Розвиток фізичної культури в Україні за часів срср (1930-1941 рр. )

Мета. Скласти уявлення про об'єктивні передумови і особливості розвитку фізичної культури і спорту в СРСР в період 1930-1941 рр.

Зміст

1. Формування загальнодержавної системи фізичної культури і спорту.

2. Створення радянської системи фізичного виховання.

3. Затвердження спортивної спрямованості у радянському фізкультурному русі.

4. Розвиток вітчизняної науки про фізичне виховання і спорт.

5. Характеристика рівня радянського спорту

На початок

1 1930-1941 рр. — другий період розвитку фізичної культури і спорту в СРСР. Виділення цього періоду в історії радянської фізичної культури є цілком обґрунтоване і пов'язане із соціально-економічними і політичними умовами розвитку радянського суспільства. У 30-і роки радянський народ, не дивлячись на те, що в країні через різні суб'єктивні причини складається культ Сталіна, що привів до згубних деформацій соціалізму, ціною величезних зусиль зміцнює економічний потенціал країни, сприяє виконанню планів першого і другого радянських п'ятирічних планів. У країні відбувається культурна революція. Здійснюється централізація всіх областей суспільного життя, що дозволяє, в необхідних випадках максимально мобілізовувати різні ресурси для вирішення конкретних задач.

У 30-і роки в СРСР значний розвиток отримала і фізична культура. Більш того, зростає соціальний запит на фізичну культуру.

В умовах напруженої боротьби народу за побудову нового суспільства, яка здійснювалась у складній міжнародній і внутрішній політичній обстановці, фізична культура була підпорядкована завданням виховання нової людини.

В цілому ж цей період характеризується формуванням єдиної загальнодержавної системи фізичної культури і спорту, створенням радянської системи фізичного виховання, затвердженням спортивної спрямованості у фізкультурному русі, зростанням масовості і підвищенням спортивно-технічних досягнень радянських спортсменів.

Абсолютно очевидною стає необхідність створення всесоюзного органу керівництва фізичною культурою і спортом, створення єдиної структури фізкультурного руху, який базується на державних і громадських основах.

Виходячи з цього, 3 квітня 1930 р. Президія ЦВК СРСР ухвалила рішення про заснування Всесоюзної ради фізичної культури (ВСФК СРСР) на правах органу державного керівництва і контролю за всією роботою в країні у галузі фізичної культури і спорту.

Згідно з рішенням, у функції ВСФК входило: керівництво і контроль за діяльністю рад фізичної культури союзних республік, державних і громадських організацій (відомств, професійних союзів, кооперації, добровільних товариств і т. ін.), які повинні були здійснювати фізичне виховання населення; керувати будівництвом великих спортивних споруд, науково-дослідною і навчальною діяльністю з підготовки фахівців з фізичної культури; здійснювати загальне керівництво спортивно-технічною роботою; вести агітацію, пропаганду, контролювати видавничу діяльність; організовувати і проводити з'їзди, свята, всесоюзні і міжнародні змагання; вести облік і планування роботи з фізичної культури і спорту.

ВСФК СРСР було надано право остаточно вирішувати всі питання, пов'язані з організацією роботи у фізичній культурі і спорту серед трудящих, вносити до центральних органів СРСР і республік пропозиції законодавчого порядку з питань фізичного виховання.

Відповідно до положення про ВСФК СРСР всі місцеві ради фізичної культури, починаючи з рад союзних республік і закінчуючи районними, які були з часу їх створення (1923 р.) погоджувальними комісіями, стають органами державного керівництва і контролю за справою фізичного виховання трудящих.

З початком роботи ВСФК СРСР і перебудовою рад фізичної культури на місцях в СРСР була встановлена єдина загальносоюзна система державного керівництва фізкультурним рухом.

Головою нового органу був призначений видатний партійний і державний діяч Микола Кирилович Антіпов (1894-1941 рр.), який багато зробив для подальшого розвитку фізкультурного руху і підняття авторитету Всесоюзної і місцевих рад фізкультури. На жаль, доля М.К. Антипова була трагічною. Як і багато інших кваліфікованих фахівців він був репресований і страчений у 1941 році.

В червні 1936 р. рішенням Радянського уряду «з метою кращого задоволення зростаючих потреб трудящих у галузі фізичної культури і спорту, впорядкування системи фізичного виховання і посилення державного контролю і керівництва у фізичній культурі і спорту» замість Всесоюзної ради фізичної культури при ЦК СРСР був створений Всесоюзний комітет у справах фізичної культури і спорту при Раді Народних Комісарів СРСР. Відповідно було реорганізовано керівництво фізкультурним рухом на місцях.

Таким чином, створювалася міцна основа державного керівництва фізичною культурою.

2 Були здійснені заходи щодо організаційного зміцнення самодіяльного фізкультурного руху. На І Всесоюзній конференції профспілок по фізичній культурі, яка відбулась у 1930 р. було ухвалено рішення про перехід від клубно-територіальної побудови фізкультурних організацій до виробничої. Замість гуртків фізкультури первинною фізкультурною організацією був визнаний колектив фізичної культури, який був створений на підприємствах, в установах, вузах і школах. Це була перебудова фізкультурного руху за виробничим принципом. Колективи фізкультури здійснювали свою діяльність безпосередньо під керівництвом партійних, профспілкових і комсомольських організацій. Об'єктивно на той час це сприяло організаційному зміцненню колективів, допомагало у виховній роботі, сприяло зростанню масовості фізкультурного руху і підвищенню спортивної майстерності. Став втілюватися в життя гасло «Кожний фізкультурник — ударник, кожний ударник — фізкультурник!». На заводах Москви, Ленінграда, Києва, Мінська, Єревана, Ташкента та інших міст були створені десятки ударних бригад, які складалися з фізкультурників. Велика група фізкультурників відгукнулася на заклик уральців взяти участь у будівництві другої вугільної бази країни — Урало-Кузбасського комбінату в 1931 р. Таких патріотичних ініціатив у той час в країні було дуже багато.

До середини 30-х рр. профспілки посилили організаційну роботу, оскільки зі всією гостротою було поставлено питання про розвиток масовості фізкультурного руху. Зіграла роль і та обставина, що збільшилася потреба у підвищенні рівня радянського спорту в зв'язку з виступами на міжнародних товариських змаганнях.

Так, профспілки дійшли висновку про необхідність створення добровільних спортивних товариств (ДСТ), які почали створюватися у 1935 р. Тоді були організовані спортивне товариство промкооперації «Спартак», спортивні товариства Москви і Московської області «Локомотив», «Буревісник», «Червоний прапор» та ін. У 1936 р. в країні вже було 64 ДСТ профспілок.

Товариства прийняли статут, ввели членські квитки, прапори, значки, спортивну форму. ДСТ отримали міцну фінансову базу, можливість будувати великі спортивні споруди, мати достатню кількість спортивного інвентарю та устаткування, необхідну кількість тренерів, інструкторів, лікарів. Все це дало можливість поліпшити навчально-тренувальну і виховну роботу серед молоді, повніше задовольняти потяг широких мас населення до фізкультури і спорту.

Ці найважливіші організаційні нововведення у сфері управління фізичною культурою і в самодіяльному фізкультурному русі були характерні для цього періоду. Вони свідчать про те, що саме в ці роки була сформована загальнодержавна система організації фізичної культури і спорту.

Одним з великих досягнень суспільства у галузі фізичної культури в цей період було створення радянської системи фізичного виховання.

Найважливішою обставиною, яка у вирішальній мірі зумовила формування і розвиток радянської системи фізичного виховання, як невід'ємної частини загальної системи виховання, було те, що її створення було результатом запиту з боку держави. В ній були чітко усвідомлені соціальні потреби і мета фізичної культури. Класичні ідеї гуманізму, теоретичні роботи і практична діяльність видатних педагогів, лікарів, вчених дозволяли зробити чіткий прогноз щодо її основних рис і принципів. Досягнення радянської науки у галузі фізичної культури вже в ці роки дозволили розробити програмно-нормативні основи радянської системи фізичного виховання, які стали фундаментом Всесоюзного фізкультурного комплексу «Готовий до праці і оборони СРСР». Велика організаційна робота із створення єдиної системи фізичного виховання була проведена Всесоюзною радою фізичної культури, до складу якої входили видатні вчені, воєначальники, державні діячі країни. 4 травня 1930 р. «Комсомольская правда» опублікувала статтю, яка була присвячена Всесоюзному комплексу «Готовий до праці і оборони СРСР» (ГПО). У березні 1931 р. комплекс ГПО був затверджений президією Всесоюзної ради фізичної культури; II ступінь комплексу був затверджений у березні 1932 р., а у 1934 р. був введений комплекс «Будь готовий до праці і оборони» (БГГЮ).

Комплекс ГПО був важливим внеском у створення радянської системи фізичного виховання. Створюючи міцну основу всебічної фізичної підготовки, комплекс забезпечував найкращі передумови для спортивної спеціалізації, що привело до бурхливого зростання спортивних досягнень в нашій країні.

Комплекс ГПО був покладений в основу змісту учбових програм, усував різнобій у засобах і методах фізкультурної роботи, вносив організованість і плановість у діяльність фізкультурних організацій. Комплекс ГПО був програмною і нормативною основою радянської системи фізичного виховання, основними принципами якої був принцип всебічного гармонійного розвитку особистості, оздоровчої спрямованості і принцип зв'язку з практикою трудової і оборонної діяльності. Спочатку в комплексі ГПО були включені випробування з 15 видів фізичних вправ (біг, стрибки, метання гранати, лижний спорт, плавання та ін.) і вимог (знання основ радянського фізкультурного руху, військової справи, самоконтролю, прийомів першої допомоги, виконання санітарних вимог та участь в ударництві на виробництві).

Незабаром був введений II ступінь ГПО, який містив більш високі вимоги до всебічної фізичної підготовленості молоді. Він містив 25 нормативів і був покликаний забезпечити більш високий рівень підготовки молоді до трудової і оборонної діяльності. У ньому ширше, ніж у І ступені, були представлені види спорту. Підготовка до здачі випробувань на значок ГПО II ступеня вимагала великих зусиль і систематичного тренування. Першими значківцями ГПО II ступеня були командири і курсанти Військової академії ім. М. В. Фрунзе.

У 1933 р. ЦК ВЛКСМ запропонував ввести комплекс випробувань з фізичної підготовки школярів «Будь готовий до праці і оборони», як початковий ступінь всебічного фізичного розвитку. Фізкультурний комплекс БГПО був введений з початку 1934 р. До нього входили 16 нормативів спортивно-технічного характеру, вимоги знань із санітарного мінімуму, уміння проводити заняття з одного з видів спорту, грати в спортивну гру і судити її.

У 1938 р. Всесоюзний комітет у справах Фізичної культури і спорту створив спеціальну комісію з перегляду і удосконаленню комплексу ГПО.

26 листопада 1939 р. Ухвалою Ради Народних Комісарів Союзу PCP було затверджено «Положення» і норми нового всесоюзного комплексу «Готовий до праці і оборони СРСР». Новий комплекс вводився у дію з 1 січня 1940 р. Саме з того часу він став називатися Всесоюзним фізкультурним комплексом «Готовий до праці і оборони СРСР».

У новому комплексі була усунена стандартність видів, кількість нормативів зменшено, введені види випробувань і вимоги, загальні для всіх, і випробування по вибору. Види випробувань по вибору у всіх ступенях комплексу були підібрані у групи вправ, які розвивали ті або інші фізичні якості людини (силу, витривалість, швидкість та ін.)

Введення комплексу ГПО сприяло різкому покращенню фізкультурно-масової роботи у країні. Молодь брала активну участь в змаганні за отримання почесного права стати значківцями ГПО. (Зростання числа значківців ГПО: 1931 р. — 24.000, 1932 р. — 465.000, 1933 р. — 835.000, 1940 р. — 1.233.200 чоловік).

Величезне значення для розвитку методичних основ радянської системи фізичного виховання мало введення Єдиної всесоюзної спортивної класифікації (1935-1937 рр.).

Особливо важливу роль зіграло створення радянської системи фізичного виховання у справі постановки фізичної підготовки школярів і студентської молоді.

На початку 30-х років у фізичному вихованні школярів намічаються значні прогресивні зміни, які свідчили про початок нового, сучасного етапу постановки фізичного виховання учнів. Вони були пов'язана із заходами щодо зміцнення радянської школи, зробленими на основі закону про загальне обов'язкове навчання (1930 р), ухвали ЦК партії «Про початкову і середню школу» (1931 р.) і «Про учбові програми і режим в початковій і середній школі» (1932 р.). Навчальний процес перебудовувався на основі учбових програм, урок признавався основною формою навчальних занять.

У 1933 р. була введена стабільна програма фізичної культури, основною організаційною формою фізичного виховання стали систематичні уроки. Це сприяло більш кращому проведенню обов'язкових учбових занять з фізичного виховання.

21 квітня 1932 р. була прийнята ухвала ЦК ВКП (б) «Про роботу піонерської організації». У ньому наголошувалося, що комсомол, Наркомздрав і ради фізичної культури повинні «забезпечити широке розгортання серед дітей спорту і різних форм масової, оздоровчої і військово-фізкультурної роботи». Ухвала зіграла важливу роль у покращенні позакласної і позашкільної спортивної роботи. З 1933 р. стали регулярно проводитися внутрішкільні, районні, міські, обласні і республіканські змагання школярів, а з 1934 р. — всесоюзні.

У 1939 р. велика робота була проведена з перегляду програм по фізичному вихованню на основі нового фізкультурного комплексу «Готовий до праці і оборони СРСР». Кращим стало постачання шкіл спортивним та іншим устаткуванням, необхідним для фізичного виховання. Для підготовки викладачів фізичного виховання відкрилися нові педагогічні училища фізичного виховання і спеціальні факультети при педагогічних інститутах.

У цей період намітилося деяке поліпшення фізичного виховання радянського студентства. З введенням комплексу ГПО зміст обов'язкових учбових і секційних занять по фізичній культурі і спорту у вузах був переглянутий. В основу фізичного виховання і спортивної роботи була покладена підготовка студентів до оволодіння нормативами комплексу ГПО.

Таким чином, створення радянської системи фізичного виховання сприяло вдосконаленню роботи з фізичного розвитку населення, а головне — створило можливість розробки науково-методичних та організаційних основ у цій галузі.

З Характерною особливістю радянського фізкультурного руху у цей період є затвердження в ньому спортивної спрямованості Якщо в перший період розвитку фізичної культури в нашій країні мало місце негативне відношення до спорту (особливо в профспілках), то тепер соціальна значущість спорту стала загальновизнаною. І ті ж профспілки стали визнавати спортивну роботу складовою частиною культурно-виховної роботи серед трудящих, і приходять до необхідності створення добровільних спортивних товариств.

Перед фізкультурними організаціями країни повстала задача підвищення якості спортивної роботи. Стала інакше розумітися соціальна значущість спортивного рекорду, громадськість країни позбавлялася від упередженої думки про «рекордсменський ухил» у фізкультурному русі.

Газета «Правда» у липні 1934 р. відзначала, що «прагнення до світових рекордів не є порожнім рекордсменством. Ми радіємо кожному успіху радянських спортсменів, кожному їх новому рекорду, тому що це — результат боротьби самих трудящих, свідоцтво зростання нашої спортивної техніки, доказ правильності нашої радянської системи фізичного виховання. Кожний новий рекорд є додатковим поштовхом до розгортання масової фізкультурної роботи».

У фізкультурному русі були здійснені нововведення, які яскраво свідчили про затвердження в ньому спортивної спрямованості.

Перш за все, потрібно відзначити створення ДСТ. профспілок, але про це вже указувалося.

Далі необхідно відзначити виняткове значення введення для розвитку спорту у країні Єдиної всесоюзної спортивної класифікації в 1935-1937 рр.

Перші класифікаційні норми в країні були введені в 1918 р. Це були норми з легкої атлетики. Легкоатлети у той час ділилися на 4 класи. Розрядні норми з велосипедного спорту в Радянському Союзі стали застосовуватися у 1924 р., з плавання — у 1927 р., з гімнастики — у 1934 р.

У 1935 р. робота із створення класифікаційних нормативів придбала цільову спрямованість і була очолена Всесоюзною радою фізичної культури.

Перше положення про спортивну класифікацію 1937 р. визначало порядок привласнення спортивних розрядів і звань з 10 видів спорту. Для дорослих спортсменів встановлювалися третій, другий і перший спортивні розряди і звання «Майстер спорту СРСР». Спортивна класифікація зіграла важливе значення в боротьбі радянських спортсменів за підвищення рівня спортивної майстерності. Вона сприяла поліпшенню учбово-спортивної роботи і стимулювала зростання спортивно — технічних досягнень радянських спортсменів, оскільки були встановлені єдина система оцінки рівня підготовки спортсменів на всій території СРСР, єдині норми і вимоги по видах спорту, що дозволяло організувати планову підготовку кваліфікованих спортсменів. В подальші роки класифікація періодично переглядалася, удосконалювалася, при цьому враховувався передовий досвід роботи фізкультурних організацій і досягнень міжнародного спорту.

У 1941 р. вводиться нова Єдина всесоюзна спортивна класифікація, що включає вже 34 види спорту.

Великим стимулом в боротьбі за високі спортивні досягнення з'явилася Ухвала ЦВК СРСР від 27 травня 1934 р. про присудження звання заслуженого майстра спорту найвидатнішим радянським спортсменам. Газета «Правда» із цього приводу писала: «Радянський уряд встановив звання заслуженого майстра спорту. Немає сумнівів, це зіграє виняткову роль в піднятті фізкультурного руху на більш високий ступінь. Задача фізкультурних організацій — оточити майстра турботою і увагою, створити йому такі умови, при яких він зміг би постійно рости і удосконалюватися, поширюючи досвід свій і знання серед мільйонів фізкультурників».

Першими цього звання удостоїлися ковзанярі Яків Мельников і Платон Іпполітов, футболісти Михайло Бутусов, Павло Батирів, Микола Старостів, Федір Семін, легкоатлети Марія Шаманова, Олександр Демін, штангіст Олександр Бухаров та інші спортсмени, всього 22 чоловіки.

В середині 30-х рр. вводиться і стає стабільним всесоюзний спортивний календар, регулярно проводиться першість країни по багатьох видах спорту.

Затвердження спортивної спрямованості виявляється і в розвитку дитячо-юнацького спорту. Наказом Всесоюзної ради фізичної культури всім фізкультурним організаціям було запропоноване надавати школярам стадіони, гімнастичні зали, катки, лижні станції, забезпечувати дитячі фізкультурні колективи викладачами. Пізніше при багатьох спортивних організаціях почали створюватися дитячі спортивні групи і секції. Так, при спортивному суспільстві «Динамо» була створена дитяча організація «Юний динамівець», при «Спартаку» — «Юний Спартак». Почали з'являтися дитячі спортивні школи, футбольні і волейбольні команди, дитячі секції легкої атлетики, плавання, веслувального та інших видів спорту.

У вересні 1933 р. президія науково — методичного комітету ВСФК СРСР затвердила «Положення про спортивну школу нормального типу». В ньому указувалося, що спортивні школи організовуються з метою «підняти масову спортивну техніку фізкультурників і добитися високих спортивно-технічних досягнень».

У 1934 р. на підставі положення по всій країні почали відкриватися дитячі спортивні школи. Вони створювалися при колективах фізичної культури, великих заводах і фабриках.

Крім дитячих спортивних шкіл створювалися школи підвищеного типу — для майстрів спорту. Перші такі школи були організовані в кінці 1933 — початку 1934 рр. по гімнастиці, ковзанярському спорту, стрибкам на лижах, плаванню, боротьбі, боксу, гирьовому спорту.

В ці ж роки почалася практика проведення учбово-тренувальних зборів кращих спортсменів і тренерів.

Спортивні школи, школи майстрів, учбово-тренувальні збори готували не тільки кваліфікованих спортсменів, але і інструкторів і тренерів по окремих видах спорту.

В організації спортивної роботи значне місце займали заходи щодо впорядкування проведення змагань і поліпшення спортивного суддівства.

Науково-дослідні інститути ведуть роботу із створення теорії спортивного тренування і, зокрема, розробляють проблеми цілорічного тренування, періодизації спортивного тренування, співвідношення загальнофізичної і спеціальної підготовки, цільовому підведенню спортсмена до високого результату і відповідальних змагань.

Таким чином, розвиток спорту в даний період відбувався дуже інтенсивно як з кількісної, так і з якісної сторони.

4 Відмінними особливостями розвитку наукових досліджень у галузі фізичної культури у ці роки були внесення в цю роботу більшої плановості і організованості, збільшення її масштабів, наближення до запитів спортивної практики. Важливим досягненням науки тих років з'явилося те, що глибоке педагогічне і природничо-наукове обґрунтування застосування засобів фізичної культури створило передумови для переходу методики навчання і спортивного тренування з області емпіризму на наукові основи. Дослідницькі і науково-методичні роботи велись в наступних основних напрямах:

а) подальше вивчення впливу фізичних вправ на організм, тих хто займається з метою наукового обґрунтування застосування засобів фізичної культури;

б) розробка методики спортивної роботи в самодіяльному колективі фізкультури, в середній школі і занять з жіночими групами;

в) наукове обґрунтування і вдосконалення методики спортивного тренування, спрямованого на досягнення майстерності в окремих видах спорту

У 1930-1932 рр. створюються науково-дослідні інститути фізкультури в Москві (Центральний, потім Всесоюзний), в Ленінграді, на Україні (в Харкові з філіалом в Одесі) і в Грузії (Тбілісі). Виникають також науково-методичні центри (кабінети) у Горькому, Смоленську, Ростові-на-Дону, Воронежі та інших містах. Ці установи розгорнули широку дослідницьку роботу. Важлива роль в ній належала учбовим інститутам фізичної культури, в першу чергу Московському, Ленінградському і Харківському.

Науковому обґрунтуванню радянської системи фізичного виховання сприяли три всесоюзні наукові конференції, проведені в 1925, 1927 і 1929 рр.

Подальший розвиток одержує лікарський контроль. В. В. Горіневським, Б. А. Івановським, В. В. Горіневською, Д. Ф. Шабашовим були розроблені методики біометричних досліджень при лікарському контролі, а спеціальною комісією, яку очолювала В. В. Горіневська, були встановлені показання і протипоказання для занять жінок спортом. У 1928 р. при Центральному інституті фізкультури створюється кафедра лікувальної фізичної культури, які протягом багатьох років очолював видатний вчений І. М. Саркізов-Серазіні (1887-1964 рр.).

Науково-дослідні установи посилили увагу до проблем, пов'язаних з науковим обґрунтуванням і вдосконаленням методики навчання і тренування в окремих видах спорту. Педагогіка, психологія, фізіологія, біохімія, гігієна, біомеханіка були поставлені на службу спортивній практиці. Слід відзначити діяльність професора А. Н. Крєстовнікова, пов'язану з уточненням ролі центральної нервової системи у формуванні і вдосконаленні рухового навику. Спільно з учнями він проводив дослідження по виявленню фізіологічних принципів спортивного тренування.

В області анатомії і біомеханіки виділялися дослідження професорів Н. А. Бернштейиа і М.Ф.Іваницького, праці Е. А. Котікової, Д. А. Семснова та інших вчених.

Дослідженнями П. А. Рудіка, А. Ц. Пуні і їх співробітників закладалися основи психології спорту.

У багатьох містах Радянського Союзу проводилася різноманітна робота по вивченню впливу комплексу ГПО на здоров'я тих, хто займається.

Вивчення здійснювалося безпосередньо на спортивних майданчиках. Це були комплексні дослідження за участю фізіологів, біохіміків, лікарів різних спеціальностей і методистів.

На початку 30 х років здійснювалися експерименти щодо впровадження гімнастики у виробничий процес. Роботами В. В. Ефімова, І. М. Коряковського та інших була доведена позитивна дія занять гімнастикою на підвищення продуктивності праці.

Рівень розвитку дослідницької і науково — методичної роботи суттєво впливав на стан методики навчання і спортивного тренування. Корінним чином змінилися погляди на задачі і зміст спортивного тренування. Остання стала розглядатися не як вузькотехнічна підготовка, а як всебічний виховний процес. В результаті впровадження комплексу ГПО значно змінилися уявлення про співвідношення загальної фізичної підготовки і спортивної спеціалізації. Важливим досягненням теорії фізичного виховання була розробка і затвердження принципів радянської системи фізичного виховання: всебічний розвиток особистості, зв'язок фізичного виховання з трудовою і оборонною практикою, оздоровча спрямованість фізичної культури.

У ці роки був здійснений перехід до цілорічного планування тренування, в якому стали виділяти три періоди: підготовчий, основний і перехідний. Це перетворювало тренування на планомірний, організований, цілеспрямований процес, сприяло зростанню спортивно-технічних досягнень.

Вдосконаленню методики навчання і тренування сприяло ухвалення Всесоюзною гімнастичною конференцією (1933 р.) основних положень методики уроку фізичної культури.

Для типової схеми уроку в радянській школі одним з важливих моментів стало те, що при плануванні уроку основними стали завдання, які ставить педагог, а не форма вправи або інша формальна ознака, що було характерним для сокольської, шведської та ін. уроків гімнастики Тим самим радянська наука про фізичне виховання створювала свої концепції у фізичній культурі.

Розвиток науки про фізичне виховання привів до оформлення в основних рисах сучасних курсів, які викладаються в інститутах фізичної культури: теорії фізичного виховання, історії фізичної культури, фізіології спорту, спортивної медицини, гігієни фізичних вправ, а також основних дисциплін спортивно-педагогічного циклу (гімнастика, легка атлетика, спортивні ігри, плавання, лижний спорт і т. ін.). Це знайшло вираз у створенні навчальних посібників і підручників для колективів фізичної культури і фізкультурних навчальних закладів.

5 Затвердження спортивної спрямованості радянського фізкультурного руху природно позначилося і на рівні спортивно-технічних досягнень радянських спортсменів. Як вже вказувалося, в цей період почалося регулярне проведення змагань на першість СРСР з різних видів спорту: у 1932 р. — з важкої атлетики, гімнастичному багатоборству, ковзанярському і лижному спорту; у 1933 р. — з класичної боротьби, волейболу, боксу; у 1934 р. — з легкої атлетики, плавання, стендовій стрільбі; у 1935 р. — з баскетболу і футболу; у 1938 р. — з веслування і фехтування.

З 1934 р. починається підвищення спортивних досягнень радянських спортсменів. Так, якщо за 1933 р. у важкій атлетиці, легкій атлетиці, плаванні, ковзанярському і велосипедному спорту всесоюзні рекорди встановлювалися 53 рази, то за 1934 р. у цих же видах вони обновлялися 200 разів. Радянські спортсмени за цей рік показали 6 досягнень вище світових рекордів у важкій атлетиці, 2-у плаванні і 1 у ковзанярському спорті.

Велике зростання масовості і спортивних досягнень спостерігалося у важкій атлетиці, боротьбі, боксі, ковзанярському спорті та інших видах.

Знаменним в історії радянського спорту став 1934 рік, коли Микола Шатов на традиційній зустрічі важкоатлетів Москви і Ленінграда, виступаючи у легкій вазі, вирвав лівою рукою штангу вагою 78,4 кг і перевищив світовий рекорд швейцарця Ешмана (75,5 кг). Вслід за Шматовим вищі світові досягнення перевершують Г. Попов, В. Крилов, Н. Кошельов, С. Амбарцумян та інші наші штангісти. Ряд світових рекордів встановили радянські стрілки, які ще раніше почали перекривати світові досягнення.

Особливо підвищилися спортивні досягнення радянських спортсменів у 1936-1937 рр. За один 1937 р. було встановлено 112 нових всесоюзних рекордів. Найбільший успіх випав на виступи штангістів, — вони 67 разів перевершували рекорди країни. Багато з них перевищували офіційні світові досягнення.

Значного розвитку досягла у передвоєнні роки легка атлетика. Важливу роль в цьому зіграли масові кроси, в яких брали участь десятки тисяч фізкультурників. Багато хто з них був залучений до легкоатлетичних секцій.

Характерною рисою у розвитку легкої атлетики, як і інших видів спорту, було спортивне зростання молоді. У 1938 р. вона вже складала основне ядро учасників всіх змагань.

Про спортивну майстерність радянських легкоатлетів свідчили 16 нових всесоюзних рекордів, встановлених тільки на першості країни, і збільшення кількості майстрів і першорозрядників. За спортивний сезон 1938 р. норму майстра виконали понад 130 легкоатлетів, кількість першорозрядників збільшилася до 430 чоловік.

Ще більше зросла майстерність радянських легкоатлетів у 1939-1940 рр. Бігуни, стрибуни і метальники не тільки поновили таблицю рекордів СРСР, але і значно наблизилися до світових досягнень. Н. Думбадзе (Тбілісі) у метанні диска показала результат 49,54 см, який був вищим за офіційний світовий рекорд (1939 р.)

Результати, близькі до світових рекордів, мали К. Лаптева (Москва) — у метанні списа (45 м 38 см), Т. Севрюкова (Горький) — у штовханні ядра (13 м 62 см).

Високих результатів добилися чоловіки: у бігу на 10 тисяч метрів брати Серафім і Георгій Знаменські встановили всесоюзні рекорди (30.44,8 і 30.45,8). Новий всесоюзний рекорд встановив М. Озолін у стрибках з жердиною — 4 м ЗО см. Цей результат був кращим в Європі. Майстер спорту В. Алексеев досяг рекордного результату в метанні списа — 69 м 65 см. Досягнення міжнародного класу показували і такі легкоатлети, як К. Маючая, Т. Севрюкова, 3. Синицька, А. Канаки, А. Пугачевській, Ф. Ванін, В. Алексеев, І.Степанчонок, І.Даніленко, Г. Раєвській, В. Дьячков, Н. Ковтун, Р. Люлько, О. Гокіелі та ін.

Ці та інші відмінні результати висунули радянських легкоатлетів-жінок на друге місце в світі, а чоловіків — на четверте.

Про зростання майстерності радянських легкоатлетів свідчили результати першості СРСР. З серпня 1940 р. на особистій першості країни москвич П. Головкін в бігу на 100 м показав результат 10,6 сек., поліпшивши рекорд 11- річної давності.

На цій же першості чудовий спортсмен А. Дьомин у сьомий раз завоював першість з десятиборства. Видатний легкоатлет С. Знаменській добився високих досягнень у бігу на середні і довгі дистанції. Наприклад, його останній рекорд в бігу на 5000 м, встановлений 22 вересня 1940 р. складав 14 мін. 37 сек.

Популярністю серед людей різного віку і різних професій, особливо в армії і на флоті, користувалися масові і дальні запливи.

Спортивне плавання успішно розвивалося в Москві і Ленінграді, в Києві і Мінську, Тбілісі і Ташкенті, Баку і Одесі, Сталінграді і Севастополі, Харкові, Горькому та в інших містах. В результаті широкого розвитку плавання, поліпшення методів навчання та тренування, вдосконалення системи проведення змагань спортивні результати плавців підвищилися. У 1941 р. радянські плавці відновили майже всю таблицю рекордів СРСР. В плаванні брасом на 100, 200,400 і 500 м С. Бойченко і Л.Мешков 9 раз перевищували світові офіційні досягнення того часу. В плаванні кролем на 100 м В. Ушаков показав час 57 с, що було шостим результатом в світі за всю історію цього виду плавання.

Радянські плавці К. Альошина,Ю. Кочеткова, 3. Шелєшнєва, Т. Полигалова впритул підійшли до міжнародних результатів, а в плаванні брасом вийшли на перше місце в світі (С. Бойченко проплив 100 м за 1 хв. 06,8 с).

Значні зміни відбулися і в зимових видах спорту — лижному і ковзанярському. Зима 1935/1936 р. була особливо «урожайною» для наших ковзанярів: всі колишні досягнення були поліпшені молодими спортсменами. Особливо відзначився Іван Аніканов, який побив рекорди Я. Мельникова і став абсолютним чемпіоном СРСР у 1936 і 1937 рр. В цей період покращили свої виступи К. Кудрявцев, А. Люскін, А. Капчинський, Н. Шаромов, В. Кузнєцова, М. Валова, О. Акиф'єва. Почала свій спортивний шлях прославлена Марія Ісакова. Валентина Кузнєцова і Яків Мельников стали переможцями робочої першості миру. При цьому показані ними результатами не поступалися, а в більшості своїй перевищували досягнення, показані учасниками офіційної першості миру.

Найважливішою особливістю розвитку лижного спорту була його масовість. Так, на першості профспілок 1934 р. виступило близько 600 чоловік, масовою була першість профспілок (800 учасників) і першість країни (500 чоловік) з гірськолижному спорту.

Виняткове значення в популяризації лижного спорту мали масові лижні кроси, які почали проводитися вперше в сезоні 1939 р. Особливо масовими були змагання в 1941 р. Тоді на дистанції лижного кросу імені XXIII роковини Червоної Армії вийшло 120 тисяч чоловік.

Взимку 1939/1940 р. багато спортсменів-лижників брали участь у війні з білофіннами. Особливо відзначилися тоді студенти орденоносного інституту фізичної культури ім. Лесгафта, які діяли у складі окремого загону. За проявлену доблесть і бойові подвиги 69 студентів інституту були нагороджені орденами і медалями.

З успіхом розвивалися у країні в передвоєнні роки спортивні ігри.

Особливо зросла майстерність радянських футболістів. Гра провідних команд стала більш цілеспрямованою, гострою, багатою цікавими тактичними комбінаціями, постійно удосконалювалася і техніка. Нa периферії з'явилися нові команди, які не поступалися в майстерності столичним колективам.

Прекрасною ілюстрацією масового розвитку футболу були змагання на Кубок СРСР 1939 р. Дві тисячі команд боролися за право володіти кришталевим призом. У фіналі московський «Спартак» виграв з рахунком 3:1 у ленінградського «Зеніту». Футбольний сезон 1940 р. був ознаменований не тільки вдосконаленням тактики і техніки радянського футболу, але і подальшим його масовим розвитком. Тисячі нових команд підприємств, заводів, фабрик, армійських частин, колгоспів і учбових закладів включилися в змагання на першість і кубки міст, областей, республік. В розиграші Футбольного Кубка СРСР, в якому не брали участь команди майстрів, було представлено рекордне число команд — 2150. Футбол був справді народною грою, в яку грали в дворах, на вільних майданчиках у присутності багатьох глядачів.

Підвищилися спортивні досягнення гімнастів. Особливу роль в цьому зіграла першість країни. У впертій боротьбі проходили всесоюзні змагання 1938 р. Перше місце в командному заліку виграли гімнасти України. У 1939 р. відбулися перші всесоюзні міжвідомчі змагання з гімнастики. В них брали участь збірні колективи профспілок, «Динамо», «Спартака» і Армії, Перемогу отримала команда «Динамо».

Акробатика виділилася в самостійний вид спорту. В спортивній гімнастиці крім виявлення абсолютного чемпіона СРСР по багатоборству розігрувалися звання чемпіонів країни на окремих гімнастичних снарядах, високі спортивні досягнення були показані в 1940 р. на особистій першості країни по гімнастиці. Звання абсолютних чемпіонів СРСР завоювали представники України. Чудово виступали на гімнастичному помості А. Ібадулаєв, Н. Тишко, П. Серий.

В ці роки радянська молодь із захопленням займалася оборонними видами спорту. Масовим став стрілецький спорт. Велике значення набули автомобільний, мотоциклетний, парашутний, планерний і авіаспорт.

Організації Осоавіахима, аеро