Вплив християнства на культуру Київської Русі

Вплив християнства на культуру Київської Русі

Розвивалася в Київській Русі освіта. Літопис свідчить, що Володимир Святославич відкрив у Києві школу, де навчалися князівські і боярські діти. Ярослав Мудрий відкрив у Новгороді школу для дітей старост і священиків. Основу освіти становили богослов’я, філософія, риторика, граматика. Вивчали в Київській Русі й іноземні мови. Кількома мовами володіли Ярослав Мудрий, Всеволод Ярославич, Святослав Ярославич, Володимир Мономах та ін. Були відомі на Русі й твори античних філософів – Геродота, Сократа, Платона, Піфагора, Аристотеля, Аврелія. Християнство внесло позитивні зміни у світогляд людей. Якщо в основі політеїстичних релігійних вірувань стародавніх слов'ян містився страх перед стихійними силами природи, ворожими і панівними, то християнство плекало надію на порятунок, почуття захоплення навколишнім світом. У процесі поширення й утвердження християнство на Русі поступово втрачало візантійську форму, вбираючи в себе елементи місцевих слов'янських звичаїв, ритуалів, естетичних запитів східних слов'ян. Візантійські церковні канони поступово пристосувалися до особливостей давньоруського етносу. Водночас зазначимо, що у боротьбі з "поганством" християни знищили безцінні пам'ятки стародавнього язичницького світу, зокрема шедеври дерев'яної скульптури, забороняли старовинні танці, скомороші дійства. Коли християнство стало державною релігією Київської Русі, виникла потреба ознайомити віруючих з Біблією, житіями святих, проповідями, а також з історією християнства та його світоглядом. Першим кроком на шляху створення давньоруської літератури було перенесення з Візантії та Болгарії культової літератури. Найвидатнішим історичним твором Київської Русі й найвидат-нішим вітчизняним літописом серед збережених часом є "Повість временних літ", написана ченцем Києво-Печерського монастиря Нестором 1113 р.

Шкільна освіта в Київській Русі

Перше офіційне свідчення про появу шкіл на Русі датується 988 р. і пов’язане воно з хрещенням Русі. У "Повісті временних літ" вказується, що князь Володимир відкрив у Києві при Десятинній церкві школу "книжного вчення".Хрещення Русі і розповсюдження грамотності через шкільне навчання були ланками однієї політики князя Володимира, який бажав укріплення держави, і тому прагнув підготувати грамотних людей, передусім, для державного апарату, які б могли уміло вести внутрішню і зовнішню політику. Головне завдання монастирських шкіл полягало в суворому аскетичному вихованні, зміст якого зводився до формування в ченців покори, терпіння, відмови від радощів земного життя.

З ХII ст. за ініціативою князя Ярослава Осмомисла (1153-1187 рр.) в Галицько-Волинському князівстві запроваджуються перші відкриті монастирські школи для населення.Школи грамоти існували переважно в містах (в село грамота не проникала). Тут вчились діти бояр, посадників, купців, лихварів, заможних ремісників. Утримувались такі школи на кошти батьків, тому для бідного населення були недоступні.Вивчали читання, письмо, лічбу і хоровий спів. Під час занять учитель працював з кожним учнем окремо або з невеликою групою учнів (8-10 чол.).

Розвиток літописання і літератури в Київській Русі

Літописи Київської Русі є одним з найпримітніших історико-культурних явищ середньовіччя. На відміну від хронік більшості країн Європи, написаних латиною, вони викладені рідною мовою, якщо й не цілком ідентичною розмовній народній, то дуже близькою до неї. Саме цим і зумовлена надзвичайна популярність літописного жанру на Русі. Літописи – історичні твори в Київській Русі і пізніше в Україні, Росії, Білорусії, в яких розповідь велася за роками. В літописах розповідь про події кожного року починалися словами: «в літо»; звідси назва «літопис». "Повчання Мономаха". Володимир Мономах не лише здійснював редакторський нагляд над київським літописанням другого десятиріччя XII ст., а й сам пробував сили у цьому жанрі. Йому належить унікальний літописний твір, виконаний у формі літопису-автобіографії, який увійшов в літературу під назвою "Повчання Мономаха своїм дітям" і хронологічно охоплює період від 1066 до 1117 рр. За змістом твір Мономаха поділяється на дві частини: власне повчання і книгу шляхів Мономаха — короткий літопис його князівських походів і перемог.

Архітектура Київської Русі

Архітектура посідає у художній культурі особливе місце як основа синтезу всіх інших видів мистецтва, зокрема живопису, скульптури, декоративно-прикладної творчості. Архітектура — передусім мистецтво створення (проектування і будівництва) будівель споруд та їх комплексів. Це явище матеріальної культури і водночас один із провідних видів пластичного мистецтва, що грунтується на єдності принципів краси і корисності Як вид мистецтва, вона формує просторове середовище для життя і діяльності людини, виражає суспільні ідеї у художньо-естетичних образах. Суспільна цінність архітектури зумовлюється функціональним характером споруд, їх естетичною визначеністю. За призначенням архітектура поділяється на основні типи: житлову, суспільно-гро-мадську. «Переступивши поріг Софії, ви одразу потрапляєте в атмосферу її грандіозності і блиску. Величні розміри внутрішнього простору, строгі пропорції, розкішні мо-заїки і фрески підкорюють вас своєю досконалістю, перш ніж ви встигнете роздивитись усі деталі і зрозуміти все те, що хотіли сказати творці цього найбільшого витвору архітектури і живо-пису». Видатна пам'ятка світового зодчества Софія Київська давно вже стала об'єктом дослідження істориків, археологів, мистец-твознавців, істориків архітектури, епіграфістів. Кожне нове видання про цю пам'ятку зацікавлює не тільки спеціалістів, але й широку громадськість. Під час розкопок в храмі, реставрації фресок, розшифровки написів, вивчення композиції зображень дослідники відкривають багато таємниць.

Давньоруський живопис.

З культовою архітектурою Київської Русі пов'язані такі види мистецтва, як живопис, художнямозаїка, майоліка. Першими художниками на Русі були греки та місцеві "книжники" - майстри мініатюри, далі - творці фресок та мозаїк. Жанри, що їх розвивали майстри, - це біблійні, алегоричні образи, портрет, побутові сцени з князівського життя. Ще до запровадження християнства на Русі існувала певна традиція живопису, а з християнізацією вона розвивається і стає важливим елементом культури середньовічної держави. Невід'ємною частиною споруд київської держави Х-ХІІІ ст. були розкішні прикраси, зокрема в церквах. Візантійська церква, а за нею і українська прагнули викликати у віруючих сильні емоції, переживання. І тому зовнішня архітектура і внутрішня декоративність, прикраси і увесь молитовно-літургійний обряд мали служити цій меті. Ідеологія візантійського православ'я була втілена найяскравіше у храмовому розписі в його двох найголовніших формах:іконописанні та стінописів. Ікони писались на липових і соснових дошках. Дошки покривались левкасом, тонким шаром гіпсу, на який наносились контури малюнка. Фарби, розтерті на яєчному жовтку, були особливо яскраві і стійкі. Головна мета ікони — виховання внутрішньо просвітленої людини. Ікона стає книгою для народу. Внутрішній стан передається через очі, вуста, порухи рук. Спочатку ікони завозили з Візантії і Болгарії. Та вже з другої половини XI ст. при давньоруських монастирях починають плідно працювати й власні іконописні майстерні. І хоча в ті часи живописці не підписували своїх робіт, а лишали тільки знаки приналежності ікони тій чи іншій майстерні, до нас дійшли імена руських іконописців Григорія та Алімпія, що жили на межі ХІ-ХІІ ст. при Києво-Печерській лаврі - одному з найбільших центрів тогочасного іконопису. З Печерською школою іконопису пов’язують ікони «Велика Панагія» («Ярославська Оранта»), «Дмитрій Солунський», «Свенська Богоматір», «Ангел Злати власи. Живописні зображення в храмах були своєрідною Біблією для тих, хто не знав грамоти. Візантійський живопис поширився у Київській Русі в X ст. у формі монументальних стінних розписів (фресок) і мозаїк. Мистецтво масштабних мозаїчних композицій, як і саме слово "мозаїка" також прийшли з Візантії. Мозаїка несе в собі ідею гармонійної єдності безлічі різноманітних одиничних компонентів, їх стрункої організації в цілісну картину, де кожен камінчик взаємодіє із сусідніми і взаємодоповнює їх, не втрачаючи своїх одиничних властивостей -кольору і блиску. Найбільш вживаними кольорами були золотий, зелений, коричневий, синій, жовтий, червоний, пурпуровий, срібний та ін. Кубики втискувалися під різними кутами, завдяки чому зображення переливалося у світлі сонця і лампад. До X ст. у візантійському мистецтві склалися певні правила і порядок викладання мозаїк, але на Русі вони мали свою специфіку. І сьогодні, як і багато віків тому, милують око справжні шедеври мистецтва: образи "Пантократора", "Оранти", "Деісуса", "Благовіщення" Київської Софії та інших соборів.Проте основним видом давньоруського образотворчого мистецтва був фресковий живопис. Специфіка його полягає в тому, що він робиться на вологому тиньку, а завершується і підправляється згодом. Художній ефект від фрескового живопису надзвичайний, тому не дивно, що у XII ст. він витіснив мозаїку. У Київській Русі впродовж X-XI ст. поширювалася техніка живопису візантійських художніх шкіл. Однак, місцеві майстри вносили нове, і з кожним десятиліттям давньоруський фресковий живопис набуває самобутніших національних рис. Кольорова гама фресок здебільшого стримана. Домінують оливкові, рожеві, блакитні, зелені та коричневі тони. Майстри фрескових розписів працювали не лише над релігійними сюжетами. Світськими за характером були фрески, що прикрашали стіни княжих палат, а в церквах з'являлися розписи, побутові за тематикою, наприклад, сцени полювання та княжого життя в галереях Київської Софії. Серед інших малюнків тут можна було зустріти й зображення виступу скоморохів, і це не дивно. Храм на той час був не лише місцем молитви, сюди приходили, як у клуб, проводити години дозвілля.

Українців

Друга половина XVII - XVIIІ ст. – це період існування української козацької держави (Гетьманщини), що була створена Б.Хмельницьким в ході Визвольної війни середини XVII ст. Проте формування української державності відбувалося у край складних умовах. Настала доба, яка отримала назву «Руїна» (1663-1687 рр.). Україна розпадається на Правобережну і Лівобережну на чолі зі своїми гетьманами, що ворогували між собою. Згодом Правобережжя зазнало турецької агресії, після чого опинилося знову під поляками. Лівобережжя, або, як тоді її називали, Гетьманщина разом із Запорізькою січчю та Києвом переходить під протекторат

московських правителів, поступово втрачає ознаки своєї автономії: у1764 р. ліквідується гетьманство, у 1775 р. знищується оплот вольності українського народу – Запорозька січ, у 1796 р. Замість полкового територіального устрою створюються губернії й Лівобережна Україна стає складовою частиною Російської держави. Однак попри всі негаразди, що були зумовлені зазначеними процесами, умови культурного розвитку Лівобережної України були

кращими, ніж за часів польської влади і яка збереглася на Правобережжі. Тут припинилися утиски православної церкви, покатоличення українців, відбувалося взаємозбагачення двох

православних культур – української й російської. Протягом тривалого часу на Лівобережжі діяли інститути української гетьманської адміністрації, політика якої була спрямована на підтримку культури. Нова еліта, якою стала козацька старшина, прагнула отримати освіту й

залучитися до культурних цінностей. Вихідцями з Правобережної України залюднювалася Слобожанщина, внаслідок чого з’являється ще один ареал культурної творчості українців.

Боротьба українського народу проти феодального і національного гніту сприяла поширенню гуманізму і просвітництва. У горнилі цієї боротьби міцніла національна самосвідомість

українського народу. Вона підняла до активного суспільнополітичного життя широкі кола міщан-ремісників, представників 5духовенства, козацько-селянські маси, у багатьох людей з різних верств населення виник дух непокори, прагнення до волі, незалежності, що відбилося у його духовній культурі. У історичній пам’яті людей викарбувалися імена їх ватажків, духовних лідерів, які стали втіленням кращих рис народу. Українці відчули інтерес до

власної історії, до своїх традицій, до національної культури, національних духовних цінностей.

Козацько-селянська визвольна війна (1648-1657 рр.) проти шляхетської Польщі викликала у тодішньої духовної еліти глибше осмислити історичне минуле своєї країни, зберегти для прийдешніх поколінь пам’ять про своїх великих предків.

Козацьке літописання.

Літо́пис — історико-літературний твір у Київській Русі, пізніше в Україні, Росії та Білорусі, в якому оповідь велася за роками. Назва походить від структури літопису, де статті починались зі слів «в літо». Літописи — визначне явище духовного, суспільно-політичного і літературного життя народу. У них розповідається про походження східних слов'ян, зародження у них державної влади, про політичні, економічні та культурні взаємини їх між собою та з іншими народами тощо.

Особливе значення серед літописів 2-ї пол. XVII — поч. XVIII ст. мають історичні твори, присвячені козацьким війнам. Звідси їх умовна назва — «козацькі», «козацько-старшинські» літописи, хоч від літописів у традиційному розумінні вони значно відрізняються. До нас дійшли три найвидатніші козацькі літописи — Самовидця (про події 1648 — 1702, вірогідний автор — Роман Ракушка-Романовський), Григорія Граб'янки (1710, про події від виникнення козацтва до 1709) та Самійла Величка (1720, про події в Україні 1648 — 1700).

В усіх цих літописах не лише докладно розповідається про Визвольну війну українського народу 1648-54, а й подається економічна, політична і культурна характеристика країни, подаються факти з історії Росії, Польщі, Угорщини, Швеції, Молдови, Туреччини та ін. Джерелами козацьких літописів були давні українські літописи, власні спостереження, спогади сучасників, документальні матеріали (урядові офіційні і приватні листи, акти, грамоти, універсали), твори чужоземних істориків, народні легенди, перекази тощо.

Літописи — цінне джерело для дослідження вітчизняної історії з давніх часів до XVIII ст. включно. Вони є важливими пам'ятками літератури. Велике значення літописи мають для вивчення історії української літературної мови. Мова більшості літописів книжна, близька до народнорозмовної.

Вплив християнства на культуру Київської Русі

Розвивалася в Київській Русі освіта. Літопис свідчить, що Володимир Святославич відкрив у Києві школу, де навчалися князівські і боярські діти. Ярослав Мудрий відкрив у Новгороді школу для дітей старост і священиків. Основу освіти становили богослов’я, філософія, риторика, граматика. Вивчали в Київській Русі й іноземні мови. Кількома мовами володіли Ярослав Мудрий, Всеволод Ярославич, Святослав Ярославич, Володимир Мономах та ін. Були відомі на Русі й твори античних філософів – Геродота, Сократа, Платона, Піфагора, Аристотеля, Аврелія. Християнство внесло позитивні зміни у світогляд людей. Якщо в основі політеїстичних релігійних вірувань стародавніх слов'ян містився страх перед стихійними силами природи, ворожими і панівними, то християнство плекало надію на порятунок, почуття захоплення навколишнім світом. У процесі поширення й утвердження християнство на Русі поступово втрачало візантійську форму, вбираючи в себе елементи місцевих слов'янських звичаїв, ритуалів, естетичних запитів східних слов'ян. Візантійські церковні канони поступово пристосувалися до особливостей давньоруського етносу. Водночас зазначимо, що у боротьбі з "поганством" християни знищили безцінні пам'ятки стародавнього язичницького світу, зокрема шедеври дерев'яної скульптури, забороняли старовинні танці, скомороші дійства. Коли християнство стало державною релігією Київської Русі, виникла потреба ознайомити віруючих з Біблією, житіями святих, проповідями, а також з історією християнства та його світоглядом. Першим кроком на шляху створення давньоруської літератури було перенесення з Візантії та Болгарії культової літератури. Найвидатнішим історичним твором Київської Русі й найвидат-нішим вітчизняним літописом серед збережених часом є "Повість временних літ", написана ченцем Києво-Печерського монастиря Нестором 1113 р.