Фізична культура і спорт в Україні за часів срср у повоєнні роки (1946-1991 рр. )

Мета. Скласти уяву про об'єктивні передумови якісного зростання фізичної культури і спорту в Україні у даний період.

Зміст

1. Відновлення масової роботи з фізичної культури і спорту у перші післявоєнні роки.

2. Нова програма розвитку фізичної культури і спорту в СРСР і шляхи її реалізації.

3. Вихід радянських спортивних організацій на міжнародну спортивну арену.

4. Значення Спартакіад народів СРСР у розвитку масового спорту і спорту вищих досягнень.

5. Особливості розвитку фізичної культури і спорту в Україні з 1960 до 1991 рр.

На початок

1 Після переможного завершення Великої Вітчизняної війни перед країною відкрились широкі перспективи мирного будівництва. Не зважаючи на величезну кількість жертв і колосальні матеріальні збитки, Радянський Союз був не тільки потенційно готовий в історично короткі строки відновити народне господарство, але і вивести економіку і культуру країни на нові рубежі. Завдання повоєнного відновлення і подальшого розвитку в Україні були визначені у четвертому п'ятирічному плані народного господарства. Виконання завдань четвертої п'ятирічки відбувалось у дуже складних умовах. Достатньо згадати, що за роки війни СРСР був позбавлений 30 % національного багатства, а збитки України були катастрофічні. За роки окупації були зруйновані міста і села, фабрики і заводи. Знищено було практично все. Тим не менш, відновлення народного господарства здійснювалось у грандіозних масштабах, вже у 1948 р. довоєнний рівень розвитку промисловості був перевершений. Відновлення і подальший розвиток промисловості, успіхи у відновленні сільського господарства були міцною основою для подальшого розвитку фізичної культури і спорту.

Великих збитків німецько-фашистські загарбники нанесли і фізкультурному руху. На тимчасово окупованих територіях були зруйновані всі великі стадіони, комплексні спортивні майданчики, гімнастичні зали та інші спортивні споруди, знищені обладнання і спортивний інвентар.

Основними завданнями фізкультурних організацій у перші повоєнні роки були:

1) відновлення роботи фізкультурних організацій;

2) підготовка фізкультурних кадрів для фізкультурних організацій всіх рівнів;

3) будівництво спортивних споруд;

4) організаційне зміцнення колективів фізичної культури;

5) розробка форм і методів залучення населення до занять фізичною культурою і спортом;

6) підвищення рівня досягнень спортсменів.

Після другої світової війни у фізкультурному русі країни з'явились нові фактори, які стимулювали його розвиток. Якщо до війни найважливішими факторами розвитку фізичної культури і спорту був соціальний запит суспільства на виховання всебічно розвиненої особистості і підвищення рівня соціально-економічного і культурного розвитку країни, то в указаний період разом з цими факторами з'явився ще один дуже важливий, значення якого полягало у необхідності успішних виступів радянських спортсменів на міжнародній спортивній арені. Цей успіх необхідний був для підвищення престижу СРСР у світі. Саме в цей період авторитет Радянського Союзу в результаті перемоги над фашистською Німеччиною незрівнянно зріс, а успіхи радянського спорту були наявними і до війни. В результаті цього міжнародні спортивні організації вже не могли продовжувати політичну дискримінацію по відношенню до радянських спортсменів. Шлях у міжнародні спортивні організації, Міжнародний Олімпійський Комітет був відкритий, тому радянські фізкультурні організації повинні були виконати відповідальну роботу з підготовки спортсменів міжнародного класу, а це обумовлювало, у свою чергу, підняття навчально-спортивної роботи на новий організаційний і науково-методичний рівень.

Велике значення для розгортання роботи фізкультурних організацій мала Постанова Ради Народних Комісарів СРСР від 28 вересня 1945 р. «Про надання допомоги комітетам у справах фізичної культури і спорту і покращення їх роботи». У відповідності з ним протягом 1945-1946 рр. була вдосконалена структура Всесоюзного комітету у справах фізичної культури і спорту, підготовлено 500 керівників і відповідальних робітників комітетів і фізичної культури і спорту, обласних і центральних рад ДСТ і тисяча тренерів з видів спорту. У штаті Всесоюзного комітету були засновані посади державних тренерів. Крім того, у всіх республіках відкрилось 80 спортивних шкіл молоді, щорічно почали проводитись навчально-тренувальні збори спортсменів з основних видів спорту, були введені значки для майстрів і порту і спортсменів-розрядників.

Велика увага приділялась відновленню роботи з фізичної культури і спорту у звільнених районах країни. Ще у 1944 р. в Україні та інших республіках СРСР (Білорусії, Латвії) були прийняті спеціальні постанови по відновленню роботи фізкультурних організацій. Успіхи у відновленні народного господарства дозволили поступово збільшити фінансування на фізичну культуру, на будівництво спортивних споруд і виробництво спортивного інвентарю. Велике місце мало питання щодо підготовки кадрів. У 1946 р. був відкритий Львівський інститут фізичної культури. У багатьох педагогічних вузах почали діяти факультети фізичного виховання.

Перебудова роботи з фізичного виховання була здійснена і у вищих навчальних закладах. У 1947-1948 рр. у вузах були відновлені кафедри фізичного виховання і спорту.

Розгортання масового фізкультурного руху викликало необхідність покращення форм і методів масової роботи фізкультурних організацій. У цих умовах у серпні 1946 р. Всесоюзний комітет у справах фізичної культури і спорту вніс часткові зміни у комплекс ГПО. Була зменшена кількість нормативів, рівень вимог був приведений у відповідність з фізичним розвитком певних вікових груп. Для популяризації комплексу були введені змагання з багатоборства ГПО. Основною формою навчальної роботи з комплексу була визнана секція загальної фізичної підготовки.

Важливе значення у вихованні спортсменів високого класу мала Постанова Ради Міністрів СРСР від 2 липня 1947 р. «Про заохочування росту спортивно-технічних досягнень радянських спортсменів». Згідно цій постанові були затверджені медалі першого ступеня (золоті) і другого ступеня (срібні з позолотою), срібні і бронзові жетони для нагородження спортсменів країни. Ці почесні медалі і жетони стали вручати спортсменам за встановлення всесоюзних рекордів, за І, II і III місця на першостях СРСР.

Дуже важливе значення для розвитку спорту у країні мало подальше вдосконалення Єдиної всесоюзної спортивної класифікації. Всесоюзний комітет у справах фізичної культури і спорту з 1 квітня 1947 р. ввів у дію нову спортивну класифікацію. Кількість включених до неї видів спорту зросла до 42, підвищились норми і вимоги, була вдосконалена система присвоєння розрядів.

За 1947 р. радянські спортсмени оновили 190 всесоюзних рекордів, 24 з них перевищили рекорди світу. Починаючи з 1946 р. радянські спортсмени стали приймати участь в офіційних першостях світу і Європи. Саме в цьому році радянські футболісти і важкоатлети вступили у міжнародні об'єднання (федерації). Восени 1946 р., майже одночасно, важкоатлети Григорій Новак у Парижі і легкоатлетка Ніна Думбадзе у норвезькому місті Самсборзі вперше були занесені в офіційний список світових рекордсменів. їх рекорди відкрили рахунок вищим досягненням радянського спорту.

І все ж темпи розвитку фізичної культури і спорту відставили від зростаючого запиту населення, не відповідали вимогам того часу, особливо у галузі масового фізкультурного руху і підвищення рівня майстерності спортсменів. Суттєві недоліки мали місце в організації фізичного виховання учнівської молоді і сільського населення, у підготовці фізкультурних кадрів, у науково-дослідній роботі з фізичної культури і спорту.

2 У кінці 40-х років збільшився запит у галузі масової фізичної культури, зросли престижні функції спортивних досягнень. Все це вимагало нових підходів до розвитку фізкультурного руху у країні.

У 1948 р. урядом СРСР було прийнято рішення про вивчення стану фізичної культури і спорту у країні спеціальною комісією. 27 грудня 1948 р. була прийнята постанова «Про хід виконання Комітетом у справах фізичної культури і спорту директивних вказівок щодо розвитку масового фізкультурного руху у країні і підвищення майстерності радянських спортсменів».

Ця постанова мала великий вплив на подальший розвиток вітчизняної фізичної культури і спорту. Цей документ був фактично новою програмою діяльності у цій галузі. Хоча основною метою розвитку фізичної культури і спорту продовжувало залишатись виховання всебічно підготовленого, так званого «будівника соціалізму», але на даному етапі, у відповідності з новими умовами, фізкультурний рух повинен був сконцентрувати своє зусилля на вирішенні двох наступних завдань: 1) розгортання масового фізкультурного руху у країні; 2) підвищення рівня спортивної майстерності.

Були визначені конкретні шляхи і практичні засоби щодо ліквідації недоліків у фізкультурній роботі. У Постанові було вказано на необхідність організаційного зміцнення колективів фізичної культури; забезпечення широкого розвитку всіх видів спорту, у першу чергу-гімнастики, легкої атлетики, плавання, лижного, ковзанярського і велосипедного спорту; зміцнення матеріально-технічної бази фізкультурних колективів і товариств, забезпечення повсякденного керівництва навчально-виховної та організаційно-господарської діяльності рад ДСТ, надання їм допомоги з боку обласних, фабрично-заводських і місцевих колективів профспілок. Було рекомендовано переглянути спортивні показники для розрядників і майстрів спорту, наблизивши їх до всесоюзних і міжнародних досягнень; підвищити відповідальність тренерів і викладачів за навчально-виховну роботу зі спортсменами; ширше використовувати пресу, радіо, кіно з метою пропаганди фізичної культури і спорту серед трудящих.

Покращення діяльності багаточисельних первинних фізкультурних організацій-основної ланки самодіяльного фізкультурного руху, було головним важелем підйому фізичної культури і спорту. Необхідно було організувати масову підготовку громадських фізкультурних кадрів, підвищити кваліфікацію інструкторів і тренерів. Особлива увага приділялась розвитку фізичної культури і спорту серед сільського населення. Сільській фізкультурний рух в цей період знаходився на низькому рівні у зв'язку із відставанням сільського господарства, труднощами у матеріальному забезпеченні, нестачі кадрів.

Велику увагу роботі у галузі фізичної культури і спорту приділив X з'їзд профспілок (1949 р.) і XI з'їзд ВЛКСМ. Уряд виділив значні кошти для зміцнення матеріальної бази фізкультурного руху. Був побудований стадіон імені С. М. Кірова у Ленінграді на 100 тис. глядачів, стадіони у Києві, Мінську, Тбілісі, Харкові, Одесі. Саме в цей період було побудовано багато спортивних споруд, багато з яких діють і зараз.

Видатною подією у житті сільських фізкультурних організацій було створення добровільних спортивних товариств колгоспників.

Восени 1948 р. у колгоспі ім. Будьонного Барського району Вінницької області було створено перше у країні сільське спортивне товариство «Колгоспна нива». 21 серпня 1950 р. була прийнята постанова про створення добровільного сільського спортивного товариства «Колгоспник».

Перед сільськими фізкультурними організаціями відкрились нові можливості для покращення фізичного виховання сільської молоді і дорослого населення. Зростає кількість колгоспних фізкультурних товариств.

У сільських колективах фізичної культури щорічно готувались фізкультурники і спортсмени-розрядники. Встановився чіткий розклад у проведенні змагань: у колективах фізичної культури, районні, обласні, республіканські спартакіади. Традиційними стали всесоюзні спартакіади сільських спортсменів. У 1954 р. у Львові у фінальних змаганнях І Всесоюзної спартакіади колгоспних колективів приймало участь більш, ніж 1200 чоловік. Змагання з легкої атлетики, плавання, велосипедного спорту, футболу, волейболу і багатоборству ГПО показали майстерність сільських спортсменів.

У 1955 р. в Одесі у Всесоюзній спартакіаді виступало більше 1400 чоловік. Переможцем спартакіади у всіх видах спорту, які входили до програми стала команда України.

У 1956 р. з метою подальшого покращення фізкультурної і спортивної роботи серед сільського населення було проведено об'єднання ДСТ колгоспників і колективів ДСТ «Урожай» в єдине сільське добровільне товариство.

У 1957 р. сільські спортсмени СРСР вперше прийняли участь у Ш Міжнародних іграх сільської молоді у Польщі.

У період 1949-4952 рр. покращилась робота з фізичного виховання у школах, технікумах, вузах.

У 1951 р. була впроваджена нова програма з фізичного виховання у вищих навчальних закладах, яка була побудована на основі комплексу ГПО. Вона передбачала курс загальної фізичної підготовки, який був обов'язковим для студентів першого і другого років навчання, а також-курс спортивного вдосконалення (факультативно) для усіх студентів. У новій програмі були більш високі вимоги до фізичної підготовленості студентів. Передбачалось, що студент, який закінчив другий курс, повинен здати норми на значок ГПО II ступеня. У ній більш тісно пов'язувався курс загальної фізичної підготовки з курсом спортивного самовдосконалення з видів спорту.

У 1954 р. Комітет у справах фізичної культури і спорту розробив проект нового комплексу «Готовий до праці та захисту СРСР», який був впроваджений з 1 січня 1955 р.

Новий комплекс ГПО зберігав основні положення та ідейну спрямованість комплексу, який діяв раніше. Зміни стосувались, головним чином, вікового розподілу тих, хто здає випробування на значок ГПО, порядку нагородження ним та організації прийому встановлених вимог і норм. Новий віковий розподіл, тих, хто здає випробування з комплексу, органічно поєднував підготовку значківців ГПО з курсом фізичного виховання у школі, середніх і спеціальних і вищих навчальних закладах, а також із самодіяльними формами фізкультурної і спортивної роботи у колективах фізичної культури.

У новий комплекс були включені нормативи за вибором, а також підвищені нормативні вимоги у всіх ступенях комплексу, особливо — II ступеня. Нормативи цього ступеня були розраховані на високий рівень всебічної фізичної і прикладної підготовленості фізкультурників. Новим і принципово важливим у комплексі була вимога складання нормативів в умовах змагань.

У кінці 50-х років продовжується вдосконалення організаційних форм радянського фізкультурного руху.

Важливим кроком у цьому напрямку було рішення Президії ВЦСПС (жовтень 1957 р.) про перехід від галузевого принципу побудови спортивних товариств профспілок до територіального. У відповідності з цим були створені територіальні ДСТ, які об'єднували робітників і службовців промисловості і будівництва у всіх союзних республіках. У РСФСР було створено товариство «Труд», в Україні — «Авангард», у Білорусії «Красное знамя» та ін. Були ліквідовані ДСТ «Металлург», «Крылья Советов», «Нефтяник», «Пищевик», «Торпедо» та ін. Для покращення фізкультурно-спортивної роботи серед студентів вузів у 1958 р. було створене студентське спортивне товариство «Буревісник».

Враховуючи специфіку умов роботи залізничного і водного транспорту та деяких інших організацій були збережені спортивні товариства «Локомотив», «Водник», «Спартак», «Динамо».

Перехід до територіального принципу побудови ДСТ усунув відомчі розбіжності і паралелізм у будівництві і використанні спортивних споруд. Були забезпечені кращі умови для керівництва фізкультурними організаціями з боку профспілки і місцевих радянських, партійних і комсомольських органів.

Важливою особливістю розвитку фізичної культури і спорту у СРСР у 1953-1958 рр. було впровадження на підприємствах і в установах виробничої гімнастики.

У цей період послідовно реалізовувалась програма розвитку спорту у країні.

Одним із заходів щодо подальшого прогресу спортивно-технічних досягнень радянських спортсменів та високих результатів на світовій спортивній арені була докорінна перебудова навчально-спортивної роботи у всіх ланках фізкультурного руху.

Ця перебудова перш за все відносилась до організації та змісту роботи спортивних секцій колективів фізичної культури. Головна увага приділялась забезпеченню повного річного циклу навчально-виховного процесу. Це сприяло організаційному зміцненню секцій, стабілізації їх складу.

Система змагань також зазнала значних змін. Були здійснені спроби ввести стабільний календар спортивних заходів — від змагань і спартакіад у колективах фізичної культури до відомчих республіканських і всесоюзних першостей з видів спорту і комплексних всесоюзних змагань.

Поступово у практику спортивного тренування почали впроваджувати великі навантаження. їх стали застосовувати у заняттях не тільки з досвідченими, але і молодими спортсменами. Визнання отримали положення безперервності і систематичності роботи щодо підвищення технічної і тактичної майстерності спортсменів.

У зимових і літніх видах спорту період між сезонами почали використовувати для занять спеціальними для даного виду спорту фізичними вправами.

Змінилось ставлення і до ранньої спортивної спеціалізації підлітків та юнаків. У першу чергу їх стали допускати до змагань з видів спорту, у яких були підвищені вимоги до координації рухів, але які не були пов'язані з великими фізіологічними навантаженнями у процесі тренування і змагань.

Вдосконалення навчально-тренувального процесу відбувалось шляхом впровадження у практику основних положень вітчизняної системи фізичного виховання. Особлива увага приділялась поєднанню всебічного фізичного розвитку спортсменів зі спеціалізацією в обраному виді спорту, застосуванню великих фізичних навантажень, раціональному поєднанню інтенсивності та обсягу тренувальної роботи, систематичності навчально-тренувального процесу у багаторічному перспективному плануванні досягнення спортивної форми і високих результатів.

Можна вважати, що до часу виходу СРСР на Олімпійські ігри (1952 р.) у практиці в основному була сформована вітчизняна система спортивного тренування. Вже існували загальні основи документального планування тренування, обов'язкові індивідуальні плани, були спроби побудови тижневого циклу і добового режиму з урахуванням підготовки до Олімпійських Ігор. Вперше була розпочата психологічна підготовка до змагань. Кількість основних тренувальних занять досягла 5-6 на тиждень, у багатьох випадках попа доповнювалась 5-6 ранковими тренувальними заняттями. Загальний річний обсяг тренувань сягав 700 годин.

Під час підготовки до Олімпійських ігор 1956 р. було впроваджене трьохрічне загальне і двохрічне індивідуальне планування тренування, більше уваги стали приділяти спеціальним вправам, широко використовувався змінний метод тренування, велике значення приділялось вихованню вольових якостей, збільшилась кількість змагань та ін.

З 1 січня 1953 р. була введена Єдина всесоюзна спортивна класифікація на 1953-1956 рр. До неї була включена гра в регбі і додатково введені розряд-пі норми із сучасного п'ятиборства, авіамодельного спорту і хокею на траві. Нова класифікація включала 46 видів спорту, які культивувались у СРСР. Підвищення майстерності спортсменів обумовило підвищення спортивних нормативів класифікації. Нормативи майстра спорту були приведені у відповідність до кращих міжнародних і всесоюзних результатів, які були показані у 1952 році, а нормативи І розряду суттєво наближені до вимог, встановлених для звання «Майстер спорту СРСР». Введення нової спортивної класифікації стимулювало підвищення якості навчальної і тренувальної роботи у всіх фізкультурних організаціях країни. Відбувається також вдосконалення системи спортивних змагань. Наприклад, з 1954 р. стали проводитись Всесоюзні спартакіади школярів. Велику роль у розвитку фізичної культури і спорту відіграла І Спартакіада народів СРСР (1956 р.).

Всі ці заходи свідчать про досить успішну реалізацію нової програми розвитку фізичної культури і спорту в країні. Підтвердженням цього є такі факти, як чисельність фізкультурного руху в СРСР (у 1958 р. — 20,2 млн.), а також перші місця, які зайняла радянська команда на Олімпійських іграх 1952 і 1956 рр.

З Після другої світової війни авторитет СРСР був величезним, а спортивні досягнення радянських спортсменів дуже високими. Це призвело до того, що вже жоден спортивний захід не міг бути представницьким без участі радянських спортсменів.

Вже у 1946 р. збірна СРСР прийняла участь в офіційних чемпіонатах світу і Європи. Ось характерний приклад із історії спорту того часу, який свідчить про зростання авторитету радянських спортивних організацій.

Відомо, що до участі у змаганнях на першість світу і Європи допускаються спортсмени лише тих країн, які входять до відповідної міжнародної федерації. Жодного разу в історії спорту не було, щоб право на участь у чемпіонаті отримували спортсмени країни, яка не є членом федерації. І тому безпрецедентним є випадок, коли у 1946 р. легкоатлети СРСР були запрошені прийняти участь у першості Європи у м. Осло, хоча Всесоюзна секція легкої атлетики у той час ще не подавала заяву про вступ у міжнародну федерацію.

Є показовим і той факт, що після війни міжнародні об'єднання побажали, щоб радянські спортивні організації увійшли до їх складу і приймали активну участь в їх діяльності. З міжнародних федерацій футболу, волейболу, легкої атлетики, гімнастики, велосипедного спорту і деяких інших поступили відповідні листи до Всесоюзного комітету у справах фізичної культури і спорту. Всесоюзні секції з видів спорту стали вступати до міжнародних об'єднань. Першими були секції футболу і важкої атлетики. У липні 1946 р. конгрес Міжнародної федерації футболу (ФІФА) з пропозиції делегатів Чехословаччини та Югославії прийняв у склад ФІФА Секцію футболу СРСР. Крім того, було надане постійне місце віце-президента федерації. У тому ж році Всесоюзна секція важкої атлетики була прийнята у члени Міжнародної федерації важкоатлетичного спорту, а штангісти СРСР вперше приймали участь у чемпіонаті світу.

У 1947 р. до складу міжнародних федерацій були прийняті ще шість всесоюзних секцій-легкої атлетики, баскетболу, боротьби, плавання, ковзанярського спорту і шахів. Секції лижного спорту і волейболу вступили до міжнародних федерацій у 1948 р., секції боксу і гімнастики у 1949 р. і т.д. Всього за період з 1946 до 1958 рр. радянські спортивні організації увійшли до складу 36 міжнародних спортивних об'єднань. Радянські спортивні організації внесли вагомий внесок у справу демократизації спортивного руху.

З кожним роком зростає кількість міжнародних зв'язків радянських фізкультурних організацій.

Таблиця 4

Роки	Кількість іноземних спортивних делегацій, які відвідали СРСР	Кількість радянських спортивних делегацій, які виїжджали за кордон

 

До 1958 р. радянські спортивні делегації встановили зв’язки із 63 країнами, у тому числі і з такими, з якими СРСР не мав ще тоді дипломатичних відносин, наприклад, з Бразилією, Венесуелою, Кубою, Колумбією, Португалією, Чілі та ін.

Особливо тісні дружні зв'язки були зі спортивними організаціями соціалістичних, на той час, країн: Польщі, Угорщини, НДР, Чехословаччини, Китайської Народної Республіки та ін.

На запрошення спортивних організацій СРСР до країни приїздили легкоатлети США та Англії; ковзанярі Норвегії, Швеції, Фінляндії; футболісти Англії, Франції, Італії, Югославії, штангісти, баскетболісти і хокеїсти США, велосипедисти Франції; шахісти Голландії, Данії, Англії, США та делегації інших країн. Характерним для міжнародних зв'язків радянських спортсменів тих років була широка участь спортсменів союзних республік, студентських спортивних клубів і сільських спортивних товариств. У ці роки найбільш вдалими були виступи на чемпіонатах світу і Європи зі спортивної гімнастики, важкої атлетики, класичної боротьби, лижного спорту, хокею, сучасного п'ятиборства, стрілецького спорту, ковзанярського спорту, легкої атлетики, веслування, стрибкам у воду, волейболу і баскетболу.

У липні 1956 р. у Москві проходили змагання, які були названі «матчем сторіччя», вперше в історії спорту відбулась зустріч збірних команд Радянського Союзу і США з легкої атлетики.

Після дводенної напруженої спортивної боротьби, яка проходила у дружній атмосфері, перемогу отримала команда СРСР (172 очки), збірна СІЛА набрала 170 очок. Це була перша поразка американських легкоатлетів за багато років.

У 1958 р. збірна команда СРСР вперше приймала участь у чемпіонаті світу з футболу і зайняла там почесне шосте місце.

У 1958 р. у Москві відбувся XIV чемпіонат світу з гімнастики. Найкращих успіхів досягай радянські спортсмени. Чоловіча і жіноча збірна СРСР вибороли перші місця, а українські гімнасти Б. Шахлін і Л. Латиніна стали переможцями в особистих змаганнях з багатоборства і отримали звання абсолютних чемпіонів світу 1958 р.

Подією величезного історичного значення у період, який розглядається був вступ Радянського Союзу в олімпійський рух. У квітні 1951 р. в СРСР був створений Національний олімпійський комітет.

У 1952 р. радянські спортсмени, серед яких було багато представників України, вперше прийняли участь в Олімпійських іграх (XV) — у Гельсінкі.

Найбільш чисельними на Іграх XV Олімпіади були команди Радянського Союзу і Сполучених Штатів Америки. Не дивлячись на відсутність досвіду участі у подібних змаганнях, радянські спортсмени виступили блискуче.

Вони приймали участь у всіх видах олімпійської програми, крім хокею на траві. Ними було встановлено два світових і шість олімпійських рекордів. Спортсмени СРСР вибороли 22 золоті, 30 срібних, 19 бронзових медалей і набрали у неофіційному командному заліку однакову із спортсменами США кількість очок (494). Особливо успішно радянські спортсмени виступили у змаганнях з гімнастики, класичної і вільної боротьби, важкої атлетики і стрільби. У цих видах вони здобули загальну перемогу. Високі досягнення показали радянські атлети у змаганнях з баскетболу, веслування, боксу, легкої атлетики, де вони зайняли загальні другі місця. 29 спортсменів СРСР стали олімпійськими чемпіонами.

Участь в Олімпійських іграх дала можливість радянськім спортсменам здобути необхідний досвід. Не всі виступи були вдалими. Низькі результати показали плавці, велосипедисти, фехтувальники, вітрильники і представники кінного спорту. Сьоме місце зайняли ватерполісти. Посередніми були результати у деяких видах легкої атлетики, невдало виступили в олімпійському турнірі радянські футболісти.

У1956 р. радянська делегація у складі 327 спортсменів виступила у змаганнях з 20 видів спорту на XVI Олімпійських іграх у Мельбурні (Австралія).

Збірна СРСР на іграх у Мельбурні виступила у всіх видах олімпійської програми, за виключенням хокею на траві. Радянські спортсмени здобули переконливу перемогу. Вони вибороли 37 золотих, 29 срібних і 32 бронзові нагороди, набрали у неофіційному командному заліку 624,5 очки, значно випередивши збірну США (74 медалі і 498 очок).

Вони зайняли перші місця у змаганнях із гімнастики, боксу, класичної боротьби, сучасному п'ятиборству, веслуванню на байдарках і каное, вільної боротьби, футболу і кульовій стрільбі, другі місця — у змаганнях з баскетболу і легкої атлетики, важкій атлетиці, академічному веслуванню і третє — з водного полу.

Героєм XVI Олімпійських ігор, за визнанням світової спортивної спільноти, був радянський стаєр В. Куц, який виборов золоті нагороди у бігу на 5000 і 10000 м. Володимир Куц, який народився і виріс на Сумщині, був визнаний кращим спортсменом олімпійського року.

У 1956 р. радянські спортсмени вперше приймали участь у VII зимових Олімпійських іграх, які проходили у Кортіна д'Ампеццо (Італія). Тут наші спортсмени отримали перемогу, набравши 103 очки. Вони вибороли 16 олімпійських нагород (7 золотих, 3 срібні і 6 бронзових) і далеко позаду залишили команди Австрії, Швеції, Фінляндії, США. На цих іграх блискучого успіху досягай радянські хокеїсти, які у тому ж році стали чемпіонами Олімпійських ігор, світу та Європи. Чотири золоті нагороди отримали ковзанярі. Дві золоті медалі виграв Є.Гришин (на дистанціях 500 і 1500 м, причому у бігу на 500 м він встановив світовий рекорд — 40,2 с). Лижниці вибороли дві золоті, дві срібні і три бронзові медалі.

Необхідно відмітити, що у цей період радянські спортсмени успішно виступають ще в одних міжнародних комплексних змаганнях, в яких почали приймати участь ще до вступу в олімпійський рух. Таким чином, ці змагання були своєрідною школою, де радянські спортсмени набували досвіду участі в комплексних змаганнях. Мова йде про Всесвітні студентські ігри, які проводились у рамках Всесвітніх фестивалів молоді і студентів. На І Всесвітньому фестивалі (1947 р.) радянські спортсмени приймали участь у змаганнях неофіційно (і лише в окремих видах), тому першим офіційним є, фактично, виступ у 1949 р. у Будапешті на II фестивалі, де радянська команда здобула перше місце. Такою ж успішною була участь радянських спортсменів у дружніх спортивних іграх молоді і на наступних фестивалях, які проводились через кожні два роки.

У 1958 р. радянські спортсмени підтримували контакти зі спортивними організаціями 63 країн Європи, Азії, Африки, Америки та Австралії. Міжнародні зустрічі були стимулом для спортсменів у намаганні досягти високих спортивних результатів.

4 До середини 50-х років склались сприятливі передумови для проведення великих комплексних спортивних заходів, в яких приймали участь всі республіки СРСР. При цьому завдання подальшого розвитку фізкультурного руху вимагали необхідність пошуку найбільш раціональних форм, засобів і методів масової фізкультурної і спортивної роботи.

Від Всесоюзної спартакіади 1928 р. Спартакіади народів СРСР відрізнялись масштабністю, змістом, участю широких верств населення.

Видатною подією стала І Спартакіада народів СРСР у 1956 р. Попередніми до фінальних змагань І Спартакіади народів СРСР були спартакіади школярів, студентів, Збройних Сил СРСР, сільських фізкультурників і найбільша за своїми масштабами і масовістю V Всесоюзна спартакіада профспілок у 1955 р.

І Спартакіада народів СРСР була справжнім всенародним святом фізкультурного руху в країні. У попередніх масових змаганнях прийняло участь більше 20 млн. фізкультурників. Майже 3 млн. фізкультурників виступило у спартакіадах, які були проведені в Україні (Ю. Теппер, 1972).

Під час підготовки і проведення І Спартакіади народів СРСР кількість фізкультурників зросла на 800 тис. чоловік. В Україні силами фізкультурників і молоді було побудовано і обладнано більше 5 тис. різноманітних спортивних майданчиків.

Важливим досягненням Спартакіади є і якісні зміни, які відбулись у діяльності фізкультурних організацій країни — покращення організації фізкультурного руху, ріст досягнень спортсменів. Так, наприклад, якщо у 1953 р. у всіх фізкультурних організаціях країни було підготовлено 209 майстрів спорту, то у 1956 р. — 1672.

І Спартакіада народів СРСР була на той час найбільшим у світі за своїми масштабами спортивним змаганням. Про це говорить і кількість учасників - 9244 чоловік, і чисельний склад делегацій республік, і програма змагань - з 21 виду спорту.

Фінальні змагання І Спартакіади народів СРСР проводились на новому стадіоні, який у ті часи був найбільшою у Європі комплексною спортивною спорудою — Центральному стадіоні у Лужніках (Москва).

У фінальних змаганнях І Спартакіади народів СРСР було встановлено 355 республіканських рекордів, в тому числі — 32 всесоюзних і 9 світових.

Переможцем І Спартакіади народів СРСР стала команда Москви, друге місце зайняла збірна команда РРФСР, третє — команда Ленінграда, четверте команда України, п'яте — Грузії, шосте — Естонії.

Наступні спартакіади свідчили про зростаючий рівень розвитку радянського фізкультурного і спортивного руху, який залишався таким до 80 - х років XX сторіччя. Кожна нова спартакіада була якісна новою і більш складною в організації. Це знайшло відображення у зростаючих вимогах до спортивної підготовки учасників, особливо у фіналі, а також в ускладнені системи заліку.

І Спартакіада народів СРСР була важливим етапом розвитку спартакіадного руху в країні.

5 У 1959 р. «Комітети у справах фізичної культури і спорту» (створені до війни) ліквідуються, їм на зміну приходить «Союз спортивних товариств і організацій СРСР» (та в республіках), який повинен був спрямовувати і координувати розвиток фізкультурного руху в державі. Він діяв під керівництвом партійних органів за участю профспілок і комсомолу, діючих спортивних федерацій, тренерських рад, суддівських колегій та інших громадських організацій.

Значного розповсюдження набувають самодіяльні форми занять, як, наприклад, групи здоров'я, нові види змагань — естафета «Золота осінь» «Тиждень лижного спорту», «Олімпійський рік не тільки для олімпійців» та інші. Кращим колективам фізичної культури присвоюються звання «Спортивний клуб», якщо в ньому регулярно займаються не менше 40 % працюючих на даному виробництві, культивуються не менше 15 видів спорту, щорічно виховуються майстри спорту, готується громадський актив (інструктори, судді тощо), наявна матеріальна база. Першими у 1960 р. звання «Спортивний клуб» удостоєні колективи заводів «Уралмаш» (РРФСР), «Серп і Молот» (Москва) та «Запоріжсталь» (Україна). У 1961 р. їх було понад 50, в Харкові — ХТЗ, Металіст, Важмаш.

Значне місце посіла фізична культура в період відпочинку, відпусток, у вихідні та святкові дні. Особливої популярності набули спортивно-оздоровчі табори, поїзди здоров'я, туристичні та лижні бази, осередки фізичної культури в парках культури і відпочинках.

Виникає і розповсюджується така форма масової роботи, як «За місцем проживання трудящих».

У цей період (1959-1965 роки) помітно збільшується кількість фізкультурників в регіонах СРСР.

Так, їх відсоток (%) до кількості населення в республіках складав:

Таблиця 5

Кількість фізкультурників у регіонах СРСР, (%)

 

Республіка
РСФСР УРСР БРСР Грузинська PCP Естонська PCP	8,2 14,2 13,2 10,8 10,0	19,6 23,8 22,1 21,0 22,6

Не викликає сумніву, що населення Радянської України найактивніше користувалось засобами фізичного виховання і спорту. Неможливо нехтувати його віковічними традиціями, хоч найбільші руйнування під час війни відбулись на Україні та в Білорусії, де німецька окупація була найдовшою, від першого дня війни і до 1944 р.

Принагідно зауважити, що з дореволюційних часів Україна була серед перших в імперії по кількості людей, прихильних до фізичної культури. Радянська Україна не відставала і в інших питаннях фізичної культури. Так, наприклад, по кількості спортивних споруд Україна дещо поступалась тільки Грузії. У 1969 р. на 50 тис. населення налічувалось споруд (С. М. Філь, О. М. Худолій, Г. В. Малка, 2003):

Таблиця 6