Культура як історичний феномен.

Культура як історичний феномен.

«Культура» — 1) Сукупність матеріальних і духовних цінностей, створених людством протягом його історії. Матеріальні цінності становлять матеріальну культуру суспільства. Досягнення суспільства в галузі освіти, науки, мистецтва, літератури, в організації державного і суспільного життя є його духовною культурою. 2) Ступінь довершеності в оволодінні якоюсь галуззю знань або діяльності (Культура виробництва). 3) Культура поведінки — сукупність моральних вимог, які стають для людини складовою частиною її звичок і навиків, що виявляється в її щоденній поведінці (на виробництві, в побуті, спілкуванні з іншими людьми). 4 ) Культура сільськогосподарська. 5). Культура археологічна. 6). Культура мікроорганізмів. 7). Культура токлин (експлантація). 8). Культура праці. 9) Культура мовлення.

У вужчому розумінні К. — це сфера духовного життя суспільства, що охоплює насамперед систему виховання, освіти, духовної творчості (особливо мистецької), а також установи й організації, що забезпечують їхнє функціонування (школи, вузи, клуби, музеї, театри, творчі спілки, т-ва тощо. Водночас під культурою розуміють рівень освіченості, вихованості людей, а також рівень оволодіння якоюсь галуззю знань або діяльності. (К. виробництва, К. праці, К. мовлення, правова, моральна, етична К., К. побуту тощо).

Джерелом К. є суспільна праця, здатна практично й духовно перетворювати дійсність (що становить відповідно матеріальну й духовну К. суспільства), і саму людину. К. протилежна «натурі» як доцільний людський витвір — усьому природно даному. Людство являє собою універсальний суб’єкт К., а в конкретно-історичних обставинах суб’єктами культур. творчості виступають окремі людські спільності та їх асоціації — племена, народи, нації, багатонац. утворення, що здатні виробляти, розвивати і збагачувати всю сукупність практичних і духовних умов свого існування

Отже культура включає в себе все, що створено працею, розумом і творчою енергією людини. Слово «культура» є майже на всіх мовах народів світу. Термін «культура» вживається до всіх явищ, наслідків діяльності людини, починаючи з жител та знарядь праці і кінчаючи творами мистецтва. У цьому широкому розумінні в поняття культури включається вся історія та специфіка прояву людського суспільства.

Свій тип культури притаманний кожному народу як етнічній та історичній цілісності. Культурна цілісність характерна і для регіонів (культура європейська, африканська, слов’янська і т.п.), а також історичних епох (антична культура, культура Відродження, Просвітництво і т.д.). І хоч зі зміною історичних епох змінюється тип культури, це зовсім не означає розриву культурної спадщини і традицій, бо кожна нова доба з необхідністю успадковує культурні досягнення попередньої У сучасній культурології розрізняють поняття «етнічна» та «національна культура». Перша є предметом вивчення етнографії і визначається як сукупність лише тих культурних елементів, які виконують «етнодиференціюючу функцію», тобто сприяють визначенню «свого» і відокремленню від «чужого». Елементи такої культури — обряди, звичаї, міфи, фольклор тощо — позбавлені індивідуального авторства, вони безіменні, анонімні. Приналежність до етнічної культури визначається спільністю походження — кровним спорідненням.

 

Культурні процеси на території України в добу палеоліту.

Біля села Королево на Закарпатті були виявленні найдавніші сліди перебування людини на території України, які датуються від 600 тис. до 1 млн. років тому.

Для Європи це досить ранній час появи людини. Це була доба палеоліту. Палеоліт (давній кам’яний вік) тривав від появи людини до IX тис. до н.е. Протягом палеоліту відбувалися зміни фізичного типу людини: пітекантроп (архантроп) – 1 млн. – 150 – 100 тис. років тому; неандерталець (палеоантроп) – 150 – 100 тис. - 40 – 30 тис. років тому; кроманьйонець (неоантроп) – 40 – 35 тис. років тому і по сьогодні. Можна виділити такі етапи палеоліту: ранній (пітекантроп, неандерталець) і пізній (кроманьйонець). У палеоліті знаряддя праці виготовлялися з каменю, дерева, кістки, рогу. Основними видами діяльності давніх людей були полювання та збиральництво.

Доба палеоліту характеризується льодовиковими періодами (зледеніннями) в історії Землі: 1) 1 млн. – 700 тис. років тому; 2) 500 тис. – 350 тис. років тому; 3) 250 тис. – 100 тис. років тому (цей був найбільший і єдиний з усіх досяг півночі України та дійшов до Карпат і по Дніпру (до Дніпропетровська)); 4) 80 тис. – 12 тис. років тому (цей був найхолодніший).

Під час льодовиків відбувалася зміна клімату, флори та фауни. Під час останнього льодовика основний ландшафт в Україні представляли на півночі - тундра і лісотундра, а на півдні – холодний степ, де панували холодолюбні тварини – мамути, північні олені, бики, дикі коні та ін. Чорне море було озером.

В умовах різкого похолодання виникла потреба у використанні вогню, одягу, житла. Усе це вже вміли робити неандертальці. У пізньому палеоліті сформувалася родова громада – материнський рід, нова більш досконала форма соціальної організації людського суспільства. До цього існували різні форми дородових громад, починаючи від первісного людського стада. Також у цей період простежуються початки мистецтва та релігійних вірувань.

Усього в межах України виявлено більше тисячі пам’яток доби палеоліту. Завершення льодовикового періоду стало заключною межею палеоліту.

 

Трипільська культура.

Існують різні думки щодо походження трипільської культури. За В.Хвойкою, наприклад, це було автохтонне населення (предки слов’ян), яке жило на території Середньої Наддніпрянщини. За В.Хвойкою трипільська культура є містком між епохами каменю та бронзи, тому вірно було б виділяти в ній 2 періоди: перший зв’язаний з кам’яним віком, другий – з віком мідним. Перший – період примітивності у формах посуду, використання знарядь праці з кременю або каменю. У цей час більше розвинено землеробство, а скотарства майже немає. Більш розвиненими галузями були полювання, рибальство, збиральництво. Селилися здебільшого біля води, в землянках чи наземних глинобитних будинках. Ще й досі неясно, як зникла трипільська культура. На території Трипілля зустрічалося два типи жител: це землянки i наземні глинобитні житла. Землеробство найрозвинутішою у трипільців, особливо в ранній період. Екстенсивне ведення. Для переробки продуктів землеробства використовувалися зернотерки, які складалися з двох частин, вернього і нижнього каменів. Скотарство, Полювання, Рибальство, Збиральництво Прядіння та ткацтво. Кераміка (посуд розписним і нерозписним, Посуд слов’яни ліпили руками, але на відміну від трипільського, він був простішим в плані орнаменту, мав більш округлі форми, коротше кажучи, майже не був схожим на трипільській). Поховання

 

 

Культура кочових спільнот (Кімерійці, Скіфи, Сармати).

Кіммерійці

Першим етнічним утворенням на території України були кіммерійці. Кіммерійці були першими на території України, хто перейшов від осілого до кочового скотарства, а також першими, хто почав на цих землях виплавляти з болотної руди залізо. Сенсом життя є збереження власних худоби, майна, землі та заволодіння багатствами сусідів. Войовничість скотарських племен логічно випливає з самої природи кочового скотарства: вони або обороняють свої пасовиська, або завойовують чужі. Кіммерійці не були винятком. Вони здійснювали широкомасштабні походи в Малу Азію. Частина кіммерійців або поселилася у Південному Причорномор'ї, або мігрувала на Близький Схід, або ж була асимільована скіфами.

Скіфи

Проникнення скіфів на узбережжя Чорного моря відбувалося кількома хвилями. Спочатку вони не тільки мирно уживалися з кіммерійцями, а й нерідко ставали їхніми воєнними союзниками. Характерною ознакою скіфського суспільства була його неоднорідність. На думку деяких вчених, мігруючі племена мали іранське походження, а осілі, з їхньою традиційною хліборобською культурою, мали праслов'янське коріння. Не останню роль у забезпеченні високої боєздатності скіфського війська та вихованні у воїнів ненависті до ворога відігравали жорстокі варварські традиції: скіфський воїн пив кров першого вбитого ним ворога, знімав скальпи; кожен сотий полонений приносився в жертву богові війни; того, хто на полі бою власноручно не вбив жодного ворога, не допускали до святкового столу. Найбільшого розквіту Скіфія досягла в IV ст. до н. е., під час правління царя Атея. Держава стала централізованою, було започатковано карбування скіфської монети. Вдало розпочалося скіфське завоювання Балкан. Утворилася Мала Скіфія, столицею якої стало місто Неаполь.

Сармати

Сарматське суспільство перебувало на перехідному етапі від родоплемінних відносин до ранньокласових, але завершити цей перехід створенням власної держави сарматам так і не вдалося. Особливістю сарматського суспільного ладу було існування пережитків матріархату. Античні автори досить часто називають сарматів «гюнайкократу-менами» (керовані жінками). У давніх джерелах є згадки про сарматських цариць — Томирис, Амагу та ін. Загалом жінки цього народу відрізнялися войовничим характером, їздили верхи, володіли зброєю, нарівні з чоловіками ходили в походи, не вступали в шлюб, доки не вб'ють першого ворога, тобто своєю поведінкою нагадували міфічних амазонок. За легендою, переказаною Геродотом, сармати походять саме від амазонок і скіфів.

Сарматська культура генетично була близькою до скіфської, але не перевершила її досягнень. Водночас у військовій справі сармати суттєво випередили не тільки скіфів, а й інші народи. Удар сарматської кінноти (катафрак-таріїв), вдягнутої у залізні панцирі, озброєної довгими списами та мечами, що атакувала ворога зімкнутим клином, за свідченням Тацита, не могло витримати жодне військо. З часом сарматська модель важкоозброєної кінноти внаслідок Великого переселення народів потрапила у Європу і суттєво вплинула на формування середньовічного лицарства.

Література Київської Русі.

Писемність у східних слов'ян з'явилася приблизно ще в першій половині IX століття. Лінгвісти, аналізуючи тексти договорів руських князів з Візантією вважають, що вони були складені двома мовами — грецькою і староруською.

Введення християнства значно прискорило розвиток писемності і літератури на Русі. Кир і Меф Упорядкували слов'янський алфавіт і переклали на церковнослов'янську мову Євангеліє. На початок XI століття на Русі використовувалися дві системи письма — кирилиця, що базувалася на грецькому алфавіті, і глаголиця — розроблена Кирилом фонетична система.

Давньоруська література мала певну перевагу перед католицьким Заходом і мусульманським Сходом: вона розвивалася рідною мовою.

Першою писалася церковно-повчальна і житійна література, близькою до розмовної велося ділове листування, складалися юридичні акти («Руська правда»), літописи, пам'ятки світської літератури («Слово о полку Ігоревім»).

У творах літераторів того часу широко використовувалися героїчні й обрядові пісні, загадки, прислів'я, приказки, замовляння і заклинання. Три богатирі.

Також поширювалися апокрифічні твори — твори релігійного змісту, неканонізовані церквою.

Повість временних літ була однією з найпопулярніших і цікавих книг для читання протягом усієї історії Стародавньої Русі

Література в 19 ст.

В історію світової культури XIX ст. увійшло як доба піднесення і розквіту літератури, образотворчого мистецтва, музики. Саме в цей час з'явилися твори, що становлять дорогоцінне надбання духовної культури всього людства.

Аналізуючи розвиток культури за цей період, передусім варто зазначити, що на нього вплинули значні світоглядні та соціальні зміни. Поглиблювалася наукова революція, набирала оберти капіталізація суспільства, посилювалися демократичні процеси в політичному житті. Бурхливий розвиток більшості європейських країн сприяв поширенню прогресивних ідей. Історія людства бачилась як цілісний висхідний процес, на вершині якого знаходилися цивілі­зовані країни Заходу. Пріоритет західної європейської культури не підлягав сумніву. Філософи та історики першої половини XIX ст. прагнули з'ясувати закономірності різних періодів світової історії, намагалися перекинути місток між минулим, сучасним і майбутнім, використати так звані об'єктивні закони історії для розбудови нового, "досконалого", суспільства.

Розквіт національних культур був зумовлений зміцненням національних держав. У свою чергу, утворення регіональних лі­тератур та мистецтва було покликано до життя схожістю соціально-економічних умов, світогляду, ідеології, поглиб­лення зв'язків між народами. Зростання міжнародного культурного обміну відбувалося завдяки стрімкому розвитку світових економічних контактів, удосконаленню засобів ко­мунікації.

Література і мистецтво Європи проникає в країни Азії та Африки, поширюєть­ся й зворотний культурний вплив. Так, Гете створює "Західно-східний диван", стверджуючи тим самим новий по­етичний стиль, а "Східні мотиви" В. Гюго відкрили добу романтизму у французькій поезії. Без "Східних поем" важко уявити творчість видатного англійського поета Д. Байро-на. Орієнталістські сюжети, що були притаманні німець­ким романтикам (Шлегель, Гауф, Рюккерт, Платен), впли­нули на формування французького романтичного живопису (Делакруа, Шассеріо).

Розвиток культури в Європі XIX ст. був пов'яза­ний із протиборством і послідовною зміною трьох художніх напрямів — класицизму, романтизму, реалізму.

На рубежі XVIII та XIX ст. в європейській культурі скла­дається новий тип класицизму, який відрізнявся за своїм змістом та ідейною спрямованістю від класицизму Буало, Корнеля, Расіна, Пуссена. Мистецтво класицизму доби буржуазних революцій було вже виразно раціоналістичним. Воно передбачало наявність чітких критеріїв величного та низького, прекрасного та потворного.

Майже одночасно з новим класицизмом виник, розвинувся інший напрям — романтизм. Романтизм як система ідейно-художніх принципів, що протистояли класицизму, домінував у культурному житті Європи в першій третині XIX ст. Різні суспільні верстви відчували на цей час певне розчарування наслідками антифеодальних революцій.

Хоча історія реалізму як художнього методу розпочина­ється ще за доби Відродження, відсутність чіткої естетич­ної програми довго не давала йому змоги оформитися в окремий напрям культурного життя, і лише в другій поло­вині XIX ст. реалізм поступово завойовує міцні позиції в літературі, Одне з провідних завдань реалізму — виявити типовий взаємозв'язок характерів та життєвих обставин. Герої реалістичних творів були не просто носіями якоїсь однієї пристрасті, як це було властиво, наприклад, героям класичного мистецтва, не поодиноким романтичним бунтарям. Це — живі люди, які діяли за реальних типових обставин, породжених самою дійсністю.

Натуралізм (від франц. — природа) склався в останній третині XIX ст. Він прагнув до об'єктивного, точного і безпосереднього зображення реаль­ності, людського характеру. Особлива увага зверталася на навколишнє середовище, що в більшості випадків розумі­лось як безпосереднє побутове оточення людини.

Символізм спричинив значний вплив на розвиток куль­тури наступного, XX ст., зокрема на мистецтво сюрреалізму та експресіонізму.

Поява наприкінці XIX — на початку XX ст. якісно но­вих культурних течій, що відрізнялися як від романтично-гуманістичної традиції, започаткованої ще за доби Ренесан­су, так і від раціоналістичного та реалістичного підходу до проблем людської життєдіяльності, поширення у філософії ірраціоналістичних, а в мистецтві декадентських (від фр. сіесасіепсе — занепад) настроїв були передвістям глибокої кризи, яка переслідує культуру протягом усього XX ст., розпочинаючи з першої світової війни і закінчуючи сього­денням.

 

Український театр в XIX ст.

Український живопис XIX ст.

У першій половині XIX ст. розвивається станковий живопис. Поширюється автопортрет, зростає інтерес до камерного портрету, мініатюри. Видатним представником українського реалістичного портретного живопису був В. Тропінін. Художник створив узагальнений образ представника українського народу ("Українець", "Український селянин", "Дівчина з Поділля").

Реалістичні традиції В. Тропініна в українському портретному мистецтві першої половини XIX ст. розвивали Т. Шевченко, І. Сошенко та ін.

Одним із зачинателів нової української школи пейзажного і побутового живопису був В. Штернберг ("Вулиця на селі", "Пастух", "Вітряки в степу").

Творчість Шевченка-художника належить до здобутків українського образотворчого мистецтва. На ранніх живописних творах Шевченка позначився вплив його вчителя - К. Брюлова. Поступово у творчості художника виявляються спроби відобразити психологічну глибину й індивідуальні особливості характеру людини. Прикладом є духовна ево-люція героя "Притчі про блудного сина" Т. Шевченка.

Відомо, що поезія і живопис тісно пов'язані між собою. Однак особливості кожного з цих видів мистецтва здавна цікавили теоретиків і шанувальників мистецтва, виливалися в дискусії про те, який з них є впливовішим, сильнішим. А відомий художник Леонардо да Вінчі дійшов висновку, що "малярства - це німа поезія, а поезія - промовисте малярство". Не випадково в історії світової культури поєднання в одній особі живописця і поета зустрічається часто. Очевидно, це доля щедро обдарованих творчих натур, яким тісно в межах одного виду мистецтва. До таких творчих натур відноситься і Т.Шевченко.

Природа щедро наділила кріпацького сина не лише поетичним генієм, а й талантом художника, які ніколи не зраджували йому, навіть у години страждань і тяжкої неволі. Для Шевченка малювання стало потребою, вираженням його творчого духу. У Шевченкові поєднувалися і боролись водночас поет і художник.

 

Культура як історичний феномен.

«Культура» — 1) Сукупність матеріальних і духовних цінностей, створених людством протягом його історії. Матеріальні цінності становлять матеріальну культуру суспільства. Досягнення суспільства в галузі освіти, науки, мистецтва, літератури, в організації державного і суспільного життя є його духовною культурою. 2) Ступінь довершеності в оволодінні якоюсь галуззю знань або діяльності (Культура виробництва). 3) Культура поведінки — сукупність моральних вимог, які стають для людини складовою частиною її звичок і навиків, що виявляється в її щоденній поведінці (на виробництві, в побуті, спілкуванні з іншими людьми). 4 ) Культура сільськогосподарська. 5). Культура археологічна. 6). Культура мікроорганізмів. 7). Культура токлин (експлантація). 8). Культура праці. 9) Культура мовлення.

У вужчому розумінні К. — це сфера духовного життя суспільства, що охоплює насамперед систему виховання, освіти, духовної творчості (особливо мистецької), а також установи й організації, що забезпечують їхнє функціонування (школи, вузи, клуби, музеї, театри, творчі спілки, т-ва тощо. Водночас під культурою розуміють рівень освіченості, вихованості людей, а також рівень оволодіння якоюсь галуззю знань або діяльності. (К. виробництва, К. праці, К. мовлення, правова, моральна, етична К., К. побуту тощо).

Джерелом К. є суспільна праця, здатна практично й духовно перетворювати дійсність (що становить відповідно матеріальну й духовну К. суспільства), і саму людину. К. протилежна «натурі» як доцільний людський витвір — усьому природно даному. Людство являє собою універсальний суб’єкт К., а в конкретно-історичних обставинах суб’єктами культур. творчості виступають окремі людські спільності та їх асоціації — племена, народи, нації, багатонац. утворення, що здатні виробляти, розвивати і збагачувати всю сукупність практичних і духовних умов свого існування

Отже культура включає в себе все, що створено працею, розумом і творчою енергією людини. Слово «культура» є майже на всіх мовах народів світу. Термін «культура» вживається до всіх явищ, наслідків діяльності людини, починаючи з жител та знарядь праці і кінчаючи творами мистецтва. У цьому широкому розумінні в поняття культури включається вся історія та специфіка прояву людського суспільства.

Свій тип культури притаманний кожному народу як етнічній та історичній цілісності. Культурна цілісність характерна і для регіонів (культура європейська, африканська, слов’янська і т.п.), а також історичних епох (антична культура, культура Відродження, Просвітництво і т.д.). І хоч зі зміною історичних епох змінюється тип культури, це зовсім не означає розриву культурної спадщини і традицій, бо кожна нова доба з необхідністю успадковує культурні досягнення попередньої У сучасній культурології розрізняють поняття «етнічна» та «національна культура». Перша є предметом вивчення етнографії і визначається як сукупність лише тих культурних елементів, які виконують «етнодиференціюючу функцію», тобто сприяють визначенню «свого» і відокремленню від «чужого». Елементи такої культури — обряди, звичаї, міфи, фольклор тощо — позбавлені індивідуального авторства, вони безіменні, анонімні. Приналежність до етнічної культури визначається спільністю походження — кровним спорідненням.