Виникнення і традиції народної фізичної культури в Україні



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Виникнення і традиції народної фізичної культури в Україні



Мета: Скласти уяву про об'єктивні основи і передумови виникнення і розвитку фізичної культури на теренах України з найдавніших часів до XIX ст.

Зміст

1. Витоки і традиції народної фізичної культури.

2. Фізична культура в період Київської Русі.

3. Фізична культура в період козаччини.

На початок

 

1. Протягом тисячоліть на території сучасної України, залежно від природних умов, виникали, розвивались і припиняли свої існування різні спільноти людей (трипільці, кіммерійці, скіфи та інші).

В добу палеоліту виник рід як форма колективного співжиття людей, сформувались основи релігійних вірувань, первісного мистецтва тощо. Важливу роль відігравало фізичне виховання. Основними видами трудової діяльності були полювання, збиральництво та рибальство (М. Пономарьов, 1970; Є. Приступа, 1995).

Наприкінці палеоліту (приблизно VIII тисячоліття до н.е.) винайдено мук і стріли, що якісно змінило способи ведення полювання, а значить, і підготовку до нього.

Застосування допоміжних засобів для полювання вимагало нових звичок, координованих рухів, відповідного розвитку сили, витривалості, спритності. Ефективне володіння списом, сокирою та ін. в екстремальних умовах полювання вимагало цілеспрямованої підготовки людей до такої специфічної діяльності.

Суттєвий слід в культурі наших предків залишили племена «трипільців», що жили на території України (Київщина) у VI-IV тисячоліттях до н.е. Їхнє господарство було високорозвиненим для тих часів, вони були обізнані і мисливством, землеробством, рибальством, знали колесо тощо.

Важливою для фізичного виховання стала поява таких засобів пересування, як волокуші, санчата, лижі та ін. В цю епоху вдосконалюються засоби полювання. З'явились кам'яні сокири, довбані човні та ін. Є дані про існування тоді танцю. До тих часів відносяться елементи поховального обряду «Тризна» —- пошанування померлого родича або загиблого воїна. Літописи доносять, що до програми його входили співи, дужання (боротьба, змагання),рухливі ігри та забави (І. Срезнєвський, 1951; Є. Н. Приступа, В. С. Пилат, 1991; Я. Л. Кулик, С. А. Костюк, М. І. Петренко, 1997). Поховальний обряд дійшов до наших днів як поминки, дещо змінивши форму, але зберіг традицію. Він завжди носив змагальний характер, до нього входили і символічні бойові танці трипільців, змагання з бігу, метання спису, стрільба з луку тощо.

В межах трипільських поселень існували культові місця, де відбувались ритуальні дійства з елементами рухливих ігор, забав, змагальних фізичних вправ.

В період переходу від бронзи до заліза (кінець II тис. до н.е.) відбулись певні перетворення в суспільстві, виникли великі племінні союзи та перші рабовласницькі держави. У першій чверті І тисячоліття до н.е. північне Причорномор'я заселили племена кіммерійців. Це перший народ, що жив на території України, маючи власну назву. Відомості про нього, про особливості його фізичної культури знаходимо в грецьких міфах та поетах Гомера (зокрема, в «Одіссеї»).

Кіммерійці займали значні території. їхні культурні та виробничі особливості різнились між собою. Ті, що жили в Криму, на Кубані в пониззі Дніпра, вели переважно осілий спосіб життя. Але більшість вела напівкочовий або кочовий спосіб життя. Надзвичайно розвиненим у них було конярство. В численних племенах існували матріархальні роди та сім'ї, які об'єднувались у племена. Але вже зароджувалась військова знать, формувались великі військові загони. На чолі їх стояли царі і вожді. Войовничі кіммерійці мали добре розвинену систему військово-фізичної підготовки молоді.

Їхні невдалі війни зі скіфами призвели до втрати самостійності, вони потрапили під вплив скіфів і розчинились серед них. Але традиції їхньої культури, військового мистецтва зберігались ще кілька наступних століть.

Скіфи у VI-IV ст. до н.е. створили велику державу від Дністра до Дону На чолі стояла орда царських скіфів під проводом деспотичних царів, що мали під владою значні військові сили. Племена скіфів — кочовиків та землеробів жили у пониззі Дніпра. До складу Скіфів входили також скіфи — орачі, що жили між Дніпром і Дністром.

Скіфське суспільство складали вільні общини та осілі хлібороби, які вели торгівлю з грецькими полісами Причорномор'я. Наявність у них зброї сприяла розвиткові військового мистецтва. Вони майстерно володіли луком, мечем, списом, кинджалом, бойовими сокирами, пращами.

Як засвідчив Геродот, видатних скіфських воїнів греки запрошували для навчання своїх воїнів стрільбі із лука. Основним заняттям було кочове скотарство, найбільше уваги приділяли розведенню коней, тому фізичне виховання йшло у цьому напрямку.

В ті ж часи відбувалась Велика грецька колонізація узбережжя смуг Причорномор'я, що почалась у VIII ст. до н.е., яка сприяла поширенню давньогрецьких традицій (в тому числі спортивних) (С. А. Семенов-Зусер, 1940; О. О. Гречанюк, 2000).

Еллінські поліси, починаючи з VII ст. до н.е. виникають на території сучасної України. Найбільшими з них були: Ольвія (близько Миколаєва), Херсонес (в межах сучасного Севастополя), Tipa (в межах Білгород-Дністровського), а також міста Боспорського царства: Пантікапей (в межах Керчі), Горгіпп (в межах Анапи), Танаїс (в Ростовській області) та інші. Довколишнє оточення та умови, в яких існували давньогрецькі міста, сприяли формуванню своєрідної для даної місцевості культури, невід'ємною частиною якої було гімнастичне виховання та атлетика.

Фізичне виховання було невід'ємною частиною освіти громадян причорноморських міст. Особливо важливим було військово-фізичне виховання, враховуючи, що у містах не було професійного війська.

Фізичне виховання здійснювалось в спеціальних закладах — гімназіях. Вони існували у всіх полісах. За фізичну підготовку відповідали спеціально обрані особи (гімнастархи, педотриби та космети), ці посади були особливо престижними, на них обирались найдостойніші, найдосвідченіші громадяни.

Протягом тисячоліття у північному Причорномор'ї проводились атлетичні ігри на честь олімпійських богів і героїв. Найвідомішими були ігри на честь Ахілла в Ольвії.

Протягом двох тисячоліть до Київської Русі найбільш розвиненим та історично активним був район середнього Подніпров'я. Значний внесок у становлення основ його народної фізичної культури зробили Зарубинецька (III ст. до н.е. — II ст. н.е.) та Черняхівська (II-V ст. н.е.) культури, що існували на території сучасної України. Обидві вони формувались під впливом Римської культури за характерними ознаками культур античного світу.

Десь на переході від неоліту до бронзи (2000-1500 рр. до н.е.) від індоєвропейської спільноти відділились балтослов'яни, а близько 1000 р. до н.е. від неї відокремилась протослов'янська група, і відтоді розпочався період осілих поселень слов'ян. З цього часу вони творять власну мовну групу, матеріальну і духовну культуру, суспільний лад. Почала формуватись і розвиватись своєрідна фізична культура слов'ян, котрі вже у У-VI століттях нашої ери жили на території від середньої Вісли до верхнього Дінця і виступали окремою групою народу — слов'яни (склавіани).

До VI-VII ст. н. е. наші предки жили в умовах родових відносин. Роди, або племена мали спільне майно — ріллю, ловецькі простори, стада худоби, вели спільне господарство під керівництвом свого старшини. Під час війни члени роду виступали як один бойовий загін. Прошарок старшин виник ще у період пізньо-палеолітичних об'єднань, коли почали створюватись «громади», а для керівництва ними обирались найдостойніші за принципом змагальності між претендентами. Вони мусили бути найавторитетнішими членами роду (племені) і відповідати за виховання і фізичну підготовку молоді.

Дітей до семи років виховувала мати, а потім ця роль відводилась старійшинам або найдосвідченішим членам роду. Молодь проходила спеціальну підготовку (в громаді), засновану на народних елементах фізичної культури. Фізичне вдосконалення проходило у постійних рухливих іграх, забавах, змагальних фізичних вправах. Кожен етап цієї підготовки завершувався ініціацією — ритуалом посвяти у наступну вікову групу чи стан.

Ініціація передбачала різноманітні обрядові дійства, характерні (специфічні) для кожної події (народження дитини, перехід від матеріального виховання в наступну групу, прийом у члени військової організації).

Цикл обрядо дійств ініціації мав, у першу чергу, виховний характер і передбачав у попередній підготовці, наприклад юнака, такі елементи (Є. Н. Приступа, В. С. Нилат, 1991; С. М. Філь, О. М. Худолій, Г. В. Малка, 2003):

1. Тривалу ізоляцію від родини і зближення з дорослими чоловіками.

2. Тренування. Розвиток фізичних якостей (сили, витривалості, спритності та ін.).

3. Оволодіння технікою використання зброї.

4. Загартування і виховання здатності долати негоди через різні харчові обмеження, суворі моральні і фізичні випробування.

5. Виховання дисциплінованості, безумовного підпорядкування старшим, збереження звичаїв, родової моралі.

Весь життєустрій наших пращурів слов'ян був наскрізь пройнятий системою народної фізичної культури. Він передбачав максимальне наближення людини до природи. В рухливих іграх, танцях, змаганнях людина вдосконалювала свої природні можливості. Кожна подія в житті відзначалась змагальною діяльністю. Цьому слугували ритуали, пов'язані з побутово-релігійними та аграрними календарями.

Побутово-релігійний календаряк цілісна система народної культури відображав знання та досвід, набуті народом протягом тисячоліть, регламентував правила життєдіяльності суспільства.

Річний цикл, відображений у календарі, що був започаткований ще у Трипільській культурі, складався із таких елементів (Є. Н. Приступа, В. С. Пилат, 1991; С. М. Філь, О. М. Худолій, Г. В. Малка, 2003):

1. Сонячні фази: зимове сонцестояння (21-22 грудня); весняне рівнодення (21-24 березня), наближення весняних робіт, літнє сонцестояння (21 червня) — близькість врожаю, свято Купала та ін.

2. Цикл обрядодійств до сил природи (про дощ, вплив вегетаційної сили на врожай тощо).

3. Пошанування предків (тризна).

4. Коляди, русалії, веснянки та свята на початку кожного місяця.

Жодне релігійне свято не обходилось без специфічних рухливих ігор, забав, народні ігри складали системоутворчу основу календарного року і вибудовувались у струнку систему психофізичного виховання. Вони проводились, я к правило, у формі ігрищ. Частина цих ритуальних дійств-ігрищ відбувалась в місцях поселення, а більшість з них на околицях, охоплювала ряд поселень.

Організація багатоденних ігрищ, в яких брали участь тисячі людей вимагала керівництва з боку досвідчених людей-«волхвів» (прошарок людей, відповідальних за реалізацію циклу обрядових дійств). їх сила в народній уяві визнавалась і після хрещення Русі.

Волхви вміли пророкувати майбутнє та вдосконалювати бойове мистецтво. Кожен з волхвів проходив багаторічну підготовку і, як наслідок, досконало володів мистецтвом боротьби.

Важливе місце у збереженні традицій та розвитку фізичної культури серед нашого народу відводиться циклічності обрядово-аграрного календаря, основні елементи якого пройшли через тисячоліття. Ґрунтуючись на віковічній традиції, календар був невичерпним джерелом збереження і постійного збагачення народної фізичної культури. Адже жодне з побутово-аграрних святкувань не обходилось без рухливих ігор, забав, розваг, змагань, тобто системи віками установлених традиційних засобів фізичного і духовного вдосконалення людини.

Первісні елементи народної фізичної культури виконували ряд функцій і. перш за все, рекреаційну — забавну культово-релігійну або магічну (завороження врожаю), виховну та ін.

В структурі найдавніших форм народної фізичної культури належне місце відводиться військово-фізичній підготовці. Головною ідеєю обрядовості слов'ян землеробів було звернення до природи, а серед розмаїття обрядодійств виділялись: зимові, весняні, осінні.

Багато язичницьких обрядодійств з часом перейшли в іншу форму свого побутування, переважно перетворились у народні дитячі рухливі ігри Різноманітні природні умови та історичні особливості окремих частин України позначились на їх ролі у фізичному вихованні.

Наявність народних рухливих ігор, котрі існують і сьогодні, доказує, що в період військової демократії на території нашої країни існувала і функціонувала чітко сформована система народної фізичної культури, в її основі був побутово-релігійний календар.

Таким чином, витоки народної фізичної культури губляться в тисячоліттях, її особливості на території нашої держави змінювались відповідно до історичних епох, але багато збереглось від витоків (Трипілля), незважаючи на наявність у різні періоди інших культур (скіфи, гунни, печеніги, половці, татари, турки, поляки та інші).

2 У часи формування Київської Русі наші предки зберегли багато самобутніх традицій національного фізичного виховання. З дитинства молоді прищеплювались потрібні у праці та військовій справі вміння, навички і якості.

На межі ІХ-Х століть навколо Київської землі утворилось державне об'єднання — Київська Русь. Тут ще з часів військової демократії (періоди родових відносин) збереглись звичаї виховання дітей, продовжили побутування обряди і ритуали, що склали певну систему підготовки людини до працедіяльності та виконання військових обов'язків (Н. А. Деделгок, 2004).

В Київській Русі існувала вікова диференціація молоді, покладена в основу народної фізичної культури (Є. Н. Приступа, Я. В. Типчак, Л. О. Мазур, 1997; С. М. Філь, О. М. Худолій, Г. В. Малка, 2003):

• в три роки хлопця саджають на коня, і цей обряд назвали «постриги». Цей ритуал князь Ігор здійснив у трьохрічному віці, а в сім — був на навчанні у Новгороді-Сіверському;

• у сім років хлопчик переходить від материнського виховання під нагляд чоловіків (батька або старшини роду); починається навчання грамоті, стрільбі з лука, володіння списом, арканом, їзди верхи;

• в 12 років хлопчик вважається напівдорослим юнаком і до його навчання залучають «військові хитрощі»;

• в 17 — річному віці юнак вважається дорослим і змужнілим.

У кожній віковій групі здійснювалось певна підготовка і завершувалась «ініціацією» (посвятою в наступну).

Таким чином, до військового життя (хоч постійної армії ще не існувала) готували з дитинства. Так, Володимир Мономах в 13 років вже ходив на лави, Данило Галицький ще хлопчиком володів мечем.

Первинними ланками традиційних народно-побутових форм військово-фізичної підготовки була сім'я та рід, де відповідальність за виховання майбутнього воїна покладалася на батька, чоловіків-членів родини (старших братів, тощо), старшин роду. Так передавалися родинні традиції від батьків дітям. Особлива роль у цьому процесі відводилась старійшинам роду або найдосвідченішим його членам, нерідко спеціально призначеним вчителям, що займалися з групами дітей, підлітків і юнаків. Виховання юнаків здійснювалось і у спеціально для цього організованих «домах молоді», або «мужських домах». Відомо, що серед громадських утворень існували «лісові школи», які діяли в межах чоловічих військових союзів. Там відбувались ініціаційні «посвяти», молоді, під час яких основна увага приділялась фізичній підготовленості (Є.Н. Приступа, Я. В. Типчак, Л. О. Мазур, 1997).

Таблиця 2

Організаційні форми військово-фізичної підготовки

Парубочі й дівочі громади
Княжа дружина
Фізичне виховання у роді, племені,сім’ї
Військово-фізичне виховання в княжому війську
Військово-фізичне виховання в освітніх закладах (монастирі, церкви)
Народне ополчення

 

 


Для формування повноцінного народного ополчення серед населення існувало так зване наставництво — приватні вчителі, спочатку в князівство — боярському середовищі; а згодом і серед інших верств населення.

Найважливішим вмінням воїнів було володіння різними видами зброї, а також — їзда верхи, веслування, боротьба, полювання. В середньовічній Русі були створені товариства стрільців з лука і фехтувальні школи, що існували в Києві та Новгороді.

На початку IX століття в Київській Русі зароджується професійна військова організація «Дружина князя», що складалась з трьох підрозділів: а) найбільш знатні, досвідчені воїни —- верхівка княжої влади; б) молоді вояки, «отроки»; в) власне воїни, що аж до половини XI ст. були головною княжою силою.

Військово-фізична підготовка у княжій дружині була доволі спеціалізованою, враховувала рід війська, його цільове призначення, специфіку озброєння тощо. Важливими у підготовці воїна були природні фактори загартування (повітря, сонця, вода), а також ігри військового спрямування («гра у війну», «боротьба родів» та ін), військові танці, фізичні вправи з предметами (різновиди зброї — спис, лук, меч, праща тощо), а також каміння, палиці, мотузки — аркани тощо. Значне місце відводилось фізичним вправам із застосуванням засобів пересування (коні, човни, лижі тощо), а також ходьба, біг, лазіння, повзання, плавання і змагальні фізичні вправи (боротьба, бої навкулачки, фехтування тощо) (Є.Н. Приступа, Я. В. Типчак, Л. О. Мазур, 1997).

Таблиця З

 

Засоби військово-фізичної підготовки

E ikDbO13FLvRMqmGPKSs98hioGyTw/a4/KzWqsjPVCZkFM/Q1ziFuGgM/Kemwp0vqfhwYCErUB43q 3KTzeRiCaMzzRYYGXHt21x6mOUKV1FMybDd+GJyDBblv8KU00qHNHSpay0h2UHvIaswf+zZqMM5Y GIxrO0b9+hOsnwEAAP//AwBQSwMEFAAGAAgAAAAhAClau2zdAAAACAEAAA8AAABkcnMvZG93bnJl di54bWxMj8FOwzAQRO9I/IO1SNyo3QRQG+JUCFQkjm164baJTRKI11HstIGvZ3sqp9VoRrNv8s3s enG0Y+g8aVguFAhLtTcdNRoO5fZuBSJEJIO9J6vhxwbYFNdXOWbGn2hnj/vYCC6hkKGGNsYhkzLU rXUYFn6wxN6nHx1GlmMjzYgnLne9TJR6lA474g8tDvaltfX3fnIaqi454O+ufFNuvU3j+1x+TR+v Wt/ezM9PIKKd4yUMZ3xGh4KZKj+RCaJnvUw5eb73INhPVMpTKg3r1QPIIpf/BxR/AAAA//8DAFBL AQItABQABgAIAAAAIQC2gziS/gAAAOEBAAATAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAABbQ29udGVudF9UeXBl c10ueG1sUEsBAi0AFAAGAAgAAAAhADj9If/WAAAAlAEAAAsAAAAAAAAAAAAAAAAALwEAAF9yZWxz Ly5yZWxzUEsBAi0AFAAGAAgAAAAhAKG5lWsrAgAAUQQAAA4AAAAAAAAAAAAAAAAALgIAAGRycy9l Mm9Eb2MueG1sUEsBAi0AFAAGAAgAAAAhAClau2zdAAAACAEAAA8AAAAAAAAAAAAAAAAAhQQAAGRy cy9kb3ducmV2LnhtbFBLBQYAAAAABAAEAPMAAACPBQAAAAA= ">
Військові походи
Національні види спорту  
Фізичні вправи змагального характеру (герці, дужання, ристалища)
Народні та бойові танці
Полювання  
Народні ігри та забави  


Народні

 

 


У IX-XIV століттях військово-прикладна фізична підготовка реалізовувалась у таких формах, як «Руські ігрища», лицарські турніри, змагання «потіхи», полювання, військові походи. Тобто у період Київської Русі (IX XIV ст.) існувала ефективна система військово-фізичної підготовки.

Безперервні війни ісусідами та внутрішні конфлікти ставили русичів в умови постійної боротьби за існування. Тому фізичне виховання посідало чільне місце у військово-прикладній підготовці. В ньому переважало досконале володіння зброєю, кінна виїздка, вміння ловити і муштрувати коней, полювання тощо.

У дружині князя налічувалось 300-400 дружинників, а чотирьохтисячне військо було потужною армією. Тому військово-фізична досконалість кожного воїна відігравала надзвичайну роль.

Є підстави вважати, що військово-фізичному вихованню надавалось значення у монастирях, церквах та навчальних закладах, котрі активно розбудовувались з часів Ярослава Мудрого. Ці заклади, крім культового, носили ще й оборонний характер.

Як відомо, в Київській Русі сформувалась своєрідна система військово-фізичної підготовки населення, що включала такі форми:

· фізичне виховання в родині (сім'ї);

• військово-фізичне виховання у побуті;

· військово-фізичне виховання у княжому війську;

• військово-фізичне виховання у культових і навчальних закладах (церкви, монастирі, школи та ін.).

Найпоширенішими засобами цієї підготовки були:

а) народні рухливі ігри та забави;

б) народні танці;

в) національні види боротьби;

г) фізичні вправи змагального характеру (дужання, ристалища);

д) полювання;

є) військові походи.

Значного розвитку в цей період набуває судноплавство. Однодеревні довбані човни були поширені на Дніпрі вже у X столітті. Теслярство застосовувалось і для рибальства, і для військових справ. Як описує І. Крип'якевич (1992 р.), князь Святослав у болгарському поході сам веслував через Дунай. Князь Олег та Ігор «ходили на греків... на конях і кораблях...».

Молодь змагалась у плаванні, стрільбі із лука в «Кінних ристалищах», метанні спису. В Київській Русі поширеною була гра в копаний м'яч-один із праобразів сучасного футболу, а серед дорослих в шані була так звана гра і биком, або, краще сказати, двобій людини з роз'яреною твариною. Історія (берегла факт про киянина Кирила Кожем'яку, котрий вирвав у бика шкіру, захоплену долонею.

Ще за княжих часів в Україні були розповсюджені різноманітні види боротьби (дужання), серед них на «ременях», «навхрест», «спас» тощо.

Народна боротьба пройшла декілька етанів розвитку, вдосконалювались технічні прийоми, а також неписаними правилами заборонялось, що було шкідливим для здоров'я борця: «нечиста гра», «не бий лежачого» тощо. Першим кроком у цивілізованому перетворенні боротьби навкулачки була відмова від ударів. Саме з цього починається історія боротьби.

Дедалі зростає виховна роль масових народних ігрищ та фізичних вправ, що формували у молоді спритність, витривалість, силу, кмітливість, сприяли підготовці воїнів народного ополчення.

Неабияке значення у військово-фізичному вихованні у Київській Русі приділялось формуванню морально-вольових якостей. Мужність у русичів цінувалось понад усе. Сповідувалось доброчинство, найкращою справою вважалось захищати нещасних і знедолених. В «Паученії» Володимира Мономаха акумулювався віковічний досвід народної педагогіки і фізичного виховання, найістотнішою рисою якого була нерозривна єдність людської гідності, духовного багатства та фізичної досконалості.

Не втратив у цей час свого значення ритуал пошанування загиблого воїна або родича (так звана тризна). До його програми, як і раніше, входили змагання з боротьби та різноманітній рухливі ігри.

В 980 році Русь-Україна прийняла християнство як загальноруську державну релігію. Церква почала активно боротися з «поганством», але створене тисячоліттями язичництво було досить досконалою системою вірувань та знань про світ і дуже повільно відступало під натиском православ'я. Християнство змушене було пристосуватись, асимілювати язичницькі культи та обряди, вбираючи їх позитивні елементи.

З прийняттям християнства традиційні елементи народної фізичної культури поступово адаптуються до своєрідного світогляду, що склався як «двоє вір'я», переходить в систему християнських свят. Так, наприклад, обряд поклоніння весні переходить у традиції Великодніх свят з «веснянками», «гаївками», культом язика, як джерела життя (гра «цокання») та інше. Свято Купала стало «Івана Купала» тощо (на честь святого Іоана Предтечі).

Отже, фізична культура в період Київської Русі продовжує розвиватись, ґрунтуючись на багатовікових традиціях, збагачуючись запозиченнями від сусідів, переходячи в систему військово-фізичної підготовки, котра виступає як струнка і завершена педагогічна система, побудована на національних традиціях і народній фізичній культурі. В той же час, розвиваючись на власній національній основі, вона не мала замкнутого, обмеженого характеру. На її розвиток, як і в античні часи, мали вплив культурні надбання сусідніх народів. Як відомо, у 1150 році князь Ізяслав, святкуючи перемогу, провів «руські ігрища» на зразок європейських турнірів. Аналогічні турніри про водились в Галичині в часи князя Василька та інших.

Порівняльний аналіз дає підстави стверджувати, що фізична культура в Україні часів Київської Русі розвивалась за Європейською моделлю. Але, вбираючи все краще від сусідів, вона за своїм соціальним значенням та спрямованістю ґрунтувалась на звичаях і традиціях свого народу, що і зумовило її прогресивність.

Навіть з прийняттям християнства фізична культура залишилась важливою складовою цілісної культури етносу, функціонувала практично у всіх сферах життєдіяльності суспільства — побуті, військовій справі, етнопедагогіці, релігійних та інших святах.

3Внаслідок постійної боротьби українського народу проти татар і турків, польських та литовських загарбників, а також втечі селян і міської бідноти з Галичини, Волині, Поділля, Полісся, Побужжя від феодального, національного і релігійного гніту виникло вільне озброєння населення — козацтво.

З перших років свого існування Запорізька Січ вела безперервну збройну боротьбу з загарбниками. Такі специфічні умови існування призвели до того, що запорізьке козацтво в короткий історичний термін виробило одну з найефективніших на той час систему військово-фізичної підготовки (Антонович В., 1991).

Вже у першій половині XVII століття козацтво піднялось до рівня кращих Європейських армій, а своєю активною наступальною тактикою переважало феодальні армії Європи. Запорізьку піхоту вважали найкращою в Європі, вона уславилась штурмами фортець та своєрідною тактикою оборонних дій у таборі. Кіннота була менш чисельною, але відзначалась військовою майстерністю.

Переважну більшість запорізького воїнства складали прості українські селяни, що не мали військового досвіду. Тому для ефективного поповнення воїнств необхідний був процес постійного військово-фізичного виховання всього народу.

В часи козацької доби побут українців був насичений різноманітними рухливими іграми, змагальними фізичними вправами, що поширювались серед усіх, без винятку, верств населення. Широке розповсюдження серед молоді набули народні рухливі ігри, різновидів народної боротьби, бої навкулачки та ін., що сприяло розвитку необхідних фізичних якостей і формуванню на цій основі міцного покоління захисників батьківщини. Значну роль у цьому процесі відігравали віковічні традиції, серед яких слід відмітити звичаї відповідальності батьків за виховання дітей, особливо юнаків.

Фізична культура, крім інших соціальних функцій, перш за все служила військово-фізичній підготовці населення. Домінуючу роль у ній відігравав національний ідеал духовної і тілесної досконалості особистості, уособленням якого став образ козака — звитяжця (лицаря), захисника рідної землі.

Культ героїчної особистості козака-запорожця спричинив до загального (майже 100-відсоткового) залучення дітей і молоді до народних фізичних вправ і рухливих ігор, переважно військово-фізичної спрямованості.

У втілення фізичної культури в побут українського народу, в збагаченні її форм і методів за рахунок власних вдосконалень і запозичень відігравали важливу роль такі елементи існуючої системи, як школи, парубоцькі громади, мандрівні борці, «вулиця», чумакуваннята інші.

Другий ступень козацького виховання був родинно-шкільним. Діти козаків навчались у козацьких, братських та інших типах шкіл. В період козаччини школи створювались у кожному населеному пункті одночасно з його заснуванням. При кожній церкві існували козацькі школи. Всього у 1740-1746 рр. в межах вільностей Запорізької Січі було 866 шкіл, що свідчить про дуже високий освітній і культурний рівень козацтва (Д. І. Яворницький, 1990; Є. Н. Приступа, 1995).

В козацький період у школах існувала безліч народних звичаїв, котрі формували побут школярів і обов'язковим елементом мали змагальні фізичні вправи та рухливі ігри, цікаво і насичено проходили так звані свята переходу учня з одного класу до наступного.

Особливе місце посідала в освітній діяльності січова школа, яка існувала при церкві святої Покрови (берегині козаків) на території Запорозької Січі. Складалась вона із двох відділів (С. М. Філь, О. М. Худолій, Г. В. Малка, 2003):

а) для юнаків, що готувались на паламарів і дияконів — там завжди було 30 учнів;

б) для дітей-сиріт або хрещеників козацької старшини тощо-50 учнів.

Молодики мали свою управу, отамана, кухаря, користувались деякими привілеями.

Школа існувала під безпосереднім проводом козацької старшини, керівником був один із її ченців. В ній поруч з вправами по володінню вогнепальною зброєю застосовувались спеціальні фізичні вправи для вдосконалення техніки верхової їзди, володіння холодною зброєю, правити човном, швидко плавати тощо. Фізична підготовка стосувалась і молодиків церковного спрямування. Відомі випадки декількаразової зміни ряси на козацьку зброю, а іноді священики ставали на чолі козацьких загонів.

В січовій школі органічно поєднувалися елементи фізичного гарту з військовим навчанням. Значна увага приділялась загальноосвітній стороні підготовки майбутніх лицарів, навчання тут було семирічним і безкоштовним. Час перебування юнаків у січовій школі залежав від їх здібностей до військової та духовної науки.

Січові, старшинські і козацькі школи були своєрідним військово-освітянським навчально-виховним закладом, де реалізувалась прогресивна ідея гармонійного розвитку особистості. У військово-фізичній підготовці козаки домагались гармонійного розвитку фізичних здібностей, вдосконалення життєво важливих навичок у плаванні, бігу, їзді верхи, майстерного володіння видами зброї.

Важливу роль у реалізації народної фізичної культури відігравали «парубоцькі громади» — своєрідне об'єднання неодружених юнаків. їх соціальна функція-організація молоді з метою духовного, морального і фізичного виховання. Крім парубоцьких, існували дівочі, підліткові, юнацькі громади, але вони копіювали діяльність парубоцьких.

Головною умовою вступу до громади був вік (16-18 років), але громада брала до уваги зріст і фізичну силу товариша, маючи надію придбати в його особі хорошого бійця. До уваги брались також його розум і здібності.

Парубоцька громада здійснювала практично всі заходи по фізичному вдосконаленню молоді. Під час народних свят та зібрань молоді широко застосовувались різноманітні види рухливих ігор, різновиди народної боротьби, танців.

Особливо поширеними серед молоді були перегони і скачки. Взимку, окрім перегонів, розповсюдженою була їзда на санчатах з запряженими собаками. Серед дітей популярним було ковзання на льоду.

У довгі зимові вечори молодь грала в шахи, що були відомі ще з княжих часів. У весінні та літні дні поширеними були рухливі ігри з м'ячем або «кулями». Значне місце займало полювання.

Традиційною формою виховання молоді в побутових умовах українського села була «вулиця»(«вечорниці», «досвітки» тощо). Музика, танці, пісні — все багатство народних засобів духовного і тілесного виховання молоді виникало саме там, і перш за все на «вулиці». «Вулиця» була своєрідною формою традиційних розваг української молоді. Вона починалась від великодніх свят і тривала все літо аж до 14 вересня. «Вулиця» збиралась в певному, заздалегідь призначеному місці посеред села, на зеленому лузі, над річкою чи на леваді. До польових робіт молодь збиралась щовечора, а у «жнива» — тільки в неділю і святкові дні. На «вулиці» дівчата виводили хороводи, співали, танцювали. Хлопці забавлялись рухливими іграми і боротьбою. Парубоцька громада влаштовувала також змагання «хто швидше пробіжить або пропливе», «хто далі кине», перетягування линви та ін. Найчастіше грали в «третій зайвий».

Народна фізична культура відігравала певну роль у прикладній професійній підготовці людей до умов тогочасної трудової діяльності (коваля, тесля тощо). Наприклад, таке поширене в козацьку добу в Україні явище, як чумакування,вимагало високого рівня психічної та фізичної підготовки чумаків.

Характерною ознакою колориту української землі того часу були мандрівні борці— молоді хлопці, які ходили по селах і мірялись силою з сільськими парубками.

До народно-побутових форм організації військово-фізичної підготовки (крім родини, школи, громади) слід віднести народні воєнізовані формування.Вони могли бути тимчасовими, стихійними (під час повстань) або тривалими і постійними (гайдамаки, опришки).

Існував ще один давнішній спосіб збереження військових традицій — так звана «школа джур»,як неформальний спосіб передачі знань, військового досвіду та особливостей підготовки козаків. Школа джур була фактично наступницею наставництва (приватні вчителі), яке існувало у ІХ-ХІУ ст.

В усіх формах організації (як народно-побутових, так і професіональних) були наявні характерні елементи народної педагогіки українців (відбір, підготовка, іспит-випробування, вдосконалення бойової майстерності у війську).

У добу козаччини (ХУІ-ХУІІІ ст.) існувала система засобів військове фізичної підготовки молоді і дорослих, яка включала: ігри військового спрямування, військові танці (гопак, козак, метелиця та ін.), фізичні вправи з предметами (переважно різновиди холодної та вогнепальної зброї), фізичні вправи із застосуванням засобів пересування (човен, кінь), змагальні фізичні вправи (бої навкулачки, різновиди боротьби — гойдок, спас та протиборства, фехтування та ін.). Суттєвим компонентом підготовки козаків було загартування із застосуванням чинників навкілля (сонце, повітря, вода).

Серед найрозповсюдженіших змагальних форм у військово-прикладній підготовці були: народні змагання, козацькі змагання та поєдинки — «герці», полювання, військові походи.

Таким чином, високий рівень народної фізичної культури, як компонент всієї культури, сприяв вихованню здорового, міцного покоління. А в свою чергу, сприяло зміцненню військової організації Запорізької Січі.

Стан безперервних війн вимагав постійного поновлення війська. Тому існували певні критерії відбору, що застосовувались до козаків. Доступ до січі був можливим за таких умов: бути вільною людиною, розмовляти українською мовою, сповідати православну віру і пройти певне навчання. Згодом був ще один пункт — присягти на вірність російському царю.

За свідченням Боплана (1990), до козаків приймався лише той, хто пробув там певний час і здійснив один морський похід. Отже, не всі ставали козаками. Молодь спочатку проходила сувору школу фізичного випробування. В описах козацького побуту наголошено, що кожен десятник, крім десяти товаришів, мав під наглядом до 50 юнаків, яких готував до козацтва.

Важливе місце відводились вмінню плавати в різноманітних умовах, веслувати, добре маскуватись. За різними свідченнями, претендент мусив проплисти всі пороги Дніпра, пройти семирічну підготовку, здійснити один морський похід. Справжнім козаком ставав той, хто виявив себе у військовому поході, довів свою військову зрілість, здатність долати негаразди січового життя.

Щовесни влаштовувались змагання по веслуванню поперек бурхливого Дніпра. Перемагав той, хто фінішував напроти старту. Частими були пірнання, інколи за люлькою, цінувалось вміння підняти її зубами.

Відмінну підготовленість демонстрували козаки під час морських походів, проходили до 15 км моря за годину.

На Запоріжжі існував культ гармонійного фізичного і духовного розвитку особистості.

Аналіз історичних матеріалів дає підстави стверджувати, що у Запорізький Січі функціонувала система фізичного виховання, основу якої складали віковічні звичаї українського народу. Вона носила виключно національний характер.

Військово-фізична підготовка запоріжців виступала як системно завершена педагогічна структура, яку складали компоненти:

а) початковий відбір, де переважає рівень розвитку фізичних і моральних якостей;

б) традиційно народний здоровий спосіб життя з чітко окресленими народними звичаями, використанням сил природи (водні процедури, сон на повітрі, поміркованість харчування, пости тощо);

в) національні за своїм змістом специфічні засоби та методи військово-фізичної підготовки (герці, народні види боротьби, двобої навкулачки тощо).

В системі фізичного вдосконалення козаків переважали ігрові та змагальні форми руховий дій, що часто поєднувались з піснями або музикою.

Пріоритетне місце в спеціальній підготовці козаків надавалось:

а) цілеспрямованому розвитку рухових якостей;

б) вдосконаленню навичок у плаванні, пірнанні, бігу, їз



Последнее изменение этой страницы: 2016-04-07; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 34.237.52.11 (0.026 с.)