Соціально-економічні і культурні передумови розвитку фізичного виховання і спорту у Іі період Нового часу (1871-1917 рр.)

Мета. Поглибити уяву про об'єктивні і закономірні основи розвитку сучасних видів спорту і становлення міжнародного спортивного руху у II період Нового часу.

Зміст

1. Збільшення соціальної ролі спорту у розвинених капіталістичних країнах.

2. Суспільно-історичні передумови становлення міжнародного спортивного руху.

2. Виникнення сучасного олімпійського руху.

3. Зародження робочого спортивного руху.

На початок

1 До 70-х років XIX ст. капіталізм вже утвердився у більшості європейських країн, у США та Японії. Склалась світова капіталістична система, у яку у тій чи іншій мірі входили всі країни і народи. Другий період Нового часу характеризувався бурхливим ростом виробничих сил, багатьма видатними досягненнями науки і техніки. Па зміну «віку пара» прийшов «вік електрики», яка була новим дешевим джерелом енергії для промисловості і транспорту. Капіталізм з розмахом демонструє свої досягнення на всесвітніх промислових виставках, які були популярними у той час. Величезний розвиток отримали шляхи сполучення, Встановився регулярний зв'язок і віддаленими континентами і країнами,

З появою двигуна внутрішнього згорання (1893 р.) почали швидко розвиватись автомобільна, тракторна, а потім і авіаційна промисловість. Винахід радіо і телефону призвів до справжньої революції у засобах зв'язку. Наука упритул наблизилась до пізнання таємниці будови матерії. Новими спостереженнями і висновками збагатилось еволюційне вчення. Дослідження вчених різних країн дали людству можливість боротись і епідеміями. Багаточисельні географічні експедиції призвели до розширення знань про землю, після героїчних спроб людина досягла Північного і Південного полюсів.

Таким чином, цей період був періодом промислового і культурного підйому капіталістичних країн. У галузі політичних і класових відносин період імперіалізму був передоднем пролетарських революцій. Він характеризується, перш за все, загостренням класової боротьби. З іншого боку, у цей період зростають протиріччя між капіталістичними монополіями і державами.

У період переростання капіталізму в імперіалізм у силу об'єктивних причин різко зростає класова потреба буржуазії на спорт і спортивні змагання, які використовувались для вирішення різноманітних завдань буржуазного суспільства (економічних, ідеологічних, військових, політичних, педагогічних та ін.).

Цими об'єктивними причинами були:

1. Розвиток капіталістичного виробництва.

2. Підготовка до імперіалістичних війн.

3. Пошуки нових засобів виховання.

4. Потреба буржуазії у засобах соціального впливу на населення, у першу чергу — на трудящі маси.

5. Технологічні передумови (розвиток транспорту, зв'язку, техніки).

Таким чином, існувало багато причин, у результаті яких соціальна значущість фізичного виховання і змагань зростає, а пошуки нових засобів виховання призвели до реалізації ідей виховання за допомогою спорі) Зростаючий соціальний запит на спорт сприяв такому збільшенню його соціальних функцій, що цей вид соціальної діяльності людини перетворився у відносно самостійну галузь фізичної культури і культури у цілому.

У кінці XIX і на початку XX ст. проблеми фізичного виховання і спорту стають у центрі уваги багатьох урядів. Основою цієї зацікавленості були зростаючі протиріччя імперіалізму, які проявлялись у загостренні конфліктів між капіталістичними країнами, які прагнули до завоювання нових регіонів. Багаточисельні війни, які веде буржуазія, призводять до того, що вона намагається воєнізувати спорт. Воєнізація (мілітаризація) спорту примусили буржуазію вийти за рамки інтересів свого класу, у даному випадку — ввести фізичне виховання у школи для дітей трудящих. Перебудовується фізична підготовка в армії. Модернізуються старі системи фізичного виховання. Використання буржуазією фізичного виховання і спорту з метою підготовки резервів для армій стає неминучим.

Створення масових армій стало можливим у зв'язку із скороченням строку служби, обмеженому 1,5-2 роками. Скорочення строку служби викликало перенесення основних завдань військового навчання на виховання молоді у допризовний період. Цього ж потребує техніка і тактика бою, характерні

Для імперіалістичних війн. Ці війни не потребують «муштри і парадності», які були притаманні арміям XVIII і початку XIX ст. Імперіалістичні війни потребували більшої швидкості, більшого напруження сил, більшої кмітливої ті, починаючи з головнокомандуючого і закінчуючи рядовим.

Ці якості в умовах скороченого строку служби у значній мірі можуть бути розвинуті за допомогою фізичних вправ. Тому фізичне виховання юнаків, яке виступало у якості еквіваленту скороченого строку служби стає необхідним засобом позавійськової підготовки.

Військова необхідність і потреба оздоровлення населення були, таким чином, основою, на якій у передових країнах відбувається розвиток гімнастичного і спортивного руху. Розвиток науки, перш за все, фізіології, сприяв тому, що у другий період Нового часу створюються нові системи фізичного виховання, які відповідали сучасним соціальним і науково-методичним вимогам.

Якщо у XVIII ст., у першій половині XIX ст. панувала теорія автономного розвитку органів людського тіла, що знайшло яскравий прояв у шведській гімнастичній системі, то вже з середини XIX ст. провідне місце починає займати теорія єдності людського організму і нерозривного зв'язку його діяльності з навколишнім середовищем. Ця теорія дозволила зробити правильний висновок про те, що та чи інша фізична вправа впливає не тільки на ту частину тіла, яка вправляється, але і на весь організм у цілому, на діяльність внутрішніх органів і навіть на психіку людини.

Завдяки розвитку науки виникла необхідність розробки більш доцільних засобів і методів фізичного виховання.

Саме на такій основі виникла система фізичної освіти П. Ф. Лесгафта, пізніше — система фізичного виховання Демені, фізіологія і гігієна фізичних вправ Лагранжа (Франція), міркування про фізичне виховання Мюссо (Італія) і, нарешті система фізичного виховання Ебера. Ці системи фізичного виховання буржуазія намагається використовувати для вирішення певних проблем. Слід відмітити, що у період поступового переростання «вільного» капіталізму в імперіалізм і підйому революційного руху буржуазія потребувала не наукових теорій фізичного виховання, а таких методів, які б давали і її можливість у мінімальні строки досягти вагомих результатів у галузі допризовної фізичної підготовки молоді, а також допомагали би відволікати молодь від революційної боротьби. Тим не менш, намагаючись змінити існуючі системи фізичного виховання у потрібному напрямку, буржуазія була не проти використати деякі наукові теорії, щоб створити враження наукової обґрунтованості своїх дій.

Однією з найбільш відомих систем на заході стає французька система гімнастики Демені.

Жорж Демені (1850-1917 рр.) почав працювати у галузі фізичного виховання у кінці XIX ст., але, поступово вдосконалюючи свою систему, закінчив її лише у роки першої світової війни.

Вивчаючи існуючі системи гімнастики, Демені дійшов висновку, що їх загальним і головним недоліком є штучність. Всі рухи у цих системах не є природними. Вони або дуже прості або занадто складні. Таких рухів у житті людина не робить, тому їх не повинно бути у фізичному вихованні.

Демені визначав наступні ознаки повноцінності гімнастичних вправ.

1. Вправи повинні бути динамічними, а не статичними. Рух, а не поза повинні бути головними ознаками вправи. Швидкість рухів повинна бути зворотно-пропорційною масі окремих частин тіла.

2. Закінчена амплітуда рухів — необхідна умова для виконання вправ. Штучних затримок дихання не повинно бути. Якщо одна група м'язів напружена, м'язи-антагоністи повинні бути максимально розтягнені.

3. За формою вправи повинні бути закруглені, а не у вигляді гострих кутів і прямих ліній, як це було прийнято у старих гімнастичних системах. Напрямок рухів повинен бути різноманітним.

4. Під час вправ м'язи, які не приймають участь у роботі, повинні бути розслабленими. Це зменшить ступінь стомлення і навчить робити рухи економно.

Вивчення вправ необхідно починати з простих. Спочатку робити вправи для окремих частин тіла окремо, незалежно одне від одного (кисть, передпліччя, рука, гомілка, нога, тулуб). Потім вправи окремих частин тіла необхідно об'єднати, і, нарешті виконувати з одночасним переміщенням тіла, тобто під час ходьби, бігу і стрибків.

Гімнастичні вправи такого типу є підготовчими для спортивних вправ. Спортивні вправи у Демені по суті були також гімнастичними, але більш складними.

Демені нараховував сім видів спортивних вправ: ходьбу, біг, стрибки, лазіння, піднімання і перенесення вантажів, метання та елементи захисту і нападу. Кожен з цих видів мав багато різновидів (наприклад: стрибки на місці, стрибки з однієї ноги на другу, стрибки з просуванням уперед, назад або в сторону, стрибки з розбігу). Отже Демені «розчиняв» спорт у гімнастиці, застосовуючи для спортивних вправ гімнастичний метод. Характерні особливості спорту та його позитивні сторони при цьому, звісно, зникали.

Мета гімнастики для юнаків полягала у вихованні з них людей сильних, спритних, гнучких, здатних швидко та економно діяти, які володіють основними видами військово-прикладних рухів. У останній рік свого життя Демені писав: «Війна 1914 року переконала самих невіруючих у необхідність підготовки юнаків до захисту країни. Вона, таким чином, доказала перевагу практичних вправ над умовною гімнастикою».

Інші завдання ставив Демені для фізичного виховання дівчат. Якщо у підготовчій частині занять суттєвої різниці між гімнастикою для дівчат і юнаків не було, то у подальшому дівчата повинні бути вдосконалюватись вже не у спортивних і військово-прикладних вправах, а у вправах естетичного характеру. Серед них багато танцювальних вправ, в тому числі групами і парами, а також вправ з булавами, палками, м'ячами і т. ін. Головною метою гімнастики для дівчат було придбання ними гнучкості, спритності, гарної постави і вміння граціозно рухатись.

Для проведення занять Демені пропонував свою схему уроку. Ця схема складалась із семи частин. У кожній частині передбачався очікуваний результат виконання вправ і пропонувались певні засоби для досягнення цього результату. Система Демені дозволяла вирішувати завдання, притаманні буржуазним системам гімнастики, тобто готувати молодого чоловіка для військової служби, а дівчину — до ролі приємної «супутниці чоловіка».

Демені, безумовно, був знайомий з творами І. М. Сєченова, а також, з працями П. Ф. Лесгафта, які допомогли йому вирішити ряд питань. Але його гімнастика залишалась засобом лише тілесного розвитку. Демені так і не зміг зрозуміти вчення Сєченова про нерозривний зв'язок діяльності центральної нервової системи з руховим апаратом людини.

Хоча гімнастика Демені в той час і була однією з найбільш обґрунтованих, але на практиці застосовувалась мало. Пояснюється це тим, що уряд Франції, також як і уряді! інших імперіалістичних держав, були зацікавлені не в покращенні фізичного виховання молоді, а перш за все в підготовці її до військової служби у найкоротшій строк. За допомогою гімнастики Демені цього можна було досягти лише у результаті багаторічних занять. З цієї причини французький уряд не підтримував систему Демені.

У кінці XIX і на початку XX ст. отримали розповсюдження нові види гімнастики, у тому числі спортивна гімнастика, багаточисельні системи індивідуальної гімнастики (особливо були розповсюджені гімнастика з гантелями і гігієнічна гімнастика Мюллера «Моя система») і різні види художньої гімнастики. Одним з перших значних діячів у галузі художньої гімнастики був Дельсарт (1811-1871 рр.). Він не займався спеціально питаннямифізичного виховання. Вивчаючи драматичне мистецтво, він дійшов висновку, що оскільки кожне переживання людини супроводжується рухами тіла, то відтворення цих рухів створює у глядачів враження цих переживань. V подальшому його діяльність була спрямована на те, щоб розробити там рухи, які супроводжують (виражають) думки і почуття людини. Тим самим Дельсарт поклав початок розвитку гімнастики виразних рухів, які потім уві йшли складовою частиною у художню гімнастику.

На початку XX ст. почала розвиватися ритмічна гімнастика. Одним з най більш значних діячів у цій галузі був Далькроз (1865-1914 рр.) Спеціальними вправами він досягав того, що рухи тіла відповідали на будь-який ритмічний імпульс. У своїй гімнастиці Далькроз розрізняв три види вправ: 1) вправи у ритмічних рухах; 2) вправи у тренуванні слуху; 3) вправи в імпровізованих діях.

Всі ці вправи проводились систематично, від простих до складних. Ритмічні дії спочатку виконувались тільки руками. (Відмічався темп від 2 до 12 чвертей музичного такту). Далі включались рухи ногами. Кроком уперед відмічалось довжина ноти. Оскільки ця довжина була різною, різними були і кроки. У кінці кінців, ті, що займались виконували дуже складні вправи, передаючи своїми рухами музичний ритм. Імпровізовані дії давали можливість тим, хто займається проявляти свою творчість і виражати свої почуття, які викликала музика. Таким чином, у гімнастиці Далькроза знайшли свій подальший розвиток виразні рухи Дельсарта.

Великий вплив на розвиток художньої гімнастики здійснила Айседора Дункан (1878-1927 рр.) У її танцях поєднались ритмічність і виразність рухів при високій ступені емоційності.

Одночасно з розвитком нових видів і систем гімнастики модернізувались і старі системи. Так, зокрема, шведську гімнастику стали пристосовувати до вирішення конкретних завдань фізичного виховання різних контингентів. Виникають спеціальні гімнастики для дітей дошкільного і молодшого шкільного віку, для юнаків допризовного віку, для жінок та ін.

У гімнастичній системи було введено багато нових вправ, ускладнювались старі. Змінився і характер виконання вправ. Крім того, у гімнастику включались вправи, які були запозичені із спорту. У гімнастиці для дітей значне місце почали займати ігри. Передова інтелігенція капіталістичних країн прикладала немалі зусилля для того, щоб створити повноцінну систему гімнастики. Деякі діячі у цій галузі проявили велику енергію і наполегливість. Однак очікуваний результат не був отриманий. Підтримка їх дій з боку буржуазної спільноти виявилась слабкою. Уряди не втручались у цю справу,і народні маси не мали можливість надати необхідну допомогу. Всі ці нові системи гімнастики призначались для учнів середніх навчальних закладів, які и ти малодоступні для дітей трудящих.

Значно більшу увагу з боку буржуазної спільноти було приділено спорту. За допомогою спортивних організацій буржуазія отримала можливість здійснювати великий вплив на молодь у потрібному для неї напрямку.

У всіх цих фактах прослідковується процес поступового витиснення старих гімнастичних систем, або їх модернізацій. Як вже відмічалось раніше, однією з основних причин цього процесу було те, що правлячі кола імперіали пічних країн шукають у фізичній культурі нові шляхи найбільш вигідно для себе використання цього явища.

Зарисовка одного із змагань Мельбурнського вело клубу («Сайентіфік Лмерікен», 1879).

 

Процес мілітаризації буржуазних систем фізичного виховання особливо посилюється напередодні і у роки першої світової війни.

Так, французький офіцер Жорж Ебер (1875-1957рр.) запропонував свій, так званий «природний метод фізичного виховання», який складався переважно із вправ військово-прикладного характеру. В них входили і природні вправи: ходьба, біг, стрибки, метання, лазіння, перенесення вантажів та ін.

Ебер рекомендував вимагати від учнів складання нормативів з найбільш розповсюджених видів легкої атлетики, з плавання, а також перенесенню вантажів і лазінню по канату. Він встановив семибальну шкалу оцінки результатів з цих видів фізичних вправ. Ебер був проти спортивної спеціалізації і спортивних змагань, але він широко застосовував спортивні вправи для фізичної підготовки допризовної молоді.

Система Ебера не оригінальна. По суті, він намагався розвити лише військову частину природно-прикладної гімнастики Амороса. Система Ебера не мала наукового обґрунтування, але складалась із доступних, перевірених практикою військово-прикладних фізичних вправ.

Відмічаючи відсутність наукового обґрунтування у системі Ебера, не можна не помітити цінності фізичних вправ і деяких методичних прийомів, які застосовувались у ній. Зокрема, слід відмітити введену ним систему оцінки фізичної підготовленості учнів.

Ж. Ебер говорив про необхідність встановлення різниці між спортом, фізичним вихованням і гімнастикою.

Він вважав, що спорт — це фізичні вправи або дії, які мають на меті ви конання певного досягнення, яке містить у собі ідею боротьби з будь-яким елементом; з відстанню, часом, перепонами, матеріальними ускладненнями, суперником, із своїм власним «я».

Фізичне виховання, на думку Ебера, є систематичний і послідовний процес, який триває від раннього дитинства до зрілого віку, і який має на меті забезпечення всебічного фізичного розвитку організму. Гімнастика є мистецтво вправляти і зміцнювати тіло. Ебер вважав, що спорт виховує людину однобічно у фізичному плані, небезпечно діє на людину, виховує індивідуалізм. Він вважав змагання тільки суперництвом.

Військовий характер своєї гімнастики Ебер укривав міркуваннями про перевагу дикуна над цивілізованою людиною. Для того, щоб переконати читача у правильності своїх міркувань, він неодноразово посилається на досвід дресирування коней і собак. Цим самим він намагався доказати недоцільність спеціальної гімнастики для жінок і у спортивній спеціалізації. Ебер вважав, що за допомогою його гімнастики можна усунути дефекти фізичного розвитку сучасної людини, які викликані недостатньою кількістю рухів. По суті, він створив систему фізичного виховання для чоловіків, яка готувала їх до військової служби.

Основним змістом системи були вправи для оволодіння військове прикладними навичками. Ці вправи Ебер називав природними і найбільш корисними для фізичного розвитку.

Всього він нараховував вісім груп таких вправ: 1) ходьба; 2) біг; 3) стриб ки; 4) лазіння; 5) піднімання вантажів; 6) метання; 7) плавання; 8) вправи самозахисту. Кожна з цих груп мала багато різновидів вправ. Крім восьмигруп основних вправ, Ебер рекомендував вправи підготовчі і допоміжні. До перших відносились звичайні елементарні гімнастичні вправи, які нагадували вправи шведської системи гімнастики, до другої - ігри та ручна праця.

Модернізацією шведської гімнастики займався датчанин Нільс Бук. Його «Основна гімнастика» складалась із серії модернізованих вправ шведської гімнастики і призначалась для допризовників.

Всі вправи Бук поділяв на дев'ять груп: порядкові вправи, вправи для ніг, вправи для шиї, вправи для бокових м'язів тулуба, вправи для черевного пресу, вправи для спини, ходьба і біг, стрибки, вправи для розвитку спритності. Кожну з цих груп Бук поділяв ще і на підгрупи: вправи для розвитку гнучкості, для розвитку сили та ін.

У вправах Нільс Бук уникав статичної напруги. Він рекомендував викопувати їх у швидкому темпі і з повною амплітудою. Багато вправ виконувалось поточним методом. Велику увагу він приділяв розслабленню, розтягуванню м'язів, які не приймають участі у роботі. Для кращого виконання вправ ним було передбачено декілька десятків вихідних положень.

Під час проведення уроків Бук дотримувався загальноприйнятої у шведській гімнастиці вимоги поступового збільшення навантаження. Урок поділявся на три основні частини, де використовувались такі вправи: І) вправи без снарядів; 2) вправи біля гімнастичної стінки; 3) вправи у ходьбі, бігу і стрибках. Стройові вправи на початку і у кінці заняття, а також підготовчі вправи не враховувались у плані уроку.

Нільс Бук розробив приблизні схеми уроку і для жінок. Тут переважали махові вправи для кінцівок, згинання і розгинання тулуба, стрибки та ігри.

Гімнастика Бука, як і система Ебера, не ґрунтувалась на наукових даних. На думку Бука, копа могла слугувати для розвитку гнучкості, м'язової сили і спритності майбутніх солдат.

Потреби буржуазії у засобах соціального впливу на населення призвели до того, що буржуазія починає використовувати спортивні організації для виховання молоді. Це викликало необхідність збільшити кількість спортивних організацій. Хоча більш зручним засобом для буржуазії було включення спортивної роботи у діяльність неспортивних організацій.

Найбільш характерним у цьому відношенні була діяльність організацій Союзу християнської молоді (СХМ). Ця організація виникла у Лондоні у 1844 р., як організація молодих протестантів.

Вперше фізичне виховання у СХМ було впроваджено у 1870 р. Система фізичного виховання у СХМ була запозичена у шведської та німецької системи гімнастики. У подальшому СХМ став більш широко використовувати різні види спорту. Так, проводилось масове навчання молодих християн плаванню. Створюються спортивно-молодіжні і туристичні табори. Розробляються спеціальні програми з видів спорту.

Пізніше у Бельгії, Австрії, Франції, Чехії з'явились католицькі спортивні організації. Цікаво, як змінюється відношення церкви до фізичного виховання. Папа Пій XI був у свій час відомим альпіністом. Він був першим італійцем, який піднявся на гору Монте-Роса (4,673 м), піднімався на Монблан, Маттехорн та інші вершини в Альпах.

На початку XX ст. в Англії виникає бойскаутський рух. Перші загони бойскаутів (хлопчиків-розвідників) були організовані Робертом Баден-Пауелом. Досвід бурської війни підказав йому, наскільки необхідно мешканцям міста навчитись орієнтуватись у полі і в лісі. Він почав з навчання не великої групи хлопчиків полюванню, рибній ловлі, веслуванню на човні і т. ін. В Америці керівником цього руху був відомий природознавець і популяризатор життя тварин Ернст Томсон Сетон. Його група «сетонські індіанці» була засновницею сучасного скаутизму у США.

Бойскаути — це досить вдалий досвід виховання дітей і підлітків. У період, який розглядається, збільшується кількість націоналістичних організацій у галузі спорту. У першу чергу слід назвати турнерські організації, які у цей час остаточно переходять на службу прусському мілітаризму. Таких організацій було дуже багато у Німеччині та Австрії.

Слід звернути увагу, що у цей період формується комерційний підхід до спорту, приймає широкий розмах професіоналізм. Спорт стає сферою інтересів бізнесменів. Не можна сказати, що ця обставина грала негативну роль. Наприклад, розвиток туризму в Альпах сприяв економічному розвитку даного регіону. Тут будувались готелі, залізниці, канатні дороги.

Відношення до професійного спорту. Яким воно повинно бути? Перш за все необхідно пам'ятати, що витоки професіоналізму класові.

2 Перейдемо до питання соціально-історичних передумов становлення міжнародного спортивного руху. Розвиток імперіалізму сприяв розвитку міжнародного спортивного руху. Чому? Згадаємо слово Ф. Енгельса, який писав: «На зміну старій національній обмеженості.... приходять всебічний зв'язок і всебічна залежність націй одна від одної. Це у рівній мірі відноситься як до матеріального, так і до духовного виробництва. Результати духовної діяльності окремих націй стають загальним досягненням. Національна однобічність і обмеженість стають все більш неможливими».

У цих умовах спорт, який бурхливо розвивається і спортивний рух виходять за межі окремих країн. У результаті з'являється потреба у регламентації міжнародних спортивних зустрічей і змагань (А. Романов, 1973).

Таким чином, посилення міждержавних зв'язків в епоху переростання капіталізму в імперіалізм (зв'язки економічні, політичні, культурні та ін.) викликало до життя появу міжнародних спортивних зв'язків. Так почали виникати міжнародні спортивні об'єднання.

 

 

Таблиця 1

Створення перших міжнародних спортивних федерацій

Вид спорту	Назва міжнародного об’єднання	Рік створення
Гімнастика	Міжнародна федерація гімнастики (ФІЖ)
Веслування	Міжнародна федерація веслувальних товариств (ФІСА)
Ковзанярський спорт	Міжнародна федерація ковзанярів (ІСУ)
Боулінг	Міжнародна федерація боулінгу (ІБФ)
Велосипедний спорт	Міжнародний союз велосипедистів (УСІ)
Автомобільний спорт	Міжнародна федерація автомобільного спорту (ФІА)
Футбол	Міжнародна федерація футбольних асоціацій(ФІФА)
Авіаційний спорт	Міжнародна федерація повітроплавання (ФАІ)
Спортивна стрільба	Міжнародний союз стрілецького спорту (УІТ)
Вітрильний спорт	Міжнародний союз вітрильного спорту (ІУРУ)
Хокей на льоду	Міжнародна ліга хокею на льоду (ЛІХГ)
Легка атлетика	Міжнародна любительська легкоатлетична федерація (ІААФ)
Мотоспорт	Міжнародна федерація мотоспорту (ФІМ)
Теніс	Міжнародна федерація тенісу (ІЛТФ)
Фехтування	Міжнародна федерація фехтування (ФІЕ)
Боротьба	Міжнародна любительська федерація боротьби

 

3 Однією з найзначніших особливостей розвитку фізичної культури і спорту у другий період Нового часу є виникнення сучасного олімпійського руху. У 1894 р. у столиці Франції — Парижі відбулась міжнародна нарада, рішення якої здійснили величезний вплив на розвиток світового спорту. Перед делегатами з 13 країн, які зібрались в актовому залі університету Сорбона, виступив професор історії П'єр де Кубертен. Чимало зусиль і праці довелось докласти йому, перш, ніж висунута їм ідея отримала підтримку у Франції та в інших країнах. Нараді у Сорбоні передували зустрічі керівників національних організацій багатьох країн. Взаємні консультації дозволили Кубертену залучити на свій бік велику кількість однодумців. Пропозиції П'єра де Кубертена передбачали відродження найзначніших спортивних змагань минулого — Олімпійських ігор (Ф, Мезе, 1959; В. Н. Платонов, С. І. Гуськов, 1994).

Нарада у Сорбоні одностайно підтримала ідею Кубертена про відродження олімпійських ігор сучасної епохи. У 1896 році в Афінах відбулись перші сучасні Олімпійські ігри. На змагання прибули 285 спортсменів з 13 країн. Вони змагались у 10 видах спорту; легкій атлетиці, плаванні, гімнастиці, фехтуванні, класичній боротьбі, важкій атлетиці та ін.

Вперше був проведений марафонський біг по тій самій дорозі, по якій у давнину пробіг посланець грецького полководця Мільтіада, щоб повідомити у Афінах про перемогу греків над персами у Марафонській долині. Це змагання привернуло найбільшу увагу глядачів. Біг виграв грецький листоноша Спірос Луїс. На І Олімпійських іграх найбільшу кількість нагород отримали греки, за ними були американці.

Віддаючи повагу стародавнім грекам, сучасні Олімпійські ігри зберегли багато особливостей і традицій ігор античності.

І Ігри Олімпіади мали великий успіх.

Повертаючись до конгресу у Парижі, необхідно відмітити, що у цьому ж 1894 році був утворений Міжнародний Олімпійський комітет з представників ] 2 країн, в тому числі і Росії.

Всього до 1917 р. було проведено п'ять олімпійський змагань. Намічені на 1916 р. VI Олімпійські ігри у Берліні не відбулись з-за того, що розпочалась І світова війна. Але, за традицією, за цими іграми порядковий номер зберігався. Крім того, у 1906 році в Афінах відбулися позачергові ігри з нагоди 10-річчя Олімпійських ігор.

II Олімпійські ігри відбулись у 1900 р. у Парижі під час Міжнародної промислової виставки. На цей раз ігри не привернули до себе великої уваги спільноти. Програма їх була розтягнута на весь час виставки, що зменшило інтерес до Ігор; експонати виставки відволікали увагу глядачів від спорту. В Іграх прийняло участь 1066 спортсменів з 20 країн. Найбільшу кількість золотих нагород отримали американці.

III Олімпійські ігри були проведені у США, у місті Сент-Луїс. На ці Ігри приїхало дуже мало спортсменів із європейських країн, і по суті вони були змаганнями американських спортсменів. Всього в них приймало участь 496 чоловік з 10 країн. Для відродження інтересу до ігор МОК вирішив провести позачергові ігри знову в Афінах у 1906 р. Номера вони не отримали, так як були проведені не у встановлений рік.

Наступні, IV Олімпійські ігри були проведені у Лондоні у 1908 році. В них приймало участь 2059 спортсменів з 22 країн. В тому числі, декілька чоловік із Росії. Програма ігор значно розширена. Проводились змагання із декількох зимових видів спорту (золота медаль з фігурного катання у чоловіків дісталась російському спортсмену М. Паніну-Коломєнкіну). На цей раз найбільшу кількість золотих медалей отримали спортсмени Англії.

У 1912 р. у столиці Швеції Стокгольмі були проведені V Олімпійські ігри, на яких виступили 2541 чоловік з 28 країн.

Жінки вперше прийняли участь у II Олімпійських іграх 1900 р. у Парижі у змаганнях з гольфу, у 1904 р. у Сент-Луїсі — зі стрільби з луку, у 1908 р. у Лондоні — зі стрільби з луку, тенісу і катанні на ковзанах, у 19!2 р. - з тенісу і плавання.

Олімпійські ігри перетворились у найбільші сучасні міжнародні змагання. І хоча вони проводяться за зразком старогрецьких Олімпійських, ігор, вони не є простим наслідуванням античних ігор. Вони є результатом суспільного і культурного життя суспільства нового часу, їх відродження тісно пов'язане з конкретними історичними умовами розвитку людства.

Відомо, що в останній третині XIX ст. здійснився перехід до останньої стадії капіталізму — імперіалізму або монополістичному капіталізму. У цей час створюються великі капіталістичні об'єднання — монополії, які діють у міжнародному масштабі. Саме в цей період отримують великий розвиток міжнародні зв'язки у галузі економіки і культури. Цей процес охоплює і розвиток спорту, який у цей період був дуже стрімким. З'являється широка мережа спортивних клубів і міжнародних спортивних об'єднань. Збільшується кількість міжнародних спортивних змагань. Виникло багато організаційних питань, які намагались вирішити всі спортивні об'єднання.

Все це було тією основою, яка дозволила втілити у життя ідею про відродження Олімпійських ігор. Таким чином, до кінця XIX ст. склались об'єктивні передумови для створення єдиного спортивного руху.

Відомо, що ідея відродження олімпійських ігор існувала і раніше. Так, її проголошували засновники німецької гімнастики Гутс-Мутс і Фіт (у кінці XVIII ст.). Більш того, ця ідея висловлювалась видатним російським вченим М. В. Ломоносовим. Він говорив про те, що непогано би було у Росії проводити свої олімпійські ігри.

У 1821 р. Е. Цаппас, учасник боротьби за визволення Греції від турецького панування, віддав всі свої кошти на відродження Олімпійських ігор. Спортивні змагання на зразок старогрецьких Олімпійських ігор відбулись у Греції у 1859, 1870, 1875 і 1889 рр. Але міжнародного успіху вони не мали.

І тільки П'єру де Кубертену, внаслідок обставин, що склались вдалось стати засновником сучасного олімпійського руху. Оцінюючи роль Кубертена, безумовно слід вказати, що його глибокі пізнання у спорті, його організаторські здібності, наполегливість і вміння залучити на свій бік багатьох людей — все це у значній мірі сприяло практичному перетворенню у життя олімпійської ідеї. Однак, не є вірним, пов'язувати відродження Олімпійських ігор тільки з особистістю П. де Кубертена.

Відродження Олімпійських ігор — це об'єктивне закономірне явище, яке було підготовлено розвитком суспільства.

4 У 1861 р. у Німеччині був організований робочий філіал політехнічного товариства, при якому функціонувала гімнастична секція. Секція вимагала політичної самодіяльності робочого політехнічного товариства і перетворення гімнастичної секції у самодіяльний спортивно-гімнастичний союз. У 1862 р. обласний з'їзд робочих союзів у Хемніці однією із вимог ви сунув: «підняття фізичної, духовної і моральної освіти народу». Раніше німецькі спортсмени — гімнасти прийняли активну участь у революції 1848 р., після розгрому якої багато з них емігрували в Америку. Серед цих емігранті» настільки сильним був вплив Союзу комуністів, що на початку 50-х років XIX ст. був створений німецько-американський Соціалістичний союз гімнастів, який вів запеклу боротьбу з реакційним спортивним рухом Німеччини Революційні емігранти стали значним явищем у спорті. З їх родин вийшло багато відмінних гімнастів, які у складі команди США отримали медалі на Іграх 1904 р. (Макс Хесс, Макс Еммеріх, Антон Хайда, Едуард Хенінг та ін.).

Після відміни у Німеччині закону Бісмарка про розпуск всіх класових організацій пролетаріату знову виникає низка місцевих, а пізніше -- централізованих робочих спортивно-гімнастичних організацій. Такими були створені у 1888 р. робочі спортивні групи у Берліні, у Дрездені і Гамбургу у 1890 р. — робочий спортивний клуб у Берліні. У 90-х роках створюються вже централізовані робочі спортивні організації, такі, як: Центральний робочий союз народного здоров'я (1890 р.); Робочий спортивно-гімнастичний союз (1892 р.). Виникають також і окремі централізовані робочі об'єднання з окремих видів спорту.

В Австрії 90-х роках створюються місцеві, а пізніше — централізовані робочі спортивні об'єднання, такі, наприклад, як туристський робочий соки «Друзі природи» (1895 р.).

У Чехії місцеві робочі гімнастичні клуби створюються з 1895 р., утворивши у 1897 р. Центральний робітничий гімнастичний союз.

В Англії у кінці 90-х років виникає робочий кларіонський велоклуб. А у Франції на початку XX ст., при національних буржуазних спортивно гімнастичних клубах створюються самодіяльні робочі спортивно-гімнастичні філії.

У 1865 році у Франції було засноване «Товариство друзів гімнастики». Члени цього товариства організували батальйон, який у дні Паризької Комуни бився на боці комунарів.

На початку XX ст. весь робочий спортивно-гімнастичний рух Франції очолювала спортивно-атлетична федерація, яка з 1911 р. реорганізувалась у Робочу Спортивну Федерацію — ФСП.

Але найбільш широкий розмах спортивний рух отримав V Німеччині.

Починаючи з 90-х років XIX ст., після відміни «Виключного закону» робочі спортивні організації вступають у новий період свого розвитку.

У 1862 р. у «Бранденбурзький газеті» було надруковано наступне оголошення: «Товариші гімнасти! Робочі брандербурзьських спілок гімнастів закликають організувати «Міський робочий спортивний союз». Всі організації повинні прислати своїх делегатів на конгрес, який відбудеться 26 червня у Бранденбурзі».

Подібні міські конгреси робочих спортивних союзів відбулись у багатьох містах Німеччини,

Загострення класової боротьби у галузі спорту призвело до створення робочих спортивних об'єднань у всій Німеччині. Одним із найбільших об'єднань стала відома берлінська»Фіхте» («Сосна»). У 20-30- ті роки «Фіхте» відіграла значну роль у класовій боротьбі проти фашизму. Через деякий час у Лейпцигу було створено робоче спортивне об'єднання «Ейхе» («Дуб»).

З травня 1893 р. у місті Гера відбувся настановний з'їзд загальнонімецького Робочого спортивного союзу («Арбейтер-Турнбунд»), який об'єднав всі дрібні спілки і товариства. Першим головою союзу і редактором першої у Німеччині робочої спортивної газети «Арбейтер-Турнцейтунг» був вибраний робітник із Лейпцига Моріц Фромм. Через два роки обидві ці посади зайняв Герман Роу. Він залишався на них на протязі шести років — з 1895 до 1901 року.