Суспільний лад київської русі у другій половині IX — першій третині XII ст.

Феодали. Виникнення і розвиток феодалізму виявляються насамперед у формуванні та зростанні феодального зем­леволодіння. Феодальна земельна власність є економіч­ною основою панування класу феодалів, про що свідчать писемні джерела початку ЇХ ст. та археологічні пам'ятки. Феодальні відносини розвивалися у Київській Русі нерів­номірно. Були центри, де цей процес відбувався швидше (наприк­лад, Київська, Галицька, Чернігівська землі), але були й такі, де він тільки розпочинався (землі в'ятичів, дреговичів). Первісною фор­мою реалізації феодальної земельної власності було полюддя, в якому у відкритій формі виступають відносини панування та пере­хід землі у феодальну власність. Полюддя — процедура об'їзду князями підвладних земель з метою збирання данини; пізніше — подать, яку їм сплачували.

У IX ст. формується панівний клас феодалів, у який входили київські князі, місцеві князі, бояри. Формування великокнязівсько­го домену і доменів окремих князів посилилося у X ст. Князівський домен являв собою маєток, що належав не державі, а самому князю як феодалу. Класичним прикладом князівського землеволодіння були села Ольжичі й Будутіно, що належали княгині Ользі. Про значні розміри домену Володимира Святославича свідчить літопис, в якому йдеться про пожертвування князя Десятинній церкві. Князівське землеволодіння, як і всілякі служителі у цих володін­нях — огнищани, старости та ін., охоронялися правом Київської Русі в особливому порядку. Про це говориться, зокрема, у статтях 19—28, 32—33 Короткої редакції Руської Правди (далі — К. П.).

Поряд із великокнязівським доменом і володіннями місцевих князів з'являється боярське землеволодіння, У літописній розповіді про похід Ольги в Іскоростень згадуються древлянські «кращі му­жі», котрих, на думку деяких дослідників, можна вважати власни­ками феодальних вотчин. Літопис повідомляє, що у 1096 р. князь Мстислав Володимирович припинив воєнні дії і «розпустив дружи­ну по селах». Усе це свідчить про розвиток боярсько-дружинного землеволодіння. Час виникнення на Русі такої форми землеволо­діння через неповноту джерел поки що істориками остаточно не встановлений. Суперечливими є й думки археологів. Проте ст, 34 К.П., де йдеться про штраф за псування межового знаку, свідчить про посилений захист передусім приватного землеволодіння. У По­ширеній редакції Руської Правди (далі — П. П.), яка належить до кінця XI — початку XII ст., але відбила більш ранній період розви­тку суспільного ладу, йдеться про боярських тіунів, рядовичів і хо­лопів, а також про боярське успадкування. Феодальні землеволо­діння збільшувалися за рахунок як князівських пожертвувань, так і захоплення вільних земель і земель общинників.

Із введенням християнства на Русі великим феодалом стала церква. Відбувався процес формування духовенства, верхівку яко­го становили митрополит, єпископи та ігумени монастирів. Духо­венство ділилося на чорне (монашеське) й біле (мирське).

Поступово поширюється практика дарування землі монасти­рям і церквам, що перетворювало їх у великих землевласників. На­прикінці XI ст. виникло церковне землеволодіння.

Адміністративним і господарським центром феодальних воло­дінь був феодальний двір. Великий князь жив у головному місті Русі — Києві, де розміщувалися органи верховної державної влади. Великокнязівські двори, в яких правили князівські тіуни і прожи­вали адміністративний персонал, дружина, челядь, яка обслугову­вала господарство і двір, існували також у Бєлгороді, Вишгороді, Берестові та інших поселеннях.

Такі міста, як Чернігів, Переяслав, Галич, Ростов, Смоленськ, являли собою центри окремих місцевих князівств. Дрібні міста були центрами боярських вотчин, церковного землеволодіння.

У Київській Русі феодальне землеволодіння охоронялося за­конодавством. Руська Правда передбачала накладення великих штрафів (12 гривень) за порушення межі феодальної оранки (сріб­на гривня у Давній Русі була платіжною одиницею вагою від 95 до 197 г срібла).

Феодали були пов'язані між собою системою васальних відно­син, заснованих на ієрархічній структурі феодального землеволо­діння. Система сюзеренітету, васалітету, основу якої становили економічні та політичні інтереси класу феодалів, забезпечувала йо­го консолідацію, сприяла класовій єдності. Васальні відносини у середині феодального класу країни відображені ще у договорі Русі з Візантією (911 p.). Великий князь спирався на менших князів і бояр, а вони шукали у нього захисту під час воєнних сутичок.

За феодалами закріплювалися особливі привілеї, зафіксовані у правових пам'ятках, передусім у Руській Правді. Так, за вбивство княжих мужів стягувався штраф у розмірі 80 гривень, що вдвічі перевищувало штраф за вбивство простої вільної людини (статті 19, 22 К.П.; статті 1, З II.IL).

Честь і гідність членів сімей феодалів захищалися церковним статутом великого князя Ярослава. За застосування до огнищанина без санкції князя випробування залізом (за «муку») штраф був у чотири рази більшим, ніж за «муку» смерда (ст. 38 К. П., ст. 78 П. П.). Бояри і дружинники користувалися привілеями при переда­ванні майна у спадщину (статті 90, 91 П. П.).

Розвиток феодалізму призвів до того, що тільки феодали — князі, бояри і церква — володіли правом власності на землю. Фео­дали не платили данини. Вони, очевидно, мали й інші привілеї, які не були зафіксовані у правових пам'ятках, але існували у реально­му житті. Все це вирізняло феодалів серед решти населення.

Одже, поряд із класовим поділом суспільства відбувався про­цес формування станового ладу, тобто юридичного оформлення замкнутих груп.

Крім феодалів, існували вільні селяни-общинники, вільне місь­ке населення, феодально залежне населення, раби.

Вільні общинники. Основну масу сільського й міського насе­лення становили «люди». У Короткій Правді під цим терміном зна­чилися переважно селяни-общинники. У такому самому значенні він використовувався і в Поширеній Правді. У ст. З П.П. «люди» протиставлялися «княжу мужу». Збереження протягом тривалого часу терміна «люди» стосовно вільного населення вказує на те, що процес феодалізації неоднаково зачіпав окремі сільські общини, об­щинну власність на землю.

Вільні селяни-общинники зазнавали державного гноблення, сплачуючи данину, що була основною формою експлуатації. Спо­чатку данина сплачувалася з «диму» (дому).

Коли феодальний спосіб виробництва став панівним, а фео­дальна власність на землю — основою експлуатації безпосередніх виробників матеріальних благ, термін «люди» набув значення фео­дально залежного селянства. Воно експлуатувалося державою шля­хом збирання данини, розмір якої тепер став залежати від кількос­ті і якості землі, що перебувала у селян, або окремими феодалами через примус селян до панщини чи збирання оброку. В пізніших актах слово «люди», як правило, супроводжувалося вказівкою на їхню залежність від тих чи інших феодалів («люди» великого кня­зя, монастирські, боярські тощо).

Феодали здійснювали постійний тиск на селянську общину. Вони захоплювали общинні землі, що зумовлювало зменшення частки вільних сільських общинників. Стійкість общини підривала­ся і з боку великокнязівської влади, яка накладала на неї високі податки, побори, різного роду повинності. Князі також передавали право збирання данини і судових штрафів разом із правом суду своїм васалам, що втягувало общину у сферу окремих феодалів, які робили членів общини залежними від них.

Перетворенню вільних общинників у феодально залежних сприяло і розорення селян унаслідок стихій, неврожаю та ін. Поси­лення позаекономічного примусу також штовхало селян під покро­вительство наймогутніших феодалів, які тут лее примушували пра­цювати на себе. Таким чином, установлення феодальної залежності було тривалим процесом, у якому виділяються етапи й різні стадії залежності.

Смерди. Як свідчать давньоруські джерела, смерди в XI— XII ст. становили значну частину напівселянського феодально за­лежного населення. За своїм місцем у суспільстві вони займали проміжну позицію між нижчим розрядом вільних князівських міні-стеріалів і «людьми» селянської общини.

Те, що смерд входив у систему князівського домену, випливає із включення його в перелік доменіальних осіб у Правді Ярослави-чів (ст. 26 К П.), а також із того, що особиста недоторканність смер­да забезпечувалася «княжим словом» (ст. 78 П. П.). Будучи особисто вільним, смерд мав право переходити до сильного патрона. Князь давав смерду землю («село») за умови, що він буде йому служити. У разі смерті смерда, який не мав синів, земля поверталася князеві (ст. 90 П. П.). За своє право самостійного володіння господарством смерди сплачували князеві данину.

Смерд, який завоював довір'я князя, мав можливість стати міністеріалом — емцем, отроком, дитячим, старостою. Деякі смер­ди могли піднятися за соціальною градацією досить високо. Але смерд-боржник міг стати феодально залежним закупом.

Розвиток феодалізму вів до зменшення ролі смердів у давньо­руському суспільстві. Зауважимо, що уривчастість і нечіткість джерел про смердів зумовили різне розуміння правового станови­ща цієї категорії населення Київської Русі.

Закупи. Для позначення феодально залежного населення у Київській Русі поширеним був термін «закуп».

Основним джерелом для вивчення закупництва є компактна група статей Поширеної редакції Руської Правди, названої «Стату­том про закупи» (статті 56—64, 66). Статут з'явився на початку XII ст. унаслідок боротьби народних мас проти сваволі феодалів і вимоги чіткішого визначення правового становища закупів. За­куп — це людина, яка потрапила в боргову кабалу і зобов'язана своєю працею у господарстві позикодавця повернути одержану у нього «купу» (позику — борг під проценти). Закуп, який одержав позику під проценти, називався наймитом.

Закуп був зобов'язаний відбувати барщину на пана. Він вико­нував сільські роботи, мусив працювати на полі («релейний закуп») (ст. 57 П. IL). У ст. 58 Поширеної Правди вказано, що закуп догля­дає панську худобу: випасає її на полі, заганяє у двір, запирає у хліві. Феодал наділяв закупа земельною ділянкою, а також сіль­ськогосподарським знаряддям і робочою худобою. У закупа могло бути і своє господарство, власний кінь. Прагнучи закріпити за со­бою закупів, землевласники вимагали від них «купу» у збільшено­му розмірі, привласнювали значну кількість продуктів їхньої праці.

Закуп був істотно обмеженим у правах, зокрема у праві зали­шення пана. За втечу від пана він перетворювався у повного («обіль-ного») холопа (ст. 56 П. П). За крадіжку, вчинену закупом, відпо­відав його пан (ст. 64 П. П.), але у цьому разі, як і на випадок втечі, закуп ставав повним холопом. Землевласник мав право піддати за­купа тілесному покаранню «за діло» і не міг бити закупа «без вини» (ст. 62 П. П.). Це застереження у Руській Правді свідчило про пан­ську сваволю. Пан не мав права продавати закупа у холопи (ст. 61 П. П.). За цей незаконний акт він мусив платити штраф, а закуп здобував волю. У незначних справах закуп міг виступати як свідок, а також звертатися до суду зі скаргою на свого пана. Зростання за­купництва було пов'язане з розвитком приватного землеволодіння.

Слід наголосити, що у дослідників немає єдиної точки зору в оцінці економічного, соціального і юридичного становища закупа.

Так, Б. Д. Греков, даючи соціально-юридичну характеристику закупництву, бачив його аналогію в селянській служилій кабалі. С. В. Юшков вважав, що закуп був не вільним, не рабом, а напів-рабом.

О. О. Зімін зараховував закупів до холопів. Як напівкріпака, котрий сидів на панській землі, але не втратив ще цивільних прав, характеризував закупа С. О. Покровський. М. Б. Свердлов вважає, що у закупів, які потрапили в залежність через «купу», були і свої земельні ділянки, і тяглова худоба, що слугувала економічною ос­новою часткового збереження прав вільної людини.

Ізгої. Ізгой — це людина «зжита», вибита зі звичної колії, по­збавлена свого попереднього стану. Ізгої були двох видів — вільні й залежні. Різне становище ізгоїв пояснювалося середовищем, з якого люди потрапили в ізгойство. І серед перших, і серед других могли бути як жителі міст, так і селяни. Значний контингент фео­дально залежних ізгоїв формувався за рахунок холопів, які вику­пилися на волю. Останні, як правило, не поривали зв'язків із паном і залишалися під його владою. Однак траплялися випадки, коли хо­лоп, який звільнився, йшов від свого пана. Такі ізгої-вільновідпу-щеники звичайно потрапляли під патронат церкви.

Поряд з ізгоями-вільновідпущениками у Київській Русі були ізгої — вихідці з вільних верств давньоруського суспільства: купці, які розорилися, неосвічені поповичі, а також князі-сироти, котрі втратили «причетність» до руської землі. Ізгоями ставали й селяни, які з тих чи інших причин виокремлювалися («ізживалися») зі складу общини. Такі ізгої були людьми без певних занять і входили до складу давньоруського суспільства як вільні (ст. 1 П. П.). Руська Правда охороняла життя ізгоя штрафом у 40 гривень, так само як і інших категорій вільного населення Київської Русі, названих у вка­заній статті. Ізгої залишалися вільними доти, поки самі не потрап­ляли в услужіння до якого-небудь пана, стаючи закупом або хо­лопом.

У Київській Русі феодально залежними верствами населення були й вотчинні ремісники, які проживали при дворах феодалів. Вотчинного ремісника і ремісницю згадує Руська Правда, оцінюючи їхнє життя у 12 гривень (ст. 15 П. П.). Джерела називають феодаль­но залежним населенням також відпущеників, задушних людей, прощеників.

Челядь і холопи. У Київській Русі до складу невільного насе­лення входили й раби. Основним джерелом рабства був полон. УХ—XII ст. для позначення рабів-полонених вживалися терміни «челядь», «холоп». «Холоп» — це член племені, продукт тих соціаль­них процесів, які відбувалися в суспільстві. Руська Правда називає і такі джерела холопства, як самопродавання, одруження на рабі «без ряду», вступ «без ряду» на посаду тіуна або ключника (ст. 110 П.П.). У холопа автоматично перетворювався також закуп, який утікав або провинився (статті 56, 64 П. П.). У рабство могли продати боржника, який збанкрутував (ст. 55 П. П.).

За Руською Правдою челядин — це раб, який перебуває під владою свого пана, тобто зовсім безправна істота. Холоп мав дещо інший статус. В окремих випадках він був наділений деякими пра­вами. Так, будучи боярським тіуном, холоп міг виступати в суді як свідок (ст. 66 П. П.); але холоп не міг присягати на суді як послух, тому що послух має бути вільним; холоп, який ударив «вільного мужа», зазнавав кари (ст. 65 П. П.); за холопа, котрий учинив кра­діжку, відповідав його хазяїн (ст. 4 П. П.), тоді як вільні люди, винні в такому самому діянні, сплачували «продажу» (тобто штраф). За вбивство холопа його пану сплачувалася не «віра», а тільки «урок». Хазяїн відповідав за угоди, укладені його холопом. Руська Правда встановлювала відповідальність вільних людей за допомогу, що на­давалася збіглому холопові (ст. 112 П. П.); зобов'язувала власті і приватних осіб сприяти його спійманню (ст. 114 П. П.).

Холопи використовувалися переважно у домашньому госпо­дарстві феодалів, а посаджені на землю перетворювалися у фео­дально залежних селян.

Міське населення. Соціальний склад міського населення Ки­ївської Русі був вельми різноманітним, що є характерною рисою суспільства середніх віків. Міське населення поділялося на дві ос­новні групи: міські низи й міську аристократію.

До міської аристократії належали князі, бояри, вище духовен­ство, купці. Руська Правда з повагою називала «градинів», «куп­чин» та лихварів. Купці, які займалися зовнішньою торгівлею, іме­нувалися «гостями».

Руська Правда надавала пільги купцям, які укладали угоди, на випадок їхньої неспроможності, банкрутства (статті 48, 49, 54 П.П.).

Міські низи (ремісники, дрібні торговці, рядове духовенство) становили найчисленнішу категорію міського населення. Основна частина населення міст Русі була особисто незалежною і мала у власності нерухоме майно — «двори». Власниками «дворів» були князі, бояри, князівські управителі, а також ремісники, купці, представники церкви. Частина ремісників залежала від своїх хазяїв — бояр, купців тощо. Вільні ремісники (ковалі, гончарі, юве­ліри, зброярі, чоботарі та ін.) і дрібні торговці у містах оподаткову­валися і платили натурою або ж відробляли, беручи участь у будів­ництві та ремонті міських укріплень, нагляді за їхнім станом. Русь­ка Правда визначала плату (хлібом, пшоном, солодом, грішми) представникам державної влади, які відали будівництвом міст і мостів, із коштів городян (ст. 43 КП; ст. 96, 97 П.П.). На кошти тих самих городян будувалися церкви, утримувалася церковна па­рафія.

Вільне ремісниче населення не було однорідним за своїм складом. Із загальної маси ремісників виділялися заможні майстри, які мали підмайстрів та учнів.

Соціально-економічна та правова нерівність призводила до загострення класових суперечностей і розвитку класової боротьби.

Державний лад

Давньоруська держава формувалася як ранньофеодальна * монархія. Це була відносно єдина, побудована на принципі сюзеренітету-васалітету держава. її очолював великий київський князь, якому були підпорядковані місцеві пра­вителі — його васали. Сформувалася й система посадни­цтва. Діяльність великого князя спрямовувалася нарадою з верхівки феодалів. Пізніше для розв'язання найважливіших пи­тань скликалися феодальні з'їзди.

Великий київський князь. Функції перших великих князів були порівняно нескладними і полягали передусім в організації дружини та військових ополчень, командуванні ними. Князі піклу­валися про забезпечення кордонів держави, очолювали воєнні по­ходи з метою підкорення нових племен, збирання з них данини. Водночас київські князі прагнули підтримувати нормальні зовніш­ньополітичні стосунки з войовничими кочівниками, Візантійською імперією, країнами Близького Сходу. Це зумовлювалося насампе­ред інтересами збуту товарів, зовнішньої торгівлі.

Київський князь судив переважно своїх васалів, дружинни­ків, своє найближче оточення. Князівська юрисдикція у цей час тільки починала поширюватися на основну масу населення. Князь здійснював судову діяльність на основі норм звичаєвого права. Про широке князівське законодавство у цей період навряд чи можна го­ворити.

Великі київські князі спочатку відали головним чином київсь­кою землею, тобто територією полян. Іншими територіями племен управляли князі племен або князі-намісники.

Наприкінці IX — у першій половині X ст. князівства племен східних слов'ян зберігали певну автономію. Центральна влада тоді ще не спроможна була обмежити прерогативи місцевої знаті, що феодалізувалася. У містах, що були, як правило, центрами племін­них князівств, «сиділи» місцеві «велиції» — князі, які перебували у васальній залежності від Києва. Вони сплачували київському урядові данину і залучалися як союзники для участі у зовнішньопо­літичних акціях Русі. Київська держава являла собою тоді своєрід­ну асоціацію «світлих» і «великих» князів, які були «під рукою» ве­ликого князя київського.

Завойовуючи і приєднуючи до Києва нові землі, великі князі залишали у центрах племен свої збройні загони. У головному місті племені й особливо важливих центрах розташовувався великий за­гін — тисяча дружинників, що поділялася на сотні (тисяцький був начальником загону, а соцькі — командирами невеликих дружин); у містах менших за значенням стояли дружини, якими командува­ли соцькі й десяцькі. Вони «рубали» на приєднаних територіях нові міста, які ставали опорними пунктами, що зміцнювали їхню владу на місцях. Нові міста ставали також і економічними центрами.

Літописець повідомляє, що князь Олег повсюди в землях «по­сади мужи свои». Роздавання міст київським «мужам» в управлін­ня простежується в джерелах з другої половини IX ст., у тому чис­лі в «Повісті временних літ», Посадництво відповідало потребам об'єднавчої політики київського уряду, сприяло інтеграції місцевої і служилої знаті, яка феодалізовувалася. Поступово тисяцькі, соць­кі й десяцькі наділялися адміністративними функціями (підтриман­ня та наведення порядку у місті, придушення опору місцевого насе­лення, допомога збирачам данини), торговельно-поліцейськими функ­ціями, а з розвитком великокнязівської юрисдикції — судово-адміністративними. Так сформувалася найдавніша десяткова система управління, яку великі князі застосовували і в київській землі.

З кінця X ст. відбулися зміни в організації влади великого князя. Дедалі чіткіше виявлявся її феодальний характер: князь був військовим вождем, організатором і командувачем збройних сил. Але обсяг його військово-організаторської діяльності у зв'язку з ускладненням структури війська Київської держави значно зрос­тає: управління великокнязівською дружиною, військами васалів, народним ополченням потребує значних зусиль. Складнішими ста­ють функції князя щодо захисту зовнішніх кордонів. Великі київ­ські князі, починаючи з Володимира, багато уваги приділяли будів­ництву укріплень, організації сторожової служби, встановленню зовнішніх зв'язків. Військово-дипломатична діяльність великого князя мала на меті насамперед досягнення зовнішньої безпеки дер­жави. Великий князь також організовував будівництво шляхів, мо­стів, охорону торговельних шляхів.

Великі князі не тільки «рядили» (управляли), а й багато уваги приділяли розгляду судових справ. Придушення опору пригніче­них, який зростав, і передусім опору феодально залежних селян, завжди було в центрі уваги князя. Так, у 1068 р. київський князь Ізяслав жорстоко придушив народне повстання, спровоковане ан­типатріотичною діяльністю князя та його дружини. У 1113 р. знову повстало київське населення. Народний гнів був спрямований на купців, які втридорога продавали хліб і сіль, а також на лихварів, які вимагали зі своїх боржників непомірні відсотки. До повстання городян приєдналися закупи з селянської околиці. Для його приду­шення бояри та єпископи викликали в Київ князя Володимира Мо-номаха з сильною дружиною, який і «розрядив напругу в суспіль­стві, обмеживши лихварські проценти і пом'якшивши ті статті «Руської правди», де йшлося про борги і стягнення їх».

У XI—XII ст. особливо важливою стає законодавча функція великих князів.

Чіткіше, ніж раніше, виявляється релігійна функція великого князя (особливо після запровадження християнства). Він усіляко сприяв поширенню християнства у давньоруському суспільстві, уточнюючи правове становище церкви, визначаючи джерела мате­ріального забезпечення духовенства. Управляти київським князям допомагали призначені ними посадники, волостелі, тіуни та інші численні представники адміністрації. Посадники призначалися у важливі центри Давньоруської держави. За літописом князь Воло­димир Святославич «избра мужи добры, смисленны и храбры и ра­здал им грады».

У 1096 р. Олег Святославич підкорив собі Муромську і Ростов­ську землі, «посажа посадники своя по городам и дани поча брати».

Посадники на відміну від тисяцьких і соцьких, які були перед­усім командирами дружин, а вже потім виконували адміністративні функції, виступали повноправними представниками великокнязів­ської влади на місцях. Вони судили, збирали данину й різні мита. Засновувалися і спеціальні пункти збирання данини — погости. По­садники водночас керували військовими силами міста, в їхньому віданні була й прилегла сільська територія. Як правило, великі князі призначали посадниками бояр та інших «добрих мужів».

Посадники й волостелі (управителі сільськими волостями) мали найближчих помічників — тіунів, а також помічників зі спе­ціальних справ — мечників, мостників, вирників тощо. Усі ці особи утримувалися за рахунок податків і поборів з населення. Така сис­тема управління називалася «кормлінням». Про «корм» представ­никам князівського апарату свідчить Руська Правда (ст. 42 К.П.; статті 9, 10, 74 П. П.).

Великий князь ухвалював найважливіші рішення, якщо на це була згода його оточення — великих феодалів (бояр), «княжих му­жів», які утворювали феодальну раду при князеві. До її складу входили також представники духовної знаті, інколи — представни­ки верхівки міст («старцы», «старцы городские»), у воєнний час — ке­рівники союзників. Рада при князеві була важливим органом Дав­ньоруської держави. Члени княжої ради називалися «думцями».

Князівська рада у Київській Русі не мала чіткої організацій­ної структури. Однак її діяльність була досить стабільною. Рада об­говорювала переважно питання війни і миру, порядок зайняття столів, питання законодавства. Це не означає, що великий князь не мав права ухвалювати самостійно без ради те чи інше рішення, однак він був заінтересований у тому, щоб рішення, які він вважав найважливішими, підтримувалися впливовими особами держави. Тому князь досить часто звертався до ради.

Місцеві князі. У Київській Русі на місцях спочатку владарю­вали князівські династії племен. Місцеві князі до середини X ст. ча­сто іменувалися також великими. Однак вони, визнаючи силу київ­ського князя, були у нього «в послушании» («сущие под рукою»), виставляли на його поклик війська, передавали йому частину дани­ни, яку збирали з підвладної території. На місцях інколи вони роз­ташовували і військові сили київського князя. За свою «службу» місцеві князі користувалися заступництвом київського князя, зали­шали собі частину данини, яку збирали. Це можна розглядати як васалітет, що виник на основі данини. У разі порушення вірності київському князеві васал втрачав свої володіння, проте здійснити це можна було тільки шляхом війни проти непокірного.

Коли Давньоруська держава об'єднала всі східнослов'янські землі, перед нею постало завдання політичної консолідації. В її до­сягненні значну роль відіграли політичні акції. Зміст їх полягав у тому, що землі й князівства, де владарювали залежні від київських князів династії, передавалися синам київського князя. Початок практиці «садити» своїх синів у великих містах — центрах давньо­руських земель (князівств), що формуються, поклав київський князь Святослав Ігорович. У 970 р. Святослав «сажає» свого сина Олега в «деревех». Володимир «посадив» своїх синів у Новгороді, Полоцьку, Турові, Муромі, Пскові, Смоленську, Іскоростені, Влади-мирі, Тмутаракані. У деяких менш важливих містах правили по­садники, намісники й тисяцькі князя Володимира з найближчого його оточення.

Реформа великого князя Володимира ліквідувала владу міс­цевих князів племен, пов'язаних походженням та інтересами зі своїми землями і далеких від інтересів Києва. Вона скасувала авто­номію земель. Унаслідок реформи усі вищі ступені феодальної ієрархії опинилися в руках одного князівського роду, представники якого у зв'язку з розвитком феодалізму стали власниками землі й перетворились у великих феодалів-землевласників. Вони перебу­вали тепер зі своїм сюзереном — великим князем — у класичних відносинах васалітету-сюзеренітету. Ці відносини регламентували­ся договорами, так званими хрестоцілувальними грамотами. У гра­мотах насамперед передбачалося, що сюзерен наділяє свого васала землею. Крім того, жалування земель супроводжувалося наданням імунітетних прав. За це васал зобов'язаний був передусім нести службу великому київському князеві.

Сюзеренітет у Київській Русі позначався терміном «старій-шинство» і мав велике значення в системі феодальної ієрархії. Ста-рійшинство не тотожне поняттю «єдиновладдя», навпаки, проти­стоїть йому, бо пов'язане з уявленням про першого серед рівних і аж ніяк не про єдиного носія влади. Старійшинство політичне було пов'язане зі старійшинством генеалогічним. Місцеві князі-брати як нащадки великого князя користувалися рівними правами на спад­щину. Ця обставина підтримувала у них ідею єдності і спільної від­повідальності за долю Батьківщини у боротьбі із зовнішніми воро­гами. Проте генеалогічний критерій у визначенні старійшинства де­далі більше відходив на другий план, поступаючись місцем суто політичним міркуванням, що визначалися реальними міжкнязівсь-кими стосунками.

Старійшим ставав не той, хто досягав цього становища за віком, а той, кого таким «нарікли», тобто офіційно назвали інші князі. Актами подібного визнання, очевидно, були договори про ва-салітет-сюзеренітет. Договори були двосторонніми: вони укладали­ся від особи як сюзерена, так і васала. Проте старійшинства досяга­ли не тільки внаслідок добровільного визнання, його завойовували і під час міжусобиць, які у XI—XII ст. стали звичайним явищем і підривали могутність Київської Русі.

Економічна й політична влада окремих феодальних князівств настільки посилилася, що втримувати їх у покорі київському кня­зеві ставало неможливо. Князівські володіння перетворювалися у своєрідні держави у державі. Цьому певною мірою сприяв розвиток великих феодальних землеволодінь, між якими існували слабкі економічні зв'язки, а також формування феодального імунітету внаслідок наділення великих феодалів, передусім місцевих князів, жалуваними та іншими грамотами. Місцеві князі зміцнювали влас­ний апарат, який давав їм можливість тримати у покорі підвладне населення, придушувати опір експлуатованих мас. Місцеві князі очолювали адміністрацію і військо, до них поступово повністю пе­рейшло право судити, яке вони здійснювали у князівському дворі або передоручали своїм тіунам.

З розвитком феодалізму десяткова система управління (з ти­сяцькими, соцькими, десяцькими), що виросла з дружинної орга­нізації, змінюється двірсько-вотчинною системою управління. За цієї системи не існувало різниці між органами державного управ­ління й управління особистими справами князя. Всі нитки управ­ління сходилися у дворі князя (боярина). Кожен, хто входив до кня­зівського двору (боярської вотчини) і відав тут будь-якою ділянкою господарства або був просто близьким прислужником князя, міг з дозволу хазяїна виконувати й державні функції. Двірсько-вотчин­на система управління на відміну від десяткової, яка ще не знала поділу на центральні й місцеві органи, передбачала виокремлення місцевих органів управління. Вони були представлені місцевими князями, а також намісниками та волостелями, які призначалися великим князем. Формувалася система «кормління».

Процес виникнення двірсько-вотчинної системи управління непрямо відображений у Короткій Правді (статті 19—23). Статті ж Поширеної Правди (статті 3, 12) свідчать про подальший її розви­ток. Вони передбачали високий штраф (подвійну віру), який треба було сплачувати за вбивство впливових представників двірсько-вотчинної системи управління- Тут же (статті 12 і 13 Пр. Пр.) вжи­вається уніфікована назва різних князівських слуг, тобто застосо­вується загальний термін — «тіун» (з конкретними уточненнями). Так, огнищанин став називатися тіуном огнищанним, старий ко­нюх— тіуном конюшим, староста сільський і ратайний — тіуном сільським і ратайним. Усі названі, а також інші слуги виконували окремі різноманітні завдання державного характеру.

Для того щоб просунутися по сходинках державної ієрархії, треба було зразково виконувати функції слуги при дворі феодала, бути особисто відданим йому. З ускладненням завдань державного управління роль таких осіб зростала, відбувалися розподіл, уточ­нення виконуваних ними функцій, установлювалася їхня відносна спеціалізація. Найповажнішими посадовими особами були: воєво­да— начальник усіх збройних сил князівства; тіун конюший, який відав питаннями забезпечення князівського війська кіньми; дворе­цький — огнищанин, котрий управляв князівським двором і водно­час виконував важливі державні доручення; стольник, в обов'язки якого входила організація постачання князівського двору продо­вольством, тощо. У підпорядкуванні цих осіб перебували численні управителі — тіуни, старости.

Апарат двірсько-вотчинного адміністративно-господарського управління був типовим феодальним апаратом, оскільки основу йо­го становив специфічний феодальний принцип безпосередньої та невід'ємної належності політичної влади землевласнику. Двірсько-вотчинна система управління існувала на всіх рівнях феодальної земельної ієрархії — і у великокнязівському домені, і володіннях князів, і в боярських вотчинах. Обсяг влади місцевих феодалів при цьому зростав настільки, що не лише місцеві князі, а й навіть бояри у своїх вотчинах одержували широке право суду щодо залежного від вотчинника населення.

Феодальні з'їзди. Послаблення влади великого київського князя і посилення влади великих феодалів-землевласників зумови­ли скликання з'їздів — снемів — вищих органів феодальної влади. На феодальні з'їзди, що скликалися великим князем, збиралися місцеві князі, їхні союзники («брати»), васали («сини») і бояри, інко­ли — церковна знать. На з'їздах розглядали питання нового зако­нодавства, розподіляли лени, вирішували питання війни і миру з іноземними державами, планували заходи щодо охорони торговельних шляхів. Отже, з'їзд являв собою державний орган, який ви­рішував корінні питання, що стосувалися суспільної організації, державного ладу, зовнішньої і внутрішньої політики країни в умо­вах послаблення влади київського князя й посилення впливу місце­вих феодалів. Так, снем 1072 p., який зібрався у Вишгороді, ухва­лив Правду Ярославичів. Тут були присутні три князі Ярослави-чі— Ізяслав, Святослав, Всеволод, їхні дружинники, митрополит, єпископи, ігумени. Снем 1097 р. у Любечі, вирішуючи питання «уст­роения мира», визнав незалежність окремих князів («каждо да дер­жит вотчину свою»). На снемі 1100 р. в Уветичах ішлося про розпо­діл ленів. Питання миру і війни з половцями вирішували на снемі на р. Золотче в 1101 р. і на Долобському снемі в 1103 р.

З'їзди не змогли призупинити посилення феодальної роздроб­леності, бо в основі її лежали соціально-економічні чинники. По­літична влада, будучи за феодалізму атрибутом земельної власнос­ті, в міру зростання і зміцнення приватного землеволодіння перева­жно зосереджувалася в руках місцевих князів і бояр на шкоду владі великого князя, що, зрештою, й прискорило розпад Київської Русі.

Віче. У Давньоруській державі продовжували функціонувати народні збори — віче, які діяли ще до її утворення. Більшість суча­сних дослідників у цьому питанні поділяють точку зору В. Т. Пашу­то, який шляхом детального аналізу літописних відомостей про віче дійшов такого висновку: означаючи нараду взагалі, цей термін вживався стосовно різнорідних явищ. Як один з найархаїчніших ін­ститутів народовладдя віче було «використано власниками землі й поставлено на службу державі у формі своєрідної феодальної де­мократії». Із племінних сходів давніх слов'ян віче перетворилося у збори городян, в яких брали участь вільні жителі міста — купці, ремісники та ін. Але вирішальна роль у них належала міській фео­дальній верхівці.

Віче відігравало певну роль у політичному житті. Рішення про вбивство князя Ігоря, який зловживав збиранням данини, древля­ни, наприклад, прийняли на вічі («сдумавше со князем своим Ма­лом»). Коли у 997 р. Бєлгород оточили печеніги, городяни «створи-ша вече». 970 р. новгородське віче запросило до Новгорода князя Володимира Святославича. Перша згадка у літописі про віче у Ки­єві належить до 1068 p., а остання — 1202 р.

Однією з важливих функцій віча було комплектування народ­них ополчень і вибори ватажків. Віче скликалося під час облоги міста, перед початком воєнних походів, інколи на знак протесту проти політики князя.

Виконавчим органом віча була рада. У зв'язку з тим, що віче збиралося рідко, рада його заміняла. Правила в ній міська знать.

У XIII ст. діяльність віча припиняється. Виняток становили лише віча у деяких містах (Новгород, Псков).