Кафедра теорії і методики фізичного виховання

Кафедра теорії і методики фізичного виховання

ЛЕКЦІЯ № 1

 

ТЕМА: ТЕОРІЯ І МЕТОДИКА ФІЗИЧНОГО ВИХОВАННЯ ЯК НАУКОВА ТА НАВЧАЛЬНА ДИСЦИПЛІНА

з дисципліни „Теорія і методика фізичного виховання”

для студентів ІІ курсу факультету здоров’я людини і туризму денної форми навчання

напрям підготовки 0102 „Фізичне виховання і спорт”

спеціальність 6.010201 „ Фізичне виховання ”

факультет здоров’я людини і туризму

Виконавець:

к.фіз.вих., доц. кафедри ТіМФВ

М.Я. Ярошик

 

Лекція обговорена і затверджена на засіданні кафедри теорії і методики фізичного виховання (протокол № ___ від „___” ______________ 20__ року).

 

 

Зав. кафедрою,

к.пед.н., проф. Ю.В. Петришин

ПЛАН

1. Базові поняття ТіМФВ.

2. Джерела та етапи розвитку ТіМФВ. Зв’язок ТіМФВ з іншими науками та навчальними дисциплінами.

3. Структура навчальної дисципліни ТіМФВ.

4. Методи дослідження в ТіМФВ.

5. Актуальні проблеми ТіМФВ.

6. Фактори, які зумовлюють виникнення і розвиток фізичного виховання.

7. Основні напрямки фізичного виховання.

8. Мета та завдання фізичного виховання.

9. Поняття системи фізичного виховання та її засади.

 

ЛІТЕРАТУРА

1. Матвеев Л. П. Теория и методика физического воспитания: учебн. для ин-тов физ. культуры / под. ред. Л. П. Матвеева, А. Д. Новикова. – 2-е изд., испр. и доп. – М.: Физкультура и спорт, 1976. – Т. 1. – 303 с.

2. Козленко М. П. Теорія і методика фізичного виховання / М. П. Козленко, Є. С. Вільчковський, С. Ф. Цвек. – К.: Вища школа, 1984.

3. Теорія і методика фізичного виховання: [підруч. для студ. вищ. навч. закл. фіз. виховання і спорту]: у 2 т. / за ред. Т. Ю. Круцевич. – К.: Олімпійська література, 2008. – Т. 1. – 391 с.; Т. 2. – 366 с.

4. Тер-Ованесян А. А. Педагогические основы физического воспитания / А. А. Тер-Ованесян. – М.: Физкультура и спорт, 1978.

5. Шиян Б. М. Теорія і методика фізичного виховання школярів: [підруч. для студ. вищ. навч. закл. фіз. виховання і спорту]: у 2 ч. / Б. М. Шиян. – Т.: Навчальна книга – Богдан, 2004. – Ч. 1. – 272 с.; Ч. 2. – 248 с.

6. Шиян Б. М. Методика викладання спортивно-педагогічних дисциплін у вищих навчальних закладах фізичного виховання і спорту: навч. посіб. / Б. М. Шиян, В. Г. Папуша. – Х.: ОВС, 2005. – 208 с. – IBSN 966-7858-39-1.

7. Ашмарін В. А. Теория и методика педагогических исследований в физическом воспитании: пособ. для студ. и преподав. ин-тов физ. культ. – М.: Физкультура и спорт, 1978. – 224 с.

В с т у п

„Теорія і методика фізичного виховання” (ТіМФВ) є профільною навчальною дисципліною у процесі підготовки фахівців для сфери фізичного виховання і спорту. У ЛДУФК вона вивчається впродовж 4 років навчання (з 3 по 9 семестр) і входить у перелік державних іспитів. ТіМФВ формує систему фундаментальних знань, які в значній мірі обумовлюють успішність професійної діяльності педагога в галузі ФКіС.

На другому курсі вивчаються „Основи ТіМФВ”. Цей розділ навчальної дисципліни орієнтований на узагальнення специфічних теоретико-методичних закономірностей фізичного виховання, які розглядаються в структурі спортивно-педагогічних, психолого-педагогічних, соціальних та медико-біологічних дисциплін, а також спортивної підготовки.

Формою підсумкового контролю у третьому семестрі є залік, у четвертому – іспит.

Базові поняття ТіМФВ.

Одне з головних завдань курсу ТіМФВ – оволодіти вмінням інтегрувати знання та знаходити шляхи реалізації цих знань в практичній діяльності. Для цього у ТіМФВ використовують різні визначення і поняття.

Теорія (згідно із енциклопедичним визначенням) це:

1. Система основних ідей у тій чи іншій галузі знань.

2. Форма наукового знання, що дає цілісне уявлення про закономірності і суттєві зв’язки дійсності.

Теорія – спостереження, дослідження, логічне узагальнення досвіду суспільної практики, що відображає об’єктивні закономірності розвитку людини, суспільства.

Методика – сукупність способів проведення якоїсь роботи (у галузі педагогічної науки, у галузі фізичного виховання).

Методика – це конкретні форми та засоби використання методів, за допомогою яких здійснюється глибше пізнання різноманітних проблем педагогіки. Методика вирішує тактичні питання. Її завдання: розробка певного алгоритму дослідницької діяльності в конкретних умовах, з конкретним об’єктом дійсності із використанням певної системи засобів тощо. Тобто, методика містить опис сукупності методів, системи прийомів і засобів, що застосовуються для дослідження різних явищ. Методика відповідає на запитання: як, яким способом організувати та проводити дослідження? Її основна функція – організація дослідної діяльності.

Методика – це сукупність методів, прийомів і засобів оптимального вирішення назрілої проблеми чи виконання певного виду діяльності.

Визначень і понять є дуже багато, але для розуміння суті дисципліни ТіМФВ достатньо знати наступні:

Фізична культура (згідно Закону України „Про ФКіС”) – це складова частина загальної культури суспільства, що спрямована на зміцнення здоров’я, розвиток фізичних, морально-вольових та інтелектуальних здібностей людини з метою гармонійного формування її особистості.

Фізична культура – це сукупність досягнень суспільства у створенні і раціональному використанні спеціальних засобів, методів і умов для цілеспрямованого фізичного вдосконалення людини (Б. М. Шиян).

Фізична культура – частина загальної культури, сукупність спеціальних духовних і матеріальних цінностей, способів їх виробництва та використання з метою оздоровлення людей і розвитку їхніх фізичних здатностей (Т. Ю. Круцевич).

Термін „фізична культура” використовується і у вужчих значеннях. А саме:

Фізична культура особистості – сукупність властивостей людини, які набуваються у процесі фізичного виховання і виражаються в її активній діяльності, спрямованій на всебічне удосконалення своєї фізичної природи та ведення здорового способу життя (Б. М. Шиян).

Фізична культура людини (індивідуума) – процес оволодіння знаннями, вміннями і навичками виховної, навчальної, оздоровчої, рекреаційної діяльності для подальшого використання у процесі самовдосконалення, і як результат – рівень фізичного здоров’я, який людина змогла зберегти або покращити завдяки своєму бажанню, знанням, здоровому способу життя та рухової активності (Т. Ю. Круцевич).

„Фізичною культурою” називають навчальну дисципліну в школі, профілактичні і лікувальні заняття в лікарнях та ін. аналогічних закладах, вона широко використовується у виробничій сфері та ін. У таких випадках доцільно користуватися терміном, додаючи відповідні прикметники: „шкільна фізична культура”, „лікувальна фізична культура”, „виробнича фізична культура”.

Рівень розвитку фізичної культури залежить від рівня соціального і економічного розвитку суспільства, оскільки вона є частиною загальної культури.

Фізична культура має багато функцій (загальновиховних, загальнокультурних, соціальних, специфічних). Слід знати про такі як: виховна, нормативна, інформаційна (розповсюдження і накопичення, передача від покоління в покоління), комунікативна (спілкування), естетична, біологічна (потреба в русі, покращення фізичного стану), гедоністична (задоволення від занять) та габітусна (зовнішній вигляд особи, що займається ФК).

Гедонізм (гр. hendone – „насолода”, „задоволення”)

Габітус (лат. habitus) – зовнішній вигляд людини, її тілобудова, осанка.

Під специфічними функціями ФК правомірно розуміти лише ті її функціональні властивості, які притаманні повною мірою тільки їй як особливій стороні культури. До них належать наступні: специфічні освітні функції, специфічні прикладні, специфічні „спортивні”, специфічні рекреативні і оздоровчо-реабілітаційні.

Функції лежать в основі кваліфікації видів фізичної культури, яка може бути представлена як базова фізична культура, спорт, прикладна і оздоровча фізична культура.

Базова фізична культура – забезпечує фізкультурну освіту і фізичну підготовку людини. Фундаментальною частиною базової фізичної культури є шкільна фізична культура. Базова фізична культура включає подальшу фізичну підготовку, що забезпечує більш високий рівень фізичної підготовленості.

Спорт (згідно Закону України „Про ФКіС”)– органічна частина фізичної культури, особлива сфера виявлення та уніфікованого порівняння досягнень людей у певних видах фізичних вправ, технічної, інтелектуальної та іншої підготовки шляхом змагальної діяльності.

Розрізняють масовий спорт та спорт вищих досягнень.

Масовий спорт входить в склад базової фізичної культури. Це регулярні заняття й участь у змаганнях представників різних вікових груп з метою зміцнення здоров’я, корекції фізичного розвитку і статури, підвищення працездатності, оволодіння життєво необхідними уміннями і навичками, активного відпочинку, досягнення фізичної досконалості.

Спорт вищих досягнень – особлива сферу фізичної культури. Це систематична, планова багаторічна підготовка й участь у змаганнях у вибраному виді спорту з метою досягнення максимально можливих спортивних результатів, перемоги на найбільших спортивних змаганнях. Він включає спорт професіональний (приносить прибуток) та спорт Олімпійський (перемога на Олімпійських іграх).

Аматорський спорт – задоволення природних потреб людини у рухах. Ґрунтується на потребі і мотивації.

Інвалідський спорт – параолімпійські ігри.

Заняття спортом – діяльність спрямована на вирішення задач фізичного виховання за рахунок впровадження в процес, головним чином, однієї спортивної вправи.

Спортивне тренування – форма занять спортом, спрямованих на оволодіння технікою і тактикою обраного виду, на досягнення максимального рівня розвитку рухових здібностей, розвиток деяких сторін техніки з метою підготовки до участі в змаганнях (А. А. Тер-Ованесян).

Прикладна фізична культура поділяється на професійну, прикладну і військово-прикладну. Вона включена в сферу професійної діяльності та у систему спеціальної підготовки в залежності від конкретних вимог і умов професії.

Оздоровча фізична культура – відновлення тимчасово втрачених функціональних можливостей організму.

Гігієнічна фізична культура – це „фоновий” вид ФК (умовний термін, який поєднує два підрозділи фізичної культури: гігієнічну та рекреативну фізичну культуру

Гігієнічна фізична культура включає такі типові елементи: ранкову гігієнічну гімнастику, прогулянки та різновиди фізичних вправ, які не пов’язані зі значними навантаженнями для покращення стану організму.

Рекреативнафізична культура представлена в режимі розширеного відпочинку-розваги (активний туризм і полювання з не строго нормованими і нефорсованими фізичними навантаженнями, фізкультурно-спортивні розваги як спосіб активного відпочинку і т. п.).

Фізичне виховання (згідно Закону України „Про ФКіС”)– головний напрям впровадження фізичної культури і становить органічну частину загального виховання, покликану забезпечувати розвиток фізичних, морально-вольових, розумових здібностей та професійно-прикладних навичок людини.

Фізичне виховання – педагогічний процес спрямований на фізичне і духовне вдосконалення людини, оволодіння нею систематизованими знаннями, фізичними вправами та способами їх самостійного використання протягом усього життя (Б. М. Шиян).

Фізичне виховання – спеціалізований педагогічний процес цілеспрямованої систематичної дії на людину фізичними вправами, силами природи, гігієнічними факторами з метою зміцнення здоров’я, розвитку фізичних якостей, удосконалення морфологічних і функціональних спроможностей, формування й покращення основних життєво-важливих рухових навичок, умінь та пов’язаних із ними знань, забезпечення готовності людини до активної участі у суспільному, виробничому й культурному житті (Т. Ю. Круцевич).

З точки зору специфічних функцій у ФВ розрізняють дві нерозривно пов’язані сторони: фізичну (фізкультурну) освіту та сприяння розвитку (виховання) фізичних якостей.

Фізкультурна освіта – оволодіння людиною певними знаннями, руховими вміннями і навичками (наприклад вміння плавати, ходити на лижах), а також вміння керувати рухами свого тіла, добре орієнтуватись в просторі і часі.

Фізична освіта – засвоєння людиною в процесі спеціального навчання системи раціональних способів керування своїми рухами, необхідного в житті фонду умінь, навичок і пов’язаних з ними знань (Б. М. Шиян).

Фізична освіта – процес формування у людини рухових умінь і навичок, а також надбання і передавання спеціальних знань у галузі фізичної культури.

Виховання фізичних якостей включає: підвищення результативності в силових і швидкісних проявах, покращення витривалості, гнучкості і спритності. Ці сторони тісно пов’язані між собою (наприклад: якщо повторюються бігові вправи, то виховується сила і т.д. Водночас, закріплюється і вдосконалюється техніка).

Процес фізичного виховання не може бути відірваний від процесу фізичного розвитку. Коли ми чомусь навчаємось, то одночасно сприяємо і вихованню (розвитку) рухових якостей. Таким чином, управління фізичним розвитком і фізкультурна освіта разом становлять єдиний процес фізичного виховання.

Фізичний розвиток (Б. М. Шиян):

1. процес зміни форм і функцій (морфо-функціональних властивостей) організму людини протягом її індивідуального життя;

2. сукупність ознак, що характеризують зовнішні показники „функціонального стану” організму на тому чи іншому етапі його фізичного розвитку (ріст, вага, окружності тіла, спірометрія, динамометрія).

Фізичний розвиток (як стан) – це комплекс ознак, які характеризують морфо-функціональний стан організму, рівень розвитку фізичних якостей і здібностей, необхідних для його життєдіяльності (Т. Ю. Круцевич).

Зверніть увагу, що Т. Ю. Круцевич розділяє думку Б. М. Шияна щодо поняття „Фізичний розвиток” і також вживає його у двох значенях: як процес, що відбувається в організмі людини під час природного вікового розвитку та під дією фізичного навантаження, і як стан.

Ознаки фізичного розвитку Т. Ю. Круцевич поділяє на три групи:

- соматометричні (довжина і маса тіла; обхватні розміри грудної клітки, талії, стегон та ін.; довжина тулуба, кінцівок),

- стоматоскопічні (форма грудної клітки, спини, ніг, стопи, постава, рельєф і пружність мускулатури, статевий розвиток),

- фізіометричні ( рівень розвитку скелетної мускулатури, фізична працездатність, рівень фізичних якостей).

Фізичний розвиток – це природній процес поступового становлення і зміни форм і функцій організму людини. У ході розвитку можна виділити 3 фази:

1. підвищення рівня;

2. відносна стабілізація;

3. поступове зниження фізичних можливостей (етап інволюції).

Передумовою фізичного розвитку є природні задатки дитини, які передаються по спадковості.

Методи дослідження в ТіМФВ.

Як і будь яка інша наука ТіМФВ користується науковими дослідженнями. За їх допомогою можна вияснити як впливають на людину засоби фізичного виховання, яку методику слід застосовувати для досягнення очікуваних результатів, як виявити обдарованих людей, як правильно побудувати процес спортивного тренування, як краще організувати колектив займаючихся.

Для успішного проведення наукового дослідження чітко визначаються загальні і спеціальні завдання (загальні, часткові). Вибираються найбільш необхідні методи дослідження.

Всі методи дослідження можна поділити на 2 групи:

1 група методів отримання матеріалів для дослідження;

2 група методів обробки одержаного матеріалу.

До першої групи відносяться:

1. Методи спостереження.

2. Методи експерименту.

3. Методи вивчення документів і матеріалів.

4. Методи опитування (бесіда, вивчення анкетних даних, думка людей та ін.)

Метод спостереження –- дослідник спостерігає за ходом навчального процесу і його результатами. Цей метод застосовують коли необхідно вивчити процес фізичного виховання в тому вигляді в якому він проводиться.

Метод експерименту – для такого методу навчального процесу спеціально організовується. 4-д дослідник створює певні умови, вплив яких на займаючих хоче вивчити.

Метод вивчення документу і матеріалу – застосовується коли необхідно узагальнити досвід минулого, або коли педагогічний процес не піддається спостереженню.

Методи опитування (можна записати розмову, заповнити анкету і т.д.).

Методи обробки отриманих матеріалів (результат):

а) метод логічних закінчень;

б) метод математичної обробки матеріалів (результат).

Ці методи можуть доповнювати один одного.

Завершує кожне наукове дослідження теоретичний аналіз одержаних результатів і висновки для практики або подальшого розвитку ТіМФВ.

Фізичне виховання – це педагогічний процес. Тому ми більшу увагу будемо приділяти педагогічним методам. Їх є 4 групи:

1. Соціологічні (анкетування, соціометрія).

2. Педагогічні.

3. Медико - біологічні.

4. Фізіологічні.

Педагогічні: бесіда, аналіз документів, моделювання, спостереження, експеримент.

Бесіда – метод отримання інформації на основі комунікації.

Аналіз документів – метод збору даних при якому документи використовуються в якості головного джерела інформації. Документи можна групувати по різним основам:

1) по способу фіксування інформації (письмові, друковані);

2) безособисті і особисті документи (персонофікація);

3) в залежності від статусу джерела (офіційні і неофіційні);

4) по джерелам інформації (первинні – пряме спостереження, вторинні – узагальнюючі).

Розроблені методи якісного і кількісного аналізу документів серед яких слід відмітити біографічний метод (метод аналізу особистих документів) і контент-аналізу (аналіз змісту досліджуваного тексту).

Процес дослідження в галузі педагогіки передбачає здійснення таких основних етапів:

Моделювання – дослідження психічних процесів і стану особистості, міжособистісних і міжгрупових відносин за допомогою їх реальних і ідеальних математичних моделей. (Модель спеціальної підготовки, профілю фахівця, модель формування різних управлінських ланок).

Спостереження – систематичне і ціленаправлене сприйняття психічних і соціальних проявів з метою вивчення специфічних змін в певних умовах і пошуках змісту цих проявів.

Тестування – метод психологічної діагностики який має певну шкалу значень. Процес тестування може бути поділений на 3 етапи:

1. вибір тесту;

2. його проведення;

3. підсумок результатів.

Розрізняють тести досягнень, інтелекту, особистісні, проективні та тести міжособистісних відношень.

Експеримент – один із основних методів. Являє собою дослідження явищ виховання і навчання в спеціально організованих і строго контрольованих дослідником умовах. При проведенні експерименту навчальний процес дещо змінюється. Правильно організований експеримент дає можливість точно і об’єктивно розкрити зв’язки в залежності між певними педагогічними явищами, факторами, засобами.

Залежно від мети і характеру дослідження експеримент може бути констатуючим (попереднє вивчення стану справи) і перетворюючим (створення нових умов для розв’язання поставленого завдання), природнім (у звичайних умовах) і лабораторним (у спеціально-створених обставинах), тривалим і короткочасним.

Дані експерименту точно фіксуються, піддаються в багатьох випадках кількісній, математичній обробці, перевіряються результатами спостережень.

Метод вивчення педагогічної документації (плани, звіти, конспекти, щоденники). Ефективність цього методу залежить від уміння дослідника знаходити в документах головне, типове, характерне, глибоко аналізувати матеріали і бачити за ними реальні факти й справжні дії людей.

Дослідна бесіда (тема підбирається).

Теоретичний аналіз (дослідження) – заключна, підсумкова стадія дослідження. Провідний пізнавальний метод який пронизує собою всі етапи наукового вивчення проблеми виховання, освіти і навчання.

Таким чином, через поєднання різних методів наукового дослідження, а також через комплексну розробку силових проблем можна зробити справді наукові узагальнення і дати обґрунтовані вказівки і рекомендації для практики.

 

Актуальні проблеми ТіМФВ.

Професор Б. М. Шиян наводить актуальні проблеми фізичного виховання школярів, які потребують свого наукового вирішення.

Що стосується актуальної проблематики наукових досліджень стосовно усіх вікових груп населення, то вони наведені у Цільовій комплексній програмі „Фізичне виховання – здоров’я нації”, а саме:

ü визначення та запровадження наукових принципів, засоби формування мотиваційних стимулів у різних верств населення до зміцнення здоров’я засобами фізичної культури і спорту;

ü розробка фізкультурно-оздоровчих програм для різних вікових груп населення;

ü запровадження системи соціологічних досліджень серед різних верств населення, особливо молоді, з метою виявлення їх ставлення до занять ФКіС.

6. Фактори, які зумовлюють виникнення і розвиток фізичного виховання.

Фізичне виховання будучи підсистемою суспільної культури формується і змінюється під дією загальнокультурних матеріальних і соціальних умов життя та потреб суспільства. Також фізичне виховання в процесі функціонування впливає на функціонування суспільства.

На фізичне виховання в умовах життя суспільства впливають такі групи факторів: загальнокультурні і соціально-економічні умови, демографічні, національні (традиції), склад населення, географічні і кліматичні умови, індивідуальні та групові потреби.

Але як особлива специфічна сфера людської діяльності фізичне виховання володіє певною незалежністю та самостійністю. Це означає, що в області фізичного виховання виникають специфічні закономірності, які мають відмінні особливості і обумовлені внутрішніми і зовнішніми факторами.

Фізичне виховання зароджувалось в надрах суспільства і є продуктом тої суспільної формації, в якій воно існує.

Фактори, які зумовлюють функціонування і розвиток фізичного виховання:

Вплив соціальних систем.

У первісному суспільстві ФВ використовувалося для пристосування підростаючого покоління та залучення його до життя й виконання обов’язків дорослих членів громади, підготовки до полювання, війни.

Розвиток виробничих сил привів до виникнення приватної власності. Часті військові сутички між племенами, боротьба за владу в середині держави і за переділ територій між державами, потреба в кваліфікованих робочих викликали необхідність створення загальнодержавних міроприємств спрямованих на рішення завдань фізичної підготовки певних груп населення. Виникають соціальні системи фізичного виховання, формуються їх цілі та завдання, створюються програми. Фізичне виховання виділяється в самостійну галузь суспільних відносин.

У процесі розвитку і вдосконалення педагогічних і соціальних систем ФВ та накопичення духовних і матеріальних цінностей формується ФК – сукупність спеціальних, духовних і матеріальних цінностей і способів їх використання для фізичного виховання.

Чисельні дослідження показали, що найактивніше впливали на формування соціальних систем фізичного виховання військові кола. Вони виступали у ролі меценатів спортивного руху і мали змогу зсередини визначити ідеологічний характер на напрям діяльності спортивних організацій та клубів.

З іншого боку, народні маси також перетворювали заняття фізичними вправами і систему їх організації у засіб боротьби за свою незалежність.

Так, появилася Сокольська система фізичного виховання.

Вплив соціально-культурної системи. Під її впливом формувалися види й особливості фізичних вправ, які культивуються в різних країнах.

Навіть такий елементарний вид моторної діяльності, як ходьба, визначається культурною та соціальною системами. Найбільш рельєфно це виявляється у ході ізраїльтян Йєменського походження. Через те, що в Йємені ізраїльтяни знаходилися у становищі вигнанців і кожний корінний житель міг безкарно їх ударити, вони пересувалися бігом. Урешті-решт такий тип пересування став складовою частиною їхньої культури. І хоча нині в Ізраїлі вони живуть у зовсім іншій обстановці, у них збереглася стрімка хода.

Завезене з Англії до Америки регбі, зазнавши глибоких змін, перетворилося в американський футбол, який може бути відбиттям основних рис культури американців.

Політика, ідеологія, релігія. Фізичне виховання по мірі розвитку набуває нових рис і стає соціальним явищем, яке має культурне, виховне і оздоровче значення і його використовують в політичних і релігіозних цілях.

У колишньому СРСР комуністична партія декларувала права людини на працю, відпочинок та заняття фізичною культурою. Фізична культура розглядалася як елемент культури комуністичного суспільства, який сприяє становленню нової особистості в умовах комунізму та прилученню до соціальних стандартів комуністичного суспільства. До складу цих стандартів входили вимоги тоталітарної держави: підготувати себе до праці на благо держави та її захисту.

Згідно з Основним Законом фізкультурні і спортивні організації (спортивні колективи) отримували конституційні права участі у вирішенні державних, суспільних, політичних, ідеологічних питань та контролю за членами їхніх колективів.

Проте не тільки політичні партії використовують фізичну культуру і спорт для досягнення своїх цілей. Перевагу протестантської та католицької релігії намагаються довести деякі дослідники за допомогою спорту.

Так, підраховуючи кількість володарів олімпійських медалей до 1960 р., дослідники констатували, що більше 50 % переможців були протестантами, в той час як їхня частка у світовому населенні усього 8 %. Проведене дослідження з участю молодих західнонімецьких спортсменів виявило переважну більшість протестантів, особливо у некомандних видах спорту. У командних видах католики досить часто досягають успіхів, що пов’язано з тим, що у католицизмі високе місце належить цінності колективізму.

 

Соціально-економічні фактори. На пріоритетне положення фізичного виховання в житті людини впливає ставлення до нього, пов’язане з умовами та якістю життя.

У різні історичні періоди до цієї проблеми підходили з різних точок зору, що залежать від духовної атмосфери кожної епохи, соціально-класових умов, а також позицій ідеології.

Теоретично якість життя можна визначити як рівень, на якому життя, досвід людини стають багатшими, різноманітнішими, міцніше пов’язаними з її практичною діяльністю. На цьому рівні людина обирає лінію поведінки з великим ступенем свободи й у результаті підвищується коефіцієнт внутрішньої вмотивованості її діяльності. Автори соціологічних досліджень звертають увагу на те, що бюрократичні порядки, державний апарат змушування придушують соціальну ініціативу людей, убивають бажання до діяльності та пошуку її внутрішніх мотивів, без чого немає справжнього задоволення від життя.

До факторів, які обумовлюють умови та спосіб життя людей, можна віднести існуючий політичний або суспільній устрій, співвідношення сил на світовій арені, універсальний характер виробництва й розподілу товарів, матеріально-економічні умови сім’ї, а також соціальні відношення, загальноприйняті цінності і норми, бажання й потреби людей та способи їх задоволення.

Отже, проблема якості життя є, з одного боку, проблемою забезпечення для людей безпечного життя, тобто життя без війн, пригноблювання, дискримінації, матеріальних нестатків, бюрократичного маніпулювання людською особистістю, а з іншого – проблемою організації такого життя, в якому значне місце у стосунках між людьми належить дружбі та довірі, і де поруч із працею, що приносить задоволення, велику роль відіграє розумне дозвілля, активний відпочинок, що розуміється як діяльність, сповнена позитивними емоціями, відчуття фізичного вдосконалення і здоров’я, тобто все те, що приносить людям задоволення та добрий настрій (total fitntss).

Вплив особистісних факторів. (Потреби людей, мотивація та інтерес)

Основним об’єктом дії фізичної культури є людина.

Визначаючи сутність і характер людини, використовуються три поняття: людина, індивід, особистість.

Людина розглядається як жива система, що являє собою єдність фізичного (тілесного, біологічного) і духовного, природного і соціального, спадкового та набутого за життя.

Індивід – це біосоціальне визначення людини як представника виду.

Особистість розуміється як сукупність індивідуальних властивостей психіки, що управляють і визначають активну діяльність людини.

У сфері фізичного виховання, як і в інших видах діяльності, задіяні усі три складові людини як системи. Біологічне й особистісне – визначає її індивідуальну активність, соціальне – людина діє у суспільстві. Суспільство до певної міри визначає її мотиви, ідеали, цілі, способи їх досягнення і види діяльності.

 

Фізична культура — перший, найприродніший „місток”, який з’єднує в єдине ціле соціальне та біологічне в людині (Количев, 1998). Освоєння, охорона та примноження природного в людині змінюються завдяки свідомій і стимулюючій соціумом руховій активності, що є базою для формування людиною свого фізичного потенціалу

В основі виникнення й розвитку усіх соціальних явищ, у тому числі й фізичного виховання, лежать як індивідуальні потреби особистості (біологічні, соціальні, ідеальні), так і потреби групові, колективні, суспільні.

Поведінка людини визначається її потребами – усвідомленими або неусвідомленими спонукачами її діяльності. Незадоволення або неповне задоволення потреб у побуті, навчанні, трудовій діяльності можуть спонукати до пошуку задовольняння цих потреб у сфері фізичного виховання і спорту

 

Людина може прагнути розвинути свої фізичні якості, добитися високої фізичної кондиції для досягнення бажаного зовнішнього результату, що лежить за межами фізкультурних занять, наприклад, у мікросередовищі (лідерство), у трудовому колективі та ін. У нинішній час з’являється нова суспільна група людей – представників сфер комерційної діяльності, які все частіше звертаються до нових підходів у використанні засобів фізичного виховання в умовах зростаючих вимог до соматичного здоров’я, котре стало безпосередньо впливати на конкурентні відносини у сфері бізнесу (використання сучасних тренажерних пристроїв, нових технологій відомих вправ аеробіки – степ-аеробіка, слайд-аеробіка, аква-аеробіка та інших нових видів рухової активності – боулінг, фітбол та ін.). Потреба у фізичному здоров’ї усвідомлюється людиною по мірі появи порушень або відхилень від нормальної життєдіяльності, як невідповідність між тим, що було або повинно бути, та тим, що є. У зв’язку з „омолодженням” серцево-судинних захворювань, збільшенням повторних ГРВІ, про необхідність покращувати своє здоров’я замислюються діти в молодшому шкільному віці, пов’язуючи процес оздоровлення з руховою активністю. В основі цього процесу лежить ефект тренування, спрямований на переведення функціональних систем організму до більш активного, порівняно зі спокоєм, режиму. Оздоровчий ефект фізичних вправ може бути пов’язаний і з тією обставиною, що під час виконання рухової дії людина починає зазнавати нових почуттів: почуття „м’язової радості”, „почуття води”, „почуття м’яча”. Особливості таких відчуттів гармонізують буття людини.

Людині притаманне прагнення до отримання позитивних емоцій, пов'язаних із проведенням дозвілля. Добре організований відпочинок після трудового дня, заняття спортом дозволяють ефективно відновити свої сили.

Саме тому для заповнення дозвілля людей активною діяльністю в деяких країнах Європи з’явився термін „спорт вільного часу”, а у засобах масової інформації почали пропагувати змагання під девізом „роби з нами, роби краще за нас” та ін. Орієнтир подібних змагань – особисте самовдосконалення, розвага. Діапазон інтересів досить широкий – від епізодичних, нерегулярних занять до практики спорту вищих досягнень.

Зі сказаного виходить, що фізичне виховання доцільно розглядати через категорії „потреба” (особистісні, біологічні, соціальні), „діяльність”, „моральність”.

Основними факторами, що обумовили виникнення, розвиток та функціонування фізичного виховання, у нинішній час є потреби (біологічні, соціальні, ідеальні); репродуктивна (спрямована на отримання вже відомого результату відомими засобами) та продуктивна (творча, пов’язана із виробленням нових ідей, цілей, та відповідних засобів, методів) діяльність людини.

 

Біологічними передумовами є біологічні потреби в русі.

Об’єктивною причиною виникнення фізичного виховання є необхідність духовної та фізичної (тілесної) підготовки до життєдіяльності (праці, полювання, війни) та обумовлена цим репродуктивна діяльність людини.

Суб’єктивною причиною виникнення й розвитку фізичного виховання вважається свідома (продуктивна) діяльність людей з накопичення, систематизації та передачі накопиченого досвіду і спеціальних знань наступним поколінням.

Для кращого зрозуміння причин, які спонукають діяльність конкретної людини у сфері фізичного виховання, доцільно звернутися до аналізу потреб, мотивів, установок, які можуть знайти задоволення у сфері фізичного виховання.

Потреби – це вимоги організму особистості, соціальної або вікової групи, суспільства в цілому, тобто внутрішній спонукач активності.

Відповідно до сфери фізичного виховання доцільно виділити такі групи стійких потреб: біологічні, соціальні, ідеальні.

Біологічні (вітальні) – потреби тіла: потреби у русі, зміні діяльності (активний відпочинок), харчуванні.

Соціальні – потреби, що задовольняються у процесі спілкування з іншими людьми: спілкування, самоствердження, лідерства, підлеглості, співпереживання, наслідування (мода).

Ідеальні – духовні, особистісні потреби самовираження: пізнання (у грі пізнається світ), творчості, розваг, емоційного функціонування (отримання позитивних емоцій), діяльності із досягненням мети (рефлекс мети), самовираження. Не тільки біологічні і соціальні, а й усі ці особистісні потреби можуть знайти задоволення у сфері фізичної культури та виступають як неусвідомлені спонукачі до занять фізичними вправами, іграми, спортом.

Потреби трьох груп не замінюють одна одну. Будь-який ступінь задоволення потреби однієї групи не компенсує незадоволення потреб іншої групи.

Спонукачами до занять фізичним вихованням і спортом можуть виступати й усвідомлені особистісні потреби (мотиви, прагнення, цілі): зміцнення здоров’я, підготовка до трудової діяльності та служба в армії, спілкування, отримання матеріальних благ (у спорті), суспільне визнання, організація вільного часу, подорож та ін.

Мотив – цеусвідомлена причина активності людини, спрямована на досягнення мети.

Мотив починає формуватися під впливом по