Кількість спортивних споруд (на 50 тис. населення, 1969р.)

 

Республіка	Стадіонів	Спорт. залів	Басейнів
Україна РСФСР Грузія Естонія	1,0 0,7 1,7 1,0		0,5 0,2 0,9 0,3

 

На першостях Радянського Союзу Українська команда була серед перших по кількості спортивних нагород (у 1969 — 15,3 %). Характерною ознакою і и х часів було проведення Спартакіади народів СРСР, що на рік передувала Олімпійським іграм. В них команда України була серед трьох найсильніших, а попереду були команди Москви та РСФСР. Тільки на першій (1956 р.) та другій (1959 р.) спартакіадах команда України була четвертою, а потім — другою (1963,1979 рр.) або третьою (1967,1971,1975 рр.).

Не поступалися місцями на цих спартакіадах і команди школярів України. Так, наприклад, на Всесоюзних спартакіадах школярів були в числі лідерів (1963 і 1967 рр.).

Слід відмітити прогрес дитячого спорту і зростання кількості дитячих і спортивних шкіл, збільшення їх контингенту. Але статистика засвідчила, що кількість учнів та їхня спортивна розрядність не були однакові в різних регіонах. Так, у 1966 р. з числа учнів з ДЮСШ розрядниками стали: в Естонії — 7,9 %, в РСФСР — 4,5 %, в Україні — 4,2 %.

У 1967 р. не всі учні шкіл та середніх навчальних закладах були залучені до занять. Так, наприклад, в Латвії — 81,5 %, в Естонії — 74,0 %, в Україні — 70,1 %, а в РСФСР — 67,0 %.

У вищій школі картина була більш оптимістична. До фізичного вихований і спорту були залучені: в Естонії — 95,9 %, в Латвії — 95,7 %, в Україні — 81,6 %, в Росії — 74,7 % (С. М. Філь, О. М. Худолій, Г. В. Малка, 2003).

Відомі й інші показники, що не на користь Радянської України серед інших республік. Так, здійснений у 1987 р. аналіз стану підготовки фахівців і вищою і середньою освітою показав, що в Радянському Союзі на 10 тисяч населення було в середньому 148 освічених спеціалістів, тоді як в Україні — 123 (менше), а у Східному регіоні (Донецька, Луганська, Харківська, Сумська, Полтавська області) — лише 111. Цю «несправедливість» виправило створення у 1979 році в Харкові Державного інституту фізичної культури, а згодом і Донецького, який став складовою структурою Національного університету фізичного виховання і спорту (в Києві).

В 1972 році вводиться новий (оновлений) комплекс ГПО. Для заохочення передбачалось нагородження срібним та золотим значком. В 1968 році створюється союзний при Раді Міністрів СРСР республіканський комітет по фізичній культурі і спорту (так званий Спорткомітет). Він як державний орган замінив «Союз спортивних товариств і організацій», котрі, як засвідчила практика, став неспроможним вирішувати державні завдання.

Що стосується спорту високих досягнень, то спортсмени України здійснили великий внесок в успіхи збірної СРСР на Олімпійських іграх та чемпіонатах світу і Європи

Практично кожна четверта золота олімпійська медаль була завойована спортсменами України. У 50-60-ті роки в Україні була вихована плеяда видатних спортсменів, які стали гордістю сучасного олімпійського руху: це гімнасти В. Чукарін, Б. Шахлін, Л. Латиніна, легкоатлети В. Голубнічий, В. Крепкіна, важкоатлет Л. Жаботинський, плавчиня Г. Прозумєнщікова, веслувальник А. Шапоренко та багато інших (В. М. Платонов, С. І. Гуськов, 1994).

Такі результати були відображенням відпрацьованої системи підготовки в Україні спортсменів найвищої кваліфікації. Основними елементами цієї системи були:

· піклування держави про розвиток цілісного фізичного виховання, дитячо-юнацького спорту і спорту вищих досягнень;

· наявність організаційно-методичної системи масового спорту і спорту вищих досягнень;

• розгалужена мережа спортивних споруд, колективів фізкулм урн, дитячих спортивних шкіл та інших організацій з підготовки спортсменів;

• популярність спорту серед населення країни, особливо у дітей і молоді, здорова соціальна атмосфера навколо спорту вищих досягнень;

• ефективна система підготовки тренерів, викладачів і організаторів спорту в інститутах і технікумах фізичної культури;

• високий рівень розвитку спортивної науки, перш за все теорії і мсто дики спортивного тренування і спортивної фізіології.

Після Ігор XIX Олімпіади у Мехіко (1968 р.), на яких збірна команда СРСР значно поступилася команді США як за кількістю золотих медалей, так і за сумою очок у неофіційному командному заліку, політична атмосфера навколо Олімпійських ігор загострилась. Цьому ж сприяла й інтенсивна політизація олімпійського спорту в НДР, а у подальшому — на Кубі, в Болгарії та інших в минулому соціалістичних країнах, де спорт став засобом великої політики, фактором, взаємопов'язаним з обґрунтуванням ефективності соціально-економічної і політичної системи.

В СРСР (і, природно, в Україні) в значній мірі була модифікована система організації підготовки спортсменів, інтенсифікувалось будівництво сучасних спортивних споруд, збільшилось фінансування олімпійського спорту, стали створюватись сучасні центри олімпійської підготовки, велика увага приділялась підготовці спортивного резерву.

Олімпійський спорт в Україні в ще більшій мірі, ніж раніше, став складовою частиною спорту в СРСР, розвивався у відповідності із загальною концепцією розвитку олімпійського спорту в країні.

Рівень майстерності найсильніших спортсменів СРСР зріс, з'явилося нове покоління видатних спортсменів і в Україні. Збірна команда СРСР переконливо перемогла на XX і XXI Олімпійських іграх, причому успіх радянських спортсменів багато у чому був обумовлений спортивним потенціалом України.

Таким же залишався внесок спортсменів Україні в успіхи збірної команди СРСР і в наступні роки (1980-1988 рр.). А у 1992 році на XXV Іграх в Барселоні, де виступала об'єднана команда СНД, в її перемогу великий внесок зробили українські спортсмени.

Досягнення спортсменів України в ці роки були обумовлені, в першу чергу, інтенсивним розвитком сучасної бази для занять спортом. Комплексні центри олімпійської підготовки включали не тільки стадіони, басейни, зали та інші основні споруди, але і місця для проживання, харчування, навчання, відпочинку, відновлення і т. ін.

Не менш важливим було і подальше вдосконалення системи відбору обдарованих дітей та організація їх багаторічної підготовки, що призвело до появи великої групи видатних спортсменів, які досягли вершин в олімпійському спорті, а також талановитих організаторів, вчених та інших спеціалістів, які забезпечували розвиток і функціонування всієї системи підготовки і участі в Олімпійських іграх спортсменів України за весь період з 1952 до 1992 років, тобто до тих пір, коли Україна стала незалежною і самостійно увійшла в систему міжнародного олімпійського руху.

Таким чином, радянський період в Україні (1917-1991 рр.) став епохою рішучого піднесення фізкультурного руху, втіленням його в життя колективів і окремих людей. Розвиткові масовості сприяло створення матеріальної бази, запровадження нових організаційних форм та заходів по масовому розвитку фізичної культури серед населення і росту майстерності спортсменів України.

Але на фоні таких значних здобутків в роки радянської влади зазнали практично повного знищення ті традиційні засоби української народної фізичної культури, які споконвіку функціонували в системі релігійних і традиційно — побутових свят. Радянська система, заборонивши традиційні елементи народної фізичної культури, запропонувала їм тоталітарну заміну. Але це призвело до забуття багатьох ефективних засобів української фізичної культури. Правда, деякі з них пережили всілякі заборони і продовжують побутувати в народі, особливо на селі (С. М. Філь, О. М. Худолій, Г. В. Малка, 2003).

Тема 2.6.

ФІЗИЧНА КУЛЬТУРА І СПОРТ У НЕЗАЛЕЖНІЙ УКРАЇНІ

 

Зміст

1. Соціально-економічні умови розвитку фізичної культури і спорту в Україні.

2. Організаційні засади, структура і матеріальна основа розвитку спортивно-фізкультурного руху в Україні.

3. Виступи збірної України на Олімпійських іграх.

На початок

1 Фізична культура в Україні є часткою загальної культури суспільства, що спрямована на зміцнення здоров'я, розвиток фізичних, морально-вольових та інтелектуальних здібностей людини з метою гармонійного формування її особистості. Практика свідчить, що фізична культура, до складу якої входять фізичне виховання, спорт та фізична рекреація, є важливим засобом підвищення соціальної і трудової активності людей, задоволення моральних, естетичних та творчих запитів, життєво важливої потреби взаємного спілкування, розвитку дружніх стосунків між народами і зміцнення миру. Спорт як органічна частина фізичної культури є сферою діяльності людей, виявлення та уніфікованого порівняння у змаганні їх досягнень її певних видах фізичних вправ. В той же час спорт є часткою міжнародного спілкування, дає можливість демонстрації досягнень суспільства у цій сфері діяльності, сприяє утвердженню гуманістичних цінностей та спортивного приоритету України у світовому співтоваристві (М. С. Герцик, О. М. Вацеба, 2005; С. М. Філь, О. М. Худолій, Г. В. Малка, 2003).

Розвиток фізичної культури і спорту в Україні, як і в кожній країні світу, обумовлений потребами суспільства, рівнем соціально-економічного розвитку, станом освіти, науки, культури, традицій та ін.

Формування основ державної програми розвитку фізичної культури її Україні відбувалося з урахуванням радянської системи фізичного виховання і спорту, яка постійно реформувалася, та традицій українського народу.

У 1991 році відбулося становлення державності України — Верховна Рада УРСР 24 серпня проголосила Україну незалежною демократичною державою.

Перше десятиріччя розвитку фізичної культури і спорту в сучасній Україні характеризується значними проблемами, пов'язаними з умовами існування суспільства (С. М. Філь, О. М. Худолій, Г. В. Малка, 2003):

• глибокою економічною кризою, обумовленою переходом на нові форми економічного господарювання (з державної форми власності на приватну);

• стрімким спадом виробництва у промисловості та аграрному секторі;

• суттєвим зниженням державного фінансування сфери фізичної культури і спорту;

• значним зниженням рівня життя населення;

• порушенням екологічної рівноваги;

• різким погіршенням фізичного розвитку людей і рівня їх здоров'я, скороченням тривалості життя.

З 1991 по 1998 рр. кількість підприємств, організацій та установ, які проводили фізкультурно-оздоровчу роботу, зменшилася на 15,5 тисяч одиниць, а кількість трудящих, залучених до цього процесу, — більш як на 1 млн чоловік, тобто на 56 відсотків, інструкторів по спорту, що працювали у виробничих колективах, — на 5,7 тис. чоловік. Лише 13 відсотків трудових колективів мали спеціалістів, які проводили фізкультурно-оздоровчу роботу. Це призвело до різкого погіршення рекреації, фізичного та психічного стану працездатної частини населення і проявилося у значному зростанні серцево-судинних, онкологічних, психічних та інших захворювань, зумовило посилення тютюнопаління, алкоголізму, наркоманії.

Тільки за три роки (з 1991 по 1993) припинили діяльність більш як 900 дитячих і підліткових фізкультурно-оздоровчих клубів при ЖЕКах, було скорочено 590 посад педагогів-організаторів спортивної роботи з населенням за місцем проживання, більше 3,5 тис. інструкторів фізичної культури у трудових колективах. Переважна більшість населення, особливо в сільській місцевості, практично була позбавлена можливості брати участь у будь-яких формах фізкультурно-оздоровчої і спортивної роботи.

Погіршувався стан утримання і використання матеріально-технічної бази фізкультури і спорту, а приватизація частини спортивних споруд супроводжувалася використанням їх не за призначенням.

Під загрозою руйнування була в цілому досить ефективна система підготовки спортсменів високого класу, скорочувалась мережа дитячо-юнацьких спортивних шкіл, кількість національних змагань і навчально-тренувальних зборів. Спостерігався перехід висококваліфікованих фахівців і спортсменів в інші сфери діяльності або виїзд на роботу за кордон, тобто втрата їх для фізкультури та спорту. Змінилася питома вага позаурочних занять з фізичного виховання в усіх навчальних закладах. У 1998 році Держкомспорт України констатував, що з початку 90-х років чисельність контингенту дітей і підлітків, залучених до регулярних занять у ДЮСШ, підліткових фізкультурно-спортивних клубах за місцем проживання і спортивних секціях, скоротилася на 620 тис. чоловік 11 М. Філь, О. М. Худолій, Г. В. Малка, 2003).

Згортання цієї роботи негативно позначилося на стані здоров'я дітей та Підлітків — майже 90 % дітей, учнів і студентів мали відхилення у здоров'ї, 50 % незадовільну фізичну підготовку, що призвело до посилення антисоціальних проявів — майже кожний десятий злочин в Україні вчинявся підлітками і на 60 % збільшилася кількість неповнолітніх, що вживали наркотики.

Значні проблеми розвитку галузі фізичної культури та зумовлені ними негативні наслідки вимагали відповідного відображення у суспільній свідомості, науково-методичного обґрунтування мети, завдань та організації їх вирішення.

2 Для ефективного розвитку сфери фізичної культури і спорту історично складалися різноманітні форми організації. В Україні, як і в більшості зарубіжних країн, окрім широко розгалужених самодіяльних спортивних об’єднань, успішно функціонують державні, регіональні, муніципальні органи координації і управління сферою фізичної культури та спорту.

Державне управління здійснюється найчастіше у формі спеціально створених міністерств, комітетів, департаментів чи управлінь, на які покладено обов'язки щодо координації та управління оздоровчою і спортивною роботою (М. С. Герцик, О. М. Вацеба, 2005).

У деяких країнах функціонують спеціальні «Президентські ради», які готують національні програми фізичного розвитку населення, або здійснюють експертні оцінки конкретних програм державного масштабу (наприклад, підготовки до Олімпійських ігор).

Відповідні органи управління спортом існують і на регіональних рівнях. Проте найбільш масовими, впливовими і функціонально спроможними і самодіяльні, самоврядні спортивні об'єднання (спортивні клуби, асоціації, ліги, федерації тощо).

Україна успадкувала організаційну структуру і характер діяльності спортивних організацій від колишнього СРСР, провівши лише деяку їх пере реструктуризацію із врахуванням нових завдань розвитку фізкультурно-спортивної сфери.

Згідно із Законом України «Про фізичну культуру і спорт», державну політику і законодавче регулювання відносин у сфері фізичної культури і спорту, як і контроль за реалізацією Державних програм розвитку фізичної культури і спорту, здійснює Верховна Рада України та Кабінет Міністрів України.

В окремі проміжки часу в Україні центральним органом державної виконавчої влади в сфері управління фізичною культурою і спортом були Державний комітет України з питань фізичної культури і спорту, Міністерство у справах молоді і спорту, котрі забезпечували реалізацію державної політики в галузі фізичної культури і несли відповідальність за її виконання.

У 2005 році уряд нового Президента України Віктора Ющенка поклав відповідальність за розвиток сфери фізичного виховання і спорту на новостворене Міністерство молоді та спорту.

Як зазначається в Національній доктрині розвитку фізичної культури і спорту (2004), держава реалізовує заходи, спрямовані на формування та дальше вдосконалення сфери фізичної культури і спорту. Держава стимулює об'єднання зусиль заінтересованих державних, громадських, приватних організацій та широких верств населення для визначення стратегічних напрямів розвитку сфери фізичної культури і спорту, прогнозування перспективних процесів, використання системного і програмно-цільового підходів у розробленні та здійсненні практичних заходів.

Місцеві органи державної влади і органи місцевого самоврядування створюють у своєму складі відповідні органи управління фізичною культурою і спортом.

Обласні (міські, районні) управління фізичної культури і спорту організовують виконання державної і регіональних програм і здійснюють широке коло заходів щодо координації зусиль спортивних та інших зацікавлених організацій на місцевому рівні.

При Радах депутатів усіх рівнів функціонують відповідні депутатські комісії, які зі свого боку займаються вирішенням питань з фізичної культури.

Третьою управлінською ланкою на регіональному та місцевому рівні є відділи або посадові особи (найчастіше заступники голів Рад), які керують питаннями фізичної культури.

Самоврядування в сфері фізичної культури і спорту сприяє розвитку суспільної активності і залучає громадські організації до управління фізичною культурою. Органи державної виконавчої влади і органи місцевого самоврядування можуть делегувати громадським фізкультурним організаціям окремі свої повноваження. Громадські організації фізкультурно-спортивної спрямованості здійснюють свої повноваження відповідно до статутної діяльності, яка не може суперечити чинному законодавству.

Основними громадськими організаціями, які діють у спортивній сфері України є Національні спортивні федерації та Національний олімпійський комітет України.

Громадська спортивна федерація набуває статусу Національної після визнання державним органом управління сферою та реєстрації у Міністерстві юстиції України. В такому випадку центральний державний Орган делегує таким федераціям окремі повноваження щодо розвитку вини спорту, надає їм допомогу у забезпеченні їх матеріальними ресурсами, фахівцями тощо.

Національна спортивна федерація має виключне право представляти Україну в міжнародних спортивних організаціях та в міжнародних спортивних змаганнях з окремих видів спорту. їй також дається право на організацію і проведення відповідних національних спортивних змагань.

Національні спортивні федерації можуть одержувати від держави матеріально-фінансову допомогу. У випадку грубого порушення законодавства, або неналежного використання наданих їм прав, спортивна федерація може бути позбавлена статусу Національної.

Національний олімпійський комітет України (НОК України) є неурядовою громадською організацією, яка координує розвиток олімпійського руху в Україні. В своїй діяльності НОК керується законодавством України, Олімпійською хартією Міжнародного олімпійського комітету та власною Хартією. НОК України має виключне право представляти державу на Іграх Олімпіад та зимових Олімпійських іграх, в Міжнародному олімпійському комітеті, інших міжнародних олімпійських організаціях. НОК України має також виключне право на використання власної олімпійської символіки. Першим в історії членом МОК для України у 1994 р. було обрано Валерія Борзова, а в 2000 р. членом МОК став ще один відомий український легкоатлет Сергій Бубка. Держава сприяє діяльності НОК України, розвитку його матеріально-технічної бази, надає фінансову підтримку. Проте безпосереднє втручання будь-якого державного чи якогось іншого органу або особи у внутрішні справи НОКу є таким, що суперечать Олімпійській хартії.

Організацію фізичної культури і спорту, а також професійну фізичну підготовку у відомствах здійснюють спеціально створені для цієї мети комітети, спортивні товариства і клуби. Подаємо перелік основних спортивних товариств України.

До 2001 року діяло добровільне спортивне товариство «Гарт», створене для організації і координації роботи з фізичного виховання в навчальних закладах усіх рівнів. На його основі було утворено нині чинний Комітет фізичного виховання і спорту Міністерства освіти і науки України.

У структурі Міністерства оборони України діє Управління спорту, а в регіонах — спортивні клуби армії (СКА).

Працівників і службовців Міністерства внутрішніх справ обслуговує відомче спортивне товариство «Динамо», яке має свої регіональні підрозділи.

У 1995 році поновило свою діяльність добровільне спортивне товариство «Спартак», яке сьогодні активно розгортає свою діяльність в регіонах України.

Добровільне фізкультурно-спортивне товариство профспілок «Україна» (ДФСТГІ «Україна») створено з метою організації фізкультурно-оздоровчої і спортивної роботи з працівниками виробничої сфери, а кооперативно-профспілкове фізкультурно-спортивне товариство «Колос» — з працівниками агропромислового комплексу та мешканцями сільської місцевості.

Д/ш репрезентації спортсменів-залізничників у міжнародних організаціях, в рамках ДФСПТ «Україна» діє СК «Локомотив». З цією ж метою створено Українську студентську спортивну спілку. В Україні також створені і функціонують структури параолімпійського руху, Асоціація ветеранів фізичної культури і спорту, федерації інвалідного спорту тощо.

На регіональному та місцевому рівнях утворюються різноманітні самодіяльні спортивні, спортивно-оздоровчі, фізкультурно-спортивні клуби, клуби з видів спорту, спортивні клуби за місцем проживання тощо.

В останні роки в Україні з'являються професійні спортивні клуби та ліги. Всі ці організації вносять свій позитивний внесок в широку палітру фізкультурних і спортивних організацій України. Співпраця, взаємодопомога і взаємодоповнюваність між ними сприяють розвиткові фізкультури і спорту як засобів фізичного і духовного вдосконалення.

Матеріально-технічна база фізичної культури представляє собою сукупність матеріальних цінностей (спортивні споруди, обладнання, спортивна форма, знаряддя, інвентар), фінансів, розподільчих структур та виробничих потужностей, яка перебуває в державній, муніципальній, відомчій, кооперативній та особистій власності.

Матеріальна база є необхідною умовою і, разом з тим показником розвитку фізичної культури і спорту.

В умовах економічної нестабільності в Україні увага до розвитку матеріальної бази з боку державних органів влади набуває першочергового значення. Слабкість матеріальної бази істотно гальмує розвиток фізичної культури і шкодить підготовці збірних команд до міжнародних змагань, сповільнює залучення широких верств населення до фізкультурно-спортивної активності.

Джерелами фінансування фізичної культури є (С. М. Герцик, О. М. Вацеба, 2005):

· Кошти державного бюджету — найстабільніше і найсуттєвіше джерело фінансування. Держава взяла на себе не лише утримання органів управління і збірних команд України, а фінансує витрати на розвиток дитячо-юнацького спорту (училища фізичної культури, ДЮСШ).

· Кошти відомчих організацій становлять помітну частку витрат на фізичну культуру і спорт. В останній час їхня частка зменшилася, особливо у розвиток дитячо-юнацького спорту.

· Вступні внески (індивідуальні і колективні) — складають незначну частку витрат на фізичну культуру. Проте з поліпшенням економічного стану суспільства їх частка постійно збільшуватиметься.

· Дотації державних органів здатні полегшити фінансове становище фізкультурних організацій, особливо це стосується утримання і експлуатації спортивних споруд, в т.ч. «енергоємних» (басейни, штучні ковзанки, криті манежі тощо).

· Спонсорські внески мають в останні роки суттєвий вплив на організацію спортивних заходів, екіпіровку і відрядження на змагання збірних і клубних команд (особливо ігрових).

· З активним впровадженням ринкових відносин, значення і обсяги спонсорських внесків у фізичну культуру будуть зростати. В перспективі спонсори повинні зняти з державного бюджету істотну частку фінансових витрат на спорт.

· Прибутки від комерційної діяльності спортивних організацій — перспективне джерело фінансування спорту. Сюди входять не лише прибутки від реклами, але й від послуг засобами спорту, видавничої діяльності, виробництва спортивних товарів тощо.

· Особисті кошти громадян, затрачені на фізичну культуру і спорт, будуть збільшуватися разом із зростом матеріальної забезпеченості населення. Чим заможніша людина, тим більша частина її доходів іде на задоволення культурних запитів.

Науково-інформаційна сфера є однією з найбільш успішних і мобільних в галузі фізичної культури та спорту України. За більш як десять років новітньої української державності, в умовах недостатнього фінансування й матеріально-технічного забезпечення, незначної державної та владної уваги, вдалося досягти чималих успіхів у перебудові й розбудові цієї складної й делікатної сфери професійної діяльності.

У галузі фізичного виховання та спорту вдалося зберегти й помітно зміцнити мережу спеціалізованих вищих навчальних закладів, оскільки традиційно в Україні найкращі наукові сили концентрувалися саме у навчальних закладах. Сьогодні в галузевому підпорядкуванні успішно діють Національний університет фізичного виховання та спорту України (у цьому статусі з вересня 1998 року), Харківська державна академія фізичної культури, Львівський, Дніпропетровський, Донецький державні інститути фізичної культури, Дніпродзержинський та Івано-Франківський коледжі фізичного виховання.

За останні п'ять-сім років помітно зміцніла структура й посилилася роль Державного науково-дослідного інституту фізичної культури і спорту (ДНДІФКіС). Сформований у 1993 році на базі проблемної лабораторії тоді Українського державного університету фізичного виховання і спорту, інститут перетворюється на помітний центр планування науково-дослідної роботи й координації зусиль провідних вчених України. Основні завдання діяльності ДНДІФКіС зосереджено перш за все на вирішенні завдань олімпійської підготовки, впровадженню фундаментальних досліджень через систему наукових (НГ) і комплексних наукових груп (КНГ) з науково-методичного забезпечення збірних команд України з різних видів спорту.

Активно долучається до олімпійської освіти дітей та молоді Олімпійська Академія України, яка успішно діє з вересня 1991 року.

Таким чином, в організаційному плані в Україні сформовано відповідні інституції для ефективної освітньої, наукової, пропагандистської діяльності в галузі фізичного виховання та спорту.

Важливим чинником успішності й ефективності наукових досліджень є продуктивна діяльність спеціалізованих вчених рад для захисту дисертацій. Всього за більш як десятилітній проміжок часу в Україні для потреб галузі функціонувало п'ять спеціалізованих вчених рад: дві докторські ради: у Національному університеті фізичного виховання і спорту України (1991 р. — по теперішній час) та Харківській державній академії фізичної культури (2003 р. — по теперішній час) та чотири кандидатські ради: у Львівському державному інституті фізичної культури (2000 р. — по теперішній час); в Державному науково-дослідному інституті фізичної культури і спорту (2001 р. — по теперішній час); у Волинському державному університеті імені Лесі Українки (1998-2000 рр.); у Рівненському державному гуманітарному університеті (2000-2002 рр.).

З Спорт як сфера діяльності людей має важливе значення в житті світового співтовариства. Колишній Президент Міжнародного Олімпійського комітету Хуан Антоніо Самаранч стверджував, що «...сучасному світові потрібен Олімпізм як життєва філософська течія, на основі якої можна створити спосіб життя, заснований на повазі до загальнолюдських етичних принципів, сприяючий вихованню, об'єднуючий спорт з культурою і мистецтвом...». Ці таінші гуманістичні ідеали були втілені П'єром Фреді де Кубертеном в між п.і|юдному олімпійському русі, який з 1894 року розповсюдився в більшості країн світу (200 на 1990 р.). Ідея Олімпізму — це ідея загального об'єднання на планеті через заняття спортом (С. М. Філь, О. М. Худолій, Г. В. Малка, 2003).

Організаційне формування олімпійського руху в Україні відбулося в грудні 1990 року на Генеральній асамблеї засновників у Києві. Тоді було створено Національний Олімпійський комітет на чолі з Президентом - двічі олімпійським чемпіоном В. П. Борзовим (з 2005 р. НОК України очолює С. Бубка). У 1992 р. МОК признав НОК України і надав право самостійною командою брати участь в Олімпійських іграх.

На протязі десятиріччя олімпійський рух в країні зміцнився і розширився. В ньому беруть безпосередньо участь 68 (на 1993 р.) національних спортивних федерацій; Олімпійська Академія України (Київ, з 1991 р.), мета якої сприяти зберіганню і розповсюдженню олімпійських ідей та Олімпізму в країні; добровільні спортивні товариства, клуби і відомства; фізкультурно-спортивні товариства «Динамо» і ЦСК (спортивна діяльність в правоохоронних органах і Збройних силах); Центральний клуб «Гарт» (Міністерство освіти і науки — фізичне виховання і спорт у навчальних і спортивних закладах, участь в універсіадах — ВНЗ і в спортивних іграх школярів = «кадети»); фізкультурно-спортивне товариство «Колос» — працівники села і агропромислового комплексу; фізкультурно-спортивне товариство профспілок «Україна».

В олімпійському русі України беруть участь державні і комерційні організації і установи, навчальні заклади, колективи людей, а також приватні особи.

Таким чином, в Україні функціонують державна і громадська мережі олімпійського руху.

Незважаючи на економічну кризу в багатьох сферах Життя суспільства, уряд країни неодноразово спрямовував увагу і вживав заходів для успішного виступу представників українського спорту на міжнародній арені. Укази Президента «Про державну підтримку фізичної культури і спорту в Україні», «Про організаційний комітет з підготовки і участі спортсменів України у XVIII зимових, XXVII літніх Олімпійських та XI Параолімпійських іграх», положення «Про державні стипендії олімпійським та параолімпійським чемпіонам», «Про стипендії Президента України для талановитих і перспективних спортсменів», закони України і державні програми розвитку фізичної культури і спорту, фізичного виховання — все спрямовано на підвищення авторитету країни на міжнародній спортивній арені.

В 2000 році забезпечували виконання урядових постанов в усіх ланках спортивного руху країни 15923 штатних тренерів і 8714 — з погодинною оплатою; з них 68,8 % мали вищу і 11,5% середню спеціальну освіту (С. М. Філь, О. М. Худолій, Г. В. Малка, 2003).

Вищими за рангом змаганнями у світі є Ігри Олімпіад і зимові Олімпійські ігри. Спортсмени України, починаючи з 1994 року, беруть в них участь. В Ліллєхамері на XVII зимових Олімпійських іграх золотою олімпійською медаллю була нагороджена українська фігуристка Оксана Баюл і бронзовою — біатлоністка Валентина Петренко. На XVIII зимових Олімпійських іграх (Нагано, 1998) збірна команда України отримала 1 срібну медаль — Олена Петрова у біатлоні і одне VI місце — Ірина Тараненко-Тереля. На жаль на XIX зимових Олімпійських іграх (Солт-Лейк-Сіті, 2002) нашій команді не вдалося вибороти жодної медалі.

Традиційно більш успішно виступали спортсмени України на Іграх Олімпіад. У 1996 році в Атланті на Іграх XXVI Олімпіади олімпійська збірна України, виступаючи вперше окремою командою, в неофіційному заліку (НКЗ) посіла почесне дев'яте місце (з 196 країн). Олімпійськими чемпіонами стали Лілія Подкопаєва (спортивна гімнастика), Тімур Таймазов (важка атлетика), ІнессаКравець (легка атлетика), Вячеслав Олійник (вільна боротьба), Рустам Шаріпов (спортивна гімнастика), Евген Браславець, Ігор Матвієнко (вітрильний спорт), Володимир Кличко (бокс), Олена Серебрянська (художня гімнастика). Також було завойовано 2 срібні і 12 бронзових нагород. Досягнення спортсменів і тренерів було високо оцінено урядом країни.

Від виступу у Сіднеї на Іграх XXVII Олімпіади (2000 р.) чекали теж видатних досягнень, і вони були в окремих видах спорту — 3 золоті, 10 срібних і 10бронзових медалей, але в підсумку НКЗ — 21 місце серед команд 199 країн. Призерами стали 32 українських атлети, тобто практично кожен дев'ятий. Кожний четвертий спортсмен увійшов до шістки найсильніших у своїх видах спорту. Всі вони пройшли підготовку уже в роки незалежності України.

На найвищий щабель олімпійської слави піднялися Яна Клочкова — 2 золоті і 1 срібна медаль у плаванні та Микола Мільчев у стендовій стрільбі — золота нагорода.

Срібними призерами стали: Я. Клочкова, Д. Сілантьєв (плавання); С. Матвєєв, С. Чернявський, О. Симоненко, О. Федєнко (велоспорт); О. Береш, В. Гончаров, Р. Зозуля, Р. Мезенцев, В. Перешкура, О. Світличний (гімнастика), О. Садовнича, Н. Бурдійна, К. Сердюк — стрільба з лука; Д. Саладзе — боротьба греко-римська; А. Котельник, С. Доценко — бокс; Є. Буслович — боротьба вільна.

Бронзові медалі отримали: Р. Машуренко — дзюдо, І. Янович — велоспорт, О. Говорова, Р. Щуренко — легка атлетика; О. Жупіна, Г. Сорокіна — стрибки у воду; Р. Таран, О. Пахольчик — вітрильний спорт; С. Данильченко, А. Федорчук, В. Сидоренко — бокс.

Виступу олімпійської команди в Україні було дано неоднозначну оцінку, відзначено недоліки і намічено перспективи розвитку олімпійського спорту.

Втретє виступаючи під національним прапором у складі збірної команди незалежної України на Олімпійських іграх в Афінах (2004 р.) наші спортсмени зібрали зі спортивних арен столиці Греції 23 медалі. З них — 9 золотих. У загальнокомандному суперництві серед 202 країн — учасниць збірна України в медалевому аспекті посіла досить високе 12-е місце, а за підрахунками неофіційної першості в очковому доробку —11-е.

Цікаво, що і в Атланті-1996, і в Сіднеї-2000, і в Афінах-2004 доробок нашої олімпійської дружини виявлявся ідентичним — усе ті ж у купі 23 медалі. В Афінах українські спортсмени здобули 9 золотих, 5 срібних та 9 бронзових медалей. Яна Клочкова знову здобула 2 золоті олімпійські нагороди. Звідси напрошується така паралель: якщо здобутки в Америці на перших Іграх у незалежній іпостасі все ж скоріше дістались олімпійській збірній Україні у спадщину від радянської школи спорту, а наступний певний спад показників у Австралії можна цілком віднести до всім зрозумілих витрат перехідного періоду з його економічною нестабільністю, то новий якісний віток у переоцінці цінностей на землі Древньої Еллади вже красномовно свідчить про становлення національної спортивної індустрії. Адже переважна більшість новоспечених чемпіонів та призерів Ігор-2004 за часів СРСР ще не займалися спортом.

Отже, олімпійськими чемпіонами стали: Яна Клочкова — 2 золоті медалі (плавання), Юрій Білоног (легка атлетика), Олена Костевич (кульова стрільба), Валерій Гончаров (спортивна гімнастика), Наталія Скакун (важка атлетика), Іріні Мерлені (вільна боротьба), Ельбрус Тедеєв (вільна боротьба), Юрій Нікітін (стрибки на батуті).

Срібні нагороди вибороли: Ігор Разорьонов (важка атлетика), Ганна Калініна, Світлана Матевушева, Руслана Таран (вітрильний спорт, клас «Інглінг»), Олена Красовська (легка атлетика), Роман Гнатюк (дзю-до), Георгій Леончук, Родіон Лука (вітрильний спорт, клас «49 еr»).

Бронзовими призерами Ігор стали: Сергій Гринь, Сергій Білоусенко, Олег Ликов, Леонід Шапошников (веслування академічне), Інна Осипенко, Тетяна Семикіна, Ганна Балабанова, Олена Череватова (веслування на байдарках і каное), жіноча збірна команда України (гандбол), Анна Безсонова (гімнастика художня), Тетяна Терещук-Антипова (легка атлетика), Вікторія Стьопіна (легка атлетика), Андрій Сердінов (плавання), Дмитро Грачов, Віктор Рубан, Олександр Сердюк (стрільба з луку), Владислав Третяк (фехтування).

Успішно виступають спортсмени України і на інших міжнародних спортивних змаганнях — літніх і зимових Універсіадах, Параолімпійських іграх. Президентом Національного параолімпійського комітету України є Валерій Сушкевич. На зимових Параолімпійських іграх в Солт-Лейк-Сіті (2002) збірна України виборола 12 медалей, з них срібних — 6, бронзових — 6. Особливо відзначилися наші лижники — Світлана Трифонова, Олена Юровська, Олег Мунц, Микола Овчаренко, Віталій Лук'яненко.

Головними завданнями в розвитку спорту вищих досягнень Президент НОКу України визначає:

· розмежування мети, завдань і повноважень між різними структурами у сфері спорту вищих досягнень;

· підвищення ролі державного регулювання олімпійської підготовки провідн