Фізична культура і спорт у зарубіжних країнах після II Світової війни (1945-1990 роки)

Мета. Сформувати уяву про особливості розвитку фізичної культури в розвинутих країнах, країнах Східної Європи, Азії, Африки, Латинської Америки.

Зміст

1. Нові соціально-історичні умови розвитку фізичної культури і спорту в зарубіжних країнах після другої світової війни.

2. Основні етапи і особливості розвитку спорту в країнах Східної Європи.

3. Роль спорту у вирішенні соціальних і політичних проблем країн Азії, Африки, Латинської Америки.

4. Особливості розвитку спорту в найбільших капіталістичних країнах

На початок

1 У результаті розгрому німецького фашизму і японського мілітаризму в другій світовій війні при вирішальній участі Радянського Союзу, н світі склалася нові історичні обставини, які мали винятковий вплив на політичне, економічне і соціально-культурне життя багатьох країн Європи, Азії і Латинської Америки. У багатьох регіонах земної, кулі склалися сприятливі можливості для демократичних перетворень і приходу до влади комуністичних і робочих партій. Народи Болгарії, Угорщини, Румунії, Чехословаччини, Польщі, НДР, Югославії, В'єтнаму, Куби та інших країн вступили на шлях соціалістичного будівництва. Сформувалася світова соціалістична система.

Виникнення соціалістичної системи мало великий вплив на розвиток національно-визвольного руху народів колоніальної системи імперіалізму. У післявоєнні роки в Азії, Африці і Латинській Америці утворилося більш, ніж 90 незалежних держав, багато з них вступили на некапіталістичний шлях розвитку, здійснюючи глибокі прогресивні перетворення в економіці, політичному житті, а також — намагаючись досягти національної незалежності.

Основу імперіалістичної системи склав блок провідних капіталістичних держав на чолі з США. Сили цього блоку прагнули укріпити позиції капіталізму і подолати комуністичний рух, зламати волю народів до національної незалежності.

Обстановка в окремих країнах, регіонах і у світі в цілому протягом післявоєнного періоду нерідко характеризувалася кризовими явищами. Світ виявлявся на межі війни. Все ускладнювалося наявністю ядерної зброї, застосування якої могло привести до знищення життя на землі. Перед людством встала проблема вироблення нового характеру міжнародних відносин, адекватних умовам існування сучасного світу. Тому в практиці міжнародних відносин мають місце пошуки механізмів або інструментів міжнародної співпраці, які мають універсальний характер і відповідають інтересам всієї світової спільноти.

У той час досить ефективний механізм міжнародної співпраці розробив і запропонував Радянський Союз. Цей механізм передбачав впровадження нового політичного мислення, програм роззброєння і ліквідації озброєнь, економічного співробітництва та охоплював інші аспекти, у тому числі спорт і спортивну співпрацю.

Якщо говорити про спорт, то в деякі періоди ускладнення міжнародних відносин він часто залишався єдиним каналом міжнародних зв'язків держав. Феномен спорту, як соціального явища, в рамках якого має місце, як суперництво, так і взаємне тяжіння сторін, полягає в тому, що «мова» спорту зрозуміла практично кожній людині.

Повоєнна практика міжнародних спортивних зв'язків є яскравим прикладом співпраці країн не тільки з різними системами фізичної культури і спорту, але і з різними соціально-економічними системами. І це є найважливішою обставиною. От чому вивчення історії фізичної культури і спорі в зарубіжних країнах представляє значний інтерес.

Після другої світової війни практично у всіх країнах збільшився соціальний запит на фізичну культуру і спорт. Потреби у фізичній, вірніше психо фізичній підготовці і оздоровленні населення у зв'язку з науково-технічним прогресом різко зросли у сфері виробництва і військової справи. Особливі місце займає спорт, як ефективний засіб соціальної дії на свідомість мас. Проблеми використовування спорту в рамках вільного часу успішно поєднуються з розвитком спортивної індустрії, індустрії дозвілля, виробників спортивних товарів та ін., в чому вельми зацікавлені різні комерційні фірми і компанії. Організація і проведення змагань, практика спонсорства, яка інтенсивно розповсюджується, приносить великі комерційні прибутки, тому бізнес починає займати в спорті ключові позиції.

В цілому можна відзначити, що в капіталістичних країнах різко помі інк и відношення до спорту, як з боку урядових, так і з боку ділових кіл.

В соціалістичних країнах, які утворились після другої світової війни, у зв'язку з ухваленням широких програм підвищення добробуту трудящих так само підвищується інтерес до фізичної культури.

Що стосується країн, які звільнились від колоніального гноблення, то вони, маючи величезні проблеми у всіх сферах життя суспільства, прагнуть використовувати спорт для цементування національної єдності і позбавлення від комплексу бувших колоній.

І всі країни, до якої б соціальної системи вони не відносилися, прагнуть захопити або утримати лідерство на міжнародній спортивній арені, оскільки першість на Олімпійських іграх та інших найбільших змаганнях розглядається як відображення соціального, економічного, політичного і культурного потенціалу країни.

2 Зі встановленням народної влади у ряді країн Європи і Азії, у тісному зв'язку з найважливішими соціально-політичними і культурними перетвореннями створилися можливості для розвитку фізкультурного руху на демократичній основі

В своєму розвитку фізична культура і спорт в країнах Східної Європи, які у той час здійснювали соціалістичні перетворювання, пройшли декілька етапів (Л. Кун, 1982):

І етап — 1944-45 — 1949-50 рр.;

ІІ етап — 1950-51 — 1956-57 рр.;

ІІІ етап — 1957-58 — 1970-72 рр.;

IV етап — 1970-72 — 1990 р.

І етап — демократичні перетворення в області фізичної культури і спорту. Партії, що об'єдналися в єдині антифашистські фронти, створили народні спортивні органи «Центральні народні спортивні ради» (1944р.) н Югославії і Болгари, в Румунії (1944р.) і Чехословаччині (1945 р.) — Народні спортивні організації», в Угорщині — «Національний спортивний комітет» (1945 р.), а в Польщі — «Управління по фізичному вихованню і спорту» (1946 р.).

Склад нового управлінського апарату включав антифашистські, але консервативно налаштовані групи, які в області фізичної культури не хотіли виходити за рамки буржуазного лібералізму Практично в області фізичної культури існувало «двовладдя». Народні спортивні органи спиралися на молодіжні організації робочих партій і на робочий рух, який отримав новий підйом. Почалося створення спеціальних груп у справах фізкультури и профспілкових радах.

Після завершення в окремих країнах змін, які характеризувалися боротьбою за владу декількох партій, партійні та урядові органи передали фізкультурний рух в руки державного керівництва.

Таким чином, цей етап характеризується пошуками нових форм управління фізкультурним рухом.

ІІ етап — це етап соціалістичних перетворень в області фізичної культури і спорту, які характеризуються удосконаленням управління фізкультур ■ ним рухом.

На основі радянського досвіду в Албанії і Болгарії у 1948 році, в Румунії, Чехословаччині та НДР у 1949 році, а в Польщі і Угорщині у 1950 році були створені державні комітети у справах фізкультури і спорту.

Закладаються основи соціалістичного спорту. Відбувається організаційна перебудова самодіяльного фізкультурного руху за виробничим принципом. Основною ланкою його стають низові колективи фізичної культури на підприємствах, в установах, учбових закладах. При профспілках створюються добровільні спортивні товариства (за територіально-галузевим принципом).

ІІІ етап характеризується тим, що в соціалістичних країнах було введено громадське керівництво фізкультурно-спортивним рухом. Була ліквідована надмірна централізація в цій області. Вирішальну роль стали відігравати спортивні спілки. Нові моменти з'явилися в інтерпретації задач шкільного фізичного виховання, згідно якого для молоді слід створити режим життя який дасть їй можливість займатися фізкультурою і спортом. Стає можливим відновлення громадських спортивних клубів.

В цей період спортсмени соціалістичних країн вийшли на вищий міжнародний рівень. (Польські боксери і легкоатлети, чехословацькі футболісти, гімнасти і хокеїсти, румунські гандболісти і борці, болгарські борці, китайські чемпіони з настільного тенісу і гімнасти, плавці і велосипедисти НДР).

Спортивні зв'язки між соціалістичними країнами сталі визначатися міждержавними договорами.

IV етап — цей етап характеризується вдосконаленням спортивних відносин між соціалістичними країнами.

Більшість соціалістичних країн повернулася до державної (частково державно-громадської) форми керівництва фізичним вихованням і спортом,

Одержує розвиток рекреаційний напрям. Більше уваги приділяється і розвитку масового фізкультурного руху.

Спостерігається подальше зростання результатів спортсменів соціалістичних країн, вихід їх на провідні позиції в багатьох видах спорту.

Було визнано, що завдання, які пов'язані із спортивною діяльністю рекордсменів і масовим спортом, не можна доручати одному галузевому відділу. Тому виникла система окремих спортивних товариств, які, спираючись на спортивні школи (а у ряді місць — на сіть спортивних шкіл-іитернатів) та інші спортивні товариства, стали базою для виховання рекордсменів. Це не виключало високоякісної спортивної діяльності в широкій сіті дрібних і середніх спортивних товариств, але останні не могли обмежуватись участю в змаганнях лише однієї команди або декількох спортсменів.

Зупинимося тепер докладніше на організації фізкультурного і спортивного руху в країнах Східної Європи.

Управління фізкультурно-спортивним рухом здійснювалось як по лінії державних органів, так і по лінії громадських організацій.

Розглянемо організацію фізичної культури і спорту на прикладі організації цієї галузі в НДР.

До державних органів тут відносились Державний секретаріат у справах фізичної культури і спорту, Міністерства народної освіти і охорони здоров'я. Кожний з цих органів мав свої специфічні задачі. Наприклад, Державний (секретаріат у справах фізичної культури і спорту відповідав за розвиток матеріально-технічної бази спорту (проектування, будівництво спортивних споруд, виробництво спортивного інвентарю), підготовку кадрів для спортивного руху, розвиток спортивної науки. Міністерство народної освіти відповідало за фізичну освіту і виховання в школах.

Управління спортивним рухом в НДР мало громадській характер і здійснювалось Німецьким спортивно-гімнастичним союзом (ДТСВ), який діяв у співпраці з Об'єднанням вільних німецьких профспілок і Союзом вільної німецької молоді (ОСНМ).

ДТСБ — це демократична громадська масова організація, яка об'єднує 16 спортивних союзів (федерацій) і представляє аматорський спорт країни. (союз був створений в 1957 р.

ДТСБ не обмежувало свою діяльність організацією спортивних змагань. Його зусилля були спрямовані на те, щоб спільно з іншими спортивними і громадськими організаціями внести значний внесок у справу розвитку масової фізичної культури.

В інших соціалістичних країнах організація управління фізкультурним рухом була дещо інша. В Болгарії, Польщі, Румунії, Чехословаччині функцію організації фізкультурного руху здійснювали громадські національні спортивні організації. В Болгарії — Болгарський союз фізичної культури і спорту (БСФС), в Румунії — Національна рада з фізичного виховання і спорту, в Чехословаччині — Чехословацький союз фізичного виховання (ЧСТВ).

На початку утворення нової соціалістичної системи фізичного виховання абсолютно правильним було положення, згідно якому першочергову увагу необхідно було приділяти розвитку масового спорту. Питаннями масового охоплення населення фізичним вихованням почали займатися партійні, молодіжні та профспілкові організації.

У багатьох країнах ухвалюються рішення, які стосуються розвитку масовості фізкультурного руху і оцінки ролі фізичної культуру в будівництві соціалістичного суспільства.

Розвитку масовості фізичної культури і спорту сприяли численні спортивні змагання. Небаченими темпами розвивалася фізична культура в НДР, де ще у 1949 р. було лише 275 тис. спортсменів, а до 1958 р. — 1,3 млн. Зростання кількості спортсменів продовжувалося і у подальші роки. Так, у 1982 р. мільйони громадян НДР були учасниками фізкультурне - спортивного руху, а Німецький спортивно-гімнастичний союз об'єднував З млн. чоловік. Фізичне виховання було обов'язковим не тільки в учбових закладах, але і у дитячих садках.

В Румунії кількість учасників масових спортивних змагань у 1950 р. складала 1671 тис. чоловік, тих, хто регулярно займався фізичною культурою і спортом — 990 тис., у 1964 р. — 3,2 млн., а у 1982 р. — понад 4 млн. чоловік.

В Угорщині у 1949 р. кількість людей, які постійно займалися фізичною культурою і спортом складала 500 тис., у 1964 р. — понад 900 тис., а у 1982 р. — більше 1 млн. чоловік.

В Чехословаччині вже до 1964 р. до складу фізкультурних організацій входило 15,3 % населення країни.

До 1982 р. в Польщі налічувалося 2 млн. спортсменів і фізкультурників.

В Болгарії у 1982 р. число спортсменів перевищило 1 млн. чоловік. Всенародну популярність набули масові змагання. З 1975 р. постійно проводились змагання під девізом «Будь здоровий, сильний, витривалий», організатором якого стало болгарське телебачення.

На Кубі в спортивних змаганнях щорічно брало участь понад 1,5 млн. фізкультурників. В Монголії з 1961 р. затвердилася практика регулярного проведення загальномонгольских спартакіад, республіканських спартакіад піонерів та учнівської молоді, працівників професійних і сільськогосподарських об'єднань. В інших країнах соціалізму зростання масовості фізкультурного руху проходило такими ж швидкими темпами.

Велике значення для розвитку масовості фізкультурного руху мав розвиток національних систем фізичного виховання. Основами цих систем стали введені комплекси нормативів.

Фізкультурні комплекси, які були розроблені в країнах соціалістичної співдружності, сприяли підняттю спортивної майстерності, покращенню спортивної техніки, розвитку гігієнічних навичок. Ці комплекси були побудовані за принципом всебічної і постійної фізичної підготовки населення, відповідно до індивідуальних особливостей, національних традицій, умов і виступали засобом ідеологічного виховання молоді.

Досягнення у розвитку фізичної культури і спорту в країнах соціалізму яскраво проявилися в результатах офіційних міжнародних змагань. На Олімпійських іграх 1948-1964 рр. спортсмени ВНР, ЧССР, ПНР, СРР, НРБ, СФРЮ, Республіки Куба вибороли 14,5 % всіх медалей, які розігрувались, тоді, як за період 1896-1936 рр. ці країни змогли отримати тільки 4,4 % всіх олімпійських нагород.

На Олімпійських іграх 1948 р. до найсильніших спортивних держав приєдналась Угорщина. Представники молодої соціалістичної держави отримали 10 золотих, 4 срібних і 11 бронзових медалей. Найбільш відзначились борець Дюла Бобеш, три золоті медалі завоювали фехтувальники, з них Ілона Елек підтвердила своє звання олімпійської чемпіонки, яке вона виборола ще у 1936 р. в Берліні, у змаганнях зі стрільби з пістолета переміг Карой Токач. Свою першу олімпійську перемогу одержав легендарний боксер Ласло Папп.

На Іграх XV Олімпіади в Гельсінкі окрім радянської команди успішно знову виступають угорці. В плаванні в естафеті 4x100 м вільним стилем жіноча команда Угорщини встановила новий світовий рекорд. Пал Ковач виграв змагань шаблістів. Другу золоту медаль завоював Ласло Папп.

У 1956 році на Олімпіаді в Мельбурні своєрідний рекорд встановив чудовий угорський боксер Ласло Папп, який виграв третю золоту олімпійську медаль.

Успішно виступили на ХVІІ Олімпіаді в Римі спортсмени інших соціалістичних країн. До числа 10 держав, які досягли найкращих результатів в неофіційному командному заліку, увійшли Угорщина, Польща, Чехословаччина.

Угорські шаблісти, які з 1928 року не програли жодної олімпіади і на цей раз були першими. В особистому заліку золота і срібна медалі теж дісталися угорцям — Рудольфу Карпаті і Золтану Хорвату. Чеська гімнастка Єва Босакова виборола «золото» у вправах на колоді. Обидві медалі в стрибках у воду серед жінок завоювала спортсменка з НДР Інгрід Кремер. Кремер виступала у складі об'єднаної німецької команди (ОГК). Спортсмени НДР, які виступали у складі цієї команди, завоювали три золоті, дев'ять срібних і сім бронзових медалей, більше, ніж деякі провідні спортивні держави.

На Олімпіаді у 1964 р. в Токіо спортсмени соціалістичних країн виступили успішно у всіх видах програми. До числа держав, які зайняли перші 10 місць у неофіційному командному заліку, увійшли Угорщина, Польща, Чехословаччина. Представники НДР, які виступали у складі ОГК, по кількості завойованих медалей і набраних очок так само могли б зайняти місце в цій десятці.

Спортсмени Болгарії були першими в змаганнях з вільної боротьби, Угорщини — по ватерполо і футболу, другі місця зайняли команди ВНР — у сучасному п'ятиборстві і фехтуванні, Польщі — у боксі і важкій атлетиці, Чехословаччини — у футбольному турнірі, Югославії — у змаганнях з ватерполо.

На Іграх XIX Олімпіади в Мехіко (1968 р.) соціалістичні країни (включаючи СРСР) завоювали 40 % олімпійських нагород. НДР і Угорщина зайняли 3-є і 4-е місце у НКЗ. Куба, яка зайняла 25-е місце, випередила всі латиноамериканські країни (за винятком Мексики). Монголія, яка зайняла 28-е місце, виявилася попереду всіх азіатських країн, за винятком Японії. Відзначився польський боксер Кулей, болгарський борець Радев, угорський борець Козма, польський штангіст Бошановській, угорські веслувальники Хес і Патої І. Шевіньська-Киршенштейн (ГІНР), М. Гуммель (НДР) і В. Віскопляну (Румунія) успішно виступили в легкоатлетичних змаганнях.

Спортсмени соціалістичних країн досягали відмінних результатів і в чемпіонатах світу. Так, у 1963 р. вони завоювали 59,5 % всіх золотих нагород.

У 1971 р. з 233 звань чемпіона світу у 8 країн соціалізму було 122 титули і з 169 звань чемпіонів Європи — 133.

На XX Олімпійських іграх в Мюнхені із 121 команд-учасниць спортсмени 11 соціалістичних країн вибороли в цілому 235 нагород. Команди решти країн отримали 317 медалей.

Високу майстерність продемонстрували атлети НДР. Вони завоювали 20 золотих медалей. У НКЗ спортсмени НДР вийшли на 3-є місце. П'яте місце у НКЗ зайняли спортсмени Угорщини. Вони отримали 35 медалей: 6 золотих, 14 срібних і 15 бронзових. Сьоме місце зайняла команда Польщі — 7 золотих, 5 срібних і 9 бронзових медалей. Вперше за історію виступу на Олімпійських іграх до першої десятки увійшли спортсмени Болгарії. У них 21 медаль: 6 золотих, 10 срібних і 5 бронзових.

Успіх спортсменів соціалістичних країн на XX Олімпіаді безперечний і вражаючий. У таких видах спорту, як веслування на байдарках і каное, боротьба класична, важка атлетика, бокс, гандбол, футбол, боротьба за медалі точилася, в основному, між представниками соціалістичних країн.

Золоті медалі вибороли боксери: Мартінес, Корреа, Стівенсон (Куба), Гедо (ВНР), Костадінов (Болгарія), Парлов (Югославія). Першу золоту медаль завоював для КНДР стрілок Лі Хо Джун.

У змаганнях борців-класиків всі золоті медалі дісталися спортсменам соціалістичних країн. Серед них Кіров і Марков (НРБ), Берчану й Мартінеску (СРР), Хегедюш (ВНР), Маха (ЧССР). У важкій атлетиці було завойовано 10 перших місць, а Фільде (Угорщина) і Биков (Болгарія) встановили світові рекорди.

Ренате Штехер з НДР виграла біг на 100 і 200 м та отримала срібну медаль в естафеті 4x100 м.

На XXI Олімпійських іграх в Монреалі вперше перемогу і друге місце в неофіційному командному заліку зайняли дві соціалістичні країни — СРСР і НДР, які відтіснили команду США на Ш місце. До десятки кращих національних команд у загальному заліку Олімпіади потрапило відразу шість соціалістичних країн: СРСР, НДР, Польща, Румунія, Болгарія та Угорщина. В Монреалі спортсмени соціалістичних країн завоювали 121 золоту медаль із 198 нагород, які розігрувались.

Велику популярність на Іграх здобули: у змаганнях з плавання К. Ендер (НДР), яка завоювала 4 золоті та 1 срібну медаль (всі її старти закінчувалися світовими рекордами), абсолютна чемпіонка з гімнастики 15-річна Надя Коменеч (Румунія), кубинський легкоатлет А. Хуанторена (біг на 400 і 800 м), польська спортсменка І. ПІевінська, болгарська легкоатлетка І. Хрістова.

Подальші роки пройшли під знаком переваги соціалістичних країн у найвідповідальніших міжнародних змаганнях. На чемпіонатах світу 1977 р. серед 10 найсильніших країн було 6 соціалістичних, які завоювали 77,7 % від всіх чемпіонських титулів.

Блискучих результатів спортсмени соціалістичних країн досягли на Іграх ХХІІ Олімпіади в Москві. Вони зайняли 8 місць серед перших 10 у НКЗ. Спортсмени зарубіжних соціалістичних країн завоювали 83 золоті медалі (40 % від розіграних в змаганнях). Статистичний аналіз досягнень спортсменів дозволяє говорити про те, що основні підсумки мало змінилися, якби в Іграх взяли участь представники країн, які відмовилися від участі в Іграх під тиском американського уряду. Небувалу кількість медалей завоювали спортсмени НДР (48 золотих, 38 срібних, 43 бронзових). На цих іграх 6 європейських соціалістичних країн були попереду капіталістичних країн Європи. Куба випередила латиноамериканські, а КНДР — азіатські країни. Були встановлені вражаючі рекорди у багатьох видах спорту: Г. Вессиг (НДР) встановив рекорд світу в стрибках у висоту — 2 м 36 см, В. Козакевич (Польща) — у стрибках з жердиною — 5 м 78 см, спортсменки НДР — в естафеті 4x100 м — 41.6 сек. Кубинський важкоатлет Д. Нуньес встановив два світові рекорди.

Ігри XXIII Олімпіади у Лос-Анджелесі знову, як і попередні, стали заложниками холодних політичних взаємовідносин між СІІІА і СРСР. На цей раз проблема набула ідеологічного відтінку: Ігри бойкотували всі соціалістичні країни, за винятком Румунії.

Після того, як у 1983 році літак південнокорейської авіакомпанії був знищений над територією СРСР, серед пасажирів якого було багато американців, стосунки між СРСР і СІНА дуже загострилися. У США розпочалася компанія під гаслом «Заборонити СРСР», активізувалась діяльність реакційних екстремістських та емігрантських організацій, в пресі США з'явились публікації антирадянського змісту. Були і публікації, де пропонувалось «провчити» СРСР, вбивши декілька десятків членів радянської делегації на Олімпійських іграх у Лос-Анджелесі.

В тих умовах МОК намагався нормалізувати обстановку: у квітні 1984 року відбулась зустріч X. А. Самаранча з керівниками НОК СРСР та ЛАООК. Були розглянуті вимоги НОК СРСР щодо гарантій безпеки спортсменів, необхідності дотримання Олімпійської хартії у частині допуску спортсменів на Ігри. Представники ЛАООК запевнили, що вимоги і пропозиції НОК СРСР будуть виконані. Делегація СРСР у звітному комюніке заявила: «Спортсмени СРСР мають намір приймати участь в Іграх XXIII Олімпіади за умов, що буде додержуватися Олімпійська хартія».

На жаль, після цієї зустрічі ніяких практичних дій не відбулось. Необхідно віддати належне керівникам НОК США і ЛАООК, які намагались припинити шовіністичні виступи екстремістів, але їх спроби переконати політичних лідерів США були марними.

В цих умовах НОК СРСР 8 травня був вимушений заявити про неможливість участі радянських спортсменів в Іграх XXIII Олімпіади.

Але в заявах соціалістичних країн було вказане, що вони будуть і надалі підтримувати зусилля МОК, інших спортивних організацій і об'єднань, які спрямовані на зміцнення міжнародного олімпійського руху, боротися за збереження його чистоти та ідеалів.

Той період розвитку фізичної культури і спорту в соціалістичних країнах мав наступні основні особливості:

1) Подальший підйом масовості фізкультурного руху.

2) Зростання спортивних досягнень спортсменів соціалістичних країн, вихід їх на лідируючі позиції в багатьох видах спорту.

3) Поглиблення змісту зв'язків між країнами соціалізму. Регулярне проведення консультацій в рамках міждержавних зв'язків з питань розробки загальної лінії політики в області спорту та узгодження дійв з міжнародних питань.

4) Зміцнення авторитету соціалістичних країн. Проведення Олімпійських ігор в країнах соціалізму (1980 р. — XXII Олімпійські ігри в Москві, 1984 р. — зимові Олімпійські ігри в Сараєво).

3 Зупинимося тепер на історії розвитку фізичної культури і спортивного руху в країнах, що розвиваються. До ліквідації колоніального гніту адміністративні органи метрополій мало займалися фізичною культурою корінного населення. Серед дорослого населення фізкультурну підготовку одержували тільки ті, які знаходилися на службі у колонізаторів, тобто військовослужбовці. В інших випадках, якщо це не представляло якої-небудь небезпеки, зберігали племінні ритуали, народні змагання, тим самим, прагнучи завоювати симпатії місцевої племінної аристократії. В той же час, стримувалася усіляка діяльність з фізичного виховання і розвитку спорту, тому що були підозри в тому, що вона пов'язана з рухом за отримання незалежності або з організаціями, які борються за національне звільнення.

Талановиті спортсмени колоніальних країн лише слугували поповненням команд метрополій або ставали здобиччю професійних меценатів.

Після ліквідації колоніалізму прогресивні сили країн, що розвиваються, відразу стали здійснювати заходи по розвитку фізичної культуру.

В більшості країн були створені державні органи керівництва фізичною культурою і спортом. Створення подібних установ було прогресивним. По своїй структурі і ролі в розвитку фізичної культури і спорту ці державні органи багато в чому відрізняються один від одного. Так, в Бірмі існувала Національна рада фізичної культури; в Алжирі, Гвінеї, Народній Республіці Конго, Малі були створені міністерства у справах молоді і спорту, в Сенегалі — Директорат кабінету міністрів у справах молоді і спорту, в Марокко — Директорат Верховного комісаріату у справах молоді і спорту, в Тунісі — Державний секретаріат у справах молоді і спорту. У ряді країн організація фізичного виховання в навчальних закладах покладається на міністерства освіти і аналогічні їм органи. В деяких країнах було створено самодіяльне управління фізичною культурою і спортом.

Керівництво спортивною роботою в масштабах країни стали здійснювати асоціації або федерації по видах спорту, які об'єднали спортивні клуби. В Гвінеї до 1965 р. були створені федерації по футболу, баскетболу, волейболу, настільному тенісу, легкій атлетиці, боксу, дзю-до. В Мозамбіку ж створення федерацій по 9 видам спорту було завершено лише в 1982 р. Органи управління фізичною культурою і спортом мають свої установи в провінціях. Первинними спортивними організаціями стали клуби, створені, головним чином, по територіальному принципу.

В більшості країн, що розвиваються, були організовані національні олімпійські комітети, що забезпечують представництво спортсменів в міжнародному спортивному русі.

Створення системи державного і громадського розвитку фізичної культури і спорту і утворення національних олімпійських комітетів стали основою для контактів країн, що розвиваються, з міжнародними спортивними об'єднаннями. Так, країни, що стали незалежними в 40-х роках XX ст. — Сірія, Пакистан, Бірма і Цейлон вже в 1948 р. направили своїх спортсменів

на Олімпійські ігри. Країни, що отримали незалежність до 1956 р. — Судан, Туніс, Гана в 1960 р. послали своїх спортсменів на Ігри до Рима. Велика кількість країн включилася в олімпійський рух з 1964 р. — Камерун, Малі, Мальгаська Республіка, Нігер, Республіка Конго (столиця Браззавіль), Танганьїка. Мозамбік, що звільнився від португальських колонізаторів в 1975 р., направив своїх посланців для участі в Іграх в Москві.

Встановлення контактів з міжнародними спортивними об'єднаннями по видах спорту дозволяло спортсменам країн, що розвиваються, брати участь в офіційних міжнародних змаганнях, першості світу і континентів.

Почалося створення міжнародних органів з координації дій країн, що розвиваються, в області розвитку спорту. Однією з перших подібних організацій став Арабський спортивний комітет, до складу якого ввійшли представники Сирії, Лівану, Йорданії, Іраку та ін. Цей комітет став проводити Арабські ігри. В1978 р. була утворена Генеральна федерація спорту арабських країн, мета якої — фінансування розвитку спорту в арабських країнах.

Незалежні африканські країни об'єдналися в Організацію африканської єдності. Згодом в 1965 р. була організована Вища рада спорту Африки (КССА), яка від імені спортсменів є представником в Організації африканської єдності. Завданнями цієї ради є:

1) координація загальноафриканських змагань (у тому числі — проведення Африканських ігор);

2) розподіл між країнами фахівців з фізичного виховання, матеріальних засобів і спортивного інвентарю;

3) знищення расової дискримінації.

Певний внесок в організацію спортивної діяльності вносять міжнародні спортивні об'єднання з проведення регіональних комплексних змагань. Серед них — Організація боліварианських ігор, Спортивна організація Центральної Америки і Карибського моря (ОДЕКАБЕ), Панамериканська спортивна організація (ПАСО), Федерація азіатських ігор (АТФ). Які ж досягнення спортсменів країн, що розвиваються?

Африканські спортсмени вперше вийшли на передню лінію світового спорту в 1960 році. Одним з самих великих сюрпризів на Олімпійських іграх в Римі з'явилася перемога ефіопського спортсмена Абеби Бікили в бігу на марафонську дистанцію. У 1964 р. на Олімпіаді в Токіо він, вже як най вірогідніший претендент на перемогу, першим розірвав фінішну стрічку марафонської дистанції. Крім нього у фіналах виступили: в бігу на 10000 метрів представник Тунісу Гаммуді (2-е місце), в бігу на 800 м кенієць Кіпругут (3-в місце), в бігу на дистанцію 10000 м ефіоп — Волде (4-е місце), в стрибках в довжину нігерієць Вест (4-е місце), в бігу на 5000 м кенієць Кейно (5-е місце). Кейно був згодом першим африканським рекордсменом світу.

На Олімпійських іграх в Мехіко в змаганнях з легкої атлетики у чоловіків і по боксу африканські спортсмени майже в кожному виді виходять у фінал. П'ять спортсменів — Кейно, Гаммуді, Тему, Волде і Бівотт завоювали «золото».

Всьому світу відомі імена бігунів кенійця Хенрі Роно і марокканця Саіді Ауїти. Вони били світові рекорди на дистанціях середнього і стаєрського бігу.

Про те, як проявляється, неоколоніалізм в спорті можна прослідити на долі Хенрі Роно. Його запросили на навчання в один американський університет, припускаючи при цьому, звичайно ж, що своїми виступами Хенрі Роно буде сприяти росту авторитету університету. Згодом же, коли результати у Роно знизилися, до нього був втрачений інтерес. Навіть повернутися на батьківщину Роно було нізащо, тільки завдяки фінансовій допомозі земляка він зміг повернутися додому.

В Мюнхені Кейно з олімпійським рекордом переміг в бігу на 3000 м. з перешкодами, а угандієць Джон Акії-Буа — з світовим рекордом в бар'єрному бігу на 400 м.

На Іграх в Монреалі багато африканських спортсменів не брали участь оскільки серед учасників змагань були спортсмени Нової Зеландії, яка у той час підтримувала контакти з виключеною з олімпійського руху ПАР. На знак протесту проти рішення МОК, який залишив в числі учасників Ігор порушника його ж власних законів, багато африканських країн відмовилися від стартів.

На Іграх XXII Олімпіади в Москві блискучих успіхів добилися ефіопські бігуни. М. Іфтер був першим в бігу на 5000 м і 10000 м. Жінки із Зімбабве, країни, яка незадовго до Ігор отримала державну незалежність, були першими в змаганнях з хокею на траві.

В цілому особливості фізичної культури і спорту в країнах, що розвиваються наступні:

1) Сучасний фізкультурний і спортивний рух країн, що розвиваються, сформувався одночасно з боротьбою за політичну незалежність.

2) Нерівномірність економічного і внутрішньополітичного розвитку виявляється в умовах і результатах розвитку фізичної культури і спорту в окремих країнах.

3) Фізичне виховання і спорт в країнах, що розвиваються, є об'єктом державної уваги.

4) Спортивні організації країн, що розвиваються, займають конструктивні позиції у вирішенні різноманітних проблем міжнародного спортивного руху.

5) Суттєвим є вплив пережитків минулого.

6) Прагнення до національної єдності і антиколоніальної спортивної співпраці. (Створення Вищої Ради спорту в Африці, проведення Африканських, Азіатських ігор і т. і.).

4 Після другої світової війни розвиток фізичної культури і, особливо, спорту в капіталістичних країнах значно прискорився, не дивлячись на те, що капіталістичне суспільство ніколи не піклувалося про здоров'я трудящих.

Інтерес до фізичної культури і спорту був викликаний політико-економічними обставинами:

1) зростання мілітаризації, що вимагало покращення масової військово-фізичної підготовки населення;

2) необхідність в ідеологічній обробці трудящих мас шляхом використовування фізичної культури і спорту;

3) необхідність у відволіканні трудящих від класової боротьби;

4) інтенсифікація виробництва, що вимагає фізично підготовлених людей.

В післявоєнний час в результаті загострення суперечностей в капіталістичному суспільстві загострилися і суперечності в буржуазному спортивному русі.

Спорт використовують з метою ідеологічного впливу на населення (Р. Кісільов, 1978). Були розповсюджені теорії для виправдовувався мілітаризму і доказів того, що війна необхідна, оскільки відповідає агресивній сутності людини. А спорт, як затверджує автор однієї з теорії К. Дім, є формою реалізації агресивних намірів людей. Так, президент СШ А Р. Рейган в одному з своїх виступів заявив: «Спорт приносить величезне задоволення від почуття ненависті, яке відчуваєш навіть до кольору форми супротивника».

Поширені і інші теорії, які намагаються придати спорту значення загальної капіталістичної ідеології («теорія конвергенції», «динамічна ідея»).

Посиленими темпами здійснюється комерціалізація спортивної діяльності, виник могутній спортивно-телевізійний комплекс, який використовує спорт, як засіб для отримання прибутку. Так, монопольне право на трансляцію Ігор в Лос-Анджелесі в 1984 р. за 225 мільйонів доларів придбала телекомпанія Єй-бі-сі. Єй-бі-сі, яка має великий досвід в освітленні олімпіад, знала, на що йде. Продаж рекламного часу в ході показу спортивних змагань приносив і приносить дохід: за три місяці до Ігор одна хвилина коштувала вже півмільйона доларів! Крім того, в контракті Єй-бі-сі і ЛАООК (Лос-Анджелеського Олімпійського Організаційного Комітету) виявилася «маленька деталь». Єй-бі-сі придбала право складати програму телепередач. 1 ця програма не набір з того, що може запропонувати оргкомітет, а свій план, складений по висновках спеціалістів по рекламі, обов'язковий для виконання на Олімпіаді. Не дивлячись на усілякі завірення керівників ЛАООК, що ніщо подібне не трапиться і що вони «в першу чергу керуються інтересами олімпійців», компанія продиктувала свій розклад по марафонському бігу. Старт марафону був даний в кінці робочого дня, коли вулиці і шосе забиті автомашинами і повітря особливо забруднено.

В капіталістичних країнах спорт розвивається в декількох напрямах:

а) любительський спорт;

б) професіональний спорт;

в) підприємницький спорт;

г) церковний (клерикальний спорт);

д) робочий спорт.