Вплив лікувальної фізичної культури на системи організму

Лікувальна фізкультура — це комплекс засобів, форм і методів фізичної культури, які застосовують до хворої або ослабленої людини з лікувальною і профілактичною метою.

У лікувальній фізкультурі широко вико­ристовують такі форми, як гігієнічна і лікувальна гімнас­тика, ігри, загартовування сонцем, повітрям, водою, елементи спорту — плавання, дозоване веслування, лижі, екскурсії, туризм.

Особливістю методу лікувальної фізкультури є активна участь хворого в лікувально-відновному процесі.

Лікувальна фізкультура має загальнотонізуючий вплив на організм. Вона сприяє якнайшвидшій ліквідації анатомо-фізіологічних порушень в окремих органах, нор­малізує патологічно змінені і компенсує втрачені функції, поліпшує якість рухів, виробляє і закріплює замінні на­вички.

Лікувальна фізкультура добре впливає на стан серце­во-судинної і дихальної систем, на психіку хворих, активізує обмін речовин, зміцнює кісткову і м'язову систе­ми, посилює збудливі і гальмівні процеси. Разом з тим лікувальна фізкультура підвищує дію медикаментів та інших лікувальних засобів, скорочує час між клінічним та функціональним одужанням. Під впливом фізичних вправ у тка­нинах організму настають зміни білкового обміну з утво­ренням продуктів розпаду, які стимулюють тканинний обмін і, надходячи в кров, підвищують нервово-м'язовий, тонус.

Лікувальна фізкультура сприяє відновленню фізіоло­гічних функцій, порушених хворобливими процесами.

Лікувальна фізкультура є засобом відновної і компен­саторної терапії. З допомогою фізичних вправ можна по­силити компенсаторно-пристосувальні функції і спряму­вати їх на відновлення здоров'я хворого.

Рухові навички це більш-менш складні звичні, завчені рухи, автоматизовані рухові акти, вироблені в процесі тренування в ході онтогенетичного розвитку людини. Вони являють формою рухової реакції, що сформувалася через багаторазове підкріплення основних етапів утворення тимчасових зв'язків.

Кожен рух є результатом умовно або безумовно виникаючого збудження в моторній зоні кори головного мозку. У той же час в корі головного мозку надходить потік імпульсів як з боку пропріорецепторів, так і з боку інших екстерорецепторів і інтерорецепторів, які беруть участь у сприйнятті результату, тобто робочого ефекту руху. Систематичні повторні поєднання збудження в моторних клітинах з порушенням в інших клітинах і зонах кори, куди надходять аферентні імпульси, призводять до утворення тимчасових зв'язків - умовні рухові рефлекси.

Руховий динамічний стереотип є фізіологічною основою рухової навички. Він являє собою систему закріплених, що чергуються, умовних рухових рефлексів, обумовлених поєднуються і чергуються в певному порядку процесами збудження і гальмування у відповідних зонах кори головного мозку.

Рухові навички і руховий динамічний стереотип володіють фізіологічними особливостями, вельми важливими в ЛФК. Вони містять в собі комплекс різних компонентів: рухові компоненти (руховий пропріорецептивних аналізатор, нервово- мязовий і опорно- руховий апарат); екстерорецептивні компоненти (зоровий, слуховий, тактильний та ін аналізатори); вегетативні компоненти. Деякі з цих компонентів успадковані, філогенетично зумовлені (посилення кровообігу при фізичних зусиллях). Інші з них набуті (оволодівання різними типами дихання - діафрагмальне, грудне та ін.)

Стереотипність рухової навички (з його консервативністю, економічністю і легким включенням тільки за допомогою пускового механізму) знаходиться в діалектичній єдності з його функціональним, мінливим, динамічним характером. Ця динамічність реалізується через існуючу екстраполяцію (велика варіабельність) рухової діяльності. Існує велика різноманітність варіантів для вирішення даного рухового завдання. В рамках сформованої рухової навички і рухового динамічного стереотипу через зворотню афферентацію забезпечується адекватна реакція на новостворену ситуацію. Наприклад, якщо під час ходіння (певний автоматизований руховий динамічний стереотип) зміниться нахил поверхні, то це викликає нове поєднання в роботі певних м'язових груп і відповідаюче вегетативне забезпечення при одному і тому ж руховому навику - ходінні.

Формування нових рухових навичок і рухових динамічних стереотипів відбувається на підставі існуючих. Це зобов'язує добре знати послідовний розвиток різних моторних функцій в онтогенетичному розвитку людини. Таким чином, можна було б використовувати цю послідовність при навчанні та відновленні функцій при втраті або їх порушенні в результаті патологічного процесу. Ця особливість дозволяє вирішувати швидше і з більшою ефективністю завдання в відношенні хворих з більш багатою руховою культурою.
Рухові звички і рухові динамічні стереотипи, що вже засвоєні і закріплені, мають програмований характер. Пусковий характер має тільки вказівка ​​до початку вправи, при якому залучаються в дію за вже виробленої програми всі ланки, беруть участь у виконанні руху, всієї саморегульованої системи.

У результаті формування нових рухових динамічних стереотипів у ході фізичного тренування не тільки збагачується рухова культура хворого, але також створюються нові кортико- вісцеральних зв'язки, нові вісцеральні динамічні стереотипи. Таким чином, організм вдосконалюється функціонально і структурно, покращується загальна регуляція і підвищуються його адаптаційні і компенсаторні можливості.

Формування рухового досвіду і рухового динамічного стереотипу проходить через декілька фаз.

Фаза генералізації характеризується широкою іррадіацією процесу збудження. У цій фазі рухова реакція носить генералізований характер. У рухах відсутня точна дифференціація. Вони дискоординовані і багаті на синкінезії. Існує гетеро- хронність в рухах. Відсутня достатня узгодженість між діяльністю опорно -рухового, нервово -м'язового апарату і діяльністю внутрішніх органів. Швидко розвиваються стомлення і позамежне охоронне гальмування (помилковий песимум). Це особливо важливо при патологічних процесах, в результаті яких лабільність окремих ланок, що забезпечують даний рух, різко знижена. Ця фаза характерна, головним чином, для першого підготовчого періоду при проведенні кінезітерапевтіческого курсу лікування. Тому необхідне обережне дозування, суворе дотримання фізіологічних принципів тренування і безперервний контроль за правильністю виконання рухів і вказівок. У людей з багатою руховою культурою і при добре збереженим реабілітаційним потенціалом ця фаза проходить швидше.

Фаза концентрації збудливо - гальмівних процесів характеризується утворенням рухового динамічного стереотипу. Це здійснюється, з одного боку, на базі розвитку і зміцнення диференціровочного гальмування, а, з іншого, за рахунок просторової і тимчасової концентрації процесу збудження Створити протягом цієї фази руховий динамічний стереотип лабільний і легко зникає. Тому необхідно не переривати кінезітерапевтіческіе заняття, відповідні за часом цій фазі (основний період), за виключенням спеціальних показань до цього.

Протягом третьої фази - фази автоматизації, руховий динамічний стереотип зміцнюється і стабілізується, вдосконалюється необхідна діяльність і взаємодія всіх компонентів рухового навичку. Це кінцевий етап тренування (заключний тренувальний період). Руховий навик на цьому етапі відбувається програмування. У ході виконання рухової програми організм працює як досконала саморегулююча система.

Другим кінцевим результатом фізичного тренування є поліпшення фізичного і рухового стану хворого, тобто поліпшення його дієздатності. Досягнення цього результату залежить від стану опорно- рухового і нервово -м'язового апарату, від стану нервоворефлекторних і гуморально- ендокринних механізмів регуляції і від вегетативного забезпечення прояви фізичного і рухового стану (головним чином дихальної та серцево -судинної системи). Придбання (або відновлення), покращення та розвиток певних фізичних і рухових здібностей носить насамперед умовнорефлекторний характер. Наприклад, при тренуванні на розвиток сили однієї руки підвищується сила і іншої руки. Крім того, ряд показників спроможності змінюються згідно станом збудливості головного мозку (добові цикли - біоритми - сила, швидкість і т. д.).
Сила як одна з якостей фізичної і рухової здатності поліпшується в ході тренування в результаті гіпертрофії м'язів, підвищення лабільності нервово -м'язового апарату, прискорення ферментативних процесів (удосконалення хімізму скорочення м'язів), зміцнення опорно-рухового апарату (м'язів, кісток, звязково - суглобового апарату), мобілізації при м'язовому скороченні всіх моторних (рухових) одиниць, удосконалення погодженої діяльності між м'язами - антагоністами і агоністами і т. д.

Підвищення швидкості (швидкості) є результатом низки функціональних змін: збільшення швидкості рухів, скорочення латентного періоду довільної рухової реакції, прискорення темпу як м'язових скорочень, так і різних рухових реакцій, більшої швидкості протікання біохімічних процесів (насамперед вдосконалення анаеробного розщеплення), зменшення хронаксії, прискорення чергування скорочення і розслаблення м'язів і ін.

Витривалість, тобто здатність до тривалого збереження працездатності і підвищеної опірності втомі при силових, швидкісних та інших фізичних навантаженнях організму, також поліпшується. У ході фізичного тренування поліпшуються також і інші якості фізичної та рухової здібності: спритність, гнучкість, стрибучість та ін.

Лікувальна фізкультура використовує в лікуванні хворих одну з найважливіших еволюційно розвинених біологічних функцій організму – рух. Однак для лікування і профілактики використовується не просто рух, а спеціально підібрані, методично оформлені й належним чином організовані рухи, які прийнято називати фізичними вправами. Об ’ єктом впливу кінезотерапії є хворий з усіма особливостями реактивності й функціонального стану його організму. Всі засоби фізичної культури використовуються для лікування хворого, що вводить її в ранг клінічних дисциплін. Лікувальна фізкультура належить до ефективних методів патогенетичного впливу при різних захворюваннях, що досягається застосуванням спеціальних фізичних вправ, спрямованих на напруження, релаксацію і скорочення м’язів тулуба і кінцівок, розширення амплітуди рухів у суглобах та сопроводжується рефлекторними змінами у внутрішніх органах. Цим визначається відмінність уживаних засобів, методів і дозування в практиці кінезотерапії.

У результаті вивчення компенсаторних процесів при порушенні рухових функцій і функцій внутрішніх органів академік П.К.Анохин сформулював кілька загальних принципів, що характеризують процес формування функціональних систем, які компенсують дефект. Ці принципи можуть бути застосовані до компенсаторних процесів при пошкодженні різних органів. Наприклад, пошкодження нижньої кінцівки викликає порушення рівноваги і ходьби. Це тягне за собою зміну сигналізації від рецепторів вестибулярного апарату, пропріоцепторів м'язів, рецепторів шкіри кінцівок і тулуба, а також зорових рецепторів (принцип сигналізації дефекту).

Фізичні вправи в окремих випадках мають симптоматичний вплив на фізіологічні функції. Наприклад, спеціальні дихальні вправи можуть за механізмом моторно- пульмональних рефлексів активізувати дренажну функцію бронхів і забезпечувати посилення виділення мокротиння. При явищах метеоризму спеціальними вправами можна впливати на перистальтику кишечника і нормалізувати його функцію.

Таким чином, лікувальна дія фізичних вправ різноманітна. Вона може проявлятися комплексно, наприклад у вигляді одночасного трофічного і компенсаторного впливу. Залежно від конкретної патології, локализації процесу, стадії захворювання, віку та тренованості хворого можна підібрати певні фізичні вправи, дозування м'язового навантаження, які забезпечать переважну дію певного механізму, необхідності для відновного лікування в даний період захворювання.

Важливою особливістю лікувальної фізкультури є активна участь хворого в лікувальному процесі, а також процес дозованого тренування. У кінезотерапії розрізнюють тренування загальне і спеціальне. Загальне тренування переслідує мету оздоровлення, зміцнення і загального розвитку організму хворого. Вона використовує найрізноманітніші види загальнозміцнюючих і розвиваючих фізичних вправ.

Лікувальна фізкультура використовує в лікуванні хворих одну з найважливіших еволюційно розвинених біологічних функцій організму – рух. Однак для лікування і профілактики використовується не просто рух, а спеціально підібрані, методично оформлені й належним чином організовані рухи, які прийнято називати фізичними вправами. Об ’ єктом впливу кінезотерапії є хворий з усіма особливостями реактивності й функціонального стану його організму. Всі засоби фізичної культури використовуються для лікування хворого, що вводить її в ранг клінічних дисциплін. Лікувальна фізкультура належить до ефективних методів патогенетичного впливу при різних захворюваннях, що досягається застосуванням спеціальних фізичних вправ, спрямованих на напруження, релаксацію і скорочення м’язів тулуба і кінцівок, розширення амплітуди рухів у суглобах та сопроводжується рефлекторними змінами у внутрішніх органах. Цим визначається відмінність уживаних засобів, методів і дозування в практиці кінезотерапії.