвиненої особистості. Виняткового значення він надавав розумовому вихованню, одним з основних завдань школи він вважав розвиток здатності мислити, вміння самостійно робити висновки, пам'ятаючи при цьому, що "не розум від книг, а книги від розуму народились". Мислитель наголошував, що людина наділена від Бога "премудрістю", яка є її "природним портретом і печаткою", що саме премудрість робить людину "незлобивою, стриманою, великодушною й справедливою", вона ж відрізняє людину від звірів "милосердям, витримкою та розумом". Рушійною силою людської діяльності Г.С.Сковорода вважав думку, називаючи її насінням, яке є початком плодів. Наголошуючи, що тіло знаходиться в рабстві у наших думок, він підкреслював, що "...думка ніколи не спочиває, думка не здатна припинити свій рух на жодну мить...думка...знаходиться у безперервному хвилюванні вдень і вночі... Вона то розмірковує, радить, визначення дає, збуджує... думка – то головна наша людина...думка є керівником людини на її шляху". Переконуючи, що пізнавальні можливості людини не мають меж, Г.С.Сковорода рекомендував для розвитку здібностей виховувати пам'ять, оскільки вона "є недрімаючим сердечним оком", "...незаходимим сонцем, що освітлює Всесвіт".

До змісту освіти видатний педагог включав рідну мову, іноземні та стародавні мови, літературу, піїтику, "грецькі музи" (музику, живопис), математику, фізику, механіку, історію, філософію, медицину, юриспруденцію, географію, хімію, астрономію, ремесло, землеробство, мораль. Мислитель вважав, що, чим глибше й повніше оволодіває людина знаннями, тим відчуває більшу потребу в них. Він обстоював думку про всенародність навчання і виховання, про його загальнодоступність і безкоштовність для всіх дітей обох статей.

Серед головних принципів навчання Г.С.Сковорода називав: вивчення та розвиток натури дітей; виховуючий характер навчання ("успіх наук глава – душа є"); поєднання теорії з практикою ("наука не в знаннях живе, а у вправлянні"); посильність і послідовність навчання ("немає нічого, більш шкідливого, аніж різне й безмірне"); усвідомлене навчання ("що побачиш і почуєш, те пережовуй і розмелюй, і, наскільки можеш, перетворюй у спожитий і рятівний сік"); стимулювання активності учнів ("склавши крила, важко літати навіть орлу"); систематичність навчання ("підкладай у душу, як у шлунок"); міцність знань (дбати про "беззабвеніє").

Щодо методів навчання, яких дотримувався Г.С.Сковорода, слід назвати: розповідь, розмову, бесіду, співбесіду, лекцію.

Великого значення самобутній педагог надавав самостійній роботі, зокрема, написанню віршованих переказів, виконання перекладів, написання прозових творів, листування, читання книг та інші.

Разом з тим, вважав філософ-мислитель, самі по собі знання не уберігають від пороків, тому, на його погляд, засвоєння знань треба поєднувати з формуванням високих моральних якостей, без яких навчання буде штучним, удаваним, фальшивим, а справді гарне виховання полягає в єдності істини й доброчесності.

Г.С.Сковорода переконливо доводив, що найкращими людськими якостями обдаровані всі люди від природи, але не помічають їх у собі. Він вважав, що людина за своєю природою добра, незіпсована, що "справді людське серце і розум аж ніяк не можуть бажати людям зла". Підлабузництво, непорядність, нечесність, брехливість, неробство, дармоїдство, пияцтво, статева розпуста, жорстокість, самодурство, егоїзм, кар'єризм, на думку педагога-філософа, є протиприродними, набутими вадами житейського моря. Причинами, що породжують їх, Г.С.Сковорода називав: неправильно поставлене виховання, соціальні умови життя, темряву, неосвіченість. Особливо важливим у формуванні морально вихованої особистості він вважав добре організоване виховання, яке може дати те, чого не дадуть "ні чин, ні багатство, ні походження, ні милість вельмож".

Морально вихована людина в творах Г.С.Сковороди, передусім, нерозривно пов'язана з любов'ю до людей, незалежна, вільнодумна, здатна на "сродную працю" для людей, свідомий творець власних ідеалів, послідовних вчинків. Перед рідним народом совість її, на думку Г.С.Сковороди, завжди повинна бути "як чистий кришталь".

Високоморальна поведінка людей досягається, вважав Г.С.Сковорода, передусім, через виховання "благого серця". Взагалі виховання серця мислитель вважав головним та визначальним у формуванні моральної особистості. Він підкреслював, що духовна сутність людини виходить з філософії її серця, яке є "корень, солнце, глава и царь человеку", "іскра", "зерно", у якому ховається дерево життя людини. Філософ-поет називав його центральним і найістотнішим у людині, найглибшим та найбагатшим серед усіх її здібностей, властивостей та можливостей, емоційно-вольовим єством людського духу, джерелом духовного життя людини, осередком її морального життя. "Кожен є тим, чиє серце в ньому. Вовче серце є рідним вовком, хоч обличчя і не вовче", – підкреслював Г.С.Сковорода.

У серці людському, переконував Г.С.Сковорода, оселяються любов і ненависть, добро і зло, милосердя й байдужість, радість і смуток, щедрість та жадібність, насолода і біль, мужність і страх – тобто, найінтимніші, найглибші, найтаємніші переживання, хвилювання, слова та вчинки людини. Оскільки з тих уподобань, яким надає перевагу людське серце, вказував мислитель, виникають і народжуються наміри і бажання, прагнення і воля, думки й почуття, людина повинна визначити для себе, що гідне її морального та "богоподібного" серця. На думку філософа, це її єдиний шлях до загального істинного щастя: довідатись і визначити для себе, у чому ж полягає її "самая нужнейшая надобность и что такое предел, черта и край всех желаний и намерений, дабы все свои дела приводить к сему главнейшему и нужнейшему пункту". Саме на це орієнтував нас великий філософ і педагог, пропагуючи необхідність кожному самопізнання. "Пізнати себе, заглянути у себе" – це засіб самовдосконалення, запропонований мислителем, що допоможе, за його ж висловом, знайти кожному в собі справжню людину. Він був переконаний у тому, що вищої духовності можна досягти тільки через самопізнання, свідоме розуміння того, що є гарне і зле в кожній людині, через знищування лихого та недоброго в самому собі. В свою чергу, підкреслював філософ, самовдосконалення кожної людини веде до удосконалення суспільства.

Своїми творами Г.С.Сковорода вказує нам прості та ефективні шляхи виховання людського серця. Він стверджує, що "твердью" і "здравієм" серця, найвищим усвідомленням щастя, задоволення є вдячність. Саме тому принцип "навчити вдячності" мудрий мислитель поклав у основу морального виховання.

Невдячна людина, підкреслював Г.С.Сковорода, не може бути доброчесною, моральною, поєднувати свої особисті інтереси, бажання, прагнення з інтересами інших доброчесних людей. Більш того, за Г.С.Сковородою, - гординя, заздрощі, хитрощі, - все це прояви невдячності, яка є причиною багатьох негативних рис людини. Невдячності філософ виносить суворий вирок: вона – "корінь і адське тут дно". Саме тому вдячності, зазначав Г.С.Сковорода, треба навчити дітей вже з раннього віку. Саме тому найбільш важливими завданнями для батьків у вихованні дітей він ставить такі: "благо народити", зберегти "младоє здравіє" та навчити вдячності.

Згідно з його ученням діти повинні любити батьків, яких він називає іконами Божими для дітей; у дітей необхідно виховувати вдячність до Бога, батьків, учителів, благодійників. Високою моральною якістю, яку слід плекати змолоду у підростаючих поколінь, Г.С.Сковорода вважав любов до свого народу та почуття приналежності до нього: "Кожен повинен пізнати свій нарід і в народі себе. Чи ти русин? – Будь ним. Чи німець? – Німецтвуй..."

Разом з тим, однією з основ моральності Г.С.Сковорода називав також корисну для всього суспільства споріднену працю, яку вважав джерелом людської шляхетності, справедливості. У праці він вбачав той чинник, який вирішально впливає на формування особистості: розвиває моральні почуття, волю, виховує сильний характер. Але мислитель неодноразово підкреслював, що таку силу має тільки праця, коли люди працюють відповідно до своїх нахилів, "сродності". Праця, що не відповідає "сродності", не тільки тяжка й некорисна для людини, вона ще й шкідлива для суспільства. І в цьому випадку Г.С.Сковорода закликав до самопізнання, підкреслюючи, що "скільки посад, стільки сродностей", що всі вони однаково "законні, шановані", проте спокій, щастя, радість принесе тільки одна, "сродная".

У дусі народної моралі Г.С.Сковорода вирішував проблему трудового виховання як основу формування працьовитості. Мислитель у багатьох творах проводив думку, що людина – "працелюбна" істота, а, значить, одним із критеріїв моралі повинна бути праця. На його думку, неробство, ледарство, дармоїдство – найбільше зло, яке заслуговує особливого осуду, бо вони – джерело моральних вад, їх першопричина. Постійно стверджуючи, що "...провинниця усього злого – бездіяльність", що неробство "важче гір Кавказських", яке призводить до падіння моралі, трагедії, є причиною різного роду злочинів та нещасть, Г.С.Сковорода закликає спасти людину від загибелі, а суспільство – від краху. Шлях, вказаний філософом, простий та мудрий: батьки і вихователі повинні виявити і розвинути природні задатки дітей, пізнати їх нахили і здібності, допомогти дітям визначити своє покликання у праці. Результативним засобом підготовки дітей до праці Г.С.Сковорода вважав залучення їх до практичної діяльності. Одночасно, на його думку, слід виховувати у дітей працелюбство, презирливе ставлення до неробства, дармоїдства. У своїх творах мислитель постійно прославляв людей праці як носіїв моральності.

11.6.5. Вимоги до вчителя. Г.С.Сковорода одним із перших в українській педагогічній думці звернувся до особистості вчителя. Найголовнішим обов'язком педагога він вважав виявлення і розвиток природних задатків своїх учнів, розкриття й розуміння внутрішнього світу кожної дитини та спрямування її діяльності в природовідповідному руслі. Він підкреслював, що "учитель і лікар – це тільки служники природи, єдиної вчительки і лікаря". Проте для успішного виконання свого обов'язку, вважав видатний мислитель, учитель повинен відповідати наступним вимогам: бути людиною з народу, мати відповідність нахилів, "сродность душі" педагогічній праці /"пізнай себе", "справся ж сам с собою"/; бути високоморальною людиною, прикладом для інших в усьому, постійно "наглядати за душею"; бути інтелектуалом, добре знати не лише свій предмет та способи його найкращого викладання, але й саму людину, її сутність та природу як окремого й неповторного індивіда. /"Нехай навчають ті, хто пізнав людину, у якої мир і здравіє"/; вміти володіти голосом та керувати емоціями, відчувати любов до своїх вихованців та повагу до їх особистості /"Як їжа, так і наука не засвоюється, якщо вони нелюбимі або ж від нелюбимого", "любов, початок, середина і кінець, альфа і омега... Любов же викликається любов'ю, яку породжує ласка і прихильність у поєднанні з чеснотою"; керуватись, насамперед, в учительській діяльності почуттям відповідальності перед Богом, перед собою та перед суспільством /"Якщо важливо лікувати тіло, то чи не найважливіше разом з тілом зберігати і душу людини цілою, здоровою і незіпсованою"/; мати здатність переконливо володіти словом, яке, на думку Г.С.Сковороди, має велику виховну силу /"Воно за наголошеністю повітря і за накресленням своїм є мізерним, але за силою прихованого в глибині духу...є найбільш вагомим"/.

У роздумах Г.С.Сковороди над особливостями повсякденної педагогічної праці є детальна характеристика різних методів, форм та засобів навчання і виховання дітей, молоді, в тому числі й нетрадиційних для тих часів, переконаність видатного педагога-практика в необхідності впливу на учнів "направленням легким, ніжним, невічутним", конкретні поради щодо врахування вікових та індивідуальних особливостей, самобутності кожного учня, його нахилів та здібностей, цінні зауваження щодо самоосвіти та самовдосконалення учителя /"Довго сам учись, якщо хочеш навчати інших"/. Проте найголовнішим мислитель все ж таки вважав відчуття в душі кожного, хто обрав цю професію, голосу внутрішнього поклику природних нахилів "Бо то істинним є, що без таланту все ніщо" – писав Г.С.Сковорода, особливо наголошуючи на тому, що без цього найбільш освічений учитель без успіху навчає і усвідомлюючи це, має в душі постійний неспокій, а щастя не має.

Та, головне, Г.С.Сковорода жив так, як навчав. Жодна з його думок не уникла практичного випробування й сама особа просвітителя була найкращим прикладом дієвості та сили тих ідей, що ним пропагувалися.1

Запитання та завдання для самоконтролю.

1. Назвати основні віхи життя та діяльності Г.С.Сковороди.

2. Проаналізувати теорію "трьох світів" і "двох натур" як підґрунтя педагогічних поглядів Г.С.Сковороди.

3. Розкрити провідні педагогічні принципи Г.С.Сковороди.

4. Схарактеризувати завдання розумового, морального, трудового естетичного та фізичного виховання у педагогічних поглядах Г.С.Сковороди.

5. Довести актуальність висновків педагога-філософа щодо особистості вчителя.

Завдання для самостійної творчої роботи.

1. Проаналізувати філософські трактати видатного філософа, присвячені етичній проблемі досягнення людського щастя.

2. Розкрити сутність ідеї Г.С.Сковороди "Пізнай самого себе".

3. Порівняти розуміння Г.С.Сковородою принципів природо відповідного виховання з гносеологічними поглядами Я.А.Коменського та природним вихованням Ж.Ж.Руссо.

4. Обґрунтувати концепцію Г.С.Сковороди щодо спорідненої праці як універсального способу досягнення щастя.

5. Виокремити морально-педагогічні настанови мислителя про взаємостосунки між батьками й дітьми у притчі "Вдячний Еродій".

6. Узагальнити думки Г.С.Сковороди про місце і призначення вчителя в суспільстві.

Література

1. Дічек Н. Шлях до щастя Григорія Сковороди // Шлях освіти. – 2000. – №5.

2. Сковорода Г. Твори: В 2 т. – К., 1961, т.1.

3. Сковорода Г. Твори: В 2 т. – К., 1961, т.2.

4. Григорій Сковорода. Вірші. Пісні. Байки. Діалоги. Притчі. Прозові переклади. Листи. – К., 1983. – 541с.

5. Стадниченко В.Я. Іду за Сковородою. // Зеркало недели. - №46 /421/, 30 ноября 2002г. – С.23.

6. Українська педагогіка в персоналіях. У двох книгах. Книга перша. Х – ХІХ століття. – К.: "Либідь", 2005. – С.198-207.

1. Прокопенко І.Ф. Рідний край: Навч. посібник з народознавства, 2-ге вид., випр. і доп.– Харків: ХДПУ, 1999.– 526 с.