Населення земель Уманщини в добу Київської Русі

Питання про слов'янське населення на територіїУманщини доби виникнення та існування Київської Русі має важливе значення. Розгляд поставленої проблеми вимагає всебічного аналізу широкого кола історичних факторів, а саме - взаємодії гіриродно- географічних і суспільно-політичних умов розвитку людства, станово-класової і державної структур тодішнього суспільства, закономірностей його зовнішньополітичної діяльності і етнічної еволюції.

Чимало важливих аспектів зазначеної теми висвітлено в працях М.І.Артамонова, М.Ф.Котляра, В.Т.Пашуто, В.П.Шушаріна¹ та багатьох інших вчених, присвячених історії слов'янського населення причорноморських степів доби великого переселення народів, умовам життя слов'ян у печенізьких і половецьких степах в період існування Київської Русі, де наводяться матеріали джерелознавчих і археологічних досліджень.

Певний зв'язок слов'янського населення степів з Руссю зумовлює потребу розгляду історії слов'ян-степовиків на фоні процесів, які відбувалися в Київській Русі, а також історії кочових племен Причорномор'я. Ясна річ, умови життя слов'ян на Русі і в степах були різними. Це пов'язано насамперед з впливом на процеси розвитку слов'янства природно-географічного фактора².

Так, увагу землеробського населення Русі завжди привертала степова зона з її родючими чорноземами, багатими рибою та дичиною річками і плавнями, рясними луками. Проте, як відомо, появі тут сталого хліборобського населення перешкоджала слабка ландшафтна захищеність регіону від можливих нападів кочівників.

Тут постійно мешкала величезна кількість кочівницьких об'єднань, котрі час від часу змінювали традиційні райони. В літературі доведено, що скотарі, які мешкали в степах, прагнули перейти до осілого способужиття (процес седентаризації), проте для цього необхідні були певні умови.

Слов'яни з'являються на території Уманщини у перші століття нашої ери. Хоча обставини перебування їх на території краю були складними внаслідок постійних міграцій з сходу орд кочовиків, все ж вони істотно відрізнялися від умов проживання тут слов'янського населення в наступний період. Під час складних міграційних та демографічних процесів IV- VI ст. Уманщина була своєрідною "чашею", куди "зливалися" племена з різних регіонів Євразії. Ці міграції відбувалися досить повільно, оскільки і на Балканах, і в лісовій смузі Східної Європи їм доводилося долати опір місцевого населення. Проте на Уманщині частина слов'ян залишилася, хоча на межі VI - VII ст. внаслідок жорстоких війн з Аварським каганатом антське політичне утворення припинило своє існування³.

В VII - VIII ст. у Південно-Східній Європі виникає нова етноісторична ситуація, зумовлена утворенням в низинах Волги і Північного Кавказу Хозарського каганату. Питання про роль Хозарської держави в історії Східної Європи тривалий час було предметом гострих суперечок, однак після виходу в світ монографій M.І.Артамонова, А.І.Новосельцева, О.В.Гадло, М.Г.Магомедова⁴ є підстави стверджувати, що в період раннього середньовіччя Хозарія значно впливала на розвиток процесів у Східній Європі.

У VIII - IX ст. прикочували хозари на землі Уманщини з Гірикаспія і Приазов'я. Вони не були надто жорстокими, не знищили навіть правлячої верхівки їх попередників. Аль-Масуді, арабський автор 20-50-х pp. X ст., описуючи "поган в країні хозарського царя", згадує, що "деякі племена з них є слов'яни і русини"⁵. Хозарський каганат відібрав у Візантії Тамань, Боспор, Крим, змусив платити данину полян, радимичів, в'ятичів. Але в кінці IX ст. він почав занепадати, спочатку під натиском печенігів, а згодом від Київської Русі. Коли наші далекі предки опинились під владою хозарів, то і їх стали називати хозарами. Тому деякі історики стверджували, що українці - то прямі нащадки хозарів. До них належать Норман Голб і Омел'ян Пріцак, який відстоює думку про те, що поляни є різновидністю хозар, окремою їх гілкою. Його твердження близькі до позиції Ф.Дворника, який вважає, що у возвеличенні Києва визначальну роль відіграли саме хозари⁶.

Полемізуючи з цими авторами, академік П.Толочко стверджує, що "наявність зв'язків Середнього Подніпров'я і Києва з хозарським світом ніколи і ніким не заперечувались, але це зовсім не значить, що можна вільно оголошувати хозар його засновниками... Єдиною "заслугою" хозар було те, що вони змушували східних слов'ян консолідувати сили для боротьби за своє звільнення."⁷

Перебування слов'ян у сфері впливу Хозарського каганату сприяло розвиткові їх торгівлі зі сходом. Арабський автор Ібн- Хордадбєх повідомляв, що під час торговельних операцій слов'яни часто бували навіть у далекому Багдаді⁰.

Під кінець IX ст. з Подніпров'я на землі від Бугу до Дністра переселилося плем'я уличів. Ймовірно, що жили вони й на Уманщині⁹. Цього ж погляду притримувався й М.Ткаченко, який писав у своїй праці про те, що уважно розглядаючи територію слов'янських племен, доводиться признати, що Уманщина могла мати поселення уличів, полян. На його думку під натиском кочовиків уличі змушені були пересунутися з країв нижнього Дністра та Буга на територію середнього та верхнього Бугу та Дністра. На пересування уличів могли вплинути також походи київських князів'⁰.

На пересування племені полян, на думку Н.ГІолонської- Василенко, вказує пояснення "Повісті минулих літ" на походження назви полян від поля, степу, де жили вони раніш, а за літописця жили вже в лісовій смузі¹'.

Баварський географ IX ст. (уривок збережений у рукописі XI ст.) писав, що бужани мали 230 міст, уличі - "народ численний" - мали 318 міст, волиняни - 70'². Передаючи ці цифри, М.Н.Тихомиров додає, що вони надто малі: тиверці, наприклад, мали 149 городищ¹³.

Племена уличів спочатку отримали назву "загадкових", поскільки літописні тексти по різному визначали їх територію. За Лаврентіївським> літописом уличі жили "по Днестру, приседяху к Дунаєви... оли до моря"¹⁴, за Іпатієвським -"поБугуи поДнепруй приседяху к Дунаєви... оли до моря"¹⁵, а Новгородський літопис розповідає про переселення уличів з Дніпра на захід - "й беша седяще Углице по Днепру внизь, й поселее приидоша межи Беге е Днестрь и седоша тамо"¹⁶.

У "Повісті временних літ " читаємо: "а уличі і тиверці сиділи по Бузі і по Дніпру і присидять до Дунаю, і було без ліку їх, сиділи-бо по Бузі і по Дніпру аж до моря, і є города їхні і до сьогодні. Край той греки називають Велика Скуф"¹⁷.

Сміленко А.Т. вважає, що поселення нащадків уличів, що збереглись в Степовому Подніпров'ї до XII ст., створювали сприятливі умови для нового слов'янського розселення на південь, служили опорними пунктами для нових поселенців¹⁸.

З середини IX по середину X ст., у період створення Київської Русі та об'єднання київськими князями літописних союзів племен, які стали уже на той час феодальними князівствами, уличі не раз згадуються на сторінках літописів. їм довелося вести боротьбу з київськими князями, які намагалися їх підкорити, але, скоріше всього, не змогли.

Зустрічаються згадки про боротьбу київського князя Аскольда з болгарами, полочанами, древлянами, печенігами та уличами¹⁹. Олег, - пише літопис, - "обладав" полянами, сіверянами, деревлянами, радимичами, а з уличами та тиверцями вів війну- "имяше рать"²⁰.

Кульмінаційного пункту досягла боротьба уличів з київським князем Ігорем в середині X ст. Боротьба ця образно описана новгородським літописцем: "Игорь же съдяше в Киевь княжа и воюя на Деревяны и наУгличъ,...взложи на ня дань, и вдасть Свъньделду и не вдашяшется единъ град именемъ Пересъченъ и съде около его три лъта, и едва взя."²¹

Подіям X ст. передували поширення впливу полянських племен на лісостепову зону Правобережжя Дніпра, а значить і на Уманщину, що, вірогідно, відбувалося ще в VII-VIII ст.²² Про це свідчить і назва села Полянецьке, яка, на думку дослідників, походить саме від назви племені полян²³.

У першій половині І тис. н. е. у східнослов'янських племен почалося відокремлення ремесла від землеробства і розвиток товарного виробництва, розкладалися первіснообщинні відносини і поряд з родовою общиною з'являється територіальна (сусідська) община. Виділялися залізоплавильне, ковальське, мідноливарне, ювелірне і гончарне виробництво.

Про розвиток металургії у східних слов'ян, що проживали на території Уманщини свідчать знахідки залізодобувного центру VI - VII ст., виявленого поблизу м. Гайворон на Південному Бузі²⁴. Його головною ознакою є винесення виробництва за межу поселення - місця постійного побутування майстра-мєталурга і масштаби залізодобування, які примушують думати про його товарний характер. Зокрема, під час розкопок Гайворонського центру було знайдено 21 сиродутне горно, якщо врахувати те, що одне горно ви гримувало близько 10 плавок, то загальний обсяг виробництва заліза на цьому центрі можна визначити в 700 - 1000 кг металу²⁵. Існування такого комплексу свідчить про зростаючий процес розподілу праці, про наявність робочого колективу, який мав професійні навички, про збільшення обсягів виробництва, що веде до появи торгівлі залізом, як сировиною²⁶.

Про життя слов'янських племен на територіі'Уманщини в ці часи свідчать ряд знахідок на полях села Піківця недалеко від Умані на лівому березі р. Уманки знайдено рештки чималого поселення. Сліди його простежуються на протязі більше одного кілометра. На березі річки знайдено в великій кількості перепалене каміння, черепки ліпного посуду, а ближче до села - багато черепків ліпного посуду з чорнуватої глини. Тут знайдено також залізну косу і черепки посуду зробленого на гончарному крузі, хоч іноді важко сказати, що посуд гончарний. На черепках заглиблений орнамент в вигляді паралельних і хвилястих борозенок типу Луки- Райковецької, отже, кераміка дає підставу датувати поселення VIII ст.²⁷ На протилежному березі р. Уманки, ближче до міста Умані, виявлено також сліди поселення і кераміку часів Київської Русі. Черепки тут з добре вимішаної і випаленої глини, яснішого кольору²⁰.

Кераміка з хвилястим орнаментом знайдена ще в двох селах Тальнівського району: Мошурові і Майданецькому²⁹. В селах Синиця і Звірки виявлено і досліджено слов'янські поселення VII- VIII ст.³⁰

За часів князювання князя Ігоря на південних рубежах Київської держави з'явились печеніги. З часом, як вказує П.Толочко, господарями південноруських степів аж до Посулля і Поросся стали печеніжські орди. Слов'янські поселення, що розташовувалися південніше цих рубежів, перестали існувати³¹.

"Печенізька доба" в історії Уманщини продовжувалася до середини XI ст. На жаль, відомостей про слов'янське населення глибинних регіонів степів цього періоду, чисельність якого, безумовно, скоротилася, майже не збереглося. Зокрема, саме в цей час, як було сказано вище, зникли з політичного обрію племінні княжіння уличів, основна частина яких відійшла на північ і за Дунай. Як писав М.Ткаченко, рано довелося слов'янській людності Уманщини познайомитись з кочовиками. "Грецькому письменникові Костянтинові Багрянородному відомо, що печеніги мають свої кочовища між Дніпром та Дністром та що від них до місць слов'янської колонізації був один день."³²

Історію України звичайно починають з Київської Русі. Утворення в кінці IX ст. цієї держави і справді було важливою подією. Постає питання: чи входили землі Уманщини до складу Київської Русі? Автори "Нарисів історії Уманщини..." вважають, що територія Уманщини входила до складу Київської Русі³³. Г.Бевз, автор "Історії Уманщини" пише, що Уманщина не входила до складу Київської Русі³⁴. "До якої землі могла належати Уманщина за князівських часів?" - ставить запитання відомий дослідник історії нашого краю

М.Ткаченко і висловлює припущення про те, що вона була скоріше пов'язана, принаймні східна частина, з Київською землею. Тому, що межа цієїземлі по Побужжю є досить невизначеною, а на ранніх мапах земель Київської, Подільської та Волинської Уманщина за браком відомостей не вказується, а в пізніші часи пов'язується з Київщиною. Можна припустити, вважає М.Ткаченко, що коли й був зв'язок Уманщини з Київською землею, то він не повинен був бути міцний, він був слабкий, бо віддалення не дозволяло поширювати сюди вплив, про який, наприклад, можна казати на Пороссі та в інших місцях. М.Ткаченко припускає і зв'язок Уманщини з Поділлям та Західною Україною. Для підтвердження він звертається до географічного положення Уманщини, яку перетинають притоки Південного Бугу, що пов'язується на заході та півночі з Поділлям, Галичиною і Волинню, а на сході доходить до Росі та інших річок. Отже, за князівських часів на Уманщині могли бути два впливи - галицький та київський³⁵.

Ми вважаємо, що Уманщина входила до Київської Русі лише частково і входити могла лише північно-східна частина її території. Підтвердженням даної думки є згадані вище невдалі походи проти уличів князів Олега та Ігоря.

Відомо, що за часів князювання Володимира (980-1015рр.) завершився тривалий процес формування території давньоруської держави. Визначилися і закріпилися кордони Київської Русі, які збігалися з кордонами східних слов'ян. Як вказують літописці, на південному сході вони проходили по Росі та Південному Бузі. Володимир своїм головним завданням бачив зміцнення цих рубежів. Він будує могутні земляні вали і рови, що проходили по лівому березі Росі, між нею і Роставицею. За твердженням П.Толочка, пороські земляні вали, ймовірно, складали єдину систему з валами Переяславщини, які доходили до р. Супій³⁶. Саме в цей час частина Уманщини могла входити до Київської Русі.

М. С. Г'рушевський у праці "Нарис історії Київської землі..." говорячи про південні рубежі Київської землі зазначає, що південні кордони цієї землі складали течія Гнилого Тікича і вододіл між Виссю і Тясмином, з одного боку, і Россю з другого, до Дніпра, а потім рубіж йшов Дніпром до півночі, до гирла Корані. Якщо це накласти на сучасну карту, пише М. Грушевський, то в другій половині XII ст., і епоху, яка передувала занепаду, Київська земля займала приблизно: "Киевскую губернию, за исключением уездов Уманского, Чигиринского и южных частей Липовецкого, Звенигородского и Таращанского..."³⁷. Отже, як бачимо, в цей період територія Уманщини до складу Київської Русі не входила.

Через Уманщину проходили "змійові вали", що збереглися з давньоруських часів³⁸. Вони оточували Київ з півдня, сходу і заходу й простяглися приблизно на тисячу кілометрів, проходячи територію Уманщини із Звенигородщини через с. Пальчик і с. Пісчане на захід повз с. Нерубайка, Копенковата і далі тягнуться на Поділля.

В експозиції Уманського краєзнавчого музею представлені вироби давньоруських ремісників: залізна сокира, коса, серп, зразки кераміки, наконечники списів, стріл, залізна кольчуга. Цікавим експонатом є залізна булава, знайдена біля с. Легедзино.

У писемних же джерелах доби Київської Русі Уманщина практично не згадується. Лише єдину побіжну згадку містить Київський літопис під 1165 р., де розповідається про велику повінь на Дністрі та загибель більше трьохсот людей, які прийшли із-за Удича" бысть поводь велика в Галичи... и потопи человек боле 300, иже бяху пошли с солью из Удеча..."³⁹, тобто згадується ріка Удич, що протікає у західній частині Уманщини. До речі, в селі Пог орілому, що знаходиться на невеличкій притоці р. Удич, в 1952 р. знайдено скарб із 450 срібних римських монет від 69 р. до 211 р. н. є.⁴⁰

З кінця XI ст. на півдні Уманщини і в степах кочували половці (кумани), там знаходилася Куманія. Руські літописці називали її Землею Половецькою, Страною Куманською, саме до її складу впродовж двох віків входила Уманщина.

Куманів на Русі частіше називали половцями, а східні автори кипчакам^. Однак більш обізнані спеціалісти розрізняють їх: кипчаками називають тих, які кочували за Доном, кумани кочували здебільшого в степах України. Розрізняли Білу (західну) і Чорну (східну) Куманії. Уманщина входила до Білої Куманії⁴¹.

Біля середини XII ст. Половецька земля являла собою конкретну географічну область з визначеними кордонами, їх добре знали на Русі. Літописець під 1152 р. пише: "Вся Половецкая земля, что же их межи Волгою й Днепром". Вивчення історичної географії Половецької землі здійснюване в наші часи, дозволяє дещо уточнити її літописну локалізацію. Північні кордони "Поля Половецького" проходили на Лівобережжі - в межиріччі Ворскли і Орелі, на Правобережжі - в межиріччі Росі і Тясмина, західні - по лінії Інгульця. На півдні воно включало північнокавказькі, приазовські і кримські степи⁴².

Кумани-кочівники до південних лісостепів прикочовували звичайно влітку, коли на півдні трави вигоряли. В інші пори року вони випасали свої табуни і отари в Придунайських степах. А селяни, які осіло жили в лісостепах, нащадки уличів та інших україномовних племен, були під їх владою. В ті часи на Уманщині було набагато більше лісів, ніжтепер, а на великі поляни, обмежені лісами, кочівники не заходили. Там здебільшого і господарювали селяни. Не виключено, що окремі ватаги набігали на сільські оселі, грабували їх мешканців. Але траплялося таке, здається, не часто, селянам тоді жилося порівняно непогано, київський біскуп Й.Верещинський понад 400 років тому писав, що до приходу татар в тих селян було "исключительно чрезмерное изобилие хлеба, в котором они плавали точно как-будто в сале"⁴³. Є немало й інших підстав стверджувати, що в Куманіїжило багато осілих селян.

Кочовики могли допустити існування цих поселень лише при умові, що вони не тільки не погрожували їм, а навпаки, входили в сферу їх впливу і навіть приносили кочовикам вигоду. Насамперед - продукти землеробства, які так були потрібні кочовикам. На думку С.А.Плетневої, половецькі хани отримували від торгівлі значні прибутки і навіть у випадку війни не перешкоджали проїзду через їх територію купців⁴⁴.

Таким чином, взаємовідносини осілого населення Уманщини з кочовиками були в основному мирними і засновувались на взаємних економічних інтересах.

Історія куманів після заселення ними східноєвропейських степів поділена дослідниками на чотири періоди. Перший - середина Х1- початокХІІ от., другий - 20-60-ті рр. XII ст., третій - друга половина XII ст., четвертий - кінець XII - перші десятиліття XIII ст. Кожен із цих періодів має своїособливості як в галузі внутрішнього розвитку куманів, так і в галузі їх взаємовідносин з руськими та іншими сусідами.

В цілому перший період характеризується незвичайною агресивністю половців. Вони направлялись до кордонів багатих землеробських країн, вторгались в їх межі, грабували місцеве населення. Жадоба наживи штовхала окремих представників половецької верхівки до участі в війнах руських князів один з одним або ж із західними сусідами. За цю допомогу вони отримували подвійну ціну: багаті подарунки від союзників і контрибуцію із переможених. В цей період своєї історії кумани (половці) знаходились на початковій табірній стадії кочування, яка характеризувалась постійним пересуванням їх орд по степах. Ця обставина затруднювала організацію серйозних військових експедицій руських дружин проти них.

ПочатокXII ст. ознаменувався значними змінами вжитті куманів. До цього часу ввесь степовий простір був поділений між окремими ордами, і кожна з них кочувала в межах певної території. Тепер половці, ставши безпосередніми сусідами Русі, не могли безнаказано вторгатись в її межі. їх чекали удари у відповідь. На протязі перших двох десятиріч об'єднані сили південноруських князівств нанесли половцям декілька серйозних поразок. В 1103 році вони були розбиті в районі річки Молочної, яка впадає в Азовське море, в 1109, 1111 і 1116 рр. також були розгромлені і донецькі половці.

Другий період половецькоїісторіїспівпав за часом з початковим етапом феодальної роздробленості на Русі, яка ознаменувалась загостренням міжкнязівських відносин, міжусобними війнами, суперництвом претендентів на великокнязівський престол. В цих умовах боротьба з куманами відійшла на другий план. Окремі походи малочисельних руських дружин в степи не могли досягти відчутних перемог. Князі, особливо представники чернігівських Ольговичів, більше думали про те, як використати куманів у боротьбі за Київ, чим про безпеку кордонів. Встановлення союзницьких відносин з куманами, залучення їх до участі у вирішенні внугрішніх проблем Русі сприяло порівняно швидкому відродженню могутності кочівників.

В цей час вони переживають найвищий етап свого розвитку. Завершився перехід до другого етапу кочування, який характеризується появою стійких кордонів кожної орди і наявністю постійних зимівників. Замість великих, але нестійких об'єднань, з'являються невеликі орди, які складались як із кровноспоріднених, так і некровноспоріднених сімей і родів. В кумансы^ому суспільстві військово-демократичні відносини змінювались

ранньофеодальними.

Третій період половецької історії характеризується, з одного боку, посиленням тиску кочівників на південноруські кордони, з другого - консолідацією руських сил для відповідних антиполовецьких походів. Найчастіше руські дружини направлялись в район Подніпров'я, де господарювали подніпровські і лукоморські половецькі орди, які загрожували безпеці дніпровського (грецького) торгового шляху. Літопис говорить про такі походи під 1167, 1168, 1169 та іншими роками. Руські князі ходили і в глибинні райони половецьких володінь. В 1184 р. полки князів Рюрика Ростиславовича і Святослава Всеволодовича завдали поразки половцям в гирлі Орелі. В полон була захоплена майже вся половецька верхівка: Кобяк Кареневич із синами, ізай Билюкович, Товпий, Осолук та інші.

На відміну від подніпровських куманів, які не являли в другій половині XII ст. значної загрози для Русі, донські половці, на чолі з енергійним ханом Кончаком, постійно вторгались в руські землі, грабували населення.

Четвертий період половецької історії характеризується деяким покращенням русько-половецьких відносин. Літописи відмічають для цього часу переважно участь половців в князівських усобницях, головним театром яких стали Галицьке і Волинське князівства. Зрозуміло, це не означає, що половці взагалі відмовились від нападів. Навіть і після їх поразки в двох битвах з монголо-татарами (в 1222 і 1223 рр.) половці здійснювали набіги на руські землі. В 1234 р. вони вторглися в Поросся і околиці Києва. Це була їх остання акція. Владі половців в південноруських степах прийшов кінець.

Джерела свідчать, що в 30-х - на початку 40-х рр. половці вели боротьбу з монголо-татарами, але були переможені. Кумани- половці, які займали велетенські простори південноруських степів, за 200 років своєї історії пройшли шлях від табірних кочувань до створення кочівницького державного об'єднання.

Стосунки між Руссю і Куманією були різні в різні часи. Нерідко люди цих країн мирно співіснували, навіть родичались. Але літописці найчастіше писали про військові походи, при цьому половців змальовували як дуже жорстоких і підступних напасників. А деякі факти говорять про інше. Один Володимир Мономах, який вважався особливо миролюбивим і співчутливим, хвалився: "А самих князів бог живими мені в руки дав таких: Коктуся з сином, Аклада Бурчєвича, Таревського князя Азгулуя та інших витязів молодих п'ятнадцять, - і цих, живих привівши і порубавши, повкидав я в ту річку Сальницю. По черзі перебито в той час зо двісті ліпших мужів"⁴⁵. А скільки половців знищив Володимир в інших місцях! А скільки знищили їх інші русичі! І це за умови, коли половці-кумани не знищили жодного руського князя. Навіть коли вони полонили князя Ігоря ("Слово о полку Ігоревім"), то не вбили його і не карали, а тримали в досить непоганих умовах і так, що він порівняно легко неушкодженим повернувся додому. Російські історики узагальнивши багато подібних фактів, прийшли до висновків, що кумани нападали на Русь здебільшого "по вине русских князей, весьма склонным к политическим интригам и авантюрам"⁴⁶ і що Русь намагалась побільше знищити половців: "Очевидно, що винищення половців було тотальним: воїнів нещадно убивали, а сімуї гонили до Русі в полон, де вони вливалися в склад князівських і боярських слуг, а іноді і дружинників"⁴⁷.

М.Карамзін, наводячи приклади справді віроломних і підступних знищень половців, зауважив: "русичі думали, що знищуючи їх, вони творили богоугодну справу"⁴⁸. Отож, не слід думати, що половці- кумани порівняно з русичами були войовничими і жорстокими.

Щоб протистояти навалі монголів, Київське, Переяславське і Галицько-Волинське князівства виставляли разом 100 тис. воїнів, а одна Куманія - 50 тисяч. Тому, здається, вона навіть в останні роки свого існування була не слабшою від кожного з названих руських князівств. То ж замовчувати її існування не слід, особливо, розглядаючи історію Уманщини.

Є багато й інших доказів того, що кумани були досить розвинутими. Не випадково російські історики прийшли до такого висновку: "Представлятьсебе половцев в виде некоей... темной азиатской силы тяжелой тучей висевшей над представительницей европейской цивилизации - Киевской Русью, у нас не будет ни малейшего основания"⁴⁹. І навіть стверджують, що " кочевники были представителями более сильной культуры, более устойчивого образа жизни"⁵⁰.

Хочеться ще раз наголосити на тому, що за куманів на землях Уманщини жили і селяни, які займались своїми традиційними справами і розмовляли давньою українською мовою, їх було навіть більше, ніж куманів чи чорних клобуків, тому що з часом, поступово осідавши поруч з ними, колишні тюркомовні кочівники ставали україномовними. Вони - також наші далекі предки.

Поява половців у причорноморських степах на багато десятиліть загострила ситуацію у південноруському регіоні, проте поступово, особливо з початку ХІІ ст., в стосунках Русі з степовим світом створилися умови для співіснування і взаємодії. Цьому значно сприяли заходи південньоруських князів, спрямовані на зміцнення прикордонної обброни, причому, крім широкомасштабних воєнних акцій у степах, побудови нових укріплень, важливе значення мало створення своєрідної буферної зони на кордоні. В цей час значно збільшилося населення зони "Змійових валів" як за рахунок мігрантів з півночі, так і запрошення сюди рештків тюркських племен - берендеїв, турпеі'в, коуїв, печенігів, торків, котрі створили політичне об'єднання "Чорноклобуцький союз". Це об'єднання підтримувало з населенням Русі економічні, політичні та культурні зв'язки. Зокрема, значних розмірів набула серед "чорних клобуків" місіонерська діяльність православної церкви⁵¹.

Вони з'явилися тоді, коли печенігів перемогли половці (кумани). Частина їх відкочувала до Дунаю, частина підкорилась переможцям, а частина разом з торками, берендеями, ковуями, турпеями та іншими прийшлими кочівниками осіли південніше від

Русі утворивши об'єднання чорних клобуків. Були чорні клобуки і на півночі Уманщини. Літописець відмітив: "Изяслав... поиде от Звенигорода к Туманю й ту придоша к нему Чорний Клобуци жени свои и дети свои... затворивше на Поросьи", або: "псиде на Гольско до Кунилю в Черные Клобуки и ту приехаша к нему вси Чернии Клобуки с радостию великою всеми своими полки"". Куниль - це річечка Конела, мабуть і кочове місто Тумань було десь недалеко. Де речі, тумами в давнину називали людей змішаної крові, у яких хтось із батьків був українцем, а хтось - із прийшлих кочівників.

Порядз цими племенами, затвердженням літописця, на землях Уманщини продовжувала жити досить значна кількість місцевого населення, переважно в містах. Вони мирно співіснували⁵³.

Як вказують дослідники, чорні клобуки зберігали кочовий спосіб життя, язичницьку віру. Вони кочували по багатих пасовищах Поросся. Разом з тим, у XII ст. брали активну участь у справах Київської держави, заявляючи про свою відданість київським князям. Однак вони були самостійним об'єднанням, переслідуючи на всіх поворотах історії власний інтерес.

За М.Грушевським, чорні клобуки були поселені київськими князями на частині Подніпров'я, його порубіжжі, з метою оборони від половців, і цієї мети було досягнуто. У XII ст. половці рідко проникали далі Поросся, в'язнучи у боях з чорними клобуками. Крім того, чорні клобуки надавали київським князям дешеве і чисельне військо, особливо для боротьби з половцями, а також і з іншими ворогами держави⁵⁴.

Однак, ці позитивні сторони впливу чорних клобуків на населення супроводжувалися і негативними факторами. Особливо це проявлялося, коли у них з'являлася своя власна політика в час масових агресій кочівників, які намагалися будь-що заключити з чорними клобуками союз. Тоді київським князям доводилося вирішувати складні питання нейтралізації своїх союзників.

На союз з чорними клобуками розраховували і місцеві князі в часи міжусобних війн. У 1203 році Роман Мстиславович, князь Галицький, використавши чорних клобуків, які допомогли йому, практично без особливого опору завоював Середнє Подніпров'я, оволодів Києвом. Однак у 1204 році Ольговичі та Рюрик, нанявши половців, повернули Київ та його південні околиці. Хоча це було страшне за своїми результатами повернення. Київ був пограбований варварами вщент, жителі частково винищені, частково забрані в половецький полон. Чорні клобуки при цьому займали нейтральну позицію. Ці подіїдетально описує М. Карамзін, посилаючись на літописні джерела⁵⁵.

По-друге, як вказує М.Грушевський, чорні клобуки негативно впливали на своїх сусідів - слов'ян "своєю степовою дикістю і грубістю"⁵⁶. Хоча цілком ймовірний і зворотний процес, коли місцеве населення впливало на чорних клобуків.

Відносно організації і управління чорних клобуків ми маємо зовсім мало даних. Вони, на думку М. Грушевського, очевидно, зберігали родовий лад, ділились на коліна, на чолі яких знаходились князі чи хани: їх іменами називались коліна. Виділялася аристократія у вигляді "лепших мужей" - невідомо, була це аристократія родова чи значення набувалось багатством і заслугами, як видно, ці "ліпші мужі" мали значний вплив серед населення і тому користувались увагою з боку руських князів. Існувало дещо на зразок віча цих "ліпших мужів", які загальною радою приймали різні рішення:" сдумаша лепшие мужи в Черных Клобуцех, и почаша просити у Рюрика сына Ростислава на Половцы"⁵⁷.

Окремо стоїть питання про те, чи мали чорні клобуки свої міста тут, на Уманщині? Як свідчить літопис, такими були міста Чюрняїв та Куниля.

Про місто Кунилю читаємо в літописі від 1150 р.: " А Ізяслав рушив на (городи) Гольськота Кунилю в Чорні клобуки"⁵⁸. Окремі дослідники відводять цьому місту поселення на правому березі Гірського Тікича, можливо поблизу нинішнього села Конела Жашківського району Черкаської області⁵⁹.

У 1190 р. літописцем описуються події пов'язані з містом Чюрняїв⁶⁰. Припускають, що Чюрняїв належав чорноклобуцькому хану, і знаходився, можливо поблизу нинішнього села Чорна Кам'янка Маньківського району Черкаської області. "Горки збудували місто Торчськ, яке у 1093 р. уславилось обороною від половців⁶'.

Однак, на думку деяких істориків, це не були міста, як політичні та господарські центри чорних клобуків, а тимчасові резиденції їх правителів. Коли б це було не так, то залишився б значний шар археологічних знахідок, більш детальний опис в тих же літописних джерелах⁶².

Увагу істориків давно привертає питання про бродників. Нині немає сумнівів у тому, що цей термін охоплював слов'янське населення степів⁶³. На думку більшості дослідників, бродники являли собою різноетнічну масу, яка проживала в землях, що були непідвладні Київській Русі. До їх складу входили русичі, половці, нащадки алано-болгар⁶⁴. Цим ознакам відповідає і населення Уманщини. Тому ми вважаємо, що територія Уманщини входила і в ареал проживання бродників. Дану думку також підтверджують такі факти: у 1227та 1231 рр. папа Григорій IX доручив католицьким місіонерам проводити місіонерську діяльність "у землях половців і бродників"(in Cumania et Brodnia terra) "в областях половців і бродників" (in Cumanorum et Brodnicorum provinciis)⁶⁵.

Отже, в часи Київської Русі значну роль у формуванні місцевого населення відіграли міграційні процеси. Взаємостосунки з сусідніми землями та народами, боротьба за виживання привели до формування особливого способу життя місцевого населеня, який грунтувався на широкому застосуванні озброєної боротьби і праці на вільних, незайнятих землях, створення структур самоуправління цією територією.

Населення Уманщини виступило важливим фортпостом у захисті Київської Русі від агресивних південних сусідів.