І. Художня культура України дохристиянського періоду

Первісне мистецтво – один із найцікавіших аспектів теми про куль-туру дохристиянської доби, адже тут міститься чи не найбільше таємниць і припущень щодо походження мистецтва з різних видів діяльності людини – з магічних обрядів і ритуалів чи трудової діяльності, з емоційної потреби в красі, грі або в освоєнні навколишнього світу за допомогою умовних знаків-символів. Особливість первісної культури й мистецтва полягає в синкретизмі – відсутності чіткого поділу на види й жанри, невіддільності художньої і життєво-практичної сфер людської діяльності.

Яскравим прикладом культури пізнього палеоліту є Мізинська стоянка на Чернігівщині, де віднайдено зразки образотворчого і музичного мистецтва наших далеких предків.

Вершиною мідної доби вважають землеробську трипільську культуру,

що постала на неозорих теренах Подніпров’я за часи єгипетських фараонів і тривала понад дві тисячі років (V–ІІІ тис. до н.д.). Мистецькі традиції скіфів – войовничих кочівників з іранським корінням, які переселилися з азійських у південноукраїнські степи (ІХ ст. до н.д. – ІV ст. н.д.), внесли в культуру наших предків потужний східний струмінь.

Значний вплив на весь стародавній світ, зокрема й на культуру скіфів

і слов’ян, мала античність – колиска європейської цивілізації. З VІІ ст. до н.д. у Північному Причорномор’ї греки заснували міста-колонії: Феодосію, Ольвію (неподалік від Миколаєва), Херсонес (сучасний Севастополь), Пантікапей (сучасна Керч) – столицю Боспорського царства. Античний культ краси й досконалості сприяв становленню художніх традицій прадавнього населення України.

За дохристиянської доби провідну роль відігравала культура східних слов’ян, мережа їх поселень розкинулася по всій величезній території сучасної України.

 

ІІ. Художня культура України періоду княжої доби

Київська Русь періоду княжої доби (ІХ–ХІV ст. н.д.) успадкувала духовно-естетичні ідеали багатьох попередників, зокрема Візантії, об’єднала східних слов’ян під владою київських князів і сягнула небачених висот у багатьох сферах духовного життя. З прийняттям християнства культурний розвиток України-Русі піднявся на новий щабель: поряд із народним активно розвивалося професійне мистецтво – література, архітектура та монументальний живопис, іконопис, хорова та інструментальна музика.

У часи тривалого занепаду, спричиненого монголо-татарською навалою, традиції першої Київської Держави зберігалися в культурних осередках Галицько-Волинського князівства. Тут утворилося сприятливе середовище для проникнення нових західноєвропейських художніх ідей, що збагатили візантійську основу культури русичів.

 

ІІІ. Художня культура України польсько-литовської доби

Культура польсько-литовської доби тісно пов’язана з гуманістичними ідеалами європейського Відродження. У цей період (ХV–ХVІ ст.) центрами національної культури й освіти були монастирі та школи, що їх відкривали братства – громадсько-церковні організації, які оберігали православну віру і національні цінності у складних умовах бездержавності, соціальних і релігійних утисків.

Отже, тривала еволюція художньої культури України на перетині різних культурних шляхів зумовила її самобутній розвиток як складової європейської спільноти.

Образотворче мистецтво

Археологічні знахідки на теренах сучасної України свідчать про дуже давнє зародження мистецтва. Людина завжди прагнула прикрашати себе та своє довкілля: одяг, житло, предмети побуту, зброю. З цією метою вона відкривала естетичні можливості природного середовища – зверталася до таких засобів, як глина, дерево, камінь, фарби. Так ще за часів палеоліту виникли декоративно-ужиткове мистецтво, архітектура, скульптура, живопис, графіка.

На Мізинській стоянці археологами віднайдено зразки декоративно-ужиткового мистецтва – знаряддя праці, статуетки, музичні інструменти, прикрашені геометричними візерунками (ромби, хвилясті лінії, трикутники). З-поміж графічної орнаментики привертає увагу найдавніший в Європі меандр – орнамент, який набув особливої популярності у мистецтві Стародавньої Греції. Жіночі статуетки з кістки мамонта, каменю, так звані пишнотілі «венери», виконували функцію своєрідних тотемів, символізували родючість. У цих берегинях, предметах поклоніння, які широко представлені в палеолітичному мистецтві Наддніпрянщини, вчені вбачають зародки мистецтва скульптури.

- Поясніть, чому, на вашу думку, об’єктом поклоніння наших пращурів був

жіночий образ?

Неолітична «революція» стимулювала виникнення стилізації в образо-

творчому мистецтві, коли відбувся перехід від простого копіювання природи до схематичного її відображення. У Кам’яній могилі поблизу Мелітополя збереглися петрогліфи – пам’ятки наскельного мистецтва кам’яного віку й пізнішого віку бронзи з образами тварин (бики, коні, риби), човнів, колісниць, солярних (сонячних) знаків тощо. Зображення тварин утворюють схематичні композиції з певним задумом. Про присутність людини на рисунку свідчать зображення взутих або босих стоп. Тобто перед нами не сама людина, а її знак.

До духовних вершин неоліту належить уславлена трипільська культура (назва походить від першого місця виявлення – с. Трипілля поблизу Києва). Високий художній рівень притаманний керамічним виробам трипільських майстрів. Трипільська кераміка виразна за формою, зокрема є оригінальні біноклеподібні посудини, цікаві за колоритом, у якому переважають відтінки жовтого, інколи червонного кольорів. Посуд прикрашали складними за символікою рослинними й геометричними орнаментами, подекуди – реалістичними зображеннями тварин і людей. У мистецтві трипільців поширилася також пластика. З глини ліпили скульптурні фігурки биків, кіз, собак, а також жіночі статуетки, які символізували покровительку роду та землеробства (всередину фігурок вкладали пшеничні зерна, що начебто мало підвищити родючість землі).

- Проаналізуйте форми, орнаменти, кольорову гаму трипільської кераміки.

У мистецтві скіфів, що виникло на перехресті Заходу і Сходу, сформувався так званий «звіриний стиль», у якому домінували анімалістичні жанри – зображення реальних і фантастичних тварин: оленів, пантер, коней, грифонів. Вироби з коштовних металів, на яких нерідко зображено сцени з життя скіфів (побут, ритуали, полювання, бій), свідчать про вишуканий смак давніх майстрів. До всесвітньо відомих шедеврів скіфського золотарства, виконаних із віртуозною майстерністю, належать знаменита золота пектораль у формі місячного серпа з кургану Товста Могила, золотий гребінь з кургану Солоха, позолочена срібна амфора з кургану Чортомлик.

На культуру скіфів істотно впливали традиції античного мистецтва

Північного Причорномор’я – однієї з найцікавіших сторінок стародавньої

культури на теренах сучасної України. Засновані греками міста-колонії знані як відомі торговельні й культурні осередки. Громадські й житлові споруди міст прикрашалися скульптурами богів і героїв, розписами з міфологічними сюжетами й сценами з реального життя. Наприклад, на стіні пантікапейского склепу збереглося зображення обличчя богині Деметри. До наших днів дійшли залишки архітектурних споруд у Херсонесі, керамічні вази, характерні для античного мистецтва, прикраси, фрагменти мармурових статуй і рельєфів, теракотові статуетки з Ольвії.

Слов’янське мистецтво репрезентоване декоративно-ужитковими виробами (гончарство, ткацтво, вишивка, прикраси), оздобленими орнаментами, які служили нашим пращурам за обереги. На місцях культових центрів (кaпищ) слов’яни встановлювали дерев’яні статуї богів («ідолів», «кумирів»). Після запровадження християнства ці зразки язичницької скульптури були майже повністю знищені. З тих, що збереглися, найвідомішим є так званий Збруцький ідол (Святовит) IX ст., знайдений неподалік річки Збруч на Тернопільщині. У ньому втілено релігійно-світоглядні уявлення язичників. Статуя має вигляд чотиригранного стовпа (заввишки близько 3 м), на гранях якого викарбувані символічні зображення. Стовп розділений на три яруси, що символізують уявлення про три світи: вищий – небесний, середній – земний, нижній – підземний. На верхньому зображено язичницьких богів (зокрема, Перуна в образі воїна з шаблею), на середньому – фігурки чоловіків

і жінок у ритуальному хороводі, на нижньому – бога, який стоїть навколішки й тримає землю (ймовірно, Велеса).

Унікальний досвід своєрідного калейдоскопа археологічних культур –

вагомий здобуток першого дохристиянського періоду в розвитку художньої культури України.

Наступний період знаменний об’єднанням східнослов’янських племен і утворенням могутньої й високо розвинутої Київської Держави.

Мистецтво Київської Русі – одне з найвеличніших культурних явищ минулого, на художніх досягненнях якого зростала вся українська культура. Запровадження християнства долучило культуру Київської Русі до цінностей західної цивілізації. Разом із новим релігійним світоглядом русичі запозичили з Візантії й мистецькі традиції: особливості храмової архітектури, монументального і станкового живопису (фрески, мозаїки, ікони), книжкової мініатюри. Поступово образотворче мистецтво та архітектура набувають своєрідних рис.

Головними різновидами сакральної (культової) архітектури стали православні церкви та собори. Християнський храм був не лише архітектурною спорудою культового призначення, він мав глибокий символічний зміст, уособлював специфічну модель Всесвіту, де панують порядок і чітка ієрархія духовних сил, зосереджених навколо головної – Творця всього сущого. Згідно з візантійським каноном споруда в плані утворювала хрест, а її центральна частина увінчувалася куполом, навколо якого зазвичай розташовувалися інші – менші за розмірами. У центральній апсиді містився вівтар – місце для богослужіння.

Небагато пам’яток мурованої архітектури та образотворчого мистецтва

княжої доби збереглося в українських містах Києві, Чернігові, Переяславі, Володимирі-Волинському, Галичі. Найстаріші давньоруські архітектурні пам’ятки – величний п’ятиглавий Спаcо-Преображенський собор у Чернігові (1036 р.), храм Спаса на Берестові (початок ХІІ ст., див с. 4–5).

До наших днів у спорудах княжої доби дійшов фресковий живопис – найпоширеніший вид монументального мистецтва Київської Русі. Найбільшу цінність становлять фрески Кирилівської церкви (ХІІ ст.) в Києві. Центральні частини храмів прикрашали вишукані мозаїки. Поєднання в одному ансамблі мозаїк і фресок – самобутнє явище художньої культури Київської Русі, невідоме Візантії. У створенні мозаїк Успенського собору Києво-Печерської лаври брав участь видатний живописець Алімпій (Аліпій), який також уславився як іконописець.

Як свідчить літопис, перші ікони – зразки станкового живопису – привезли до Києва з Корсуня (Херсонеса Кримського) для Десятинної церкви, збудованої за часів князя Володимира (989–996 рр.). Пізніше ікони надходили переважно з Візантії. Проте ікон княжої доби, істинних шедеврів сакрального мистецтва, вціліло дуже мало. Біль шість із них, на жаль, перебуває поза межами України в музеях Москви й Санкт-Петербурга. Найвідомішу – Володимирську ікону Божої Матері пензля візантійського майстра – було вивезено з резиденції київських князів у Вишгороді Андрієм Боголюбським під час одного з його варварських набігів на Київ.

Копіювання візантійських зразків дало змогу місцевим живописцям швидко засвоїти канони малювання ікон і на їх основі створити власну оригінальну школу іконопису. Ікони, виконані в київському стилі, нагадують мозаїки та фрески: вони мають вишуканий колорит зі складною символікою кольорів. У центрі – прекрасні, сповнені високої духовності образи Ісуса Христа, Богоматері, святих. Видовжені фігури на золотому тлі (символ царства небесного), лики з глибоким поглядом великих очей, німб навколо голови – все це мало викликати враження нереального, невагомого, неземного.

З І С Т О Р І Ї Ш Е Д Е В Р А

СОФІЙСЬКИЙ СОБОР

Найвизначнішою пам’яткою культури Київської Русі визнано Софійський собор, занесений до Списку світової спадщини ЮНЕСКО, що включає видатні культурні та природні надбання людства.

Багатокупольний пірамідальній собор, зведений на кошти князя Ярослава Мудрого (1037 р.), замислювався ним як головний храм держави й утілював ідею об’єднання руських земель навколо єдиного центру – Києва. Архітектуру споруди можна схарактеризувати як урочисто-святкову, що підсилюється гармонією екстер’єру та інтер’єру. Важливе значення має внутрішнє убранство собору: стіни, арки, стовпи вкрито фресками й мерехтливими мозаїками.

У техніці мозаїки виконано центральне величне зображення Христа-Вседержителя (Пантократора). Лівою рукою він тримає Євангеліє, а рухом правої руки здійснює благословення.

У верхній частині головної апсиди розташовано мозаїчне зображення Оран-

ти (з лат. – та, що молиться). Богоматір зображена на повний зріст із піднятими вгору руками. Її велична постать привертає увагу всіх, хто входить до храму.

Фрески собору відтворюють євангельські та біблійні сюжети, а також світські

сцени з життя сім’ї князя Ярослава Мудрого (полювання, музикування, дійства скоморохів тощо).

Усі мозаїчні та фрескові композиції об’єднуються орнаментами й утворюють суцільний килим, що підкреслює їх монументальність. Сполучення мозаїк і фресок належить до справжнього новаторства києворуських митців. Так у цілісному ансамблі – синтезі мистецтв – злилися архітектура, монументальний живопис і декоративне мистецтво.

 

Київський князь Ярослав Мудрий заснував при Софійському соборі бібліотеку. Це сприяло розквіту мистецтва книжкової мініатюри – невід’ємної складової художнього оформлення рукописної книги. Мініатюрність як визначальна ознака твору вимагала філігранного виконання. Найдавніша рукописна книга Київської Русі – Остромирове євангеліє (1056–1057 рр.). Три мініатюри із зображеннями євангелістів Іоанна, Марка та Луки виконані майстром Григорієм.

Радзивіллівський літопис, який містить 618 кольорових мініатюр з ілюстраціями подій за часів Київської Русі, є цінним джерелом інформації про відомі архітектурні споруди того часу, а також одяг, побутові речі, зброю.

Здобутки мистецтва книжкової мініатюри Київської Русі, як і досягнення в царині інших видів образотворчого мистецтва й архітектури княжої доби, стали плідною основою для розвитку художньої культури наступних епох.

Нашестя Золотої Орди завдало нищівного удару й спустошило київські землі. Центр культури й мистецтва у ХІV–ХVІ ст. перемістився до Галицько-Волинського князівства. На особливостях розвитку мистецтва польсько-литовської доби позначилася близькість до країн Центральної Європи. На архітектуру вплинули європейські художні стилі, насамперед Ренесанс. Розгортається оборонне будівництво, споруджуються неприступні замки й укріплені монастирі, навіть церкви будуються як фортеці.

Найстарішим зразком архітектури цієї доби в Україні є замок у Луцьку (середина ХІV ст.), від якого до нашого часу збереглася велична кам’яна вежа. Справжніми архітектурними перлинами є замки в Кам’янці-Подільському, Хотині, Олеську, Мукачевому. Їх добудовували й перебудовували протягом кількох століть.

Провідну роль у розвитку мистецтва польсько-литовської доби відігравав Львів – місто, де місцеві архітектори, скульптори, живописці творили поряд із митцями з різних європейських країн, переосмислюючи ренесансні впливи на національному ґрунті. На архітектурі багатьох споруд позначилася католицька культура з її готичними ознаками.

Із найприкметніших пам’яток міської архітектури Львова – триповерховий будинок заможного купця К. Корнякта, найбільша львівська кам’яниця, споруджена на площі Ринок (арх. П. Барбон). Чарівний і затишний внутрішній дворик цього будинку з розкішною триярусною аркадою нагадує італійські палаци епохи Відродження.

На замовлення православного Львівського братства в традиціях української народної дерев’яної архітектури зведено величний вежі дзвіниці Корнякта (арх. П. Барбон) і каплиці Трьох Святителів (арх. П. Красовський).

В оздобленні багатьох споруд Львова значну роль відігравала декоративна скульптура. Під впливом мистецтва Відродження у ХVІ ст. виникає скульптурний портрет. Він набув поширення у надгробних пам’ятниках, які замовлялися для уславлення померлих заможних людей, і нерідко досить реалістично відтворював їхні риси й характер.

Західноєвропейські художні впливи відчувалися і в монументальному живопису, вони збагачували давньоруські традиції. Ренесансні імпульси помітні в унікальних фресках церкви-ротонди із с. Горяни на Закарпатті (1360–1370 рр.), присвячених зображенню сюжетів з життя Ісуса Христа.

У Галицько-Волинському князівстві інтенсивно розвиваються національні традиції іконопису. Популярності набули теми Страшного суду, Різдва Богородиці та особливо образ середньовічного лицаря-визволителя Юрія Змієборця.

 

Одночасно з розвитком іконопису у світському малярстві виникає жанр портрету. Портретним образам, створеним тогочасними живописцями, притаманні реалістичні засоби відтворення зовнішності людини. Прикладом львівського малярства є портрет воєводи Івана Даниловича.

На західноукраїнських землях поширилося книгодрукування, розвивалося мистецтво книжкової графіки. Рукописні книги прикрашали мініатюрами, заставками, кінцівками, буквицями. Тут створено знаменитее Пересопницьке євангеліє – перший переклад тексту Святого Письма зі староболгарської мови тогочасною українською. Разом із книгодрукуванням набуло популярності мистецтво гравюри (різновид графіки). Іван Федоров видав у Львові «Граматику» (1574 р.) і «Апостол», в Острозі – «Біблію».

Отже, у ХІV–ХVІ ст. мистецькі традиції Київської Русі розвинулися

й збагатилися здобутками європейської ренесансної культури.

Таким чином, тривала еволюція художньої культури України від дохристиянської доби до завершення польсько-литовського періоду з мистецько-культурною кульмінацією в період розквіту Київської Держави зумовила її самобутній розвиток як складової європейського мистецтва.

Aпсидa (від грец. – «дуга», «склепіння») – півкругла або многокутна частина будівлі, виступ з окремим перекриттям; храмова апсида розташована у східній частині, де міститься вівтар.

Aркадa – ряд однакових арок.

Канон – художні твори, що є нормативним зразком.

Меандр (від давньої назви річки в Малій Азії) – тип геометричного орнаменту у вигляді безперервної ламаної під кутом лінії.

Петрогліфи – викарбувані на поверхні скель зображення (тварин, воїнів, човнів, сцен полювання, різних фігур і знаків), що мали культове значення.

Ротонда (від. іт. – круглий) – кругла споруда

Музична культура

Давня музика – найзагадковіша сторінка в літопису історії будь-якої національної культури. Чи можна уявити музику, що не звучить, адже в давнину не було ані нот для її запису, ані технічної апаратури?

Музика наших пращурів не збереглася. «Розповісти» про неї можуть археологічні джерела – первісні музичні інструменти, знайдені на стоянках, або їх зображення на різних предметах.

До найдавніших пам’яток музичної культури на теренах України належать інструменти епохи пізнього палеоліту з Мізинської стоянки. Вчені припускають, що віднайдені археологами залишки предметів із кісток мамонта, рогів оленя тощо є духовими, ударними й шумовими музичними інструментами, з яких можна утворити цілий ансамбль: сопілки, «молоток», набірний браслет, що «шумить».

Музична культура Скіфії представлена музичними інструментами, з-поміж яких – металеві дзвіночки, бубонці, брязкальця, різні за формою та розміром. На тогочасних фресках і коштовностях трапляються також зображення виконавців музики. Так, на скіфській золотій пластині від головного убору, знайденій біля с. Сахнівка на Київщині, можна побачити бородатого співака, що грає на струнному інструменті грецького типу, на фресках – скіфа з грецькою лірою, а також танцювальниць.

Майстерно виконані візерунки на срібній оправі слов’янських рогів тура, знайдених у Чернігівському кургані, відображають риси скіфського «звіриного стилю», хоч виявляють вже й місцевий колорит. Учені припускають, що ці роги використовувалися як сигнальні інструменти.

Музична культура грецьких міст-колоній Північного Причорномор’я позначена багатим інструментарієм. Музикантів-виконавців зі струнними та духовими інструментами зображували на вазах, фресках, рельєфах. Навчання гри на лірі й aвлосі входило до тодішньої шкільної «програми». Як і в містах самої Греції, у полісах-колоніях відбувалися музичні aгони – змагання хорів, кіфаредів. Поети зазвичай виконували свої вірші під акомпанемент ліри. Значущість цього інструменту підтверджує його карбування на пантікапейських та ольвійських монетах.

Історичні джерела свідчать про багатожанровий фольклор східних слов’ян, які ще в дохристиянські часи мали багатіобрядові традиції, різноманітний музичний інструментарій. Зарубіжні писемні пам’ятки повідомляють, що слов’яни вміли грати на гуслях, лютні, сопілці, бубнах, а також про церковні дзвони, хоровий спів, танці й хороводи під акомпанемент

музичних інструментів, що супроводжували слов’янські богослужіння.

Основу духовної культури будь-якого народу становить усна народна твор-

чість, якій притаманні національна самобутність і неповторність. Не випадковим є вислів, що фольклор – то душа народу. Характерною рисою фольклору є синкретизм: поетичні тексти або співають, або виголошують з певною інтонацією і ритмом за допомогою міміки, жестів у супроводі інструментальної музики й танців під час виконання обрядових дій.

Народні пісні, танці, ігри походять із землеробського культу слов’ян, а тому пов’язані з тією чи іншою порою року. Здавна вони складались у календарно-обрядові цикли – весняний, літній, осінній, зимовий.

За жанрами розрізняють веснянки й гаївки (гагілки), русальні й купальські пісні, жниварські пісні (зажинкові, жнивні, обжинкові), колядки та щедрівки.

Спів веснянок завжди супроводжувався хороводами, танками, іграми в полі або на лісових галявинах. Діти та молодь виконували різні обрядові пісні-ігри з імітаційними рухами, звертаючись із привітанням до природи – рослин, птахів, тварин, сонця.

Наприкінці весни – на початку літа виконували русальні пісні, в яких оспівувалася природа, звучали мотиви кохання. Пізніше образи мавок, русалок ожили у творчості Т. Шевченка і Лесі Українки, операх О. Даргомижського, М. Римського-Корсакова, М. Лисенка, М. Леонтовича.

У червні, під час свята Івана Купала, співали найдавніших купальських пісень, в яких славили життєдайні сили природних стихій – вогню, води, сонця. Юнаки стрибали через палаюче вогнище, дівчата ворожили на вінках, пускаючи їх по воді.

Для осінніх жниварських пісень характерні урочисте звеличування хліборобської праці, побажання щедрого врожаю, добробуту.

До зимового циклу входили колядки (назва походить від імені слов’янської богині неба Коляди), щедрівки (від Щедрого вечора перед Новим роком). В обрядах колядування й щедрування з привітанням господарів і побажанням їм здоров’я та достатку брали участь діти, за що їх традиційно винагороджували ласощами.

Із давніх-давен пісня – неодмінний супутник і в радості, і в біді – ставала невід’ємним атрибутом родинного життя людей. До архаїчних належать родинно-обрядові пісні: весільні, колискові, плачі та голосіння.

Образний діапазон весільних пісень значний: ліричні й сумні, присвячені прощанню молодої з родиною, безтурботною юністю, або урочисті застільні, в яких звеличували молодих, веселі танцювальні.

Тематика повільних і наспівних колискових включає фантастичні та казкові сюжети.

Емоційно напружені речитативні плачі та голосіння належать до глибинної архаїки. Народ ставився до мистецтва «голосильниць» з глибоким шануванням.

Ці музично-поетичні фольклорні зразки не записували, а варіюючи, усно століттями передавали від покоління до покоління. Тому в зміненому вигляді традиції народних обрядових пісенних жанрів дійшли до наших днів.

Водночас жанрові різновиди фольклору на території України збереглися неоднаковою мірою. Так, у Карпатах найбільш поширені обрядові народні пісні, особливо коломийки; на Наддніпрянщині − історичні та ліричні, пісні, а на Лівобережжі − ліро-епічні.

Державне зміцнення, встановлення культурних зв’язків із сусідніми країнами, введення християнства – ось визначальні чинники, що сприяли розквіту музичної культури Київської Русі. Музика відігравала істотне значення в житті простого люду, побуті князівства, в церковних відправах. За княжої доби відбувається поступове відокремлення народної і професійної культури – тобто культури низів і князівства (владної верхівки).

Поряд зі стародавніми обрядовими піснями виникає новий фольклорний жанр − билини. Цей різновид героїчного епосу стає провідним у народній творчості часів Київської Держави, але надалі зникає з ужитку. Билини оспівують історичні події, героїзм захисників рідної землі: князів, бояр, дружинників. Проте найпопулярнішим був образ воїна-богатиря з народу – Іллі Муромця. Урочисту, декламаційно-речитативну манеру співу легендарного Бояна під акомпанемент гри на гуслях описано в «Слові о полку Ігоревім»: «Боян же, братие, не 10 соколовъ на стадо лебедей пущаше, но своя вещиа персты на живая струны воскладаше; они же сами князем славу рокотаху».

До скарбниці музичної культури Київської Держави долучалися й танці, про що яскраво свідчить чаша з Чернігова (ХІІ ст.). На ній зображено танцівницю, яка рухається під музику гусляра (с. 32).

З уведенням християнства церковнослужителі прагнули викорінити прадавні язичницькі вірування, проте зробити це супроти волі народу було важко. Поступово старі й нові обряди поєдналися, утворився своєрідний релігійний дуалізм. Так, збігаються в часі:

– стародавній звичай зустрічати весну – з Великоднем (Пасхою);

– русальні обряди – з християнським святом Трійці;

– свято Купала – з днем Івана Хрестителя;

– Коляда – з Різдвом Христовим;

– Щедрий вечір – з йорданськими святами, Водохрещею.

Високий рівень музикування при княжому дворі, виступи візантійських і місцевих виконавців засвідчують твори давньоруської літератури, сюжети книжкових мініатюр, фресок.

Одна з фресок собору Св. Софії зображує виступ соліста, що грає на струнному смичковому інструменті, подібному до скрипки, інша – цілий ансамбль, де музиканти грають на різних інструментах: флейті, металевих тарілках, сурмах (двоє), музичних дзвонах, маленьких парних барабанчиках, інструментах, подібних до лютні та ліри, а також, імовірно, на пневматичному органі. Їхня гра супроводжує виступ акторів-акробатів.

Ця фреска дістала назву «Скоморохи», хоча, за іншою версією, на ній зображено не київських музикантів, а придворний оркестр імператора, який грав під час візиту княгині Ольги до Візантії.

У походах князів звучала так звана «ратна» музика, військові оркестри

використовували різні духові інструменти – сурми, роги, сопілки, окарини, кувички, волинки, жалійки, а також ударні – бубни, накри, тулумбас, тарілки, дзвіночки. Військові музиканти уславлювали князів, ушановували послів іноземних держав на офіційних прийомах; музика лунала на святкових трапезах і під час веселих розваг при княжому дворі.

В оформленні церковних богослужінь, як і у фольклорі, деякий час співіснували язичницькі та християнські обряди. Запозичені з Візантії церковні піснеспіви впроваджувалися завдяки запрошеним до Києва грецьким і болгарським співакам. Головним осередком культивування церковних співів стала Києво-Печерська лавра. Поступово, під впливом місцевих народних традицій, вони змінювалися, адже місцеві співаки засвоювали мелодії «з голосу», відтворюючи їх з пам’яті.

Особливого розвитку на Русі набула музика дзвонів, що колоритним перегуком супроводжувала християнські свята, скликала народ на віче.

Таким чином, музична культура Київської Держави за короткий історичний проміжок сягнула високого рівня, вона розвивалася під впливом європейської музичної культури, водночас плекаючи власну самобутність.

У період розвитку музичної культури польсько-литовської доби візантійські мистецькі орієнтації змінювалися на ренесансні, адже в ті часи на українські терени хвилею покотилися ідеї західно-європейського Відродження, окремі спалахи якого були відчутні в церковній музиці. В її надрах упродовж Х–ХVІ ст. розвивався музичний професіоналізм.

В історії української церковної музики умовно можна виокремити два періоди й відповідні їм стилі виконання: монодичний (одноголосий) і партесний (багатоголосий). Деякий час, протягом переходу від одноголосся до багатоголосся, ці стилі співіснували.

Основна відмінність східнохристиянського – православного – музич-

ного ритуалу від західнохристиянського – католицького – полягає у використанні лише вокальної музики, хорового співу без аккомпанементу (а капела). На противагу західноєвропейському церковному обряду, органний супровід не використовувався.

Ще з часів Київської Русі запанував знаменний розспів – одноголосий унісонний спів з обмеженим діапазоном і строгим піднесеним складом. Мелодії, запозичені з Візантії, змінювалися під впливом місцевих народнопісенних традицій. Їх записували спеціальними знаками – крюками (від старослов. «крюк», «знамено» – знак). За відсутності лінійок для запису висоту та тривалість звуків фіксували лише орієнтовно.

За місцем походження розспіви поділяють на київський, лаврський, волинський (почаївський), руський (галицький), прикарпатський (василіянський), чернігівський, грецький, болгарський, сербський тощо.

Прагнення до більшої виразності церковної музики сприяло виникненню партесного співу (від лат. – партії, голоси). Тоді само відбувається чітке розмежування чотирьох голосів хору за висотою і тембром на бас, тенор, альт і дискант. Тексти записують близькою народові слов’яно-руською мовою, мелодії – вже не крюками, а новим «київським знаменом», тобто квадратними нотами на лінійках (з другої половини ХVІ ст.).

Яскравий і пишний партесний спів поширювався завдяки діяльності братських шкіл – Острозької, Львівської, Київської, Луцької та інших, де церковний спів і музична грамота належали до обов’язкових навчальних предметів. Зберігся нотний реєстр бібліотеки Луцького братства, до якого увійшло близько 300 партесних творів більш як десяти авторів, що є свідченням високого розвитку хорової культури України польсько-литовської доби.

 

Aвлос – давній духовий музичний інструмент, поширений у Стародавній Греції і Передній Азії.

Aгон (від грец. – змагання) – змагання під час ігор у Стародавній Греції, зокрема музичні (спів, гра на кіфарі).

Дуалізм (від лат. dualis – двоїстий) – філософське вчення, що полягає у визнанні самостійності двох першоначал, наприклад матерії та свідомості.

Кувички (кугикли, кувикли) – багатоствольний духовий музичний інструмент типу флейти Пана.

Окарина (від іт. – гусеня) – невеличкий глиняний музичний інструмент, різновид флейти-свистка, у вигляді гусячої голови.

Накри, тулумбас – давньоруські ударні музичні інструменти типу подвійних литавр; барабани.

Пневматичний орган (від грец. pneumatikos – повітряний) – духовий музичний інструмент, звуки з якого видобувалися за допомогою нагнітання повітря до міхів.

Театральна культура

Мальовнича природа України! Неозорий краєвид степу, стрімкі річки, затишні куточки лісів не могли не позначитися на світогляді українців.

За уявленнями наших предків, природу населяли різноманітні божества – перелесники, польовики, лісовики, водяники, русалки, мавки, – що мешкали в річках, болотах, лісах, на полях тощо, і могли приймати образ тварин; рослини також сприймались, як живі істоти. Все це пробуджувало чуттєву небайдужість до навколишнього світу, надихало на ігри, урочисті свята, обряди на честь обожнюваних, хоч водночас і незбагненних людиною сил природи.

Ранньому обрядовому театру українців – дітей природи – з його танцями, масками, костюмами, вокальною вібрацією і оповідальністю притаманна велика драматична сила.

Починалося все з пісні, в якій головне місце відводилося не слову, а мелодії і ритму. Виконували пісню в хороводі (спів у колі) і супроводжували рухами та мімікою, тобто дією – однією з істотних ознак драми. Імітація чужих жестів, рухів, голосу мала на меті перебрати подобу «Іншого» – ставала тим зерном, з якого виросло театральне мистецтво.

Поступово хор розпався на дві групи, що переспівують одна одну. У такий спосіб з’явилася наступна істотна ознака драматургії – діалог, поки що хоровий, який супроводжує і пояснює мімічну дію. У подальшому з хору виокремився головний співак – корифей, якому хор уже лишень допомагав, а згодом місце корифея зайняли дві особи.

Тож монолог перетік у діалог двох акторів, відкривши простір їхньому натхненню та інтерпретаторським здібностям. Діалог став поштовхом до створення усних сюжетних епізодів, сценок, у яких поєднувалися комічне й трагічне, умовне й грубонатуралістичне.

Таким чином, ранній обрядовий театр містив елементи того, що згодом дістане назву літературний рід, а саме: епос, лірика, драма, які поки що існували в синкретичному (нероздільному, злитому) стані.

Театралізовані уявлення язичницької доби перейдуть і до християнської, особливо обряди, пов’язані зі зміною пір року, що трансформуються в обряди веснянок, Купала, Коляди, щедрування або весільні.

Україні дістався й античний театральний спадок від греків, що припливли морем у кінці VІІ – на початку VІ ст. до н.д. і заснували теат ри в грецьких колоніях Ольвії, Херсонесі, Феодосії, долучивши місцеве населення до умовної естетики античного театру. Археологи виявили поблизу сучасної Керчі уламки споруди амфітеатру і майстерню, де збереглися залишки печей для обпалювання і відливання теракот. Серед цих теракот – маски акторів у комедійних і трагедійних ролях.

Досвід театру княжої доби зафіксовано в старовинних розписах. Після прийняття християнства, незважаючи на невдоволення церкви, при княжому дворі влаштовували бенкети. Популярною розвагою там були танці, музика та забави, про що свідчать зображення на стінах київського Софійського собору. Фрески відтворюють сцени поєдинку людини з рядженим звіром, свято Коляди, змагання вершників. У цих виставах відчувається вплив ранньої Візантії, міста якої славилися масовими видовищами, успадкованими від пізньої античної доби.